У Великому князівстві Литовському, як, зрештою, у всякому державному організмі, поступово нагромаджувалися спільні юридичні норми, що фіксувалося в актах-привілеях володаря, видаваних принагідно до тих чи інших політичних обставин починаючи з 1387 р. Найпомітнішим законодавчим актом такого роду став загальноземський, тобто звернений до усіх земель держави привілей Казимира Ягайловича 1447 р. Акт цей передовсім був адресований людям шляхетсько-боярського стану, бо проголошував їхні основні станові права: недоторканість особи боярина від арешту й ув'язнення без вироку суду; непорушність його спадкових земель; визнання патримоніальної судової юрисдикції над підданими; право на вільний в'їзд і виїзд з країни; гарантії ненадання урядів іноземцям. Таким чином, акт 1447 р. вперше зафіксував прецедент існування на території всієї держави особливої групи населення, чия вищість над загалом спиралася не на звичай (старовину), a на писаний закон і право.
Проте вже в першій третині XVI ст. стало відчуватися, що форма правової регуляції, зіперта на привілеї, себе вичерпала: суспільство потребувало не привілеїв, надаваних від випадку до випадку, a регулярного кодексу, який зафіксував би норми й прецеденти юридичного побуту. Підсумок поступовому процесу законотворчості, який помалу об'єднував у єдиний правовий простір усі землі Великого князівства Литовського, підбив Перший Литовський Статут 1529 р. – кодекс законів, що містив і конституційні положення державного устрою, і зводи цивільного та карного права. Унікальність Статуту 1529 р. полягає в тому, що його кодифікаторам (Статут опрацьовувала спеціальна комісія фахівців-правників) вдалося органічно поєднати юридичні поняття римського права, відгуки положень Руської Правди, норми звичаєвого руського (тобто білоруського та українського) і литовського права, ряд пунктів з чеських, польських і німецьких судебників, у тому числі – з "Саксонського Зерцала", котре мало особливий вплив на формування правових систем Центрально-Східної Європи.
Як відносно пізня пам'ятка правової думки тогочасної Європи, Статут увібрав у себе ряд ренесансних політико-правових ідей. До них можна віднести: поняття однакової відповідальності перед законом підданих, пануючого, і уряду; інститут присяги усіх без винятку службових осіб, починаючи з великого князя; законодавчо регламентовану охорону інтересів приватної особи через запровадження обов'язкової адвокатури, у тому числі безкоштовної – для неімущих; принцип персональної відповідальності перед законом, коли провина правопорушника не поширюється на членів його родини; детальне випрацювання майнових і особистих прав жінки; недиференційоване ставлення до представників різних конфесій та етнічних груп.
Вирізняється Статут з-поміж інших правничих пам'яток свого часу і тим, що він вперше, на відміну від партикулярних привілеїв боярства-шляхти чи міщан, адресувався не окремому станові суспільства, a всьому загалу, визначивши поняття усього поспольства, тобто народу.
Однак одне з найважливіших питань внутрішнього життя суспільства – взаємовідносини боярства-шляхти з магнатсько-князівською верхівкою – цей кодекс лишив нерозв'язаним. Статут, наприклад, не ліквідував членування привілейованого стану на всевладних у політичному відношенні магнатів і рядову шляхту-зем'ян, позбавлену доступу до важелів державної влади. Остання і надалі зосереджувалася в руках представників близько 50 великопанських і княжих родин, які з обичаю стародавного и старожитного дому своєго, тобто з діда-прадіда були членами великокнязівської ради. Нерозвинутість політичного представництва і органів самоврядування русько-литовської шляхти особливо невигідно відтінялася бурхливим розвитком шляхетського парламентаризму в сусідній Польщі кінця XV – початку XVI ст. Тож з 40-x років починається вперта боротьба рядової шляхти Великого князівства зі своїми ясновельможними патронами, яка точилася на восьми сеймах між 1547 і 1566 рр. Ця "тиха війна" скінчилася перемогою шляхти: у 1564–1565 рр. було проведено серію так званих земських реформ, a з січня 1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут, який містив законодавче забезпечення цих реформ. Для магнатів і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком системи земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення повітових сеймиків і регулярних вальних сеймів з правом шляхти на местцах гловнейших поветом… заеждчатися, радити, обмовляти и обмишляти. Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави. Згідно з ним, в Україні усталювалися три територіальні одиниці- воєводства: Київське, Волинське і Брацлавське; кожне з них, своєю чергою, ділилося на повіти. Цей поділ, який проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо впливав на політичні права шляхти, бо лише володіння осілістю у межах конкретного повіту було підставою для участі в місцевих сеймиках, тобто давало право голосу в земських органах самоврядування.
Таким чином, Другий Литовський Статут, відділений від Першого шляхетським рухом 40-50-x років XVI ст., радикально реформував усю систему органів влади й управління і остаточно утвердив ідею шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур з Польщею. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правової думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства, яка вважала, що її земля, за висловом Миколая Чорного Радзивила, є republica bene ordinata (добре впорядкована держава).
Перші сто літ козаччини
