Осередки. Співжиття православних з католиками

Політичні пристрасті й боротьба за перерозподіл влади, що вирували у Великому князівстві, супроводжувались акомпанементом церковних сутичок як всередині православного світу, так і на міжконфесійному ґрунті – між православними й католиками, котрі з кінця XIV ст. представляли в державі меншість, підтримувану, проте, авторитетом великокнязівської влади. Після падіння Київської держави церква набула невластивих їй функцій з ширшим ідейним підтекстом, ніж душпастирська опіка вірних. Це проявилося уже в перші десятиліття співпраці з новими литовськими владами, коли ієрархічний зв'язок Києва і Москви став на заваді політичним планам Ольґерда. Тож у 1353 р. до Константинополя вперше прибули одразу два кандидати на поставлення в сан митрополита Київського і всієї Русі: від великого князя московського – Олексій і від Ольґерда – Роман.

Через кілька років ініціативу проявив король Казимир III, на прохання якого патріарх в початках 1371 р. поновлює окрему митрополію в Галичині з поширенням її юрисдикції на Галицьку і Подільську Русь та Волинь (проіснувала до 1415 р.). Зважаючи на боротьбу між Польщею і Великим князівством за згадані території, це суперечило інтересам Ольґерда, і він повторно звернувся до патріарха з клопотанням номінувати власного митрополита для литовських і союзних з Великим князівством земель. Відтак у 1375 р. на митрополитстві був затверджений болгарин Кипріан, людина невтомної енергії й дипломатичного хисту. Спочатку проігнорований Москвою як креатура Ольґерда, Кипріян між 1378–1380 і 1380–1390 рр. резидував у Києві, однак з 1390 р., досягнувши порозуміння з великим князем московським, переїхав до Москви, де й перебував до смерті (1406), час від часу навідуючи литовські єпархії і поєднуючи своїм авторитетом відцентрові тяжіння всередині обох уже фактично роз'єднаних церков.

Після смерті Кипріана його наступники, кандидовані як з одного, так і з другого боків, міняються на митрополичому столі ледь не з калейдоскопічною швидкістю. Досить сказати, що між 1407 і 1448 рр. митрополитами Київськими і всієї Русі наставлялося аж п'ятеро осіб. З іменем останнього, Ісидора, пов'язана перша спроба унії Східної і Західної церков, акт якої він у 1439 р. підписав на Ферраро-Флорентійському соборі. У Галичині й Великому князівстві цей крок лишився малопоміченим, не викликавши ні особливого співчуття, ні опозиції. Натомість у Москві Ісидора після повернення з собору заарештували, жадаючи зречення унії, і лише після піврічного ув'язнення йому вдалося втекти до Рима. Слідом за цим, всупереч канонам і волі Константинопольського патріарха (на короткий час – уніата), у Москві собором місцевих єпископів 1448 р. було самочинно підтверджено в сані митрополита усієї Русі Йону. У Великому князівстві Литовському Йону не підтримали, але й Ісидор сюди більше не повертався. Тож після того, як він 1458 р. зрікся сану, папа разом з патріархом рукопоклав на Русь Ісидорового учня-уніата грека Григорія, одночасно проголосивши буллою від 3 вересня 1458 р. поділ Руської митрополії на Київську та Московську.

Організаційні структури Київської митрополії, що усталилися з другої половини XV ст., обіймали вірних українсько-білоруських земель на території Великого князівства Литовського і Польщі. До складу митрополії входило 10 єпархій: Київська митрополича (до неї, крім власне Київщини, належали руські анклави у Вільні, Новогрудку і Тракаї); Луцько-Острозька; Володимиро-Берестейська; Галицько-Львівська (що охоплювала, окрім Галичини, Поділля); Перемишльська; Холмська; Турово-Пінська; Полоцько-Вітебська; Чернігівська і Смоленська (дві останні впродовж 1500–1515 разом зі своїми територіями відійшли до Москви).

Канонічно Київська митрополія підлягала Константинопольському патріархові, якому належало право висвячення митрополита. З кінця XV ст. цей акт був спрощений: митрополити перестали їздити за посвятою, отримуючи письмове благословення, тож вплив верховної канонічної влади обмежився, по суті, формальною процедурою. У зв'язку з цим великої ваги набули собори – з'їзди єпископату і духовенства, на яких вирішувалися найважливіші питання церковного життя. Відсутність державної опіки підштовхнула до усталення такої специфічно місцевої риси як соборноправність, тобто участь у церковних соборах, a отже – у вирішенні церковних справ мирян. За канонічними законами це було неприпустимо, однак власне миряни (особливо князі та шляхта) забезпечували авторитетність того чи іншого собору в очах влади.

Витворення окремої церковної спільноти на українсько-білоруських землях стало, безумовно, явищем з далекосяжними культурними наслідками, оскільки виник своєрідний міст між латинським Заходом і візантійським Сходом, репрезентованим Москвою. Однак впродовж XV – середини XVI ст. загальнокультурна функція українсько-білоруського православ'я є швидше потенційною, ніж реальною, бо аж до культурно-національного піднесення кінця XVI – середини XVII ст. церква не претендувала на щось більше, ніж консервацію довкола себе вірних Східного обряду. Поставлена з самого початку у залежність від політичних комбінацій світських володарів, вона перш за все програвала в кадрах вищої церковної ієрархії. Наприклад, уже з кінця XV – початку XVI ст. канонічний порядок соборного обрання митрополитів стає фікцією, фактично підміняючись призначенням за волею великого князя. Митрополичий сан перетворився на його бенефіцію, хліб духовний, відтак просто продавався за гроші нарівні зі світськими урядами. Аналогічна ситуація спостерігається і в поставленні єпископів. Всупереч канонічній практиці, за якою кандидати на владицтво обиралися собором духовних і світських вельмож, єпископії, як і митрополія, перетворилися на хліб духовний, тобто список вакансій, якими розпоряджався великий князь.

Джерелом безперервних конфліктів стає патронат і право подавання, що передбачали рекомендацію на церковні посади від фундатора монастиря чи конкретного храму, тобто по суті – від власника населеного пункту. Особа, представлена у подаванні, за канонами мусила благословлятися єпископом, однак насправді світські вельможі мало зважали на думку владики, наставляючи священиків чи ігуменів без його відома і благословення. Конфлікти між владиками й землевласниками нерідко призводили до того, що церкви зачинялися, місяцями простоюючи без хвали Божої, доки світські й духовні персони з'ясовували стосунки, в яких храми та монастирі просто слугували за спірний об'єкт власності.

Церква, проте, всупереч негараздам внутрішньоцерковного життя, користувалася підтримкою загалу, що дозволило їй зберігати свій авторитет в умовах двовір'я, яке з кінця XIV – початків XV ст. проникає до Великого князівства Литовського разом з католизацією віленського двору й придворної еліти. Останнє не означало, що різновірство породжувало відкриті зіткнення. Після необережних спроб Вітовта вчинити активний наступ на вірних Східного обряду такі кроки у Великому князівстві аж до кінця XVI ст. не поновлювалися, і в цілому релігійне співжиття протікало мирно на засадах якщо не віротерпимості в новітньому значенні, то, принаймні, толерантності. До останньої підштовхувала етнічна строкатість населення та й самі традиції держави, оформленої від самих початків як політичне тіло з багатьох народів і релігій. Чимало залежало й від зовнішньополітичної кон'юнктури, a власне – від політичного протистояння з Росією, що намітилося ще з половини XIV ст., коли Москва і Вільно стали двома центрами, котрі претендували на "збирання руських земель". Коли це протистояння з останньої третини XV ст. переросло у відкриту війну, віленський двір був просто змушений ставити на міжконфесійну згоду й військово-політичний консенсус з руською знаттю своєї держави.

Паритетне існування двох конфесій не раз призводило до несподіваних наслідків, коли, наприклад, католики Свидриґайло і Михайло Глинський виступали в ролі лідерів руської (православної) партії. Буденним явищем було виконання церковних обрядів не в своїй, a в найближчій християнській церкві, а також пожертви католиків на православні святощі і, навпаки, фундація православними католицьких костьолів. В основі цих специфічних поведінкових стереотипів лежали особливості релігійного менталітету мешканців Великого князівства Литовського, які жили в умовах можливості релігійного вибору. Адже об'єктивно тут склалася унікальна ситуація, коли жодна з християнських релігійних систем не могла завоювати панівного становища. Цьому сприяли як політично-демографічні чинники, тобто пошуки литовською верхівкою опори в чисельно переважаючому руському елементі, так і пізня християнізація язичницької Литви, що увійшла в одночасні контакти і з латинським Заходом, і з візантійською Руссю. Релігійне розмаїття підштовхувало литвинів до індиферентного сприйняття грецької і римської традицій, відлунюючись такою ж спокійною індиферентністю з боку православних, коли будь-яка ортодоксальна догма не перетворювалася на конечну і єдино можливу.

Міське життя

Місто на українських теренах Великого князівства Литовського не зазнало такого яскравого переродження у нову спільноту відкритого типу, як у Галицькій і Подільській Русі. Це не означає, що воно не розвивалося зовсім. Навпаки, з XV ст. тут, як і в Галичині, спостерігається розповсюдження маґдебурзького права, котре отримали як більші (Луцьк, Кременець, Володимир, Київ, Житомир та ін.), так і маленькі, в тому числі приватні містечка у княжих і панських володіннях. Проте напіваграрний характер міст, зв'язок їх жителів з сільською округою і сільськогосподарськими заняттями гальмували розвиток міського життя в його класичних проявах. Наприклад, у першій половині XVI ст. "чисте" торгово-ремісниче населення Ковеля становило лише 36,5 % його мешканців, Костянтинова – 23,9 %, Степані -18,7 %, Торчина – 20,2 %, Литовижа – 15,2 %, Овруча – 21,8 %, Берестечка – 8,5 % і т. д. Навіть у маґдебурзькому привілеї Києва (1494), одного з найбільших міст регіону, є статті, які детально регламентують користування міщан сіножатями, орними землями й бортним лісом.

У зв'язку з тим, що південна Волинь, Київщина і Брацлавщина жили під постійною загрозою татарських набігів, на місто лягала функція окружного фортифікаційного центру, куди під охорону міських укріплень стікалися мешканці довколишніх сіл за сигналом про наближення татарських чамбулів. Оборонне спрямування накладало відбиток на весь уклад життя міщан, надаючи йому невластивих класичному місту рис воєнізації. Так, окрім питомих занять – ремесла й торгівлі, городяни мусили виконувати збройну боярську службу конем, котра по-військовому чітко нормувалася і це надовго затримало архаїчний поділ громади того чи іншого міста на десятки і сотні.

З першої половини XVI ст. походять перші звістки про цехові об'єднання ремісників. Успіхи цехового життя ще досить скромні, a ремесло представлене здебільшого ужитковими професіями ковалів, слюсарів, кравців, кушнірів, римарів, котлярів, гончарів, пекарів тощо. Мабуть, найсвоєріднішою рисою тутешнього цехового життя є його зв'язок з оборонними завданнями, що виражалося в існуванні дублетних цехів: одні підпорядковувались магістрату, a другі такі самі – залежали від замкових влад.

На відміну від строкатих багатоетнічних міст Галицької Русі, поселення міського типу на Волині й Київщині мали, як правило, однорідне стабільне населення з абсолютним переважанням руського елементу. Наприклад, у Кременці – одному з найбільш "відкритих" міських центрів – прибулого люду на середину XVI ст. було не більше 10 % (67 євреїв, 12 поляків, 3 німці, 1 чех). Що стосується джерел допливу людності, яка мала б живити місто, то міграції здійснювалися переважно з навколишніх сільських округ, меншою мірою – з інших регіонів Литовської Русі. Окрім того, на Київщині раннім етнічним допливом (який на кінець XV ст. уже цілком асимілювався) були вихідці з тюркського степу, про що згадувалося вище, a в більших містах Волині – Володимирі, Кременці й Луцьку – існували єврейські громади, котрі, як і в Галицькій Русі, користувалися внутрішнім самоврядуванням, підлягаючи не магістратам, a великокнязівським намісникам. Загалом же руське місто лишалося практично однорідним і мовно, і етнічно, і конфесійно. Забезпечуючи внутрішню злагоду, це разом з тим консервувало патріархальний уклад і не давало змоги спільнотам великих ремісничих сіл (якими в основі своїй була більшість містечок) перетворитися на соціуми модернізованого типу.