Заходи загального характеру

Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням Страсбурзького суду, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до ЄСПЛ заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді.

Заходами загального характеру, відповідно до статті 13 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні ЄСПЛ системної проблеми та її першопричини, зокрема:

· внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування;

· внесення змін до адміністративної практики;

· забезпечення юридичної експертизи законопроектів;

· забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики ЄСПЛ прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов’язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи;

· інші заходи, які визначаються – за умови нагляду з боку Комітету міністрів Ради Європи – державою-відповідачем відповідно до рішення ЄСПЛ з метою забезпечення усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень Конвенції та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень.

Упродовж одного місяця з дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва готує та надсилає до Кабінету Міністрів України подання щодо вжиття заходів загального характеру (далі – подання).

Подання включає пропозиції щодо вирішення зазначеної в Рішенні системної проблеми та усунення її першопричини, зокрема:

а) аналіз обставин, що призвели до порушення Конвенції;

б) пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства;

в) пропозиції щодо внесення змін до адміністративної практики;

г) пропозиції для врахування під час підготовки законопроектів;

д) пропозиції щодо забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Європейського суду з прав людини для суддів, прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов’язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи;

е) пропозиції щодо здійснення інших заходів загального характеру, спрямованих на усунення недоліків системного характеру, припинення спричиненого цими недоліками порушення Конвенції та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень;

є) перелік центральних органів виконавчої влади, які є відповідальними за вжиття кожного з пропонованих у поданні заходів.

Одночасно з поданням Орган представництва готує аналітичний огляд для Верховного Суду України, який включає:

а) аналіз обставин, що спричинили порушення Конвенції;

б) пропозиції щодо приведення судової практики у відповідність з вимогами Конвенції.

Одночасно з поданням Орган представництва готує та надсилає до Апарату Верховної Ради України пропозиції для врахування під час підготовки законопроектів.

 

Нема

23 Концепція «автономних понять» у практиці Суду ("верховенство права"; "виборчі права"; "цивільні права"; "злочин" і "покарання" тощо).

Концепція “автономності” понять є одним з важливих елементів сучасної практики Європейського суду з прав людини, яка в судовому тлумаченні дає можливість узгоджувати положення Конвенції та національне законодавство. Більшість основних понять Конвенції визнаються “автономними”: “кримінальне обвинувачення”, “громадянські права”, “власність”, “правомірне затримання”, “помешкання” тощо..

Концепція автономності конвенційних термінів формувалась Судом протягом тривалого часу. До її базових положень, які мають аналізуватись у контексті тлумачення поняття “майно” в ст. 1 Протоколу 1, належать такі.

По-перше, метод автономного тлумачення викликаний необхідністю формулювати конвенційні поняття, виходячи із загальних принципів та цілей Конвенції, що зближує його з методом цільового (телеологічного) тлумачення. По-друге, автономність понять має чітко визначену природу, що не дозволяє проводити прямі аналогії із повсякденним значенням терміна автономності. Суд наголошує, що автономність конвенційних понять — це такий спосіб тлумачення, який не дозволяє державам давати в національному законодавстві визначення, що відповідають інтересам виключно держави і порушують баланс публічних та приватних інтересів. По-третє, автономність конвенційних понять означає вимогу не уніфікації національного законодавства, а вимогу застосовувати єдині правила та принципи їх тлумачення. Саме цим забезпечується існування єдиного європейського стандарту захисту права власності. Сприйняття цього принципу ускладнюється традиціями позитивістського праворозуміння. Наприклад, болгарські експерти Звіту про відповідність законодавства та правозастосовної практики вимогам Конвенції наголошували на необхідності уніфікувати термінологію національного законодавства та конвенційну. Однак така позиція не знайшла підтримки європейських експертів, які виходили з принципу автономності конвенційних понять [2]. Необхідність держав орієнтуватись на автономні конвенційні поняття забезпечує їх пріоритет щодо національного законодавства. Так реалізується принцип субсидіарності конвенційного механізму захисту права власності [3]. На думку Н. Траверстона, “автономна інтерпретація виконує функцію гармонізації правових інструментів захисту права власності в країнах — членах Ради Європи” [4]. Регулювання відносин власності в національних правових системах здійснюється різними засоба­ми, у різних галузях законодавства, з урахуванням національних особливостей правової системи (тут варто лише згадати той факт, що вона поширюється на країни як прецедентного, так і статутного права). За таких умов можливість формулювання прийнятних для всіх стандартів захисту права власності стає винятково складним завданням.

24 Зміст права на життя у практиці Суду

Ст. 2 Конвенції, що передбачає право кожної людини на життя має особливий статус з-поміж інших положень Конвенції, Суд визнав у справі «МакКен та інші проти СК», оскільки держави не можуть відступити від своїх зобов’язань за цією статтею не допускається за жодних обставин. Вона тісно пов’язана зі ст. 3 Конвенції, оскільки вони разом захищають одну із основоположних цінностей демократичних держав Ради Європи.

Проте право на життя не є абсолютним (на відміну від заборони катування, передбаченої ст.3 Конвенції). Хоча ст.2 Конвенції й містить формулювання про неможливість позбавлення людини життя: «інакше як за вироком суду, винесеним після визнання особи винною у вчиненні злочину, за який передбачено таке покарання». Винятком з прав на життя є смертна кара, а тому ст.2 тлумачиться Судом у зв’язці з п.1 ст.2 Протоколу №6 до Конвенції, яка передбачає скасування смертної кари, хоча держави, які ратифікували Протокол №6 зберігають право застосовувати смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни. Крім того, у ст.15 Конвенції міститься положення про частковий відступ від зобов’язань, передбачених Конвенцією, «під час війни або іншої надзвичайної ситуації у державі, яка загрожує життю нації». І хоча відступи від ст.2 не допускаються за жодних обстави, крім «випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій», які визначаються міжнародним правом. Проте наразі у практиці Суду відсутнє тлумачення поняття «війни та правомірних воєнних дій».

Зміст права на життя є неповним без розгляду питань про початок права на життя та його завершення, які, на відміну від питань про смертну кару та винятки з права на життя, прямо у Конвенції не визначені, а отримали зміст безпосередньо у практиці Суду. Стосовно виникнення права на життя, національне законодавство держав-учасниць Конвенції, займає різні позиції – від надання жінці права самостійно вирішити питання про аборт – до імперативної заборони абортів. Комісія дала наступне тлумачення ст.2 Конвенції щодо виникнення права на життя: обмеження, передбачені як другим реченням п.1, так і п.2 ст.2 по своїй природі є такими, що відносяться лише до народжених осіб і не можуть застосовуватися у відношенні дитини, яка повинна народитися» («Н проти Норвегії» від 19 травня 1992р.). у рішенні у справі «Во проти Франції» суд вказав, що «потенціал і здатність ембріона людини стати людиною вимагають його захисту в ім’я людської гідності, однак це не вимагає розглядати його як людину, котрій належить право на життя у сенсі ст.2 Конвенції».

Закінчення життя людини у контексті Конвенції пов’язується і з проблемою евтаназії. Питання про право людини самостійно завершити своє життя у контексті ст. 2 Конвенції виникло у справі «Претті проти СК», у якій заявниці скаржилася на порушення права на життя через відмову органів влади СК їй у евтаназії за наявності відповідних медичних показників для цього. Проте Суду відмовився визнавати порушення права на життя у цьому випадку оскільки «ст.2 без викривлення змісту не може тлумачитися як така, що надає діаметрально протилежне право – право померти. Тому жодне право на смерть, чи то від рук третьої особи, чи за допомогою держави, не можу випливати із ст.2 Конвенції.

Підтвердження цього є і Рекомендація 1418 ПАРЄ». Тому Суд, збалансовуючи суспільний інтерес щодо збереження життя людей та особистої свободи людини, віддав перевагу суспільному інтересу.

25 Обов’язки держави, що випливають зі ст.2 Конвенції.

Обов’язки держави, що випливають зі ст.2 Конвенції

Протягом багатьох років поширеним було тлумачення ст.2, згідно з яким, окрім дозволу на застосування смертної кари вона визначає й інші обставини, за яких представники держави мають або не мають права на легітимне вбивство. Інакше кажучи, вона дає відповідь на запитання про те, за яких обставин представники держави, наприклад поліція, можуть застосовувати силу, що призводить до летальних наслідків, при забезпеченні правопорядку. Зі статті 2 випливають такі обов’язки держави: негативний – не вбивати; позитивний – захищати прав людини на життя; процесуальні – наслідки для держави у випадку смерті людини.

Негативний обов’язок: державні органи та посадовці не можуть позбавляти людину життя, за винятком ситуації, коли це є абсолютно необхідним. У ч.2 ст.2 уточнюються цілі, за яких можна застосовувати «летальну» силу. Ст.2 також встановлює стандарт виняткової необхідності, до якого потрібно звертатися при визначенні того, наскільки застосування сили було виправданим за Конвенцією. Основним контекст ом, у якому виникає питання правомірності застосування сили, у тому числі і летальної, є забезпечення правопорядку. У трьох підпунктах ч.2 ст.2 Конвенції описано ситуації, у яких застосування сили,у тому числі летальної, може бути виправданим за умови, якщо у конкретних обставинах застосування такої сили це становило «абсолютну необхідність». Ці підпункти стосуються самооборони та захисту інших осіб від незаконного насильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах; правомірного придушення заворушення чи повстання.

Щоб оцінити, чи застосування такої сили є домірним, слід врахувати характер цілі, що ставиться, ступінь небезпеки для життя та фізичної недоторканності людини у конкретній ситуації та ризик, якому піддається жертва у результаті використання сили. Потрібно також враховувати усі обставини смерті. Відповідно, на думку Суду, слід застосовувати більш строгий і більш переконливий критерій необхідності, ніж той, що зазвичай застосовується при оцінці дій держави як «необхідних у демократичному суспільстві» відповідно до інших норм Конвенції (МакКан проти СК). Ст.2 Конвенції охоплює як навмисне вбивство, так і ситуації, коли допускається застосування сили, що здатна спричинити смерть, неумисно.

Практика Суду ставить застосування летальної сили у певні рамки. Застосування сили повинне бути виключним і домірним до вимог публічного порядку, які послугували мотивом для такого застосування. Принципи, виведені Судом, слугують керівною ниткою для розуміння прийнятих рішень з приводу конкретних ситуацій. Планування і проведення операцій по підтримці правопорядку, під час яких збройні сили чи поліція зобов’язані застосувати силу, яка може спричинити смерть, є об’єктом детального аналізу. Стосовно зіткнень між силами охорони правопорядку та озброєними повстанцями, представники держави, обравши для застосування певні засоби тат методи, повинні прийняти усі необхідні попереджувальні заходи, щоб запобігти випадковій смерті громадян, чи, принаймні, зменшити такий ризик.

Позитивний обов’язок – вжиття певних заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя особами, що знаходяться під юрисдикцією держави. Сюди входить найважливіший обов’язок держави забезпечити право на життя, закріплюючи ефективні кримінально-правові положення для припинення здійснення злочинів протии особи, що підтримуються державним апаратом, створеним для запобігання, перепинення і покарання за порушення вказаних положень. Це правило також поширюється, за певних умов, на обов’язок органів влади щодо вжиття оперативних попереджувальних заходів із захисту особи чи осіб, життя яких знаходиться під загрозою злочину з боку третіх осіб (Cemil Kilic, Machmut Kaya). У справі Streletz, Kessler et Krenz Суд вказав, що обов’язок держави гарантувати право на життя шляхом встановлення ефективних положень кримінального права з метою стримання здійснення правопорушень, які створюють загрозу для життя, підкріплених правозастосовчим механізмом, призначеним для попередження порушень таких положень, боротьбі з ними та покарання за них. У справі Мастроматео проти Італії Суд додав до наведеного вище положення обов’язок держави вжити превентивних заходів для захисту особи, життя якої поставлено під загрозу злочинними діями іншої особи. Проте у п.68 рішення у цій же справі Суд зробив застереження, що це не означає, що з цієї норми можна вичитати позитивний обов’язок протидіяти будь-якому потенційному насильству. Цей позитивний обов’язок треба тлумачити таким чином, аби не покладати на органи влади непідйомну чи надмірну ношу, враховуючи труднощі для поліції у здійсненні своїх функцій у сучасному суспільстві, а також неможливість передбачити людську поведінку і оперативний вибір, який повинен бути зробленим відповідно дпріоритетів та можливостей. У зв’язку з цим, будь-яка загроза життя не зобов’язує органи влади, з точку зору Конвенції, вжити конкретні заходи, щоб попередити реалізацію цієї загрози. Суд визначив, що позитивний обов’язок має місце у разі, коли встановлено, що органи влади знали чи повинні були знати про існування реальної і безпосередньої загрози життю однієї чи декількох осіб, і що вони не вжили у рамках своїх повноважень заходів, які, з розумної точки зору, без сумніву частково усунули б цю загрозу. Іншим зауваженням щодо цього, висловленим Судом у справі Осман, є необхідність переконатися у тому, що поліція здійснює свої повноваження з перепинення і попередження злочинності, повністю дотримуючись законних шляхів та інших гарантій, які законно обмежують межі дії кримінального розслідування і притягнення злочинців до судової відповідальності, включаючи гарантії, передбачені ст. 5 і ст.8 Конвенції.

Процесуальний обов’язок – забезпечити ефективне (поглиблене, неупереджене і прискіпливе) розслідування, яке дозволяє правильно встановити факти, які можуть стати підставою для притягнення до відповідальності як представників держави, так і тих, хто виявиться винним у такому посяганні. Простий факт інформування органів влади тягне обов’язок провести ефективне розслідування. Це стосується, зокрема, зникнення осіб – в той момент, коли вони контактували з представниками держави – або смерті, що настала під час затримання. Очевидно, затримані особи опиняються в тяжкому становищі, що ще більше підвищує відповідальність органів влади. У сфері доказів судова практика застосовує особливо строгий для Держави критерій: будь-яка смерть, що настала у цей час, дає підстави для суттєвих непрямих доказів об’єктивної відповідальності органів влади. На державу покладається відповідальність за те, щоб населенню була забезпечена належна турбота, аби життя не було поставлено в небезпеку відсутністю санітарних умов. Крім того, медична необережність в лікувальному закладі може також послугувати приводом до виникнення проблеми у сфері права на життя. У рішенні у справі Іхлан Суд вказав, що ініціатива розслідування покладається на державу, коли потерпілий загинув і обставини його смерті можуть бути у значному ступені відомі лише представникам держави. У рішенні у справі Мастроматтео проти Італії Суд вказав, що при розслідуванні смерті, яка ставиться в вину органам влади, необхідно, щоб особи, відповідальні за проведення розслідування, були незалежними щодо осіб, які причетні до цих дій. Це передбачає не лише ієрархічну чи інституційну, але й практичну незалежність. У рішенні у справі Танрікулу Суд висловився стосовно рівня доказування під час розслідування обставин смерті особи: належний рівень доказування може бути досягнутий завдяки сукупності непрямих доказів та неспростовних презумпцій, достатньо серйозних, точних і співпадаючих, їх доказова цінність повинна розглядатися стосовно обставин конкретної справи, а також щодо важливості і природи зобов’язання, яке вони покладають на державу-відповідача. Це положення Суд доповнив у справі Велікова проти Болгарії, зазначивши, що основним принципом оцінки доказів є принцип «поза рамками будь-якого розумного сумніву», що повинно слідувати із сукупності непрямих доказів та неспростовних презумпцій, достатньо серйозних, точних і співпадаючих. Якщо події, про які йде мова у справі, повністю чи значною мірою відомі лише органам влади, як у випадку, коли особи затримані та знаходяться під контролем органів влади, поранення або смерть, що настали під час затримання, дають привід для серйозних непрямих доказів. В силу цього, тягар доказування покладається на органи влади, які повинні надати задовільне та переконливе пояснення».

26. Справа «Гонгадзе проти України»: загальна характеристика мотивації Суду.

Георгій Гонгадзе, чоловік заявниці, був журналістом, який зник 16 вересня 2000 року за обставин, які державні органи України досі не встановили в повному обсязі, незважаючи на ряд звернень та вимог заявниці. Однак нещодавно декілька співробітників міліції були обвинувачені у викраденні та вбивстві п. Гонгадзе.

У тексті рішення, крім звичних частин рішення Європейського суду з прав людини, вказано ще й політичний та міжнародний аспект діянь.

Заявниця скаржилася про порушення статей 2, 3, 13 Конвенції.

П. 1 статті 2 Конвенції зобов’язує державу не тільки утримуватись від умисного або незаконного позбавлення життя, але також вживати відповідних заходів для захисту життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Це включає основне завдання держави щодо забезпечення права на життя шляхом прийняття ефективних норм кримінальних законів для попередження злочинів проти особи, що забезпечуються правоохоронним механізмом для попередження, усунення та покарання порушень таких норм. За відповідних обставин це також поширюється на позитивний обов’язок органів державної влади вживати заходів попередження для захисту особи або осіб, чиє життя знаходиться під загрозою здійснення кримінальних дій іншими особами. У рішенні зазначено, що вказану статтю Конвенції було порушено.

Заявниця зауважувала, що атмосфера страху та непевності, а також неповна та суперечлива інформація, яка надавалась під час розслідування, примусили її залишити країну та завдали страждань, що є порушенням статті 3 Конвенції. Положення статті 3 Конвенції було порушено. Заявниця скаржиться на відсутність ефективних національних засобів захисту та посилається на статтю 13 Конвенції, яку, за рішенням суду, теж було порушено.

У цій справі питання про те, що державні органи були зобов’язані провести ефективне розслідування обставин вбивства чоловіка заявниці, є безспірним. З огляду на вищевказане (див. пп. 166–170, 178–179 та 185), більш ніж чотири роки не було проведено ефективного розслідування відповідно до статті 13, вимоги якої є ширшими, ніж обов’язок проводити розслідування, вказаний у статті 2 Конвенції. Таким чином, Суд вирішує, що заявниця була позбавлена ефективних засобів захисту щодо смерті її чоловік.

Заявниця вимагала загальну суму 100 000 ЄВРО на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також судових витрат. Суд присудив їй всю суму.

При прийнятті рішення суд керувався такими документами: Конвенція, справа «Orhan v. Turkey», «McKerr v. United Kingdom», «Yasa v. Turkey».

 

 

27. Справа «Кац та інші проти України»: загальна характеристика мотивації Суду.

Справу розпочато за заявою проти України, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) трьома громадянами України, Олегом Володимировичем Кацом, Тетяною Яківною Кац та Станіславом Ігоровичем Беляком. Заявники скаржилися на те, що органи влади не надали Ользі Біляк належної медичної допомоги під час тримання її під вартою і, таким чином, несуть відповідальність за її смерть. Вони також скаржилися, що розслідування обставин її смерті не було ані належним, ані ефективним. Вони також посилалися на статтю 13 Конвенції. Заявники стверджували, що Ольга Біляк померла під час перебування під вартою через те, що не отримала вчасну й належну медичну допомогу, і що адміністрація СІЗО володіла всією інформацією, з огляду на яку повинна була вжити відповідних заходів зі збереження життя Ольги Біляк. Зокрема, вони стверджували, що адміністрації СІЗО було добре відомо про ВІЛ-статус Ольги Біляк — про це адміністрації стало відомо не пізніше ніж у вересні 2003 року і аж ніяк не в січні 2004 року, як це стверджував Уряд. До того ж Ольга Біляк була не лише ВІЛ-інфікованою, але мала й інші численні захворювання, у зв’язку з якими вона так само не отримувала відповідної допомоги. У випадках, коли стверджується про порушення права на життя, конвенційні органи приймають заяви від родичів особи, яка померла. Наприклад, Суд розглядав заяви, подані дружиною померлого («Айтекін проти Туреччини», рішення від 23 вересня 1998 року, матір’ю померлого («Чічек проти Туреччини», батьком померлого («Г’ю Джордано проти Сполученого Королівства», та братом і сестрою померлого (див., відповідно, «Ерґі проти Туреччини». Отже, заявники в цій справі можуть претендувати на статус жертви від стверджуваних порушень статті 2 Конвенції. Суд наголошує, що при застосуванні правила щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту слід належним чином враховувати те, що таке правило застосовується в контексті механізму захисту прав людини, створити який погодилися Договірні держави. Відповідно було визнано, що пункт 1 статті 35 слід застосовувати з певною гнучкістю і без надмірного формалізму. Суд також визнав, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту не становить ані абсолютної вимоги, ані умови, яку можна було б застосовувати автоматично; при визначенні, чи було дотримано це правило, неодмінно слід враховувати конкретні обставини кожної окремої справи. Це означає, зокрема, що Суд повинен реально оцінити не лише наявність формальних засобів захисту в правовій системі відповідної Договірної держави, але й загальний контекст, в якому вони застосовуються, а також особисті обставини заявника. Заявники скаржилися, що в СІЗО Ольгу Біляк тримали в незадовільних умовах. Вони посилалися на статтю 3 Конвенції. Заявники вимагали 2600 гривень компенсації матеріальної шкоди — їхніх витрат на ліки, які вони передавали Ользі Біляк під час перебування її під вартою, та витрати на її поховання. Заявники також вимагали 300 000 гривень як компенсацію моральної шкоди.За таких обставин Суд, як правило, не призначає компенсації. Однак у цій справі Суд встановив наявність порушення статті 2 Конвенції. Оскільки це право має основоположний характер, Суд вважає можливим, у винятковому порядку, призначити кожному із заявників по 7000 євро відшкодування моральної шкоди (див. «Надросов проти Росії», з врахуванням будь-якого податку в разі стягнення його з цих сум.

 

28 Справа «Хайло проти України»: загальна характеристика мотивації Суду.

Справу розпочато за заявою про порушення на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) двома громадянами України, чоловіком і дружиною, Сергієм Федоровичем і Світланою Іванівною Хайло (далі — заявники). У своїй первинній заяві заявники скаржилися, зокрема, на порушення статті 2 Конвенції у зв’язку з неефективним розслідуванням обставин смерті їхнього родича та на порушення пункту 1 статті 6 у зв’язку з тривалістю кримінального провадження, пов’язаного з їхніми майновими інтересами. 26 листопада 2003 року заявники доповнили свою заяву скаргами, у яких, зокрема, стверджували про непропорційне застосування сили працівниками міліції під час їхнього затримання, неефективність розслідування цього інциденту і про незаконність їхнього затримання і позбавлення свободи. У цих скаргах заявники посилалися на статтю 3 і пункт 1(с) статті 5 Конвенції. Заявники скаржилися, що розслідування обставин смерті їхнього родича пана А. Х. не було ефективним, як цього вимагає стаття 2 Конвенції. 26 листопада 2003 року заявники доповнили свою початкову заяву скаргами на надмірне застосування сили працівниками міліції під час їхнього затримання 16 жовтня 2002 року. Вони також скаржилися на неефективність розслідування цього інциденту. Заявники посилалися на статтю 3 Конвенції. 26 листопада 2003 року заявники також поскаржилися на те, що 16 жовтня 2002 року їх затримали і тримали в відділенні міліції протягом кількох годин, незважаючи на те, що вони не вчинили нічого протизаконного. Вони посилалися на пункт 1 статті 5 Конвенції. Крім того, посилаючись на пункт 1 статті 6, заявники скаржилися на несправедливість і тривалість всіх кримінальних і цивільних проваджень, у яких вони брали участь. На підставі статті 2 Конвенції вони також стверджували про замахи на їхнє життя, а на підставі статті 1 Першого протоколу — про те, що бандити позбавили їх будинків і грошей. Нарешті, посилаючись загалом на статті 8, 10, 13, 14 і 17 Конвенції, статтю 2 Першого протоколу, статтю 2 Протоколу № 4 та статті 2 і 3 Протоколу № 7, заявники стверджували про корумпованість і неефективність підходу органів влади до вирішення їхніх скарг і незабезпечення захисту членів їхньої сім’ї та майна від жорстоких нападів з боку бандитів. Заявники спочатку вимагали 1 000 000 євро як компенсацію за матеріальну та моральну шкоду, якої, за їхнім твердженням, вони зазнали внаслідок численних порушень їхніх прав, передбачених Конвенцією. Згодом вони заявили, що зазначеної суми вже недостатньо, проте не вказали точну суму їх нової вимоги відшкодування упродовж строку, який Суд надав їм для цього. Суд оголосив скаргу щодо порушення статті 2 Конвенції у зв’язку з неефективним розслідуванням смерті родича заявників прийнятною, а решту скарг у заяві — неприйнятними.

 

29. Справа «Муравська проти України»: загальна характеристика мотивації Суду.

 

Заявниця стверджувала, що державні органи не провели ефективне і достатнє розслідування за фактом смерті її сина. Заявниця скаржилася за статтею 2 Конвенції на те, що держава не провела ефективне розслідування за фактом зникнення та смерті її сина. Суд повторює, що обов’язок захищати право на життя за статтею 2 Конвенції разом із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції» також опосередковано вимагає наявності певної форми ефективного офіційного розслідування, коли особу вбито в результаті використання сили. Метою розслідування є забезпечення ефективного виконання національного законодавства, яке захищає право на життя. Задля досягнення такої мети форми розслідування можуть бути різними в залежності від обставин. Однак, яка б з них не була застосована, органи влади мають діяти з власної ініціативи з того моменту, як певне питання привернуло їх увагу. Вони не можуть чекати на те, щоб родичі подали належну скаргу або взяли на себе відповідальність за проведення будь-якої процедури розслідування. Заявниця не висунула вимог щодо справедливої сатисфакції у встановлений термін. Відповідно Суд нічого не присуджує.. Суд постановив, що мало місце порушення статті 2 Конвенції у її процесуальному аспекті.

 

30. Справа «Сергій Шевченко проти України»: загальна характеристика мотивації Суду.

Заявник стверджував, що не було проведено ефективного розслідування смерті його сина. Заявник скаржиться, що розслідування смерті його сина не було незалежним, адекватним чи ефективним, як цього вимагає процесуальний обов’язок, викладений у статті 2 Конвенції. Суд зазначає, що скарга не є очевидно необґрунтованою у сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції. Далі Суд зазначає, що вона не є неприйнятною за інших підстав. Суд повторює, що у справі, де мала місце загибель особи при обставинах, які потенційно можуть передбачати відповідальність держави, стаття 2 передбачає обов’язок держави будь-яким чином забезпечити належну реакцію судової або іншої гілки влади для забезпечення того, що законодавчий та адміністративний устрій захисту права на життя здійснюється належним чином і що будь-яке порушення цього права припиняється та карається Öneryildiz v. Turkey ”, і “ Paul and Aundrey Edwards v. the United Kingdom ”. У цьому зв’язку Суд визнавав, що якщо порушення права на життя або фізичну недоторканість спричинено не навмисно, позитивний обов’язок створити “ефективну судову систему” не передбачає обов’язкової вимоги порушити кримінальне провадження у кожній справі і може бути дотриманий, якщо жертвам доступні цивільні, адміністративні або навіть дисциплінарні засоби захисту (див., наприклад, рішення у справах “ Vo v. France ”, “ Calvelli and Ciglio v. Itali”. Проте, мінімальна вимога до такої системи полягає в тому, що особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежні від тих, які причетні до подій, які розслідуються. Мається на увазі ієрархічна або інституційна незалежність, а також практична незалежність.Відповідно, система, яка вимагається статтею 2, має передбачати незалежне та безстороннє розслідування, яке відповідає певним мінімальним стандартам щодо ефективності. Таким чином, компетентні органи мають діяти з належною наполегливістю і за своєю ініціативою порушувати провадження, яке здатне по-перше, встановити обставини, за яких сталась подія, та недоліки діяльності системи; по-друге, встановити, хто саме з представників державних органів був причетний до події. Вимога щодо публічності також застосовується у цьому контексті (див., наприклад, mutatis mutandis рішення у справах “ Gϋlec v. Turkey ”, “ Hugh Jordan v. the United Kingdom ”, “ Mahmut Kaya v. Turkey”. Заявник стверджував про порушення п. 1 ст. 6 Конвенції. Заявник вимагає 150,000,000 Євро як відшкодування моральної шкоди за смерть сина і за неспроможність національної влади провести належне розслідування. Об’єктивно оцінюючи ситуацію, переглянувши присудження компенсацій в подібних справах і з огляду на порушення, що були виявлені у даній справі, Суд присуджує заявнику 20,000 Євро як компенсацію нематеріальної шкоди.

 

31 Зміст заборони катування, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання у практиці Суду.

Стаття 3.Заборона катування- Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню..Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких,що принижують гідність, видів поводження і покарання:термін “катування” означає будь-яку дію, якою будь-якій особі умисно заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим.Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

 

Нема

33. Принцип «мінімального рівня жорстокості».

1. Градація жорстокості поводження

У статті 3 та Суд розрізняє три основні категорії, які представляють градацію жорстокості певного поводження чи покарання. Cтандарти для кожного з випадків були визначені та Судом у двох міждержавних справах. У справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (Грецька справа (1969)) Комісія визначила такі ступені забороненого поводження:

Катування: нелюдське поводження, метою якого є одержати інформацію чи зізнання або ж здійснити покарання.

Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим.

Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд вніс деякі зміни до визначень:Катування: нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних та тяжких страждань.Нелюдське поводження чи покарання: спричинення сильних фізичних та душевних страждань.Таке, що принижує гідність, поводження: знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності а також принизити її достоїнство, та, по можливості, зламати її фізичний і моральний опір.

У наведеній вище справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд детальніше розглянув окремі чинники, що мають бути враховані при винесенні оцінки стосовно того, чи порушує держава якесь із положень статті 3. Перераховуючи такі чинники, як стать, вік та стан здоров’я потерпілого, Суд звернув увагу на те, що оскаржувані дії повинні досягти мінімального рівня жорстокості, для того щоб можна було констатувати порушення цієї статті. Суд, наприклад, зазначив, що визначення “такий, що принижує гідність”, не означає просто “неприємний” чи “незручний”. Він розвинув висловлену Комісією у Грецькій справі (1969) думку, зазначивши, що вчинки, які здійснюються в сфері приватного життя або ж в присутності третіх осіб, можуть бути такими, що принижують гідність окремих потерпілих.

34. Обов’язки держави, що випливають зі ст. 3 Конвенції.

Стаття 3

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.Права, що захищаються у статті 3 Конвенції, безпосередньо пов’язані з недоторканністю та людською гідністю особи. Тому заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання є надзвичайно важливим правом. В той же час стандарти, за якими визначають, чи дійсно держава порушила якесь із цих прав, в значній мірі є суб’єктивними. Ці два фактори призвели до того, що Суд у переважній більшості випадків надзвичайно обережно підходить до витлумачення положень статті 3. Далі пит. 33

35. Справа «Хохлич проти України»: загальна характеристика мотивації Суду.

1.Справа ґрунтується на заяві (№ 41707/98), поданої в Суд проти України Миколою Хохлич, польської національності (далі - “заявник”) 09 лютого 1998 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини

Заявник стверджував, між іншим, що умови, у яких він утримувався в “коридорі смерті” у тюрмі м. Хмельницького, можна вважати нелюдським та таким, що принижує людську гідність, поводженням.Суд зауважує, що брак коштів не може, в принципі, виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили поріг поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проблеми України не можуть у будь-якому випадку пояснити та виправдати окремі умови утримання, які у параграфі 178 були визнані неприйнятними у цій справі.

Таким чином, відповідно, відбулося порушення ст. 3 Конвенції.

Відповідно до прецедентної практики Суду погане поводження повинне досягати певного мінімального рівня суворості, щоб потрапляти в сферу дії статті 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня суворості є відносною;Суд погоджується, що утримання заявника в таких неприйнятних умовах, як ці, призводить до поводження, що принижує людську гідність всупереч статті 3 Конвенції.Суд вважає, що у цій справі немає доказів існування позитивного наміру принизити чи збентежити заявника.Він вважає, що умови, в яких утримувався заявник, зокрема, до травня 1998 р., повинні були завдати йому значного психологічного страждання і принизити його людську гідність.У світлі цих обставин Суд вирішив, що заявник не був об’єктом жорстокого поводження, яке заборонено ст. 3 Конвенції, в частині його хвороби на туберкульоз у слідчому ізоляторі м. Хмельницького. Таким чином, не було порушення ст. 3 Конвенції в цій частині.Заявник скаржився що більше 8 місяців він не мав можливості на візит нотаріуса із метою засвідчення його підпису на довіреності.

Суд розуміє цю частину заяви як скаргу, що в результаті відмови від надання дозволу на візит нотаріуса заявник не мав можливості надати засвідчену довіреність своєму представникові та, таким чином, був обмежений в отриманні належного доступу до ефективного засобу захисту у відношенні до скарг відповідно до Конвенції. Тому вважається за необхідне розглянути скаргу у рамках ст.13 Конвенції, яка встановлює:

“Кожний, чиї права і свободи, викладені у цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які діяли як офіційні особи.”

Суд:Відхиляє попередні зауваження Уряду;

1. Постановляє, що було порушення ст. 3 Конвенції щодо умов утримування у яких знаходився заявник у камері смертників;

2. Постановляє, що не було порушення ст.3 Конвенції щодо заявленого поганого поводження по відношенню до заявник у тюрмі м. Хмельницького у зв’язку із його зараженням туберкульозом;

3. Постановляє, що було порушення ст. 8 Конвенції щодо права заявника на повагу до його приватного та сімейного життя та його кореспонденції щодо зазначеного періоду з 11 вересня 1997 р. до 11 липня 1999 р.

4. Постановляє, що не було порушення Конвенції стосовно права заявника на повагу до його приватного та сімейного життя та його кореспонденції у період після 11 липня 1999 р.;

5. Постановляє, що не відбулось порушення ст. 13 Конвенції;

36. Справа «Олександр Смирнов проти України»: загальна характеристика мотивації Суду.

Справа порушена за заявою (№ 38683/06), поданою до Суду проти України на підставі статті?34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянином України п. Олександром Володимировичем Смирновим (далі — заявник) 15 вересня 2006 року.

Заявник стверджував, зокрема, що він зазнав поганого поводження з боку працівників міліції та що органи державної влади не провели належного розслідування за його скаргами щодо цього.

2. Оцінка Суду Щодо стверджуваного поганого поводження

52. Суд спершу зазначає, що ушкодження, на які скаржиться заявник, зокрема, численні переломи ребер, є достатньо серйозними, щоб становити погане поводження у значенні статті 3. Суд повторює, що твердження про погане поводження повинні бути підкріплені відповідними доказами. Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». У цій справі єдиною спільною позицією сторін є той факт, що заявник мав декілька переломів ребер, у той час як вони не погодились щодо часу виникнення та походження цих ушкоджень і того, чи вони були результатом застосування сили працівниками. Медичні докази, які складаються з трьох висновків судово-медичних експертиз не прояснюють спірні питання. Суд також зазначає, що заявник не надав жодних інших вагомих доказів на підтримку своїх тверджень, таких як показання або документи, які підтверджують, що він потрапив до приміщення міліції здоровим, але звільнився з ушкодженнями 55. Таким чином, Суд вважає неможливим встановити «поза розумним сумнівом», чи були ушкодження заявника завдані працівниками міліції, як він стверджував, і доходить висновку про те, що у цій справі не було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.

Щодо адекватності розслідування

Суд підкреслює, що коли особа висуває небезпідставну скаргу про погане поводження щодо нього або неї з боку правоохоронних органів або інших представників держави, яке було незаконним та таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, здатного привести до встановлення та покарання винних у цьому осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім).

Хоча у цій справі Суд в зв’язку з відсутністю доказів не визнав доведеним, що заявник зазнав поганого поводження, перебуваючи під контролем міліції, тим не менш, як він вирішував у попередніх справах, це в принципі не позбавляє скаргу за статтею 3 Конвенції її небезпідставності для цілей позитивного обов’язку провести Суд зазначає, що заявник скаржився до державних органів на те, що він зазнав тяжкого поганого поводження з боку працівників міліції. Достовірність цього твердження могла бути перевірена на підставі медичної документації заявника, яка була складена у квітні 2002 року. Однак, навіть незважаючи на те, що прокурор витребував відповідні документи одразу після подання заявником скарги, ці документи не тільки залишалися без оцінки, але були втрачені державними органами. Такий недолік ускладнює можливість встановлення Судом того, чи виникала за скаргами заявника обґрунтована підозра, яка б активізувала обов’язок державних органів ефективно їх розслідувати. У той же час, Суд бере до уваги той факт, що відповідальними за вищезазначений недолік — відсутність документів — є державні органи, а не заявник. Крім того, Суд враховує висновки судово-медичних експертиз, жоден з яких не суперечив твердженням заявника. Отже, у матеріалах справи немає нічого, що переконало б Суд у тому, що скарга заявника до державних органів про погане поводження була настільки позбавлена будь-якої обґрунтованої підозри, що не потребувала розслідування. Таким чином, Суд встановлює, що у цій справі держава мала позитивний обов’язок провести ефективне та належне розслідування вказаних тверджень. Суд повторює, що обов’язок проводити розслідування — це не «обов’язок досягти результату, це обов’язок вжити заходів»: не кожне розслідування повинно неодмінно бути успішним або дійти висновку, який співпадає з версією викладу подій скаржника; однак воно має в принципі призвести до встановлення фактів справи та, якщо твердження підтвердяться,— до встановлення та покарання винних осіб Органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати те, що трапилось, та не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або для обґрунтування для своїх рішень (див. справу «Ассенов та інші проти Болгарії» (AssenovandOthers), п. 103 тощо).

. Суд зазначає, що у цій справі заявник, якими б не були його міркування, дійсно не поспішав подати до державних органів свою скаргу щодо поганого поводження, звернувшись з нею вперше тільки через 10 місяців після дати, коли відбулась оскаржувана подія (див. п. 15 вище). Суд не виключає, що така затримка, в принципі, могла мати негативний вплив на ефективність розслідування. Однак, у цій справі немає підстав вважати, що це було primafacie перешкодою встановленню істини, оскільки розслідування могло ґрунтуватися на медичній документації заявника за квітень 2002 року або у межах розслідування могло бути призначено нову рентгенограму, для проведення якої ще було не пізно (див. пункт 34 вище). Жодного з цих заходів не було вжито. Як було зазначено вище, медична документація за квітень 2002 року безслідно зникла з матеріалів справи, в той час як рентгенограма заявника, яку було зроблено тільки у січні 2007 року, не давала можливості встановити точну дату отримання ним ушкоджень, і в будь-якому випадку вона також була втрачена за невстановлених обставин. Також варто зазначити, що, по-перше, заявник дотримався строків подання скарги, і, по-друге, органи слідства ніколи не посилалися на цю затримку як на перешкоду слідству.

60. Суд вважає показовим те, що тільки через 4 роки після стверджуваного поганого поводження було допитано самого заявника, незважаючи на неодноразові вказівки щодо цього органів прокуратури вищого рівня 61. Суд також зазначає, що загалом розслідування тривало близько 5 років, зупинялось та відновлювалось 13 разів. На думку Суду, неодноразові повернення справи на Враховуючи підстави для численних повернень справи на додаткову перевірку, на які було однозначно вказано прокурором Автономної Республіки Крим і Генеральним прокурором України та які головним чином полягали у незаконності, передчасності та безпідставності висновків слідства (див. пункт 17 вище), Суд вважає, що такі повернення дійсно свідчать про суттєві недоліки слідства. На його ефективність також негативно впливало нехтування слідчими вказівками прокурорів вищого рівня, що, здається, було звичайною практикою (див. пп. 23 і 33 вище).

62. Враховуючи зазначені вище недоліки, Суд вважає, що державні органи не провели належного розслідування тверджень заявника про погане поводження.

63. Таким чином, у цій справі мало місце порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

Суд:

1. Оголошує скарги за статтею 3 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві — неприйнятними

2. Постановляє, що у цій справі не було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції

3. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

4. Постановляє, що Україна дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.

 

37. Справа «Спінов проти України»: загальна характеристика мотивації Суду.

Спінов проти України

1. Справу порушено за заявою (N 34331/03), поданою проти України до Суду 6 вересня 2003 року громадянином України п. Віталієм Володимировичем Спіновим (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявник був представлений пані Л.Спіновою, його матір'ю. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Юрієм Зайцевим.

3. Заявник стверджував, зокрема, що його було піддано поганому поводженню під час перебування в ізоляторі тимчасового тримання та що за його скаргами не було проведено ефективного розслідування.

4. 24 травня 2005 року Суд вирішив направити Уряду скарги за статтею 3 Конвенції щодо стверджуваного неналежного поводження щодо заявника під час перебування в ізоляторі тимчасового тримання та щодо ефективності відповідного розслідування. Він також вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно (пункт 3 статті 29 Конвенції).

Відповідно до протоколу затримання 29 листопада 2001 року близько 19 год. 30 хв. заявник у нетверезому стані вихопив сумку з рук пані К. та спробував втекти. Два співробітники міліції у форменому одязі, пан М. та пан К., які патрулювали місцевість, почули крик про допомогу пані С. та побачили заявника, що біг із сумкою в руках. Вони переслідували заявника, схопили його на вулиці, затримали та доставили до найближчого відділу міліції.

Заявник заявив, що якісь шість співробітників міліції у відділі міліції пристібнули його наручниками до віконної рами та вимагали від нього, щоб він визнав себе винним у вчиненні злочину. Коли він відмовився зробити це, його було побито. Заявник стверджував, що йому дали можливість зателефонувати сестрі тільки після того, як він визнав себе винним у вчиненні злочину. Він також заявив, що його сестра та мати змушені були дати хабаря співробітнику міліції для того, щоб щодо нього не було порушено кримінальну справу.

З 10 грудня 2001 року до 2 січня 2002 року заявник проходив медичне лікування наслідків струсу мозку у місцевій лікарні. Відповідно до медичних записів він страждав на головний біль, загальну слабкість та нудоту. При госпіталізації до лікарні він заявив, що його побили невідомі особи.

Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції в абсолютних термінах забороняє катування та нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції, неналежне поводження має досягати мінімального рівня жорстокості. Визначення цього мінімального рівня є відносним: воно залежить від всіх обставин справи, таких як тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а також у деяких випадках від статі, віку та стану здоров'я потерпілої особи. По відношенню до особи, позбавленої волі, застосування фізичної сили, без крайньої на те необхідності, що виникла у зв'язку з його поведінкою, принижує людську гідність та в принципі становить порушення права, передбаченого статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [GC], N 26772/95, пп. 119-20, від 6 квітня 2000 року, ECHR 2000-IV).

45. Як правило, Суд при оцінці доказів застосовує критерій доведення "поза розумним сумнівом" (див. рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, Серія A, N 25, пункти 64-65 та 161). Однак таке доведення має випливати із співіснування достатньо обґрунтованих, чітких і узгоджених висновків або неспростованих презумпцій факту. Коли про події, які розглядаються, цілковито або в значній частині знають виключно органи влади, як це має місце, коли особи тримаються під вартою, під їх контролем, - постануть обґрунтовані презумпції факту щодо тілесних ушкоджень, які виникли під час перебування під вартою. Тягар доведення покладається на органи державної влади, які мають дати повне достатнє пояснення того, яким чином було завдано таких ушкоджень (див. рішення у справах "Рібитч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), від 4 грудня 1995 року, Серія A, N 336, п. 34, та "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], N 21986/93, п. 100, ЄСПЛ 2000-VII).

Повертаючись до обставин справи, Суд вирішує, що в цій справі є достатні докази (див. пункти 11-13, 19 та 26) того, що заявник отримав тілесні ушкодження, які були достатньо серйозними, щоб становити неналежне поводження у світлі статті 3 Конвенції. Залишається вирішити, чи несе держава відповідальність за статтею 3 за нанесення цих тілесних ушкоджень.

47. Суд вважає, що сторони не заперечують те, що співробітники міліції застосували силу при затриманні заявника на місці вчинення злочину та що заявник міг зазнати деяких ушкоджень у результаті цих дій. Однак позиції сторін різняться щодо того, чи було заявника побито у відділі міліції. Відповідно Суд буде розглядати два окремих питання:

(i) чи було сумісним застосування сили по відношенню до заявника в ході затримання з вимогами статті 3 Конвенції;

(ii) чи було піддано заявника поганому поводженню у відділі міліції.

Суд не вбачає причинного зв'язку між встановленим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою; він, таким чином, відхиляє цю вимогу. З іншого боку, беручи до уваги практику Суду у схожих справах та вирішуючи на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 2000 євро відшкодування моральної шкоди.

Оголошує скарги заявника за статтею 3 Конвенції прийнятними та решту заяви - неприйнятною.

2. Постановляє, що у цій справі не мало місце порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному аспекті.

3. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції в її процесуальному аспекті.

4. Постановляє, що:

(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику 2000 (дві тисячі) євро відшкодування матеріальної шкоди,

 

Нема

41. Право на публічний судовий розгляд справи в інтерпретації Суду.

Ч.1 ст. 6 «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Стосовно принципу справедливого судового розгляду Суд розглядає чи не найбільшу кількість справ. Щодо меж своєї компетенції Суд вказав, що це право не зводить до підміни функцій національних судових органів. Праву людини на справедливий судовий розгляд кореспондує певний обов’язок держави в особі судових органів – провести ефективне дослідження доводів, аргументів і доказів сторін, за винятком оцінки стосовно рішення, яке треба вивести. Вимога справедливості судового розгляду стосується процесу у цілому, а не тільки змагальних слухань. Стосовно принципу «справедливості» судового розгляду у справах щодо прав і обов’язків цивільного характеру, Суд сформував у своїй практиці лише дві вимоги – змагальності і рівності сторін – які вказують на справедливість процесу. Стосовно принципу «справедливості» судового розгляду у кримінальній справі Суд сформував фундаментальну доктрину, з якої випливають загальні принципи тлумачення справедливого судового розгляду та його гарантії. Органічні гарантії справедливого судового процесу передбачають певні обов’язки держави, які роблять можливим ведення справедливого судового розгляду (до них належать: публічність процесу, незалежності і безсторонність суду). Функціональні гарантії спрямовані на рівність сторін та змагальність процесу протягом усього його перебігу. Ці гарантії повинні регулювати судовий розгляд таким чином, щоб забезпечити його справедливість на усіх процесуальних стадіях. Стосовно функціональних гарантій практика Суду стосуються, в основному, доказів і дотримання права на захист.

Стосовно сфери доказів судова практика виробила такі принципи, які лише підтверджують принципи, що регулюють кримінальне судочинство у демократичних країнах. Тягар доказування повинен бути покладений на сторону обвинувачення, а будь-які сумніви повинні тлумачитись в користь обвинуваченого. Докази повинні надаватися обвинуваченому на відкритому засіданні задля того, аби забезпечити принцип змагальності.

За загальним правилом, поняття справедливого судового розгляду передбачає можливість для обвинуваченого бути присутнім на засіданні. Ця можливість випливає із об’єкта і цілі ст..6 Конвенції, оскільки здійснення прав, гарантованих ст.. 6 Конвенції, передбачає можливість обвинуваченого бути вислуханим, а також необхідність перевірити точність його твердження і спів ставити їх з показами потерпілого, інтереси якого підлягають захисту, а також з показами свідків.

Стосовно органічних гарантій справедливого судового розгляду, які стосуються як цивільного, так і крим. Процесу, Суд зазначає, що публічний судовий розгляд, є однією з суттєвих гарантій справедливого судового розгляду. Вона захищає підсудних від не публічного правосуддя без контролю з боку громадськості та є одним із засобів довіри до суду. Право на публічний судовий розгляд включає також і право на судове засідання у суді першої інстанції. Правило про публічність розгляду не є абсолютним, а може бути піддане обмеженням (в інтересах захисту суспільного порядку, інтересу сторін у справі щодо захисту їх права на приватність).

+ 42 питання.

42. Право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом з погляду Суду.

Право на розгляд справи незалежним і безсторонні судом також є гарантією права на справедливий судовий розгляд. Для вирішення питання про те, чи можна конкретний суд вважати незалежним, з точки зору Конвенції та практики Суду, слід взяти до уваги спосіб призначення його членів, строк перебування їх на посаді, існування гарантій від зовнішнього тиску і наявність у органах зовнішніх ознак незалежності. Серед обставин, які ставлять під сумнів незалежність судді, Суд виокремив незмінність суддів протягом строку їх повноважень. Право приймати обов’язкові рішення, які не можуть бути змінені несудовою владою на шкоду сторін у справі є невід’ємним правом самого суду та невід’ємним компонентом його незалежності.

Стосовно вимоги безсторонності суду, вона має два аспекти: 1) суд повинен бути суб’єктивно вільним від особистих упереджень чи переваг у конкретній справі; 2) суд повинен бути об’єктивно безпосереднім, тобто повинен гарантовано виключати який-небудь обґрунтований сумнів щодо конкретної справи. Суб’єктивна безпосередність передбачає – «коли не буде доведено інше». Щодо об’єктивної безпосередності навіть зовнішні ознаки можуть набувати вирішального значення. Так будь-який суддя повинен заявити самовідвід, якщо щодо нього існує можливість відсутності безсторонності. Якщо ж іде мова про колективний суд, то тут слід врахувати, чи дозволяють певні факти, які піддаються перевірці, незалежно від особистого відношення кожного з його членів, засумніватися у його безсторонності.

 

43. Право на розгляд справи впродовж розумного строку з погляду Суду.

Поняття «розумного строку» як однієї з гарантій справедливого судового розгляду стосується усіх судових розглядів. У цивільних справах швидкість, яку вимагають від суду, прагне запобігти становищу затягнутої неясності, яке можна протлумачити як відмову у правосудді. В кримінальних справах ця вимога набуває ще більшого значення, враховуючи наслідки, які перетерплює особа, що притягається до відповідальності у кримінальній справі. Тривалість кримінального судочинства починається з моменту, коли особа стає обвинуваченому розумінні конвенції. Мова може йти про дату, що передує прийняттю справи до розгляду судом: якщо мало місце позбавлення свободи, яке послідовало за наказом про арешт, у разі обвинувачення чи внаслідок відкриття попереднього слідства щодо зацікавленої особи. Стосовно завершення строку тривалості кримінального судочинства, практика Суду уточнює, що мова йде про дату рішення, ухваленого по суті обвинувачення.

Стосовно тривалості цивільного процесу в розумінні Конвенції Суд зазначив, що моментом початку строку тривалості є дата, коли судова влада прийняла позовну заяву. Кінцевою датою тривалості процесу вважається дата ухвалення рішення, яке вирішує спір. Критеріями якими керується суд, аби оцінити «розумність» тривалості процесу є: складність справи (стосовно предмету справи), поведінка сторін, поведінка органів судової влади, а також управлінських органів, якщо такі втрутились у судовий процес. До цих критеріїв Судова практика додала ще один: важливість предмету судового розгляду для заінтересованої особи. Тривалість цивільного процесу охоплює також і виконавче провадження у справі.

44. Презумпція невинуватості в інтерпретації Суду (ч.2 ст.6 Конвенції).

Ч.2 ст 6 конвенції зазначає «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Презумпція невинуватості – відображає ідею, відповідно до якої той, хто підозрюється чи формально обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, має право на незалежне і безстороннє правосуддя, суттєвою рисою якого повинна бути терпимість духу.

Презумпція невинуватості спрямована насамперед на захист обвинуваченого від обвинувального вироку, якщо останній не буде законно встановлений. Вона діє протягом усього кримінального процесу, незалежно від результату розслідування, а не тільки при розгляді обґрунтованості обвинувачення. Вона вимагає, аби при здійсненні своїх повноважень судді відійшли від упередженої ідеї, що підсудний вчинив злочин, оскільки обов’язок доведення покладено на сторону обвинувачення, і будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого.

Практика суду надала принципу презумпції невинуватості зміст, який виходить за рамки суто процесуального аспекта. Презумпція стосується не лише судді у кримінальній справі, її зміст є набагато ширшим і стосується адміністративних і дисциплінарних правопорушень. Цей принцип гарантує будь-якій особі те, що представники держави не можуть розглядати її як винну у вчиненні правопорушення, якщо це не буде встановлено компетентним судом на основі закону. Тому посягання на презумпцію невинуватості може виходити не лише від судді чи суду, але також від інших органів державної влади. Це не повинно перешкоджати інформуванню органами влади громадськості про хід кримінального процесу. Проте, п. 2 ст. 6 вимагає, аби це відбулося делікатно та обережно, оскільки цього вимагає дотримання презумпції невинуватості.

 

45. Права обвинуваченого у практиці Суду як гарантії права на суд.

Відповідно до ч.3 ст. 6 Конвенції кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, – одержувати безоплатну допомогу перекладача.

Частина 3 ст. б Конвенції містить лише перелік окремих випадків застосування загального принципу справедливого судового розгляду, проголошеного у ч.1 ст. 6 Конвенції. Права, перелічені у ч. З ст. б не є вичерпними та представляють аспекти поняття сп