Середньовічне господарство за своєю суттю було аграрним і натуральним. Однак повністю обійтися без обміну воно не могло, і необхідність обміну ставала тим більш настійною, чим більше розвивався і поглиблювався розділ праці. Ремісники, які були частиною господарства сеньйорії, по мірі поглиблення спеціалізації не знаходили достатньої кількості споживачів для своїх виробів і йшли туди, де попит на їхню продукцію був більшим. Такими місцями були міста.
Ранній феодалізм обходився без міст і міського господарства, але починаючи з ХІ ст. спостерігається їх швидке зростання. Насамперед відроджуються ті міста, які були засновані що у римську епоху (Лондон, Париж, Марсель, Кельн, Неаполь). Виникають і нові міста, як правило там, де перетиналися торгові шляхи, і ставали резиденціями раннє-феодальних держав. Тут селяться ремісники, сюди тікають від гноблення феодалів селяни і міста дають їм пристанище і забезпечують свободу (по встановленому у середньовічній Європі правилу, кріпак, який прожив у місті один рік і один день, ставав вільним. «Повітря міста робить вільним» казали тоді). У містах велася активна торгівля, улаштовувалися ярмарки, виділяється окремий прошарок людей, що спеціалізуються на торговельних операціях – купці. Міста стають центрами ремесла і торгівлі. Тут формується принципово новий елемент феодального суспільства: спільнота особисто вільних людей, які своєю працею і заповзятливістю забезпечували свій добробут.
Міста виникали на землях, що належали феодалам або церкві (яка теж була крупним феодалом) і спочатку цілком знаходилися у їхній владі, будучи перспективним джерелом доходів. Їх обкладали податками і митом, як правило, не фіксованими, часто вони зазнавали прямого пограбування під час феодальних міжусобиць. Тому міста вели довгу і уперту боротьбу за свою свободу і незалежність. Інколи вони викупали незалежність, інколи завойовували. У боротьбі з феодалами вони часто виступали союзниками королівської влади, яка намагалася обмежити свавілля феодалів, і получали за це привілеї та вольності. Одержавши незалежність, вони ставали комунами, тобто самоврядними общинами зі своїми органами управління (магістрати, суди), уставами, поліцією. Типовим містом, що одержало самоврядування, був німецький Магдебург, тому сукупність прав самоврядного міста получило назву «магдебурзького права».
Деякі міста у країнах, де королівська влада була слабкою, одержавши незалежність, ставали самостійними державними утвореннями – феодальними республіками зі всіма атрибутами державності: армією, флотом, грошевою одиницею, власним законодавством. Такими були італійські міста-республіки Венеція, Генуя, Флоренція, а в слов’янських землях – Великий Новгород.
Міське господарства було об’єднанням людей, що займалися ремеслом і торгівлею. Корпоративність феодального суспільства проявлялася і у житті міст. Ремісники і торговці об’єднувалися у корпорації – цехи та гільдії.
Цехи – являли собою об’єднання ремісників однієї професії (пекарі, ткачі, черевичники, зброярі і т. п.). Спеціалізація, що активно розвивалася, приводила до зростання кількості професій. Навіть у невеликих містах було кілька десятків ремісницьких цехів, а у великих містах їх налічувалося кілька сотень. Цехова організація ремісників мала за мету колективний захист своїх інтересів і, головне, обмеження конкуренції всередині цеху. В умовах крайньої вузькості ринку ремісники працювали на заказників, яких було не так вже й багато. Якщо хто-небудь приваблював до себе замовників більш примітними виробами, інші залишалися б без засобів існування. Тому цех строго стежив за тим, щоб умови виробництва і реалізації у всіх його членів були однакові. Устави цехів жорстко регламентували весь виробничий процес. Кожному майстру дозволялося мати обмежену кількість робітників. Централізовано закуповувалася і розподілялася сировина, обмежувалася кількість продукції, що вироблялася, визначалися одностайні умови збуту (ціни, довжина та ширина прилавків тощо). Структура цеху включала майстрів, підмайстрів та учнів. На чолі цеху стояв магістр, який виконував управлінські функції. Цех мав свій герб, прапор, виступав як єдине ціле при вирішенні загальноміських проблем.
Боротьба з конкуренцією вела до того, що майстри намагалися всіляко перешкоджати збільшенню кількості повноцінних членів цеху. Підмайстру або учню все важче було одержати право стати майстром. Збільшувався грошовий внесок, більш тривалим ставав строк навчання. Претендент на звання майстра повинен був виготовити і подати на суд майстрів цеху виріб надзвичайної якості – «шедевр» (фр. chef d’oevre – робота майстра).
Якщо на ранньому етапі цехова організація відігравала позитивну роль, сприяючи розвитку ремесла, підтримці якості продукції, стабільності цін, то з часом вона ставала гальмом на шляху технічних нововведень і підприємницької ініціативи.
Купці, що жили у містах об’єднувалися у гільдії, завданнями яких були: регулювання умов збиту (цін, мір ваги і довжини), спорудження складів та торговельних домів (факторій), охорона під час перевозки товарів і на ринках. Торгівля була небезпечною справою: на купців нападали пірати та розбійники, їх грабували феодали, які встановлювали непомірно високі мита та численні побори при проїзді через територію їх володінь. Об’єднавшись у гільдії, купці намагалися якось протистояти цим перешкодам.
Вузькість внутрішнього ринку, численні перешкоди на шляху переміщення товарів по території країни робили більш привабливою зовнішню торгівлю. Вона теж була пов’язана з великими труднощами, але зате обіцяла значні прибутки, бо доставляли товари, яким у даній країні не було замінників.
У середні віки скрався ряд стійких напрямків зовнішньої торгівлі, які сполучали сухопутні та морські перевозки. Північний торговий путь проходив по морях, що омивали Європу з півночі, і з’єднував Східну і Західну Європу. З Англії і Німеччини везли тканини, вовну, залізні вироби. У зворотному напрямі з Скандинавії та Росії – рибу, зерно, деревину, хутровину. Потім товари по Рейну спрямовувалися на південь Європи, а відтіля везли сукна, вина, прянощі. У Східній Європі той же рух товарів з півночі на південь і навпаки здійснювався по торговому шляху «з варягів у греки», який проходив із Скандинавії через східнослов’янські землі у Візантію.
Торгівля по північному шляху була монополізована торговим союзом міст – Ганзою, у який у різні часи входило від 60 до 170 європейських міст. Ганза добивалася безмитної торгівлі для своїх купців, мала факторії і торгові дома, утримувала військо, що охороняло переміщення торгових караванів.
Південний торговий шлях проходив по Середземномор’ю і зв’язував Західну Європу з країнами Сходу. З Індії та Китаю товари попадали у країни Близького Сходу по Великому шовковому шляху, який склався ще у стародавні часи. Звідси арабські купці доставляли їх у Європу через посередництво генуезців та венеціанців, які монополізували морську торгівлю у цьому регіоні. Відгалуженням Великого шовкового шляху була путь у Середню Азію, Ферганську долину, відкіля товари попадали у Візантію і на Русь. Головним предметом експорту були китайські шовкові тканини, які спеціально виготовлялися для експорту і високо цінувалися у Європі, а також предмети розкоші і прянощі. З Європи везли сукна, залізні вироби, але для європейців торговельний баланс був від’ємним і постійний дефіцит призводив до відтоку золота, якого і так було не багато.
Розвиток торгівлі потребував стабільних засобів грошового обігу. Складність була у тому, що численні держави самі карбували свої монети, що суттєво розрізнялися змістом дорогоцінного металу. Необхідність їх порівняння породила професію міняйл, які стали попередниками спеціальних установ, що звалися банками. Банкіри не тільки обмінювали одні монети на інші, але видавали позички під відсотки. Лихварський відсоток був дуже високим, що пояснювалося, по-перше, перевищенням попиту на кредит над його пропозицією, по-друге, значним ризиком не повертання позики великими феодалами і королями. Позики часто давалися під заставу майна. Крупними лихварями були монастирі, духовно-рицарські ордени.
Потреба у повноцінних засобах обігу призвела до появи грошових одиниць, які получили широке розповсюдження у всій Європі. З ХІІ ст. в Італії почали карбувати важку срібну монету – гроссо, яка ходила у всіх європейських країнах. У ХІІІ ст. з’являються золоті монети вагою у 3,5 грама, які в Голландії звалися гульденами, у Флоренції – флорінами, у Франції – екю, в Англії – соверенами, в Венеції – дукатами. Правда, монетарного золота у Європі було недостатньо і золотих монет явно не вистачало для обслуговування навіть не дуже широкого товарообігу. Тому основними грошовими одиницями були срібні монети. З XV ст. після відкриття у Німеччині біля міста Йохимшталь нового рудника по добуванню срібла почали карбувати німецькі талери вагою у 30 грам. Вони одержали широке розповсюдження у європейських країнах.
Усі монети потерпали від звичайного для металевого обігу лиха – вони стиралися, втрачали частину своєї ваги, а інколи свідомо псувалися шляхом зменшення в них дорогоцінного металу, що призводило до їх знецінення.
