Серед цивілізацій, що виникли на планеті, величезне значення для розвитку економіки й культури Південно-Східної Азії мала індійська цивілізація. Найбільшого розквіту давньоіндійська держава досягла в середині III ст. до н. е. У цей період поширюється буддизм, що повинен був стати ідеологічною основою державного об'єднання різнорідних областей країни. Однак цементуючою силою була не державна влада, а сільська (територіальна) община. Її замкнутість і самодостатність робили її фактично незалежною від центральної влади, що часто змінювалася. Общини традиційно платили центральній владі натуральний податок – 1/6 частину врожаю, несли ряд трудових повинностей на користь царя: один день на місяць працювали на будуванні доріг, каналів, інших будівельних роботах. Ця відносна автономність довгий час гальмувала розвиток феодальних відносин – появу приватного землеробства, сприяла стабільності, консервації суспільства. В 327 р. до н. е. А. Македонський захопив Північно-Західну Індію, але після його смерті (323 р.) у результаті національно-визвольного руху створюється Індійська держава на чолі із царем Чандрагуптою, радник якого Каутилья написав об'ємну роботу з 15 книг: «Артхашастра», присвячену різним питанням діяльності держави. «Артхашастра» у дослівному перекладі (від артха – користь, шастра – наука) означає – «Наука про користь, вигоду, дохід» або «Трактат про мистецтво політики й досягнення корисного» [10, с. 69–83]. У роботі містяться відомості про суспільні відносини, економіку, політичні інститути.
У трактаті пояснюється правомірність соціальної нерівності (розподілу на касти) і рабовласництва. Каутилья піклується про місцевих жителів – арієв, вважаючи, що вони не повинні бути рабами. Рабство – природний стан, що забезпечує нагромадження багатства й досягнення суспільної користі. Працею населення створюється багатство держави, що йде на загальні потреби: будівництво й охорона іригаційних споруд, пільгове землеволодіння (надання поселенцям землі в особисте користування для господарського освоєння окраїн країни), будівництво доріг, розвиток ремесел і торгівлі. Трактат регламентує патріархальне рабовласництво аж до викупу рабом себе з рабства. Автор висловлює ідеї про необхідність втручання держави в економіку, регламентацію суспільних відносин. Цар (раджа) покликаний забезпечити правильний напрямок діяльності людей. Для цього він має добре знати політику про створення, заощадження, збільшення й розподіл багатства. Від того, яку політику буде проводити цар, залежить розвиток або занепад країни. Кінцева мета політики – збагачення скарбниці держави за рахунок податків з населення, митних зборів, штрафів, прибутків державних підприємств. Оцінювати діяльність державних чиновників Каутилья пропонує залежно від того, як вони поповнюють скарбницю. Податки розглядалися як винагорода царю за охорону від зовнішніх погроз і внутрішньої смути.
У роботі вперше в історії економічної думки знаходимо питання про вартість товару як зачаток трудової теорії вартості. Розрізнялися «дійсна» вартість як кількість днів праці, необхідних для виробництва товару, і «ринкова» вартість, формована при купівлі-продажу під впливом конкуренції. Державі надавався нагляд за торгівлею: продавати можна було тільки перевіреними вагами; торговці повинні були платити в скарбницю мито; надмірна гонитва за прибутком повинна припинятися законом аж до конфіскації; «ринкова» вартість не могла перевищувати «дійсну» більш ніж на 5–10 %; регулювання цін мало здійснюватися за рахунок створення державних запасів. Каутилья висловив ідею створення активного державного бюджету за рахунок зростання доходів і зменшення видатків.
З трактату ми також довідаємося про основні заняття населення, серед яких головним вважалося землеробство. Общинники вирощували пшеницю, ячмінь, овочі, бавовну, цукровий очерет, рис, що саме з Індії поширився всім світом. Зі зростанням майнового розшарування усе більше землі зосереджувалося в руках багатіїв, а бідні брали землю в оренду. Розширенню приватного землеробства сприяла роздача землі брахманам, чиновникам, військовим. Земельні ділянки стали продавати, дарувати, здавати в оренду. Високого рівня досягло ремесло: гончарне, ювелірне, роботи з металів, зодчество, ткацтво (вироби з бавовни, льону, шовку). Ремісники об'єднувалися в професійні союзи, подібно середньовічним цехам у Європі.
Розквіту економіки в IV–III ст. до н. е. сприяв розвиток науки – астрономії, математики, медицини. Були створені системи писемності, що стали основою писемності в Південно-Східній Азії. Ще в II тисячоріччі астрономи створили календар, де рік ділився на 12 місяців. Медики систематизували знання з анатомії людини, вивчали лікувальні властивості рослин і виготовляли ліки. З'явилися спеціалізовані лікарі: терапевти й хірурги. Хірурги разом з ремісниками розробили безліч хірургічних інструментів – скальпелі, зонди, шприци, голки. Лікарі робили пластичні операції, операції на очах, зашивали кишки. Знання індійських учених перейшли до арабів, а потім у Європу.
Давньокитайська цивілізація в «осьовий час»
У середині I тисячоріччя, в «осьовий час» у Китаї відбуваються важливі зміни у всіх сферах громадського життя. У політичній сфері це була епоха роздробленості, поліцентризму. От як пише про це китаїст Л. Васильєв: «На авансцені політичного життя йшла енергійна боротьба за гегемонію між найбільш впливовими царствами. У цю боротьбу зі змінним успіхом час від часу втручався ван (імператор) зі своїм ще збереженим сакральним авторитетом у роді великих чжоуських правителів, а також правителі порівняно дрібних царств і князівств... На іншому, більше низькому рівні, тобто в рамках кожного із царств йшла своя гостра політична боротьба між ворогуючими аристократичними кланами й новими уділами, що виникли в рамках царств...» [7, с. 159].
Найважливіші зміни відбуваються в сфері економіки. Як і в інших давньосхідних державах основним організаційно-економічним осередком була сільська громада. Між вільними общинниками й родовою й племінною знаттю точилася постійна боротьба за захоплення общинних земель. Частина общинників, що втратила земельні наділи, опинялися в борговому рабстві, рабами ставали й полонені. Приватні особи усе більш активно використовують працю рабів (у сільському господарстві, ремеслі), але основним споживачем рабської робочої сили залишається держава.
Ван (цар, імператор) не тільки був світським верховним правителем, але й обожнювався («син неба»), тому вважалося, що вся земля належить йому. Для утримування держави з населення збиралися податки, головні з яких: з орної землі – 1/10 урожаю, з гір і озер – 1/4 доходу, торговельний збір за місце на ринку й при укладанні торговельних контрактів. Пізніше з метою збільшення доходів держава ввела монополію на сіль і залізо. В «осьовий час» (на 500 років пізніше інших давньосхідних країн) освоюється плавка заліза, що створює умови для розвитку землеробства й ремесла. Провідною галуззю в економіці було сільське господарство. У західному Китаї було розвинене скотарство, у східному – землеробство. Вирощувалися просо, ячмінь, пшениця, рис; знаряддями праці були мотика, пізніше – плуг. У зв'язку з активним створенням іригаційних споруд у басейнах рік Янцзи й Хуанхе відбувається розширення оброблюваних земель і їх все більш ефективне використання. Китайці використали трипілля; першими стали застосовувати органічні добрива й вести боротьбу зі шкідниками сільськогосподарських рослин; першими стали займатися шовківництвом. Праця хлібороба користувався загальною повагою. Навесні ван відкривав початок польових робіт – проводив першу орну борозну, восени урочисто куштував хліб із зерна нового врожаю.
Давній Китай славився своїми ремеслами. Правителі надавали їм велике значення: утримували державні майстерні, де працювали наймані робітники й раби. Тому не випадково було широко розвинене винахідництво й майстерність, що дуже вплинуло на розвиток науки, техніки, економіки. Добре було розвинене гончарне ремесло: висота глиняних глечиків досягала одного метра. Китайці першими винайшли порцеляну; на основі водяного колеса створили ткацький верстат, що одночасно міг ткати 32 тонких шовкових ниток. У результаті Китай став монополістом у виробництві шовку. Для розвитку ремесел було потрібно добувати не тільки руди металів, але й вугілля, тому широко були розвинені шахтна й гірничорудна справи. Китайці першими стали застосовувати природний газ для випарювання солі, а в наступні сторіччя й для побутового опалення, використовуючи бамбукові трубопроводи.
Зріст обсягу надлишкового продукту (у зв'язку з гарними врожаями 2–3 рази на рік та з розвиненим ремеслом), а також відокремлення скотарських і землеробських районів призвели до розвитку торгівлі. Розвинені товарно-грошові відносини сприяли появі монетної форми грошей, а пізніше через багато сторіч (800 р. н. е.) вони першими у світі винайдуть паперові гроші. У Європі перші паперові гроші з'явилися лише в 1601 р. у Швеції. Держава регламентувала торгівлю, встановлювала своїми актами якість і ціну товару. Будучи країною з високим рівнем розвитку ремесла й світовим монополістом у продажі шовку й порцеляни, Китай вів активну зовнішню торгівлю із Середньою Азією, Римською імперією.
У Китаї добре було розвинено дорожнє будівництво (в III ст. до н. е. загальна довжина державних доріг становила 6500 км); в V ст. до н. е. ріки Хуанхе і Янцзи були з'єднані каналом довжиною 400 км; Велика Китайська стіна (II ст. до н. е.), призначена для захисту від північних кочівників, представляла спорудження (з відгалуженнями) загальною довжиною 6100 км, шириною стін – 5 м, висотою – 12 м. У стіні розташовувалося 25 тисяч веж.
Перший університет у Китаї був створений в II ст. до н. е.; в III ст. до н. е. китайці склали географічні карти Давнього Сходу; в II ст. до н. е. створений перший сейсмограф, що фіксує землетруси за 500 км. Китайці винайшли компас, без якого були б неможливі Великі географічні відкриття. Відомі досягнення китайської медицини: з IV ст. до н. е. використовувався оригінальний метод лікування – голковколювання; в III ст. до н. е. застосовувалася анестезія (знеболювання) при операціях; в III ст. до н. е. китайцям була відома система кровообігу.
Своєрідність економічної думки Давнього Китаю невід’ємна від самобутності китайської цивілізації, географічно віддаленої від інших країн. Основні економічні ідеї формувалися в руслі двох основних напрямків суспільної й релігійної думки – конфуціанства («традиційне»), представлене Конфуцієм і його послідовниками, і легізма («тоталітарне»), представлене Шан Яном і іншими легістами («законниками»). Ці напрямки склалися в IV–III ст. до н. е. як офіційна державна ідеологія й вели між собою гостру полеміку з багатьох філософських, соціальних і господарських питаннь. Основні постулати Конфуція (551–479) викладені в збірнику «Бесіди й міркування» («Лунь юй»), записані його учнями, де обґрунтовується ідея «громадського порядку», відповідно до якої Бог створив світ, але потім усунувся від втручання в розвиток життя на землі. Тому людське суспільство розвивається за власними законами, пізнається розумом, охороняється й регулюється державним правом. Конфуцій створив прецедент для розуміння об'єктивності законів господарського життя.
Економічні погляди Конфуція ґрунтувалися на морально-етичних принципах гуманізму й вченні про ідеал. Ідеальним вважав патріархальне суспільство, основою якого є родина. Ідеально досконалою людиною вважав таку, яка поважає батьків, людей, старших за віком і вищих за соціальним станом, є невибагливою до побуту та їжі, не суперечить старшим і владі. Гуманна людина знає тільки свої обов'язки, а негуманна й аморальна – лише вигоду. На основі «розуму», тобто розуміння кожним свого місця в суспільстві, філософ обґрунтував класове суспільство: виправдав рабство, соціальну ієрархію, вважаючи її незмінною, оскільки вона була створена Богом.
З метою стабілізації соціально-економічного ладу Китаю Конфуцій запропонував програму морального вдосконалювання людини: «Піднімайте праведних, ставте над неправедними, – і люди будуть слухняні». Повагу до старших Конфуцій вважав характерною рисою «шляхетного чоловіка». Він розглядав державу як велику родину, а правителя як «батька народу», тому він повинен бути досконалою особистістю: «Секрет мудрого правління в тому, щоб відбирати на службу чесних людей». Перш ніж виховувати народ, правитель повинен зробити його багатим і щасливим. Багатство повинне розподілятися рівномірно між всіма, але відповідно до соціального становища людини необхідно полегшити тягар податків; залучати народ до виконання трудових повинностей, не порушуючи циклу землеробських робіт.
Інтереси сформованої в IV–III ст. до н. е. тоталітарно-бюрократичної системи в Древньому Китаї захищали легісти. Найбільш відомий серед них – Шан Ян (390–338 рр.), правитель області Шан, що відкидав державне керування на основі гуманності й був прихильником твердої централізованої влади. Легісти виступали за сильну державу й нагромадження багатства в скарбниці, за розвиток, головним чином, землеробства й військової справи, за максимальне обмеження торгівлі й контроль за цінами; за примус до суспільних робіт «ледарів, гульвіс, нахлібників». Цікаво, що дискусії між прихильниками цих напрямків зберігають актуальність і для сучасного Китаю.
