Історія давньої цивілізації охоплює період із середини IV тисячоріччя до н. е. до падіння Західної Римської імперії в V ст. н. е. Приблизно із середини IV–II тисячоріччя частина людства зробила гігантський прорив – перейшла від первісності до цивілізації (від лат. civis – міський, державний, що протистояло поняттю silvaticus – лісовий, дикий, грубий). У середині IV–III тисячоріччя перші осередки цивілізації виникають у Месопотамії (Межиріччя), у Єгипті; в III і II тисячоріччях в Індії й Китаю – відповідно в долинах рік Тигр і Євфрат, Ніл, Інд і Ганг, Хуанхе і Янцзи. Давній Схід не випадково став батьківщиною людської цивілізації (у той час Європу майже суцільно покривали густі ліси й тільки подекуди були стоянки давніх мисливців). Ці регіони відрізнялися м'яким помірним кліматом, родючими легкооброблюваними ґрунтами, що вимагають поливу водою. Але використовувати сприятливі умови були не просто – низов'я рік заболочувалися, а трохи далі від ріки від спеки земля висихала, перетворюючись у напівпустелю. Була потрібна праця багатьох поколінь, щоб осушити болота, прорити канали для рівномірного постачання води, побудувати греблі для регулювання стоку води. Спочатку зрошувальні роботи велися громадами в межах зайнятої ними території. Зі збільшенням числа населення й розширенням оброблюваної землі виникла необхідність створення єдиної іригаційної системи, що діє на всій заселеній частині річкової долини. Це вимагало об'єднання громад і посилення їхніх господарських зв'язків. Тому на два-три тисячоріччя раніше за Європу для виконання, у першу чергу, творчих функцій виникають держави, розташовані уздовж великих рік. Найбільшою з них був Єгипет, і сьогодні територіально існуючий у тих же межах. Оскільки перші цивілізації з'явилися в долинах рік, які відігравали величезну роль у житті людей, то ці цивілізації одержали назву річкових. Люди регулювали ріки, але їхнє життя також регулювалося ріками. «Ріки – це вихователі людства», – відзначав російський історик XX ст. Л. І. Мечников. Англійський історик XX ст. А. Тойнбі формулює в цьому зв'язку теорію «виклику й відповіді»: природне середовище самим фактом свого існування посилає виклик людям, які повинні створювати штучне середовище, борючись із природою й пристосовуючись до неї.
Зусилля людей з регулювання рік в остаточному підсумку дали свої плоди: урожайність підвищилася так стрімко, що вчені називають перехід до іригаційного господарства (поливного землеробства) «аграрною революцією». Створення іригаційних систем вимагало жорсткої організації колективної праці великої кількості людей, зусиль всієї країни. Для цього необхідна була сильна централізована влада на чолі із правителем, що мав всю повноту влади. Він стояв на чолі війська, був вищою інстанцією в суді, до нього стікалися податки, він організовував іригаційні роботи, юридично був верховним власником всієї землі. Такий тип влади (деспотія) реалізовувався за рахунок розгалуженої адміністративної системи – апарата чиновників, що охоплював всю країну. Оскільки грабарство (осушення боліт, будівництво дамб, каналів, гребель) було винятково трудомісткою справою, а матеріальні стимули в умовах панування натурального господарства практично не діяли, то керування цими роботами було не тільки жорстко централізоване, але й обожнено. Обожнювалися канали, греблі, а сам правитель країни також вважався Богом або намісником Бога на Землі. Так гігантські піраміди в Єгипті будувалися не тільки для того, щоб зайняти населення під час відсутності сільськогосподарських робіт, але головне – щоб облаштувати нове «житло» фараона якнайкраще. Згідно віруванням єгиптян після смерті фараона («великого Бога») від його загробного блаженства залежало благополуччя всієї країни.
Важливою особливістю Давнього Сходу була експлуатація значної частини вільного населення шляхом організації колективних сезонних сільськогосподарських робіт, будівництва гребель, культурних і світських установ. Зобов'язання юридично вільних общинників стосовно громади – колективна праця й колективна взаємодопомога – поступово перетворюються у форму їхньої експлуатації державою.
У всіх державах Давнього Сходу з незначними особливостями існували два сектори економіки:
– общинний сектор, у якому власність на землю належала територіальним громадам, а рухоме майно було приватною власністю общинників, які обробляли виділені їм наділи;
– державний сектор, куди входили землі, що належали державі в особі царя, а також землі, подаровані храмам. Працювали тут формально вільні, але безправні, так звані царські люди. Частина царських і храмових земель роздавалась на період служби царським вельможам і воїнам, храмовій адміністрації.
У державному й общинному секторі в якості допоміжної використовувалася праця рабів. Рабство носило патріархальний характер: раб міг мати родину й навіть вести своє господарство, а згодом і викупитися. Чисельність і питома вага рабів були незначні. Використовувалися раби в основному в престижних цілях у домашньому господарстві: при храмах, у господарстві царів. Економічної необхідності в експлуатації рабів у жорстких формах не було в силу сприятливих умов виробництва – високої врожайності й панування натурального господарства. Так у кодексі вавилонського царя Хаммурапі захищалися інтереси не тільки рабовласника, але й раба. Головними джерелами рабства були війни, піратство, заборгованість селян, ремісників. Крім того, існували невільничі ринки, де купували й продавали рабів.
Основною продуктивною силою були вільні селяни й ремісники – члени сільських общин. Поливна система землеробства сприяла високоврожайному рільництву, городництву, садівництву. Розводилися оливи й фінікові пальми. Гідротехніка була вище за середній рівень. Так у Єгипті за допомогою винайденого ними шадуфа (подібно нашому колодязю «журавлеві») можна було підняти протягом години на висоту 6 метрів до двох тонн води. Однак технологія рільництва довгий час залишалася на первісному рівні: мотична оранка, ручна сівба, після чого худоба копитами втоптувала насіння в землю. І все-таки, зрошувальна система землеробства перетворила ці країни у квітучі оазиси. І донині Єгипет – це суцільна зелена смуга насаджень шириною 20–25 км уздовж ріки Ніл. Це все те, що годує сучасний Єгипет, інша територія – «місячний» ландшафт (камені, пісок), караванні тропи й безхмарне небо із сезонними піщаними бурями.
Зростання землеробства й розвинуте тваринництво стимулювали розвиток ремесел і торгівлі. Добре була розвинута металургія: спочатку було освоєне виробництво міді, потім бронзи й заліза. Високої якості досягли ювеліри. У Єгипті був винайдений пергамент (робився зі шкіри) для письма. У порівнянні з іншими ремеслами добре було розвинуте військове виробництво. Так в 3000 р. до н. е. у Месопотамії з'явилися бойові колісниці, в I тисячоріччі до н. е. були створені облогові механізми – тарани для пробивання фортечних стін і воріт.
Для Єгипту й особливо Вавилона (держава в Межиріччі) був характерий значний розвиток торгівлі як усередині країни, так і із закордонними державами (при домінуванні натурального господарства). Держави Месопотамії були сполучною ланкою транзитної торгівлі Сходу (Індія, Китай) із Західною Азією. Зернова спеціалізація у Верхньому Єгипті на півдні й стійлове тваринництво в Нижньому на півночі країни сприяли зростанню торгівлі. У Вавилоні було також розвинуте лихварство: кредит давався в натуральній і грошовій формі.
Господарські потреби сприяли розвитку наук: математики, астрономії, медицини. Так у Вавилоні видалення катаракти було операцією (її робили навіть рабу), а в давньому Єгипті знали секрети лікування ракових хвороб.
В епоху розквіту давніх держав (кінець II – кінець I тисячоріччя до н. е.) виникають так звані світові держави (імперії), які на відміну від держав ранньої стародавності представляли більш міцні об'єднання із централізованим керуванням (деспотії). В імперіях сільська територія поступово опинялася в складі державного сектора. Общинний сектор економіки зберігається в містах, де поряд із центральною владою існують органи самоврядування. У містах, у ремісничому виробництві починає переважати рабська праця. Але в сільському господарстві, що становить основу економіки, як і раніше в основному зайняті селяни – общинники. Общини платили скарбниці так звану «ренту-податок». Це поняття в історико-економічній науці нероздільне, тому що держава й власник землі була одна особа. У цих умовах неможливо відокремити ренту (плату за землю) від податку (обов'язкові платежі державі від її підданих).
На другому етапі стародавності у виробництві почало активно використатися залізо, сталь, що значно підвищило продуктивність праці в ремеслі й сільському господарстві, внаслідок чого зростає товарність виробництва, з'являються гроші в монетній формі. У світову торгівлю включаються Індія, Китай, Середня Азія. Найважливішім наслідком розвитку товарно-грошових відносин стала, поряд з пануванням державної й общинної власності, поява приватної (у формах великих приватних господарств). Однак приватна власність на землю була під жорстким контролем держави й скоріше була виключенням, оскільки давалася у випадку приналежності особи до влади, за особливі заслуги й беззаперечне служіння владі. У результаті в східних суспільствах сформувалися не класи (великі групи людей щодо засобів виробництва), а станово-кастова система, структурована залежно від виконання державних або господарських завдань їхніх членів. Всі верстви населення від аристократії до сільських общинників були підлеглі царю, деспотові й тільки в цьому сенсі можна говорити про «поголовне рабство» у східних деспотіях.
