Свидриґайла і Київщина Олельковичів

Після загибелі Жиґимонта Кейстутовича і поновлення удільного статусу Волинської та Київської земель княжа верхівка Русі-України, остаточно втративши шанс утвердитися біля віленського керма влади, фактично самоусувається від претензій на помітну роль у політичному житті. Погляд зі столиці на володіння Свидриґайла й Олельковичів як по суті екстериторіальні виразно ілюструється їхньою тодішньою напівофіційною назвою – землі далекі.

Політична індиферентність руської аристократії другої половини XV ст. поклала початок столітній паузі в історії української Русі, або, як інколи її називають – періоду "сонної тиші", нібито позначеному пристосуванством і апатією. Навряд чи цей присуд справедливий. Місцева знать виконала свою програму-максимум, тобто добилася особливого статусу власних територій, a решта її просто не цікавила. Центр руського життя замикається на внутрішніх інтересах Київської та Волинської земель, зосереджуючись довкола особи власного правителя-князя. Сприяв цьому і конфесійний бар'єр, який протиставляв окраїнні еліти далекому католицькому дворові великого князя, тим більше, що Римська церква впродовж XV ст. остаточно утвердилася в якості офіційної ідеологічної опори центральних влад.

Для Волині на перший погляд недовге правління Свидриґайла пов'язалося з усталенням тих традицій суспільного побуту, які заклали підвалини політичного регіоналізму місцевої знаті на тривале майбуття. Вокняжіння Свидриґайла, кумира аристократів, стало ніби останньою цеглиною, що завершила тривале оформлення суспільної піраміди, в якій місце і параметри поведінки кожної соціальної групи визначалися не тільки законом, але й звичаєм. На її вершині бачимо Свидриґайлових сподвижників – розгалужений клан князів, нащадків як давньої династії володарів-Рюриковичів, так і нової – Ґедиміновичів. Княжі володіння мали по суті екстериторіальний статус: володіючи ними со всим правом и панством, князі складали присягу вірності правителю і зобов'язувались допомагати йому збройно в часи війни, a в решті питань почували себе власниками мікродержав у державі – з власними податками, судочинством, структурою влади.

Землі, на яких сиділи княжі слуги, по суті їм не належали, оскільки справжнім власником був князь, a слуга, його діти, онуки й правнуки користувалися маєтком доти, доки служили княжому дому. До обов'язків слуги належало перебувати при патронові на війні при боці, a також служити при фортеці, тобто силами власних підданих забезпечувати ремонт і укріплення замків. Архаїчною повинністю була і так звана гостинність – обов'язок утримувати й супроводити патрона та його почт під час об'їзду володінь.

Найголовнішим імперативом поведінки боярина-ленника, рівнозначним поняттю честі, була вірність своєму князю. Порушення вірності вважалося найтяжчою провиною, a окрім того – тягло за собою вельми неприємні наслідки: зрада або втеча під час походу означала втрату маєтку. Зі свого боку, князь мусив охороняти слуг від кривди (надавати опіку) і безпідставно не порушувати їхнього права на отримані маєтки, бо в інакшому випадку вони звільнялися від обов'язку дотримання вірності. Оформлення взаємин вірності/опіки мало для Волинської землі величезне значення: адже більше половини її території належало князям (наприклад, самі лиш Острозькі володіли третиною Волині), тобто для абсолютної більшості збройного прошарку, який заселяв княжі володіння, рицарський зв'язок з патроном став визначальною нормою життя.

Другу ієрархічну сходинку за князями займали так звані пани (у першому відомому переписі волинських бояр 1528 р. цим титулом позначено понад чверть боярського загалу – 62 із 217 згаданих там родин). Критерієм для вирізнення панів від решти боярства-рицарства служила наявність власної (отчинноі), a не наданої від великого князя землі. Отчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, себто всіма знане, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком з діда-прадіда.

В аристократичній Волині часів Свидриґайла вперше утвердився ще один термін, який побутуватиме ледве не до кінця XVIII ст., на позначення людей військового ремесла, або, як їх доти називали – бояр-рицарів. У XIV – першій половині XV ст. це визначення вказувало швидше на рід занять, ніж на соціальний статус, оскільки боярську (збройну) службу несли всі: від родовитої знаті до заможних простолюдинів, спроможних купити коня і військовий обладунок, a відтак – сплачувати великому князю податок крові замість селянських податків. Однак серія привілеїв, наданих збройному прошарку впродовж XV ст., перетворила їх на привілейовану верству, a це породжувало, своєю чергою, намагання обмежити доступ до боярської служби лише тому колу осіб, хто з роду суть бояри, чи з вђку бояре суть. Вирізняючи таких людей, їх на Волині почали називати зем'янами. Як і слово пан, це поняття запозичене з лексикону чеської актової мови, де земенін означало родовитого рицаря-землевласника. Лишається додати, що невдовзі синонімом слова зем'янин стане загальновживана назва родовитого, себто з діда-прадіда, боярина – шляхтич. У цьому понятті професійна ознака – "боярин" ніби уточнювалася підкресленням благородності роду.[30]

* * *

Інакшою, ніж Волинь, виглядає у XV ст. Київська земля – централізований політичний організм, розтягнутий на теренах південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського. В руках нащадків Володимира Ольґердовича Київського (Івана Володимировича, 1435–1440, Олелька Володимировича, 1441–1454, та його сина Семена Олельковича, 1454–1470), яким була повернута їхня отчина, зосереджується військова, фіскальна, адміністративна й судова влада. Київська гілка Ольґердовичів посідала високе місце в ієрархії старшинства панівної династії онуків і правнуків Ґедиміна. Наприклад, князь Олелько, одружений з дочкою великого князя Московського Анастасією (онукою Дмитрія Донського), як найстарший з-поміж Ґедиміновичів, вважався претендентом на великокнязівський престол після загибелі Жиґимонта Кейстутовича. Його син князь Семен свою дочку Софію видав заміж за великого князя Тверського Михайла Борисовича, a одну з сестер – за молдавського господаря Штефана Великого.

Гілка Ольґердовичів ще з часів Володимира Київського була тісно пов'язана з Руссю, тож її повторне утвердження на київському княжому столі ніби символізувало перемогу руського сепаратизму. Роки правління Олельковичів пройшли сприятливо і для Києва, і для Київської землі, що передовсім позначилося на пожвавленні духовного життя в главі усіх руських земель – Києві, a особливо – у Києво-Печерському монастирі, усипальниці княжих родів. Олелько і Семен, зокрема, коштом великим реставрували монастирський соборний храм Успіння Богородиці; відмічають і відчутне пожвавлення книжності, підтримуваної князями-меценатами. Зокрема, у Києві в 1460-х роках діяв науково-перекладацький гурток, ініційований князем Олельком. За короткий час членами гуртка були здійснені переклади візантійських хронік Йоана Зонари та Константина Манассії, єврейських трактатів: з прикладної етики – "Арістотелеві врата", з астрономії – "Шестокрил", "Космографія" та "Лунник", з логіки – ряд творів єврейського вченого Мойсея Маймоніда та арабського філософа Аль-Газалі. Згадані філософські компіляції XI–XII ст. спиралися на ідеї Арістотеля, тож останні завдяки перекладам ставали доступними для руського читача.

Чимало було зроблено і для зміцнення обороноздатності Київської землі від набігів зі Степу. Саме тоді усталилася доволі струнка система польних сторож, яка полягала в регулярних чергуваннях боярських загонів у Полі – на переправах та шляхах татарських. Одночасно були укріплені порубіжні замки – Любеч, Остер, Канів, Черкаси, Звенигород.

На території їхніх округ у зв'язку з потребами оборони інтенсивно зростає прошарок так званих кінних слуг – дрібних бояр, наділених землею під обов'язком збройної служби.

Строкатість професійної палітри збройного люду Київщини колоритно відтінювалася його поліетнічним складом. Потребуючи значних військових сил, київські князі широко приймали на службу (і наділяли землями) прийшлих вояків, які шукали рицарського хліба в загонах володарів прикордоння. Серед княжих слуг згадуються люди з молдавськими, німецькими, польськими, литовськими іменами, проте регулярний і найбільший доплив постачав тюркський Степ. Так, за даними кінця XV – початку XVI ст. вихідці з татарських земель становили, як можна припускати, не менше третини боярського загалу Київщини. Іммігранти – тюркська аристократія і рядовий збройний люд – отримували землі- данини на таких же правах, як і руські бояри, зобов'язуючись служити збройну службу і дотримуватись вірності великому князю. Християнізуючись, татарські вояки-землевласники через два-три покоління повністю зливалися з місцевим боярством, знаходячи в його корпорації місце для себе відповідно до майнового становища, родовитості і характеру військової служби.

Якщо оцінювати місце Київського князівства Олельковичів у Великому князівстві Литовському із загальної перспективи, то не можна не визнати, що вже на другу половину XV ст. воно як єдиний удільний острівець виглядало свого роду анахронізмом, що рано чи пізно мусив бути поглинутий державою, яка тяжіла до централізації. Формальним приводом для цього послужила смерть князя Семена наприкінці 1470 р. Як оповідає польський хроніст Ян Длугош, київський правитель, помираючи, відіслав у дарунок великому князю Казимиру Ягайловичу власного бойового коня і лук, що за рицарськими канонами символізувало передачу на ласку сеньйора своїх володінь і своєї родини. Однак великий князь не підтвердив права власності на Київ ні Володимиру, малолітньому синові Семена, ні його молодшому братові Михайлу. Позірним символом законності зміщення Олельковичів з їхньої спадкової отчини стало те, що новопризначений київський намісник Мартин Іванович Ґаштольд (Ґоштовт) був швагром покійного князя Семена, бо ж саме його сестру держав київський князь. Кияни, правда, які просили для себе якщо не Михайла Олельковича, то хоча б іншого православного князя, закрили ворота перед чужаком-литвином, обурюючись, що правити серцем Русі вперше за всю історію Києва приїхала людина, котра, як простодушно дивується літописець, не токмо не князь 6ђ, але яко лях 6ђ. Однак їх опір був зламаний силою.

Останнім спалахом "аристократичної фронди", як називав княжі виступи Михайло Грушевський, стало повстання князя Михайла Глинського 1508 р. Вихідець з татарського роду Мамайовичів, нащадків знаменитого темника, a далі хана Золотої Орди Мамая, предок яких прийняв у свій час протекторат Литви, Глинський до певної міри повторив долю Свидриґайла та Олельковичів. Татарину по крові, католику за віровизнанням, русину за колом зв'язків, європейцю за способом життя й освітою, Глинському збігом обставин судилося виступити останнім збройним символом руського опору в протистоянні Литви та Русі. Половину життя князь Михайло провів у Західній Європі, де вчився, a далі як найманець воював в Іспанії та Італії при імператорі Максиміліані I Ґабсбурґові. Повернувшись наприкінці XV ст. додому, Глинський відразу почав грати першу скрипку при дворі тодішнього великого князя Олександра Казимировича, одночасно торуючи дорогу до влади своїм кревним і прибічникам з Південної Білорусі та Київщини. Піднесення придворного впливу руської партії насторожило литовську знать. Тож уже в 1503 р. почався затятий конфлікт між Глинським і могутнім литвином, троцьким воєводою Яном Заберезинським, що згодом став формальним приводом до початку збройного виступу. У 1508 р. спалахнули відкриті військові дії, котрі, однак, не набули ні великого розмаху, ні суттєвої підтримки серед руської знаті. Так, якщо боярство Київщини, якому буцімто було обіцяне відновлення Київського княжіння, почасти підтримало повстання, то ні Волинь, ні центральна й західна Білорусь на нього майже не відгукнулися. Відтак збройний виступ, по суті, перетворився на фамільну справу розгалуженого клану Глинських та пов'язаних з ними клієнтарною залежністю бояр Київщини, Мозирщини й Турівщини. Уже в липні 1508 р., зазнавши поразки від литовсько-руського війська, підсиленого польськими загонами, Михайло Глинський разом з братами й прибічниками був змушений емігрувати до Москви.