Дике Полe. Пороги. Великий Луг

Красива фраза вченого литвина обминала, проте, певну аномалію у добре впорядкованій державі, пов'язану з південними околицями Русі. Катаклізми, які перевернули руське життя після монгольського погрому, ковзнули хіба легкими брижами над степом, що гігантським пасмом оточував Русь з півдня. Літописне Половецьке Поле Приазов'я і Причорномор'я, або Дешт-і-Кипчак (Кипчацький степ), куди полюбляли ходити руські князі, аби "переломити копіє" в герці зі степовиками, лежало, як і тисячоліття тому, нерозораним і незаселеним. Включені після завоювань Батия до володінь Золотої Орди степові простори були так само добре пристосовані до способу життя нових кочових власників, як і колись – для половців. Татарські улуси (стійбища) починалися приблизно на 200 км південніше Канева, відділяючись від Русі прикордонною буферною смугою, верхня межа якої на правому боці Дніпра більш-менш сходилася з течією р. Рось, a на лівому проходила нижче сучасного м. Переяслава-Хмельницького.

Практика, за якою у XIII ст. між землями руських князівств і територією власне Орди усталилася свого роду нейтральна "сфера впливу" без чітко відмежованого адміністративного кордону, що використовувалася у господарських потребах обома сторонами, надовго пережила свій час. Її відгомоном аж до кінця XVI ст. були періодичні легальні кочування татар у "Литовській землі", a з руського боку – так звані уходи порубіжних міст, тобто окреслені басейнами рік угіддя в незаселених регіонах, куди міщани виїжджали на промислове полювання, бджільництво, рибальство. Як у тогочасній свідомості сприймалася ця буферна зона, добре видно зі слів одного з кримських ханів, котрий на початку XVI ст. писав до великого князя литовського про безкраї простори на південь від Канева.

Протягом короткого часу за великого князя Вітовта (1392–1430), який не без успіху намагався встановити контроль над Причорномор'ям, буферна смуга вважалася безсумнівною частиною русько-литовської державної території. Однак уже на другу половину XV ст. тут знову тягнувся буйний, незаселений осілою людністю степ, який у західноєвропейській географічній номенклатурі дістав назву C ampus Desertus (Пустельне Поле). По-слов'янському його звали Дике Поле, або просто – Поле, так само і по-татарському – Геигат (Степ). На підошві Поля, у пониззі Дніпра, Південного Бугу й Дністра, кримські хани наприкінці XV ст. поставили кілька невеличких прикордонних фортець для охорони північних рубежів ханства і контролю над переправами та виходом у море. По руський бік Поля обжита кайма на зламі XV–XVI ст. позначалася теж кількома оборонними замками у Пороссі, на Побужжі та Поділлі.

Поміж кримською і руською укріпленими смугами Полем кочували невеликі степові орди, залежні від хана: Єдикульська – на північ від Криму, Очаківська (Джамбойлуцька) – від Криму до Бугу, Єдисанська – від Бугу до Дністра; місця кочів'їв цих орд називали татарськими улусами. Обабіч Поля пролягали такі ж самі степові простори: від долішнього Дністра до гирла Дунаю – рівнина, звана Буджак, місце кочів'їв Буджацької Орди, формально підпорядкованої кримському ханові, a за Дніпром, у Приазов'ї, починався Великий Ногайський Степ – стійбища Ногайської Орди, частина якої (Мала Ногайська Орда) з середини XVI ст. теж прийняла протекторат Криму.

Своєрідними "дверима" в Поле з боку густо заселеного Середнього Подніпров'я були пороги – переривчасте гранітне пасмо, що перетинало течію Дніпра, тягнучись на багато кілометрів між теперішніми Дніпропетровськом і Запоріжжям (у 1932 р., після побудови Дніпрогесу, пороги затопило водосховищем). Про зовнішній вигляд порогів дають уявлення розміри найбільшого з них – Ненаситця, що мав протягу понад 2 км; водяні маси падали з ревом з його камінних урвищ дванадцятьма лавами, де висота падіння води досягала 5 м, a швидкість течії у вирах – до 4 м/с.

За порогами починався Дніпровський Низ. Річище тут було засіяне безліччю островів, a сам Дніпро розділявся на рукави, утворюючи численні озера, затони й протоки. Цю місцевість називали Великим Лугом. Природа витворювала тут лабіринт з плавневих і лісистих острівців, де, як писав у середині XVII ст. французький інженер Боплан, нічого не змогли б вдіяти усі турецькі сили.

Старезні дубові гаї в гирлах дніпровських допливів, незаймані бджолині рої, безмірні запаси риби й дичини, дика, по-південному розкішна краса витворювали з цих місць райську оазу, створену Богом для сміливців, які зможуть дістатися сюди, подолавши степ і пороги. Саме з цим закутком обітованої землі, висунутої вглиб Поля, пов'язане утвердження на історичній арені козаків.