БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 23 страница

Таємно від польської влади з інтернованих у табори українських козаків та старшин була сформована Повстанська Армія (інша назва -Українська Повстанська Армія). Вона складалась з трьох груп: Волинської (800 бійців, ком. Ю.Тютюник), Бессарабської (бл. 300 бійців, ком. А.Тулий-Гуленко) і Подільської (400 бійців, ком. підполк. М.Палій), пізніше-полк. С.Чорний). Загальне командування Повстанською Армією здійснював ген. Ю.Тютюник, начальником штабу було призначено полк. Ю.Отмарштейна. Всі три групи перейшли радянський кордон у різних місцях. Першою прорвалась на Правобережну Україну група ген. АГуленка-Гулого. Проте ряд несприятливих обставин змусив Бессарабську групу виступити на територію Румунії. Подільська група вирушила в похід 25.10.1921 з м. Гусятина на Тернопільщині. В перших боях група розбила кілька червоноармійських загонів і сама стала кінною групою. З важкими боями загін пройшов все Поділля і вийшов в р-ні Бородянки (60 км від Києва). Тут, втративши надію з'єднатись з Волинською групою, що було передбачено оперативним планом, подільський загін був змушений повернути на захід. 29.11.1921 Подільська група перейшла польський кордон. 4.11.1921 в рейд вийшла Волинська група і 7.11.1921 здобула Коростень. Проте під натиском переважаючих сил противника українські частини змушені були відступити на Захід. В р-ні Базару (тепер Житомирська обл.) група була оточена більшовицькою кавалерією Г.Котовського. 17.11.1921 в бою під с. Малі Міньки повстанці були розбиті. Частина учасників другого З. п. потрапила в полон, і після рішучої відмови перейти на службу до Червоної армії 359 бійців Повстанської Армії 23.11 (за іншими даними - 21.11) 1921 було розстріляно під с.Базаром. Тільки невеликий загін з 150 бійців Волинської групи зумів прорвати оточення і 20.11 перейти польський кордон. Другий З. п. частин Армії УНР став останньою спробою українських національно-державних сил збройним шляхом завоювати незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917-21.

ЗИМІВНИК - назва хутора у запорізьких козаків у I пол. 16-18 ст. З. являв собою велике господарство, в якому козаки займалися скотарством, землеробством, бджільництвом тощо. З. засновували, як правило, 3-4 сімейні запорожці. В кожному З. було 2-3 хати і різні господарські будівлі. Офіційно козаків, що жили в З., називали сиднями або гніздюками. Ці запорожці займали підлегле становище щодо січових козаків. Їх кликали у воєнний похід лише у виняткових випадках пострілом з гармати на Січі або через спеціальних гінців. Головним завданням власників З. було забезпечення січових козаків продуктами.

ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ МАТВІЙ КАРПОВИЧ (у чернецтві - Мельхіседек; бл. 1716-14.6.1809) -український церковний діяч II пол. 18 ст. Н. в м. Лубнах (тепер Полтавської обл.) Походив з козацької родини Лубенського полку. Закінчив Київську Академію. В 1753-68- ігумен Мотронинського Троїцького монастиря, з 1761 - управитель православних громад Київщини. Відстоював інтереси української православної церкви у Правобережжі.

Сприяв розгортанню гайдамацького руху у Правобережній Україні. підтримував зв'язки з М.Залізняком. Після придушення Коліївщини усунений російським урядом від церковних справ. Деякий час був настоятелем Переяславського, потім Глухівського монастиря.

ЗНАЧКОВИЙ ТОВАРИШ - почесне звання, запроваджене у Гетьманщині в II пол. 17 ст. -наприкінці 17 ст. Надавалося гетьманом або Генеральною Військовою Канцелярією козацькій старшині і козакам, З.т. були вилучені з-під влади сотенної адміністрації і підлягали в адміністративному і судовому порядку полковнику. З.т. берегли полкові прапори та сотенні корогви, а також за дорученням полковників керували окремими військовими загонами. Кількість З.т. у полках була сталою - 30-50 чол. В 1783 у всіх полках Лівобережної України було 403 З.т. Ранг З.т., як і всі інші старшинські звання, скасовані російським урядом в 1785.

ЗОЛОТА ОРДА - татарська держава, яка існувала в 13-15 ст. на території Середньої Азії і Східної Європи. В східних джерелах називалась Улус Джучі, або Синьою Ордою, в руських - 3.О. Виникла на поч. 40-х років 13 ст. внаслідок завойовницьких походів хана Батия. До складу З.О. входила територія від басейну р. Обі і р-ну нижньої Сирдар'ї на Сході до р. Дністра на Заході. Руські князівства територіально не входили до складу З.О., а перебували у васальній залежності - платили данину, зобов'язувались надавати монголо-татарам військову допомогу та ін. Центром З.О. було нижнє Поволжя, де за Батия засновано столицю - Сарай-Бату поблизу сучасної Астрахані (тоді Хаджи-Тархан). За правління хана Узбека столиця була перенесена в Сарай-Берке (місто засноване братом Батия ханом Берке, 1255-1266) побл. сучасного Волгограду. В 50-х роках 13 ст. З.О. стала повністю незалежною від Монгольської імперії. На чолі З.О. стояв хан з роду Чингісхана. Для вирішення найважливіших питань хан скликав з'їзд з членів династії - курултай. Політичний лад З.О. мав напіввійськовий характер, що позначилося на адміністративному устрої. З.О. поділялася на улуси, області, округи-тумани, тисячі, сотні, десятки. На чолі адміністративно-територіальних одиниць стояли беки, темники, тисячники, сотники, десятники, які були одночасно правителями і воєначальниками. В 40-х роках 13 ст. боротьбу проти монголо-татарського іга у пд.-зх. землях Київської держави очолив галицько-волинський князь Данило Романович Галицький. Проте через деякий час був змушений визнати владу золотоординського хана, хоча залежність Данила Романовича Галицького від З.О. була набагато меншою, ніж інших руських земель. З II пол. 14 ст. внаслідок посилення визвольної боротьби підкорених і залежних народів, а також загострення внутрішніх суперечностей могутність З.О. почала занепадати. Влітку 1362 литовський князь Опьгерд, скориставшись ослабленням З.О., розбив на р. Сині Води монголо-татарські війська і захопив частину українських земель (Чернігово-Сіверщину, Київщину, Поділля), які перебували під владою татарських ханів. Поступове відокремлення від З.О. самостійних ханств -Сибірського ханства (кін. 15 ст.). Ногайської Орди (40-і роки 15 ст.), Казанського ханства (1438), Кримського ханства (1443) та інших привело наприкінці 15- на поч. 16 ст. до її остаточного розпаду.

ЗОЛОТАРЕНКО ВАСИЛЬ НИКИФОРОВИЧ (р.н. невід. - п. 18(28).9.1663) - ніжинський полковник (1655-56; 1659-63). Брат І.Золотаренка. Походив з міщан Корсуня. В 1654-55 разом з братом брав участь у поході українських військ у Білорусію. Призначався наказним гетьманом. Деякий час підтримував гетьмана І.Виговського. У вересні 1659 З., зрадивши гетьмана, приєднався до частини промосковськи настроєної старшини, яка готувала змову проти І.Виговського. Восени 1659 З. разом з Я.Сомком допоміг московським військам під командуванням кн. Трубецького захопити Лівобережну Україну і склав у Ніжині присягу на вірність царю Олексію Михайловичу. Намагаючись захопити гетьманську булаву, З. разом з ніжинським протопопом М. Филимоновичем посилав доноси до Москви на наказного гетьмана Я.Сомка. Був одним з кандидатів на гетьманство на Чорній Раді 1663. В вересні 1663 страчений разом з Я.Сомком за наказом новообраного гетьмана І.Брюховецького у м. Борзні на Чернігівщині (тепер село Чернігівської обл.).

ЗОЛОТАРЕНКО ІВАН НИКИФОРОВИЧ (р.н. невід- п.7(17).10.1655) - український військовий діяч, корсунський (з 1652) і ніжинський полковник, наказний гетьман (1654-55). Брат В.Золотаренка і дружини Б.Хмельницького - Ганни. Походив з міщан Корсуня. В серпні-жовтні 1651 у складі українського посольства (Л.Мозиря, М.Гунашевський, С.Савич) вів переговори.з царським урядом у Москві. Брав участь у Батозькій битві 1652.3 поч. 1652- полковник корсунський, а з 1653 (за іншими даними - з липня 1652) -полковник ніжинський. У травні 1654 призначений Б.Хмельницьким сіверським наказним гетьманом. З. очолив 20-тисячну українську армію, яка воювала проти польсько-литовських військ у північно-українських землях і в Білорусії. У червні-вересні 1654 козацькі полки піц командуванням З. визволили Гомель, Черчеськ, Новий Бихів. Активні воєнні дії козаків З. примусили об'єднані польсько-литовські сили під командуванням Я.Радзивілла і Гонсевського відмовитись від наступальних операцій в районі Могилева. В червні-липні 1655 українські і московські війська, які діяли також у Білорусії, зайняли Мінськ і столицю Великого князівства Литовського - Вільно. На визволених з-під польської влади білоруських землях З. за згодою і підтримкою місцевого населення запроваджував козацький устрій, що привело до конфлікту з московським командуванням. В серпні-вересні 1655 українські війська під проводом З., продовжуючи наступ, перейшли Німан і здобули Ліду, Новогрудок та Несвіж. 7(17).17.1655 під час одного з боїв піц Старим Биховом З. було смертельно поранено. Похований у Корсуні.

ЗОЛОТІ ВОРОТА - головна брама Києва за часів Київської держави. Збудовані за князювання Ярослава Мудрого в 1037 в міських укріпленнях на південному заході міста. Будівельним матеріалом служила цегла та камінь. Над проїзними воротами була збудована невелика церква Благовіщення. Припускають, що ворота або купол церкви були позолочені. Звідси, мабуть, і назва. В 1240 З.в. частково зруйнували монголо-татари. В 1648 через них урочисто в'їхав Б.Хмельницький на чолі української армії. В 1743-50 під час фортифікаційних робіт З.в. були засипані землею. В 1832 український археолог К.Лохвиць-кий розкопав руїни З.в., а в 1837-38 їх було укріплено новою цеглою, а площадку обнесено чавуном. Реконструйовані у 80-х роках 20 ст.

ЗОРЬКА САМІЙЛО (рр.н. і см. невід.) -український козацький літописець серед. 17 ст. За твердженням С.Вепичка походив з Волині Служив писарем на Запорізькій Січі В 1648 став особистим секретарем Б.Хмельницького. В 1648-57 вів діяріюш, в якому детально описував події національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57, дипломатичні відносини України з іноземними державами (Польщею, Туреччиною. Швецією, Московією, Кримським ханством), а також політичну діяльність Б.Хмельницького. С.Беличко посилався на діяріюш З. як основне джерело для написання свого твору “Сказаніє войне козацкой с поляками...” В “Сказаніі...” С.Беличко подав зворушливу промову З. на похороні Б.Хмельницького. Радянська історіографія піддавала сумніву існування З. та його діяріюша. Українські історики (М.Максимович, М.Костомаров, Д.Багалій, Д.Дорошенко та ін.) вважали вірогідним твердження С.Величка про З. як реальну історичну особу.

“ЗОРЯ” - літературно-науковий і громадський двотижневий часопис. Виходив у Львові 1880-97. З 1885 став органом Літературного Товариства ім.Т.Шевченка (згодом - Наукового Товариства їм. Т.Шевченка). Редакторами “З” були О.Партицький (1880-85), Омелян Калитовський (1886), Григорій Цеглинський (1887-88), Олександр Борковський (1889; за іншими даними 1886-97, можливо співредактор), Володимир Левицький (псевдонім Василь Лукич, 1890-97; за іншими даними -1890-93), О.Маковей(1894-95), Кость Паньківський (1896). В 1883-86 у редагуванні журналу брав участь І.Франко. У часописі друкувалися твори та літературно-критичні статті Б.Грінченка. Миколи Вороного, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, І.Франка, М.Грушевського. А.Хримського. В.Щурата та ін. У 1883-85 (за іншими даними -1884-86) виходила “Бібліотека “Зорі” (в 11 тт.). З 1898 “З” перетворено на “Літературно-Науковий Вісник”.

“ЗОРЯ ГАЛИЦЬКА” - перша українська щотижнева газета, яка виходила з 1848 до 1857 у Львові. Перший номер “ЗІ” датований 15.5.1848. До 1851 була органом Головної Руської Ради. “З.Г.” проголошувала ідеї окремішності і єдності українського народу. В газеті друкувалися твори М.Шашкевича, М.Устияновича, О.Духновича та ін. З 1851 перейшла на московофільські позиції, друкувалась на “язичії”. З 1853 перетворилася на літературний журнал. Редакторами “З.Г” були А.Лавенцький (1848-50), М.Коссак (1850), І.Гушалевич (1850-53), Б.Дідицький (1853-54), С.Шехович (1854), П.Костецький (1855-56), М.Савчинський (1857). В 1857 перестала виходити через фінансові труднощі.

ЗОЛОТНИК (златник) - в Київській державі- назва золотої візантійської монети і одночасно міра ваги (маси), рівна 4,226 г. або 1/96 фунта.

ІБН БАТУТА (Абу Абдалах Мухамед Ібн Абдаллах аль Лавал ат Танджи: 24.2.1304-1377) -видатний арабський мандрівник. Бербер з Танжеру (Марокко). Протягом 1325-1349 подорожував по Аравії, Єгипту, Ірану, Малій Азії, з Сінопу, перепливши Чорне море, досяг Криму. Згодом І.Б. побував у Хорезмі, Бухарі, Афганістані, Індії та Китаї. В 1349 повернувся у Марокко. В 1352-53 мандрував по Судану, дійшов доТімбукту на р. Нігер. Останні роки свого життя провів у м.Фесі. Оповіді І.Б. про свої подорожі, які він продиктував секретарю місцевого султана, лягли в основу книги “Подарунок споглядачам про дива міст та чудеса подорожей”. Твір І.Б. є цінним джерелом з історії України.

ІБН-РУСТЕ (Ібн-Руста, Абу-Алі Ахмед; кін.9 -поч.10 ст.) - арабський географ, письменник і мандрівник. За походженням перс з Ісфагана. Бл. 903 написав великий твір енциклопедичного характеру - “Книга дорогоцінних скарбів”. Збереглася тільки сьома, остання частина твору, в якій подано цінні дані про стародавніх слов'ян.

ІБН ФАДЛАН (Ахмед ібн Аббас; рр.н. і см. невід.) - арабський письменник і мандрівник І пол. 10 ст. У 921-22 як секретар посольства багдадського каліфа Муктадіара (Мухтадіара; 908-32) подорожував з Багдаду через Середню Азію в Поволжя до царя волзьких булгар. І.Ф. -автор “Книги”, написаної у формі розповів про свою подорож, в якій подав цінні дані про природу, життя та побут хорезмійців, башкир, булгар, хозарів і русів. Текст цієї книги був втрачений. В 1923 новий рукопис цієї праці було знайдено в Мешхеді (Іран).

ІБН ХОРДАДБЕГ (Ібн Хурдазбіг Абуль- Касім Убейдаллаг Ібн Абдалах; бл. 820-бл. 912-913) -арабський географ, письменник і мандрівник. За походженням перс. Був управителем пошті полісі у провінції Джабаль, згодом придворний халіфа Аль-Мутаміда. Автор праці “Книга шляхів і держав” (844-848), в якій виклав геоцентричну систему Птолемея, описав торговельні маршрути руських купців до південних країн та згадував про їх перебування в Багдаді. І.Х. - найдавніший з відомих нам арабських письменників, що писав про русів і східних слов'ян.

ІВАН ВОДА ЛЮТИЙ (Івоня; Івон; Грозний; р.н. невід-п. 1574) - молдавський господар (1571-1574). За деякими даними, побічний син молдавського господаря Стефана Великого. В 1561 служив у великого маршалка Я.Фірлея в Польщі. Скинув з престолу Богдана Лопушана. Намагаючись змінити центральну владу, вів боротьбу з боярською опозицією. В 1574 розпочав боротьбу проти турецького гніту, закликав на допомогу козацькі війська на чолі з І.Свирговським. Українсько-молдавське військо завдало ряд серйозних поразок туркам та їх союзникам волохам під Браїловом, Тейною і Білгородом (тепер Білгород-Дністровський, Одеська обл.), захопило Бухарест. Проте через зраду хотинського баркалаба (коменданта - Авт.) Іремії Чарнавіча, козацько-молдавські частини були розбиті в боях біля Кагульського озера (9-11.6.1574). І.В.Л. потрапив у полон до турків і був убитий.

ІВАН ПІДКОВА (р.н. невід.- П.16.6.1578) -козацький отаман, молдавський господар (1577-78). Тривалий час жив на Запоріжжі, брав участь у козацьких походах. На поч. листопада 1577 І.П., назвавши себе братом Івана Води Лютого, при підтримці козацького загону на чолі з гетьманом Я.Шахом, почав боротьбу проти ставленика Туреччини, молдавського господаря Петра Мірчича Кривого. Козацьке військо розгромило загони П.Мірчича і 31.11.1577 звільнило Ясси. І.П., був проголошений молдавським господарем, а Я.Шах з козацьким загоном повернувся на Січ. В 1578 велике турецьке військо за наказом султана Мурада III розпочало наступ на Молдавію. Під натиском переважаючих ворожих сил козаки під керівництвом І.П. змушені були відступити на Україну. У Немирові (за ін. даними - Кам'янці-Подільському) І.П. був по-зрадницьки схоплений польськими жовнірами за наказом брацлавського воєводи Я. Збаразького і відправлений до Варшави. За рішенням польського сейму 16.6.1578 І.П. було страчено у Львові. Тіло І.П. козаки викрали і перевезли до Канева, де поховали у місцевому монастирі. Героїчній боротьбі І.П. присвятив свою поему “Іван Підкова” Т.Шевченко.

ІВАН IV ВАСИЛЬОВИЧ (ГРОЗНИЙ) (25.8.1530 -18.3.1584) - великий князь московський (з 1533), цар (з 1547). Син великого князя московського Василя III Івановича та О. Глинської, що походила з княжого роду, який мав значні володіння на Переяславщині та Чернігово-Сіверщині, а згодом його представники переїхали у Московщину. Олена Глинська, яка очолювала московський уряд в роки малолітства І.ІV В. (1533 -1538), була племінницею відомого в український історії князя М.Глинського. Після її смерті на великокняжому дворі панувало засилля боярських придворних угруповань (Шуйських, Бєльських, Глинських та ін.), які управляли від імені 1. IV В.

У 1547 І.ІV В. вінчався на царство і став першим московським царем. Тоді. ж розпочав самостійно управляти державою. Впродовж 1549-60 важливу роль відігравала т. зв. Вибрана рада (А.Адашев, А.Курбський, протопоп Сільвестр). В цей період було проведено ряд реформ, спрямованих на зміцнення і централізацію Московської держави - ліквідовано систему кормлінь, створено єдиний централізований апарат управління, зміцнено органи державної влади на місцях, прийнято новий Судебник (1550), впорядковано відносини з церквою, запроваджено скликання Земських соборів та ін.

Зовнішня політика І. IV В. була спрямована на розширення кордонів Московського царства шляхом завоювання нових земель. У 1547-52 було завойоване Казанське ханство, у 1556 -Астраханське. Залежність від Москви визнали сибірський хан Едигер (1555), Велика Ногайська Орда (1555), кабардинські та черкеські князі (1557). У роки правління I. IV В. розпочалося завоювання Зх. Сибіру. Прагнучи захопити українські та білоруські землі, а також здобути вихід до Балтійського моря, І.ІV В. втрутився у Лівонську війну 1558-83. яка, незважаючи на значні зусилля з боку Московської держави. закінчилась для неї безрезультатно. І. IV В. постійно боровся за зміцнення своєї самодержавної влади. У 1560 він розпустив т.зв. Вибрану раду, а у 1565 запровадив режим опричини, який характеризувався надзвичайною жорстокістю, знищенням десятків тисяч невинних людей. У 1569 усунув з політичної сцени останнього удільного князя Володимира Андрійовича Старицького, а у 1570 жорстокі репресії було застосовано до жителів Новгорода та Пскова. 1. IV В. опирався на дрібнопомісне дворянство, в інтересах якого проводилось подальше закріпачення селянства. Одним з кроків у цьому напрямку було запровадження у 1581 т. зв. заповідних років, підчас яких взагалі заборонявся перехід селян від одного землевласника до іншого.

ІВАСЮК ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ (4.3.1949-22.5.1979) - відомий український поет і композитор. Один з основоположників української естрадної музики. Н. в м.Кіцмані Чернівецької обл. В 1973 І. закінчив Львівський медичний інститут. У 1973-79 навчався у Львівській консерваторії ім. В.Лисенка. Автор пісень “Я піду в далекі гори” (1968), “Червона рута” (1969), “Водограй” (1969), “Пеня буде поміж нас”(1971), “Два перстені” (1973) та ін. Загинув при нез'ясованих обставинах у Брюховицькому лісі недалеко від Львова. Похований на Личаківському цвинтарі. Похорон І. перетворився на масову акцію протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні. Деякий час у 80-х роках творча спадщина І. перебувала під забороною.

ІВАСЮК МИКОЛА ІВАНОВИЧ (1б(28).4.1865 -25.11.1937: за ін. данними - 1935) - український живописець. Н. в с. Заставні на Буковині (тепер Чернівецька обл.). В 1884-89 вчився у Віденській, а в 1890-96 - у Мюнхенській Академії Мистецтв. Працював і організовував виставки у Львові, Чернівцях і Києві. Створив першу художню школу в Чернівцях (1899-1908). І. - автор картин на історичні теми (“Б.Хмельницький під Зборовом”, 1893; “Битва під Хотином”, 1903: “В'їзд Б.Хмельницького до Києва”, 1912; “Іван Богун під Берестечком”, 1919), жанрових полотен (“Козак з дівчиною біля криниці”. “Поцілунок”, “Очікування”, “Гуцулка під деревом”, “Буковинець”, 1889: “Мати”, 1908), портретів Ю.Федьковича (1885), Т.Шевченка та І.Франка (1924). Репресований НКВС СРСР.

ІВАЩЕНКО (ім'я, по-батькові та р.н. невід-п.1925) - керівник українського повстанського руху проти більшовицької влади в 1923-24 на Лубенщині (Полтавська обл.). В 19241. з частиною повстанського загону потрапив в полон. За вироком суду, який проходив у Полтаві, і разом з чотирма своїми товаришами був страчений. Решта 73 повстанці були засуджені до тривалих строків ув'язнення.

ІГОР (р.н. невід-п. 945) - великий князь київський (913-945). І., будучи, за повідомленням літопису, нащадком Рюрика (сином або онуком), став фактичним засновником династії Рюриковичів. Продовжував політику свого попередника князя Олега, спрямовану на зміцнення Київської держави. Підкорив племена древлян, уличів та ін.. які відокремилися від Києва на початку його князювання. За І. відбулися перші напади печенігів на Русь (915,920), з якими було укладено мирну угоду. В 941 І. здійснив похід проти Візантії, під час якого київський флот був знищений за допомогою т.зв. грецького вогню. В 944 відбувся другий похід І. на Візантійську імперію, який завершився укладенням в 945 договору між Київською державою і Візантією. За умовами договору київський князь зобов'язався не нападати на володіння Візантії у Криму (Корсунь): не утримувати військових гарнізонів у гирлі Дніпра: Київська держава і Візантійська імперія зобов'язувалися надавати одна одній у випадку потреби воєнну допомогу; обумовлювалися правила торгівлі і обміну посольствами (посли повинні були мати золоті печатки, а купці-срібні: спеціальні князівські грамоти мали повідомляти прибуття кораблів з Києва, тощо) та ін. В 913 і 943 І. здійснив два походи на Кавказ, які дозволили київським купцям торгувати на Сході. Загинув під час Древлян повстання 945.

ІГОР ОЛЬГОВИЧ (р.н. невід.- п. 1147) - князь новгород-сіверський, великий князь київський з 1146. Син чернігівського князя Олега Святославича, засновника князівської династій Ольговичів. Спроба І.О. після смерті брата Всеволода утвердитись на київському престолі привела до повстання киян, невдоволених правлінням Ольговичів (див. Київське повстання 1146). Загинув під час повстання.

ІГОР СВЯТОСЛАВИЧ (1151-1202) - новгород-сіверський князь (з 1178) і князь чернігівський (1198). Син чернігівського князя Святослава Ольговича. В 1169 приймав участь у поході Андрія Боголюбського на Київ. У 1174 розбив орди половецьких ханів Кончака і Коб'яка під Переяславом. Після смерті брата Олега княжив у Новгород-Сіверському. Брав участь в міжусобній боротьбі за великокнязівський престол. В 1183 здійснив вдалий похід проти половців. В 1185 організував спільно з братом Всеволодом, путивльським князем Володимиром і князем рильським Святославом Ольговичем новий похід проти половців. Князівські дружини зазнали поразки від орди половецьких ханів Гзи і Кончака, а сам І.С. потрапив у полон, з якого потім зумів втекти. Похід І.С. на половців послужив сюжетною основою “Слова о полку Ігоревім”.

ІГНАТОВИЧ ЯКИМ (рр. н. і см. невід.) - кошовий отаман Нової Січі (1749,1751-52,1754).За деякими даними, обирався кошовим отаманом чотири рази.

ІГУМЕН - титул настоятеля (управителя) монастиря у православній церкві. Настоятелі великих монастирів називались архімандритами. В Українській Греко-Католицькій Церкві настоятелем всіх монастирів однієї провінції є протоєгумен. Настоятельки жіночих монастирів називалися єгуменями. В Україні І. користувався великим авторитетом і брав участь у соборах, виборах єпископа, на козацьких радах.

ІЗАПАРОВИЧ ГРИГОРІЙ (рр. н. і см. невід.) -козацький гетьман (1606). Відомий своїм універсалом до польського уряду, в якому повідомляв про підготовку татар до походу в Україну.

ІЗБОРНИК СВЯТОСЛАВА - найдавніші пам'ятки писемності у Київській Русі - два збірники статей, написані в 1073 і 1076 для київського князя Святослава Ярославича. Ізборник 1073 відкритий К.Калайдовичем у Воскресенському Новоєрусалимському монастирі під Москвою. Зберігається в Московському історичному музеї. Ізборник 1073 є списком збірника, створеного у Болгарії для царя Симеона. Містить твори переважно церковно-релігійного характеру, а також матеріали з граматики, риторики, логіки і поетики, перекладені з болгарської на старослов'янську мову. Ізборник 1076 належав у 18 ст. російському історику Щербатову, тепер рукопис зберігається в Публічній бібліотеці ім.М.Салтикова-Щедріна у Петербурзі. Ізборник 1076 включає публіцистичні твори руських письменників, які містять загально­моральні повчання, зокрема “Слово” про користь читання, а також тлумачення Святого Письма.

ІЗГОЇ - категорія неповноправних людей у Київській державі в 11-12 ст., які вийшли з свого звичайного суспільного середовища у зв'язку з різними обставинами. За “Церковним статутом”. кн. Всеволода Мстиславича (12 ст.) І. ставали: попович, який не вивчив грамоти; холоп, що викупився, але не мав засобів на життя; купець, що заборгував; князь, позбавлений уділу. В 14 ст. І. як окрема категорія людей перестали існувати.

ІЗМАЙЛОВ АНДРІЙ (рр. н. і см. невід.) -. московський державний діяч, стольничий. В 1709 призначений Петром І міністром-резидентом при гетьмані І.Скоропадському. Отримав від царя інструкцію відносно своєї діяльності в Україні. В інструкції, яка складалась з 10 пунктів, говорилось про те, що І. має стежити, аби запорожці не селились поблизу кордонів Гетьманщини, іноземних послів гетьман повинен приймати в присутності міністра-резидента, а всю привезену кореспонденцію негайно пересилати до Москви; слідкувати за тим, щоб гетьман не замінював генеральної і полкової старшини та не позбавляв чи надавав маєтностей старшині без узгодження з московським урядом; щоб гетьманський уряд повідомляв про всі свої прибутки: резиденція гетьмана мала знаходитися у Глухові. В таємній частині інструкції І. доручалось стежити, щоб гетьман і старшина не вступали в переговори з турками, татарами, шведами, поляками і “зрадником” І.Мазепою, дізнатись про розмір військового скарбу і прибутків, які поступали в українську казну за гетьмана І.Мазепи; вивідувати настрої серед старшини і козаків: утримувати при гетьманові два російські полки, які б знаходились під безпосереднім командуванням царського міністра-резидента. Незабаром І. змінив на посту міністра-резидента Ф.Протасьєва.

ІЗЯСЛАВ МСТИСЛАВОВИЧ (р.н. невіц. - п. 1154, прожив бл. 60 років) - великий князь київський (1146 - 1154), онук Володимира Мономаха, другий син Мстислава Володимировича. У 1132 одержав у володіння Переяславське князівство, однак вже в тому ж році був змушений на короткий час переїхати у Полоцьк. Згодом став княжити у Турові та Пинську. Внаслідок міжусобної війни у 1134 одержав Волинь. У 1142-46 - І.М. знову Переяславський князь. Після смерті київського князя Всеволода Ольговича у серпні 1146 здобув Київ. Вів довгі війни з Юрієм Довгоруким, які проходили з перемінним успіхом. Однак в кінцевому підсумку перемогу здобув І.М. Опирався на Київщину, Переяславщину, Волинь, смоленські та турово-пинські землі. І.М. був прихильником незалежності Київської митрополії від Константинопольських Патріархів. На церковному соборі 1147 під його впливом всупереч волі патріарха митрополитом було обрано русича Клима Смолятича. Підтримував тісні зв'зки з правлячими династіями сусідніх країн. Був тестем угорського короля та свояком польського князя і чеського короля. Помер 14.11.1154 у Києві.

ІЗЯСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ (1024-1078) - великий київський князь (1054-1078, з перервами). Згідно із заповітом свого батька Ярослава Мудрого одержав у володіння значну частину земель Київської держави: Київську, Новгородську, Псковську, Турово-Пинську та Древлянську волості. У 1057 поширив свою владу на Волинь.

У 1068 військо І.Я. та його братів Святослава та Всеволода було розгромлене половцями на р.Альті. Після цього у Києві відбулося народне повстання, в ході якого І.Я. було вигнано. Повернувся він за допомогою збройних загонів свого родича - польського князя.

Бл. 1073 р. І.Я. разом з братами уклав “Правду Ярославичів” - доповнення до першого збірника давньоруського права “Руської Правди”. У цьому ж році між ними розпочалася міжусобна війна, під час якої І.Я. був переможений дружинами Святослава та Всеволода Ярославичів, після чого вдруге залишив Київ і виїхав за кордон. Побував у Польщі та Німеччині, де вів переговори з німецьким імператором Генріхом ІV.За допомогою свого сина Ярополка І.Я. підтримував зв'язки з Римським Папою Григорієм VII. Після смерті Святослава Ярославича І.Я. повернувся на Русь і у липні 1077 втретє став князем київським. В ході нової міжусобної війни з синами Святослава загинув у жовтні 1078 над Десною, недалеко від Чернігова. Похований в Києві у Десятинній церкві.

ІКОНА - живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих і подій Святого Письма. Виникли в 2 ст. н.е. Культ І. був офіційно прийнятий в 787 на 7 Вселенському соборі в Нікеї. І. виконували спеціальною технікою за традиційними приписами: липову, дубову або кипарисову дошку закріпляли тонким полотном і покривали кількома шарами левкасу (алебастр з клеєм), шліфували і за певним порядком виконували малюнок, золочення, розпис яйцевою темперою, а в кінці покривали покостом (оліфою). Перші І. в Україні були візантійського походження. Серед іконописців Україні 11-12 ст. найбільше славився Алімпій. Найстарші І., які збереглися до нашого часу, датуються 11-12 ст. Деякі І. були в Україні особливо шановані, славилися як чудотворні і часто ставали предметом воєнної здобичі або дарування. Найвідоміші з них: Вишгородська (“Володимирська”, 11 ст.), Ігоревська (11 ст.), Чернігівська (12 ст.). Печерська (14 ст.), Холмська, Зарчаницька, Самбірська, Марії Повч, Покрови з Січової церкви на Запоріжжі та ін.