Прикметною деталлю довколаунійних подій є те, що українські хроністи, ретельно нотуючи безліч другорядних дрібниць із близького їм життя, "не помітили" такого епохального акту, як передача українських земель Короні (принаймні, записів про цю подію в українських літописах фактично немає). Це не свідчить про байдужість до долі рідного краю. У середньовічній уяві політична відособленість, на відміну від модерного стереотипу мислення, ототожнювалась не з державною суверенністю, a з власним володарем. Оскільки ж великий князь литовський і король поєднувалися в одній персоні – Жиґимонта II Авґуста, нічого епохального в очах людей того часу взагалі не сталося, бо місцеві політичні інститути, що були втіленням реальної окремішності в адміністративному устрої, звичаях і правовій системі, лишалися незмінними. A стрижнем їх як споконвіку до унії, так і після неї зоставалися власні князі – символ династичної окремішності.
Князі, котрі підписували акт унії, та перші поунійні покоління княжих нащадків були ще надмір далекі від тієї інтеграції в Польську державу, яку бачимо на прикладі їхніх спольщених правнуків. Відчуття своєї чужорідності в колі польської еліти, байдужість до великої придворної політики, презирлива зверхність стосовно нижчих по крові (a саме такою була середня шляхта, яка заправляла сеймовими баталіями) обертають увесь потенціал енергії руських можновладців на концентрацію влади у себе вдома. I дійсно, за кілька десятиліть саме вони, ці "удільні князі нової генерації", як влучно називав їх Михайло Грушевський, стають настільки потужними правителями України, що уряд, король і сейм перетворюються на їхньому тлі на порожні слова без реального значення.
Здійснювалося це кількома річищами. Так, після унії князі формально втратили право на спадкове місце в державній раді (сенаті), яке за законами Корони Польської було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади. Ні придворних міністерських посад, ні, тим більше, вищих санів у католицькій ієрархії українські князі довго не займали. Відтак дорогу до сенату прокладали тільки воєводські й каштелянські уряди у своїх воєводствах: Київському, Волинському і Брацлавському. Відповідно, у руках колишніх княжат головних – Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Санґушків, Чорторийських, Корецьких – зосереджується абсолютна більшість сенаторських урядів трьох воєводств (між 1569 і 1648 рр. в сенаті засідала 21 особа від семи княжих родів, що за чисельністю аж ніяк не поступалося представництву у раді Великого князівства Литовського до унії).
Іншим аспектом позірного зменшення княжого права була відміна збройних корогов, що виступали окремо від повітового війська під гербом і стягом князя. Проте княжі приватні загони були безкоштовною військовою силою, a українські землі увійшли до складу Корони в той час, коли тут, на відміну від Великого князівства Литовського, посполите рушення шляхти вже перетворилося на фікцію, і якраз напередодні унії було створене наймане (кварцяне) військо з 2–6 тис. жовнірів для постійної служби на пограниччях. Тобто княжі війська ставали бажаною підтримкою дорогим і нечисленним регулярним збройним силам.
На відміну від практики Великого князівства, надвірні загони державою не контролювалися і урядовому військовому командуванню не підлягали. Про орієнтовне співвідношення кварцяного і надвірних військ може дати уявлення така цифра: Костянтин Острозький при потребі виставляв власне військо з 15–20 тис. вояків з числа панцирних бояр, зем'ян-ленників та клієнтів, що володіли землею на території його родових володінь з обов'язком військової служби. Українські можновладці мали й іншу реальну можливість потрясати державою: вони були в ній просто найбагатшими людьми. Ось виразний приклад: у скарбниці князя Януша Острозького, єдиного спадкоємця роду Острозьких, на 1620 р. зберігалося готівкою 600 тис. червоних золотих, 290 тис. золотих різної монети і 400 тис. талярів битих, a крім того 30 бочок срібного брухту та злитків, що в сумі дорівнювало двом річним бюджетам Речі Посполитої в мирний час. Безпрецедентними були і обшари княжих земель, наприклад, "удільного Задніпровського князівства" Вишневецьких на Лівобережній Україні з центром у Лубнах. Вже в останній чверті XVI – на початку XVII ст. княжа хвиля вихлюпується на південь; на Київщині й Брацлавщині виростають небачені за розмірами володіння Острозьких, Корецьких, Збаразьких, Ружинських. Вони формуються різними шляхами, передовсім – через тотальне скуповування земель місцевих бояр-шляхти, яким Другий Литовський Статут 1566 р. вперше надав право необмежено відчужувати свої маєтки. Велетенські земельні обшари, лише номінально підлягаючи державному контролю, перетворюються на мікродержави, де діяла єдина влада – князя, оточеного збройними слугами, васалами, клієнтами, шукачами хліба на вельможних дворах. Цілком очевидно, що князь був і осередком політичних угрупувань свого регіону, визначаючи, a то й диктуючи настрої місцевого шляхетського загалу.
