БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 25 страница

КАЛНИШЕВСЬКИЙ ПЕТРО ІВАНОВИЧ (1690 - 31.10.1803) - останній кошовий отаман Запорізької Січі (1762, 1765-75), талановитий полководець і дипломат. Походив з козацько-старшинського роду Лубенського полку. Кошовим отаманом обирався 10 років підряд. Дбав про колонізацію земель Запоріжжя, поширення хліборобства і торгівлі, їздив до Петербурга, де відстоював військові та адміністративно-територіальні права Запоріжжя від зазіхань російського уряду. Після зруйнування в червні 1775 царськими військами Нової Січі К. був заарештований і за наказом Катерини II засланий до Соловецького монастиря (тепер Архангельська обл., Російська Федерація). Більше 25 років провів у жахливих умовах одиночної камери. 2.4.1801 указом Олександра І був звільнений з монастирської тюрми, але за власним бажанням залишився у монастирі, де незабаром і помер. Похований на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором.

КАЛЬМІУСЬКИЙ ШЛЯХ (Кальміуська сакма; тат. сукмак - стежка) - одне з розгалужень Моравського шляху, яким користувалися загони кримських і ногайських татар для розбійницьких наскоків на Слобідську Україну і Московську державу в 16 - на поч. 18 ст. Починався у верхів'ях р. Молочних Вод, де відокремлювався від Муравського шляху. Далі йшов на північ вздовж правого берега р. Кальміусу і біля фортеці Тор (тепер м. Слов'янськ Донецької обл.), перетинав Сіверський Донець, потім проходив у північному напрямі через територію Острозького полку поблизу фортець Старобільськ, Сватове, Валуйки, Новий Оскіл, Старий Оскіл. Під Лівнами К. ш. знову з'єднувався з Муравським шляхом. М. Пасічник (Львів).

КАЛЬЧЕНКО НИКИФОР ТИМОФІЙОВИЧ [27.1(9.2). 1906] - державний і партійний діяч УРСР. Н, у с. Кошманівці (тепер Машівського р-ну Полтавської обл.). У 1921-24 навчався в Полтавській школі садівництва. В 1928 закінчив Полтавський сільськогосподарський ін-т. У 1932 став членом КПРС. Працював на різних господарських посадах у Харківській області. У 1938-41 - голова Одеського облвиконкому. У 1941-46 - у Радянській Армії, член Військової Ради І Українського фронту; військове звання -генерал-лейтенант. У 1946 К. призначено міністром технічних культур УРСР, 1947-50 - міністр радгоспів УРСР, 1950-52 - міністр сільського господарства УРСР. У 1952-54 - перший заступник голови Ради Міністрів УРСР, 1954-61 - голова Ради Міністрів УРСР, з лютого 1961 - заступ­ник голови Ради Міністрів УРСР і міністр заготівель УРСР, 1965-76 - перший заступник голови Ради Міністрів УРСР. Входив до складу ЦК КПРС (1956-66), член Політбюро ЦК КПУ (1966-76).

КАМЕРОН ЧАРЛЬЗ (1740-1812) - шотландський архітектор. Освіту здобув у Франції та Італії. З 1779 К. жив і працював у Росії та в Україні. За його проектом збудовано садибу гетьмана К. Розумовського в Батурині (1799-1803) - один з найкращих зразків класицизму в Україні.

КАМ'ЯНСЬКА СІЧ - Запорізька Січ, заснована козаками в 1709 на р. Кам'янці (побл. ни­нішнього с. Милового Бериславського р-ну Херсонської обл.). Після зруйнування у травні 1709 московськими військами під командуванням полковника П. Яковлєва Базавлуцькоі Січі запо­рожці з дозволу уряду султана Ахмета III заснували Січ на турецько-українському пограниччі. Однак, вже у 1711 московські війська і полки І. Скоропадського напали на К.С. і зруйнували її. У 1711 запорожці заснували Олешківську Січ.

КАНДИБА АНДРІЙ (Андроник; р. н. невід. - п. 1730) - український військовий і державний діяч. У 1698-1707 - сотник конотопський, 1708-09 -полковник корсунський. Підтримував політичні плани гетьмана І.Мазепи, спрямовані на звільнення України з-під залежності від Московського царства і створення повністю незалежної Української держави. У 1709-15 був заарештований і засланий до Сибіру (за ін. дан., до Москви). За гетьмана Д. Апостола повернувся в Україну і був призначений генеральним суддею.

КАНДИБА ОЛЕГ ( псевд. О.Ольжич; 8,7.1907-10.6.1944) - відомий український поет, політичний діяч, археолог і публіцист. Син О.Олеся. Н. у Житомирі. В 1917-23 навчався в середній школі (Пуща Водиця) поблизу Києва. У 1923 емігрував разом з батьками до Чехо-Словаччини. В 1924-29 навчався в Кардовому ун-ті у Празі, на літературно-історичному ф-ті Українського Педагогічного Інституту, вивчав археологію в Українському Вільному Університеті. Восени 1930 захистив докторську дисертацію на тему “Ноолітична кераміка Галичини”. В 1930-31 - асистент кафедри археології УВУ. Працюючи в археологічному відділі Національного музею, здійснив наукові експедиції по західно­українських землях, Німеччині, США і Балканських країнах, брав участь у міжнародних археологічних конференціях. У 1938 читав лекції у Гарвардському ун-ті. Опублікував ряд праць з антропології та археології. В історичній науці -послідовник школи Л. Нідерле. З поч. 1930-х рр. К. заявив про себе як самобутній і оригінальний поет. Співпрацював у львівських періодичних виданнях: “Літературно-Науковий Вістник”, “Вістник”, “Обрії”, “Напередодні”; празьких “Студентський вістник”, “Пробоєм”. З молодих літ К. став учасником українського націоналістичного руху. В 1929 - член Організації Українських Націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу Українських Націоналістів, особисто Є.Коновальця. В 1937 очолив культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів. В кін. 1930-х рр. редагував часопис “Самостійна думка”, перетворивши його на ор­ган ПУН. В 1938-39 К. брав активну участь у становлені державності Карпатської України та в збройній боротьбі проти угорських загарбни­ків. Протягом 1939-41 очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів. На поч. радянсько-німецької війни 1941 -45 переїхав до України. В 1941-42 К. живу Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН (М) в Україні. В жовтні 1941 К. став одним з організаторів політично-громадського центру - Української Національної Ради у Києві. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів К. переїздить до Львова. У травні 1942 Почаївська конференція ОУН (М) обрала К. за­ступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях. У січні 1944 після арешту А.Мельника перебрав посаду Голови ПУН. 25.5.1944 заарештований гестапо у Львові. Був ув'язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10.6.1944. К. - автор поетичних збірок “Рінь” (1935), “Вежі” (1940) та посмертно виданої “Підзамче” (1946), перевиданих у збірках “Поезії” (1956) та “Величність” (1969), ряду праць з архелогії, серед яких “Schipeniz-Kunst und Gerete eines neolitisches Dorfes” (1937).

К. Бондаренко (Львів).

 

КАНДИБИ - український старшинський рід у Правобережній Україні, а з поч. 60-х рр. 17 ст. -на Полтавщині. Найвідоміші представники: Федір К. (рр. н. і см. невід.) - український військовий діяч другої пол. 17 ст., у 1669-72 - корсунський полковник, згодом - конотопський сотник (з 1681) і ніжинський полковий обозний (1698-1700). Брав участь у Чигиринських походах 1677 і 1678 та Кримських походах 1687 і 1689. Андрій (Андроник) Федорович К. (р. н. невід. - п. 1730) - державний і військовий діяч Гетьманщини. У 1698-1707 очолював конотопську сотню. З 1708 - полковник корсунський. Підтримав виступ гетьмана І.Мазепи проти колоніальної політики московського уряду в Україні. Після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 був захоплений у полон і засланий. У 1715 повернувся до України. В 1729 призначений гетьманом Д. Апостолом генеральним суддею.

КАНУКОВ ДЖАМБУЛАТ (1875-1919) - український військовий діяч, полковник авіації Української Галицької Армії. За походженням татарин. З грудня 1918 воював разом з сином (син загинув в одному з боїв) у складі Летунського полку УГА. Командував Другою летунською сотнею, яка базувалася у Красному (поблизу Львова), а після загибелі командира полку полк. Б. Губера очолив авіаційну частину. Загинув у повітряному бою в р-ні Озерної на Тернопільщині.

КАНЦЕЛЯРСЬКИЙ КУРІНЬ - спеціальний навчальний заклад напіввійськового типу в Україні у 17-18 ст. Заснований при Генеральній Військовій Канцелярії, функціонував у гетьманських столицях - Батурині і Глухові. Точна дата його заснування невідома. Вперше згадується у “Щоденнику” генерального підскарбія Я. Марковича під 1748. К.к. був покликаний готувати службовців для державних, адміністративно-судових і фінансових органів Гетьманщини. Підпорядковувався генеральному писареві, а безпосереднє керівництво здійснював старший канцелярист. До куреня приймали переважно вихідців із знатних козацько-старшинських родів. Кандидати на навчання повинні були добре знати граматику, риторику, основи філософії, логіку. Часто до К.к. вступали і випускники Києво-Могилянської Академії. Тих, хто успішно склав вступні іспити, приводили до присяги і вносили до списку військових канцеляристів. Проживали канцеляристи в окремому будинку-курені і знаходилися на повному державному забезпеченні (за ін. дан., навчалися за власний кошт). Слухачі вивчали іноземні мови, юриспруденцію, камеральні (тобто фінансово-економічні) науки, військову справу. До навчальних планів входили також співи, музика (гра на скрипці, флейті, басах) і спорт. У неділю і релігійні свята канцеляристи куреня співали у місцевій церкві і мали славу найкращих співаків у столиці. Безвідповідальність чи якась інша провина слухача К.к. каралася “посиланням на гармату” (порушник повинен був просидіти три години на військовій гарматі), що вважалося великим безчестям. Навчання військових канцеляристів тісно поєднувалося із практикою. Їм доручали вести окремі справи (у т.ч. скарги на рішення щодо розподілу землі), а також призначали до складу різних комісій, що виїжджали для розгляду справ у полки і сотні. Прибулого військового канцеляриста зустрічали у сотні з корогвами і всіма військовими почестями. З великою повагою ставився до канцеляристів і сам гетьман. За освіченість і вишукані манери слухачів К.к. часто запрошували до гетьманського двору взяти участь у різних урочистостях. Після закінчення навчання у К.к. канцеляристи займали вищі державні посади, ставали відомими дипломатами, юристами і адміністраторами.

В.Кульчицький (Львів).

 

КАНЦЛЕР (від лат. - писар) - одна з вищих посадових осіб у країнах середньовічної Європи. Посада К. вперше була встановлена в 9 ст. у франкській імперії. К. очолював королівську канцелярію і архів, оформляв королівські акти, зберігав державну печатку, вів деякі судові справи та провадив зовнішню політику держави. У Гетьманщині в 17-18 ст. обов'язки К. виконував генеральний писар, якого іноземці в ході дипломатичного листування або під час офіційних прийомів титулували К.

КАПКАН ЮРІЙ (н. 1875 - р. см. невід.) -український військовий діяч, полковник Армії УНР. Під час Першої світової війни 1914-18 -підполковник російської армії. У травні 1917 перейшов на службу до українських військових частин, а через деякий час призначений командиром Першого Українського козачого полку ім. гетьмана Б. Хмельницького (популярна назва - богданівці). У травні 1917 став делегатом Першого Всеукраїнського військового з'їзду (див. Всеукраїнські військові з'їзди 1917), на якому був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету. 5-6(18-19).7.1917 командував військовими підрозділами, що брали участь у ліквідації Полуботківців виступу 1917. У кін. жовтня 1917 К. очолив перший Український полк охорони революції, сформований з делегатів Третього Всеукраїнського військового з'їзду. Полк 29-31.10(10-13.11),1917 розбив військові загони штабу Київського військового округу, що підтримував повалений Тимчасовий Уряд, і придушив заколот більшовиків у місті. З кін. листопада 1917 К. командував І Сердюцькою дивізією, а в грудні 1917 - військами на українському фронті (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21). У 1918-19- інспектор піхоти Армії Української Народної Республіки. Подальша доля невідома.

КАПНІСТ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ [12(23).11.1758 (за ін. дан., 1757) - 28.10 (9.11). 1823] - визначний український письменник, громадсько-політичний діяч кін. 18 - поч. 19 ст. Н. у Обухівці на Полтавщині (тепер с. Велика Обухівка Миргородського р-ну Полтавської обл.). Деякий час перебував на військовій службі. В 1782-83 - контролер головного поштового управління у Петербурзі, В 1783 повернувся в Україну. Певний час був директором училищ Полтавської губернії. Користувався великим авторитетом серед українського дворянства. Займав виборні посади предводителя дворян­ства Миргородського повіту (1782; ще до переїзду в Петербург), Київської губернії (1785-87), генерального судді Полтавської губернії (з 1802) та полтавського предводителя дворянства (з 1820), перебуваючи на яких завжди відстоював інтереси українського населення. Почав друкуватися в 1780. Писав оди, елегії, анакреонтичні вірші. В 1783 написав “Оду про рабство” (опубл. 1806), в якій виступив проти посилення колоніальної політики російського уряду в Україні, зокрема, остаточної ліквідації в 1783 козацьких полків і запровадження кріпосного права у Слобідській і Лівобережній Україні. В 1787 К. разом з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Ук­раїні (“Положение, на каком может быть набрано й содержано войско охочих козаков”), який, незважаючи на підтримку П. Рум'янцева-Задунайського і Г.Потьомкіна, був відкинутий царським урядом. У квітні 1791 К. разом з своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл перебував у Берліні. Вів переговори з представниками пруських урядових кіл, у т.ч. з міністром закордонних справ (канцлером) Прусії Е.-Ф.Герцбергом про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства. В 1798 опублікував поему “Ябеда”, в якій у гострій формі критикував російську колоніальну політику на українських землях. Переклав “Слово о полку Ігоревім” на російську мову і зробив цікавий коментар, в якому підкреслено українське походження і українські особливості цього твору.

КАПНІСТИ - український шляхетський рід у 18-20 ст., графи. Походили з роду італійського (венеціанського) купця (грека за національніс­тю) Василя Петровича К. (р. н. невід, -п. 19,8.1757), який на поч. 18 ст. оселився в Україні. У 1726 займав посаду сотника Ізюмського полку. У 1736-38 був учасником спільних походів російсько-української армії у Крим. У 1737-50 очолював Миргородський полк. Відзначився в боях проти турків і татар. Будував фортифікаційні споруди і проводив картографічні роботи у Південній Україні. В 1750 звинувачений у підготовці змови з метою захоплення гетьманської влади і наступним проголошенням Гетьманщини незалежною державою. Згодом - командував слобідськими полками. Загинув у битві під Грос-Єгередорфом в ході Семилітньої війни 1756-63. Його син Микола Васильович К. (рр. н. і см. невід.) - катеринославський губернський маршалові 795); Петро Васильович К. (р. н. невід. -п. 1826) - гвардійський офіцер російської армії; Василь Васильович К. (1758-1823) - визначний український письменник і громадсько-політичний діяч (див. В. Капніст).

КАПТУРОВІ СУДИ - надзвичайні суди в шляхетській Польщі і Литві, а також у Правобережній Україні в 16-18 ст. Назва походить від польського слова каптур (капюшон), що його косили монахи під час жалібних обрядів. Діяли під час безкоролів'я у період з 1572 до 1768. К.с. розглядали переважно кримінальні і деякі цивільні справи шляхти і духовенства у зв'язку з припиненням діяльності звичайних судів, а також справи про участь українських селян у гайдамацькому русі проти національно-релігійного та соціального гніту. Судді К.с. обиралися сеймами конфедерацій (магнатсько-шляхетських військово-політичних союзів), які оголошували себе верховним органом влади, Деякі підготовчі дії у справах, підсудних цим судам, проводили ста­нові земські суди, створені за Литовськими статутами.

В. Кульчицький (Львів).

 

КАПУСТА ЛАВРІН (рр. н. і см. невід.) - український військово-політичний діяч часів Хмельниччини, гадяцький полковник (1648-49), суботівський отаман, дипломат. У 40-х рр. 17 ст. перебував на Запоріжжі. У квітні 1648 брав участь у повстанні реєстрових козаків у Кам'яному Затоні, разом з якими приєднався до української армії під проводом гетьмана Б. Хмельницького. З 1648 - полковник гадяцький. Учасник Жовтоводської битви 1648, Корсунської битви 1648, Пилявецької битви 1648. У листопаді 1648 за наказом Б.Хмельницького здійснив похід на Городок і Перемишль. У лютому 1649 призначений Б.Хмельницьким суботівським отаманом. Очолював українську розвідку під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. Брав участь у розслідуванні справ про шпигунство на користь Польщі дружини Б. Хмельницького М. Чаплинської (страчена за наказом Б.Хмельницького), про підготовку змови проти гетьмана полковником М. Федоровичем і організацію польським шпигуном Я. Смяровським замаху на Б. Хмельницького та ін. Виконував деякі дипломатичні доручення, зокрема в 1653 двічі їздив з листом від гетьмана до Москви, де брав участь у Земському соборі (25.5.1653), мав зустріч з царем Олексієм Михайловичем (4.10.1653). У квітні 1655 і в березні 1657 очолював українське посольство до Туреччини. Дальша його доля невідома.

КАПУСТЯНСЬКИЙ МИКОЛА (1.2.1879 -19.2.1969)-український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. у Чумаках Катеринославської губернії. Брав участь в російсько-японській війні 1904-05. У 1912 закінчив Академію Генштабу в Петербурзі. Під час Пер­шої світової війни був полковником Генерального штабу російської армії та начальником штабу дивізії. Влітку 1917 К. став одним з ініціаторів формування українських військових частин у російській армії. В серпні 1917 К. призначений начальником штабу першої дивізії Першого Українського Корпусу під командуванням П. Скоропадського. У січні 1918 - начальник штабу Північно-Західного фронту, де йшли запеклі бої в більшовиками. За Дерикторії УНР виконував обов'язки Головнокомандуючого з військових операцій, а згодом генерал-квартирмейстра штабу Армії УНР. У серпні 1919 під час спільного походу Армії Української Народної Республіки та Української Галицької Армії на Київ і Одесу очолював оперативні відділи об'єднаних армій. Після завершення визвольних змагань 1917-1921 К. був інтернований у польському таборі Ланцуг. Згодом жив у Польщі, з 1923 - у Парижі. Брав активну участь у житті української громади у Франції, де в 1932 організував громадсько-культурну організацію - Український Народний (пізніше - Національний) Союз, в 1932-38 -голова УНС. К. був одним з засновників і провідних членів Організації Українських Націоналістів. У січні-лютому 1929 став учасником Першого Конгресу Українських Націоналістів, на якому обраний заступником голови Президії Конгресу. Увійшов до складу Проводу Українських Націоналістів, а згодом призначений військовим референтом ПУНу (з 1933 - співкерівник референтури разом з ген. В. Курмановичем). У 1930-х рр. керував перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Данціга (тепер м, Гданськ, Польща), з 1930 видавав у франції журнал “Військові Знання”. В серпні 1939 учасник II Великого збору ОУН у Римі. З лютого 1940 після розколу в організації належав до ОУН (М). Протягом Другої світової війни виконував обов'язки заступника голови Української Національної Ради в Києві. В післявоєнний час жив у Німеччині. В липні 1948 був призначений міністром військових справ Уряду УНР в еміграції. Помер і похований у Мюнхені (Німеччина). Автор книги “Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919” (1921-22, 1946), числених статей на воєнну тематику.

КАПУЦИНИ - католицький чернечий чин, відгалуження ордену францисканців. Заснований в 1525 францисканцем Маттео да Башіо. В 1619 Папа Павло V затвердив К. як незалежний чин. Назва чину походить від гостроверхого капюшону, пришитого до ряси з грубого полотна, яку носять К., підперезавшися шнурком. У 16-17 ст. К. діяли у франції, Німеччині, Швейцарії, Італії та ін. країнах Європи. У 18 ст. поширили свій вплив і на Україну, головним чином - Волинь. К. вели активну місіонерську діяльність у країнах Азії і Африки. В 1538 у франції був створений жіночий чин капуцинок. У 80-х рр. 2D ст. чин нараховував бл. 17 тис. членів. На поч. 1990-х рр. чин відновив діяльність в Україні.

КАПУЩАК ІВАН (13.11,1807 - 17.10.1868) -український громадський діяч у Галичині. Н. у Ляхівцях на Станіславівщині (тепер с. Підгір'я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). Вчився у гімназії в Станіславові, знав німецьку мову. До 1830 служив у австрійській армії. Після повернення з війська став сільським дяком. У червні 1848 вибраний депутатом австрійського парламенту від Солотвинського виборчого округу. 17.8.1848 К. при обговоренні проекту програми з аграрного питання виголосив у рейхстазі промову, що була спрямована на захист поневолених галицьких селян та містила вимогу скасування феодальних повинностей селян без викупу поміщикам. Виступ К. прокоментувала більшість західно-європейських газет того часу. Вимогу, поставлену галицьким представником, підтримали всі селянські депутати віденського парламенту. В 1850-х рр. К. розгорнув значну громадсько-освітянську роботу. В 1853 організував народну школу у своєму селі, став Ті першим вчителем. У 1854-64 - громадський писар. І.Франко в 1897 переклав промову К. і надрукував її у своїй праці “Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині” (1898).

КАРАДЖИЧ ВУК СТЕФАНОВИЧ [26.10(6.11.)1787- 26.1.1864] - визначний сербський філолог, історик, етнограф і фольклорист, член-кор. Австрійської (з 1848), Пруської (з 1850) та Російської АН (з 1851). Діяч сербського національного відродження. Реформатор сербської літературної мови. Н. у м. Тржич (Сербія). Брав участь в Першому сербському повстанні 1803-13. На основі народної мови здійснив реформу сербської мови, склав її граматику і словник. У 1818-19 побував в Україні, зокрема у Києві, Львові, Чернівцях. Його праці й патріотична діяльність були широко відомі діячам українського відродження і служили їм взірцем для наслідування. Реформаторство К. щодо введення для сербської мови фонетичного правопису взяли за зразок діячі “Руської Трійці” під час видання альманаху “Русалка Дністрова”. І.Вагилевич на основі К. словника укладав свій “Ідиотикон” - українсько-німецько-латинський словник М.Шашкевич, Я.Головацький, А.Метлинський та ін. за його зібранням переклали на українську мову чимало сербських народних пісень. За мотивами зібраних ним народних пісень Т. Шевченко написав вірш “Подражаніє сербському”. К. було обрано академіком Австрійської, Пруської та Російської АН, почесним членом Одеського товариства історії та античності (1842), а також Харківської університетської ради (1846). Автор праць: “Граматика сербської мови за говорами простого люду” (1814), “Сербський словник з німецькими і латинськими тлумаченнями” (1818), упорядник зібрань: “Сербські народні казки” (1821), “Сербські народні пісні” (4 кн., 1823-1833), “Сербські народні приказки” (1836) та ін.

Ф. Стеблій (Львів).

ЛАВНИКИ - члени лавних судів у Речі Посполитій, які діяли і в Україні з 17 - до другої пол. 19 ст. у містах, що користувалися Магдебурзьким правом. Л. (засідателі) обиралися з представників заможної міської верхівки в кількості 7-13 чоловік. Підгодовуванням війта розглядали цивільні і кримінальні справи міщан, а також населення підлеглих містові т. зв. міських сіл.

В. Кульчицький (Львів).

ЛАВНІ СУДИ - суди в Речі Посполитій, які діяли і в Україні у 17 - другій пол. 19 ст. Л.с. функціонували в містах і селах, що користувалися Магдебурзьким правом. Очолювали їх війти в містах і солтиси в підлеглих містові т. зв. міських селах. Л.с. за участю обраних з представників заможної верхівки 7-13 лавників (засідателів) розглядали цивільні і кримінальні справи міщан, а також населення міських сіл. Останні в зв'язку з поширенням імунітетних прав феодалів втрачали своє значення і почали в 16 ст. занепадати. У 18 ст. компетенцію Л.с. було зведено до розгляду майже виключно дрібних майнових справ.

В. Кульчицький (Львів).

ЛАВРА - назва найбільш великих і впливових чоловічих монастирів, які підлягали вищому церковному органу країни. Відомі з 4-6 ст. (Палестина, Греція). Настоятелями Л. є місцеві єпархіальні архиреї, а безпосередньо керують Л. намісники в сані архімандрита. В Україні титул Л. мають два великі монастирі - Києво-Печерська Лавра (з 1598) і Почаївська Лавра (офіц. з 1833, хоча цей титул вживався ще у 18 ст.).

ЛАВРЕНТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС - пергаментний рукопис, що містить копію літописного зведення 1305. Складений в 1377 групою невідомих переписувачів під керівництвом ченця Нижегородського Печерського монастиря Лаврентія за списком поч. 14 ст. Текст починається “ Повістю минулих літ” і доводиться до 1305. У рукописі відсутні відомості за 898-922, 1263-1283, 1288-94. У складі Л.л. до нас дійшло “Повчання” Володимира Мономаха. Зберігається в Публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна. Вперше повністю опублікована в 1846 (“Полное собрание русских летописей”, т.1).

ЛАВРІВСЬКИЙ ЮЛІАН (1821 - 5.5.1873) -український громадський і політичний діяч, один з відомих діячів народовецького руху. Підчас Революції 1848-49 в Австрійській імперії належав до “Руського Собору”. В 1848 брав участь у роботі Собору Руських Вчених, очолював засідання правничої секції. В 1861 зусилями Л. було засновано товариство “Руська Бесіда”, а в 1864 - Театр “Руської Бесіди”. В 1861 Л. був обраний послом галицького сейму, з 1870 - його віце-маршалом. Виступав за досягнення українсько-польського компромісу в Галичині, відстоював рівноправ'я українців в усіх сферах суспільно-політичного життя та крайової адміністрації. Протягом 1870-73 очолював культурно-освітнє товариство “Просвіта”. Л. як посол сейму і голова “Просвіти” активно домагався відкриття кафедри історії України в Львівському ун-ті, запровадження навчання українською мовою у всіх класах Академічної гімназії у Львові (вдалося реалізувати в 1874), сприяв розповсюдженню українських підручників на Буковині і Закарпатті, та налагодженню культурних зв'язків з Підросійською Україною. Л. дбав про створення при товаристві стипендійних фондів та розвиток благодійної діяльності. В 1870 Л. заснував народовецьку газету “Основа”, що видавалася у Львові (1870-72; ред. Т.Леонтович і К. Климкевич). Переклав на українську мову австрійський цивільний кодекс.

ЛАВРСЬКА ШКОЛА - навчальний заклад, відкритий П. Могилою у 1631 при Троїцькому монастирі Києво-Печерської Лаври. Була створена за західноєвропейським зразком і давала вищу освіту, ніж братські школи. В 1632 Л.ш. було об'єднано з Київською братською школою і створено Колегію, яку очолив П. Могила (див. Киево-Могилянська Академія).

ЛАГОДА АНДРІЙ (рр. н. і см. невід.) - козацький діяч першої пол. 17 ст. В 1629 Л. разом з С. Сосимовичем як делегат Війська Запорозького брав участь у роботі церковного собору у Києві, який розглядав можливість досягнення порозуміння між прихильниками греко-католицької та православної церков (завершився безрезультатно). В 1637 - полковник канівський, а після затвердження Ординації у 1638 - сотник Канівського полку.

ЛАЗАРЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР МАТВІЙОВИЧ [8(20). 6.1834- 31.3.(13.4).1902]-відомий украінський історик. Н. у с. Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губ. (тепер с. Шевченкове Конотопського р-ну Сумської обл.). У 1858 закінчив історико-філологічний ф-т Петербурзького ун-ту. Служив у судових установах Чернігівщини, Полтавщини, а з 1880-у Києві, як член судової палати. Член історичного т-ва Нестора-літописця, один з засновників журналу “Киевская Старина”. Був особисто знайомий з Т. Шевченко. Л. - автор бл. 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу Л. приділив дослідженню історії селянства - “Малоросійські посполиті селяни 1648-1788” (1866), козацької старшини і Шляхти - “Нариси дворянських родів Чернігівської губернії” (1868), “Нариси малоросійських фамілій” (1875-76), “Люди старої Малоросії” (1882-88), колонізації та землеволодіння -“Опис старої Малоросії” (1888-1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини - “Суди в старій Малоросії” (1898) та ін. Л. видав важливі документальні публікації: “Щоденник М. Ханенка” (1884), “Сулимівський архів” (1884), “Мотижинський архів” (1890), “Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича” (1893-97), “Любецький архів графа Милорадовича” (1898) та ін. В основі історичної концепції Л. лежала ідея народництва. В своїх працях Л, підкреслював визиск українського селянства з боку козацької старшини і як результат - неприхильне ставлення Л. до Гетьманщини та її діячів (“Замітки про Мазепу”, 1878; “Павло Полуботок”, 1880). Зосереджуючись в основному на соціально-економічних проблемах, Л. менше уваги звертав на політичний занепад Гетьманщини внаслідок колоніальної політики російського уряду. Це зумовило деяку однобокість історичної концепції Л., що підкреслювала українська історіографія, хоча високо оцінила його вкладу розвиток історичної науки в Україні. Заслугою Л. є те, що він ввів у наукове користування велику кількість документів, архівних матеріалів, які мають велике значення при вивченні історії Лівобережної України другої пол. 17-18 ст.