У період становлення людського суспільства й ранніх цивілізацій панувало міфологічне мислення, де людина ще не виділяла себе із природного світу. Це час німецький філософ К. Ясперс назвав доісторичним. По мірі подальшого розвитку суспільства міфологічна свідомість змінюється новою системою уявлень про світ. Цей період деякі вчені назвали революційним, а К. Ясперс – «осьовим часом» для опису фундаментальних історичних зрушень, що відбулися в I тисячоріччі до н. е. у Давньому Китаї, Давній Індії й Середземномор'ї. «Цю вісь варто шукати там, де виникли передумови, що дозволили людині стать такою, якою вона є, де з разючою плодотворністю йшло формування людського буття, що... могло стати... деякою емпіричною основою для Заходу, для Азії, для всіх людей взагалі, – що тим самим були б знайдені загальні рамки їхньої історичної значимості. Цю вісь світової історії варто віднести, очевидно, до часу близько 500 років до н. е., до того духовного процесу, що йшов між 800 і 200 рр. Тоді відбувся самий різкий поворот в історії. З'явилася людина нового типу, яка збереглася й донині» [13, с. 32]. До числа найважливіших подій і процесів «осьового часу» К. Ясперс відніс формування філософських напрямків у Китаї й Індії, пов'язаних з осмисленням дійсності, вчення Заратустри в Ірані про світ, у якому йде боротьба добра зі злом, виступи пророків у Палестині, що викривали народ і царів і відкрили шлях до морального очищення, час Гомера, філософії Параменіди, Геракліта, Платона. К. Ясперс відзначає, що всі ці події й імена пройшли протягом декількох сторіч майже одночасно, незалежно друг від друга. Які були причини одночасності процесів у давньогрецькій, китайській і індійській цивілізаціях, які практично не контактували один з одним? До числа факторів, що зробили можливим революційні зрушення в «осьовий час», можна віднести наступні:
1. Кліматичні зміни – «похолодання залізного віку» – спричинили істотний вплив на розвиток цих цивілізацій. Виникли й розвивалися соціально-економічні кризи, що призвели до значних змін у господарському й культурному житті. «Скорочення обсягу суспільного продукту, зменшення частки надлишкового й, можливо, недовироблення необхідного викликали соціальну напруженість, поставили під сумнів попередню соціальну організацію суспільства, систему розподілу й нерозподілу благ і її ідеологічне обґрунтування. Пануючі верстви для збереження свого положення в суспільстві були поставлені перед необхідністю очолити пошук шляхів підвищення продуктивності праці, маючи спокусу найлегшим шляхом компенсувати втрати за рахунок пограбування сусідів. Соціальна напруженість, великі й малі війни характерні для Греції й Китаю з IX–VIII до II століття до н. е. Одночасно йшов пошук нових форм соціально-політичної організації суспільства й нових технологій, що підвищують продуктивність праці, насамперед у землеробстві» [7, с. 158].
2. Доповнюючою причиною, що сприяла революційним зрушенням, за версією філософа В. Пантіна, був поліцентризм, що панував в осьовий час у політичному, соціально-економічному і культурному житті. Це було пов'язане з одночасним існуванням безлічі політичних утворень: царств у Китаю, держав і князівств в Індії, міст-полісів у Давній Греції [7, с. 159].
Політичний і соціальний поліцентризм сприяв багатолінійної культурної еволюції, результатом якої став пошук нових рішень у всіх сферах громадського життя. У зв'язку із цим Ясперс зробив висновок, що «у цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо донині, закладені основи світових релігій, які і сьогодні визначають життя людей» [13, с. 33]. Руйнування міфологічного сприйняття світу, з його стабільністю й споконвічною повторюваністю природи й життя людини, змусило її шукати нові питання й відповіді на них. Людина побачила дисгармонію життя й спробувала зрозуміти її закони, виробити до неї своє ставлення.
І головне, почав складатися образ ідеального світу, у якому людство прагнуло усвідомити, яким має бути світ, люди й відносини між ними. Тепер смерть не сприймається як просте продовження земного існування. У потойбічний світ переноситься ідеал справедливого й гармонійно влаштованого життя. Формуються релігії «порятунку» (конфуціанство, буддизм, іудаїзм), засновані на детально розробленій етиці, за допомогою якої можна звільнитися від гріхів, перебудувати себе та життя так, щоб воно відповідало ідеалам божественної справедливості. Бог тепер персоніфікує не таємничі сили природи, а справедливість, вищий ідеал добра. Щоб одержати його благословення, потрібно не займатися шаманством, а вдосконалювати себе й навколишній світ. Релігії порятунку «омолодили» східні цивілізації, оскільки були визначальними в житті людей: «...відбулося об'єднання людей для здійснення світової історії, духовне й технічне оснащення перед початком шляху» [13, с. 52]. Таким чином, в «осьовий час» були розглянуті всі можливості філософського осмислення світу, випробувані різні варіанти політичного устрою – від демократії до тиранії, виявлена релігійна творчість (різноманітні культи й вірування, політеїзм і монотеїзм), у мистецтві сформувалися різні напрямки й стилі (у зодчестві, скульптурі, поезії...).
Поліцентрична соціально-політична організація в «осьовий час» виявилася більше пристосованою до пошуку «відповідей» на різні «виклики», ніж соціально-політична організація централізованих східних деспотій (Єгипту, Вавилона). «Осьовий час» замість деспотії сформував нову політичну організацію суспільства – полісную адміністративно-територіальну структуру в Давній Греції, що припускає приватну власність при подальшому розширенні громадянських прав. Широкомасштабна реалізація ідеї приватної власності на європейському континенті починається із часів Римської імперії. Це призводить до становлення Європейської, а з моменту відкриття Америки, в цілому Західної цивілізації, де йшов подальший процес відділення приватної власності від влади.
Чим же в основному відрізнялися Східні й Західні цивілізації? Приведемо в цьому зв'язку розгорнуту цитату із книги Е. Гайдара «Держава й еволюція»: «У чому ж головний зміст «західної мутації»? …Відсутність на Сході такого ключового елементу західної системи, як розроблене поняття вільної від держави приватної власності, насамперед земельної. Виходить, головне... що відокремлювало її від східної прародительки, – зміна відносин власності, легітимної юридично й психологічно, усе більше незалежної від держави. Приватна власність дійсно як приватна, а не як один з атрибутів влади» [5, с. 92]. Уперше приватновласницькі відносини проявилися в античній Греції на початку VI ст. до н. е. (у ході реформ Солона), які поєднувалися з товарним виробництвом, орієнтованим на ринок, з експлуатацією приватних рабів, праця яких здобувала все більше господарське значення при слабкій централізованій владі й при сильному самоврядуванні громади, міста-держави (поліса). У результаті склалася система суспільних відносин, де держава не володар, а інструмент у руках поліса. «Поступово затвердилася аксіома: головне – права громадянина, вони не підлягають сумніву й священні, включаючи право на приватну власність [4, с. 93].
Державна, общинна (суспільна) і приватна власність строго розділені й закріплені правом. Влада (на відміну від східних деспотій) відділена від власності. Святенність приватної власності й вторинність державної власності – головна особливість Західних цивілізацій. Ці обставини сприяли соціально-економічному прогресу й гарантії прав громадян. От як цей феномен пояснює Є. Гайдар: «На Сході держава «захищала» суспільство, перетворивши його у свою частину, а точніше не давши йому розвитися. У Європі, де питання про фізичне виживання все-таки не стояло, склалася унікальна ситуація – розвиток суспільства став випереджати розвиток держави. Виникла еліта, що відчувала свою незалежність від держави,... не шестірнею державної машини. Так, сильна, жорстка держава теоретично дає гарантію захисту прав власності, захисту від інших держав. Але платити за це доводитися непомірну ціну, адже держава занадто великий захисник. І воно не захищає власника від найстрашнішого ворога, найбільш могутнього, всепроникаючого, від самої держави» [5, с. 95]. І хоча держава покликана захищати громадян, фактично до межі знижує «коридор свободи» індивіда, збагачує суспільство набряклим державним апаратом чиновників, що не зважають на думку народу.
Кінець епохи «осьового часу», – епохи духовних і соціальних пошуків пов’язаний з утворенням централізованих імперій у Середземномор'ї, Китаї, Індії в III ст. до н. е. «Цей час можна розглядати як проміжну фазу між епохами великих імперій, як перепочинок, відданий свободі, як полегшений подих у сфері найбільш ясної свідомості» [13, с. 76]. «Осьовий час» сприяв виникненню й розвитку Західних цивілізацій. Багато чого він дав й для розвитку Сходу. Але надалі консервування стабільності, пріоритет влади над власністю призвели до застою в економіці й інших областях громадського життя, до відставання Сходу від посилюючої темпи розвитку Європи, що стала наступницею досягнень Східної цивілізації. Однак несправедливо було б обійти стороною роль Сходу. «Азія виступає в порівнянні з малюсінькою Європою у всій величі свого величезного простору. Хронологічно вона представляється всеохоплюючою основою, звідки вийшли всі люди» [13, с. 91]. Досягнення давньосхідних держав у цілому стали основою розвитку країн Сходу, вплинули на розвиток Давньої Греції й Давнього Рима.
