Радіаційна розвідка виконується двома способами:
- радіаційного спостереження із спостережних пунктів або постів;
- безпосереднього обстеження місцевості розвідувальними дозорами.
Під радіаційним спостереженням розуміється:
- виявлення за допомогою приладів радіоактивного зараження місцевості в районі свого розташування;
- визначення рівнів радіації;
- контроль за зміною ступеня зараження.
Воно ведеться окремими спостерігачами та постами хімічно спостереження (ПХС).
ПХС розташовуються, як правило, на управлінських пунктах, або в районах інших важливих об'єктів. В їх обов'язки входить:
- своєчасне виявлення радіоактивного зараження;
- подача сигналів оповіщення;
- визначення візуально чи за допомогою найпростіших приладів координат ядерного вибуху та напрямку руху радіоактивної хмари;
- визначення рівнів радіації в районі розташування поста і за наказом командира (начальника) розвідка радіоактивного зараження в районі спостереження;
- контроль за зміною рівнів радіації з часом.
Крім того, за способом ведення, радіаційна розвідка може бути наземною і повітряною.
При проведенні наземної радіаційної розвідки необхідно пам'ятати, що територія (місцевість) вважається забрудненою, якщо рівень радіації складає 0,5 Р/год. В цьому разі особовому складу ПХС і ХРД, при перебуванні на зараженій території слід використовувати захисні властивості машин, дотримуватися прийнятих правил поведінки, проводити часткову санітарну обробку. Приготування їжі дозволяється на місцевості з рівнем радіації до 5 Р/год. При більш високих рівнях радіації прийом їжі дозволяється в спеціально обладнаних машинах, сховищах. Слід зазначити, що використання навіть найпростіших сховищ та будинків при дотриманні відповідних правил значною мірою знижує дозу опромінення людей та захищає від важких променевих уражень.
Для оцінки радіаційної обстановки за даними розвідки необхідно мати наступні основні вихідні дані:
- час ядерного вибуху (аварії реактора);
- рівні радіації і час їх вимірювань;
- завдання, яке стоїть перед військовими підрозділами (формуваннями цивільної оборони);
11. Господарські об'єкти, при аваріях або руйнуванні яких можуть бути масові ураження людей тварин і рослин СДОР, називаються хімічно-небезпечними (ХНО).
До ХНО відносяться:
1. Підприємства хімічної, нафтопереробної, нафтоперегонної та інших видів видів промисловості;
2. Підприємства, оснащені холодильними установками, водопровідні станції та очисні споруди, які використовують аміак і хлор.
3. Залізничні станції та шляхи, якими перевозяться СДОР.
4. Склади і бази із запасами речовин для дезинфекції, дезинсекції та дератизації.
5. Склади і бази із запасами отрутохімікатів, які використовуються в сільському господарстві.
6. Військові об'єкти, на яких зберігаються, випробовуються чи обслуговуються бойові отруйні речовини.
На деяких хімічних підприємствах іноді зберігається сотні тон цих сполук. На складах і базах СДОР можуть зберігатись:
— в резервуарах під високим тиском (до 100 атм.);
— в ізотермічних сховищах при тиску, близькому до атмосферного;
— в закритих ємкостях при атмосферному тиску і температурі оточуючого середовища.
При всіх способах їх зберігання можливе руйнування ємкостей і вихід СДОР в навколишнє середовище.
ХНО прийнято характеризувати наступними показниками:
1. Ступінь хімічної небезпеки. Виділяють три ступені небезпечності об’єкту, яка залежить від кількості СДОР на ньому і виражається в тонах:
а) за хлором: 1-ступінь — 250 т і більше;
2-ступінь — 250-50 т;
3-ступінь — 50-0,8 т;
б) за аміаком: 1-ступінь — 2500 т і більше;
2-ступінь — 2500-500 т;
3-ступінь — 500-10 т.
2. Коефіцієнт еквівалентності даної токсичної речовини до однієї тони хлору. Наприклад, для аміака і сірководню він складає 10, оксидів азоту — 6, синільної кислоти — 2, фосгену — 0,25.
12. Речовини, які застосовуються з господарською метою і при потраплянні в довкілля внаслідок викиду або виливу можуть приводити до зараження повітря в уражаючих і вище концентраціях, називаються сильнодіючими отруйними речовинами (СДОР).
СДОР при аваріях на ХНО мають наступні характеристики:
а) об’ємність дії, яка полягає в тому, що заражається не тільки територія в районі аварії, але і приземний повітряний простір;
б) здатність багатьох сполук проникати в організм через непошкоджені шкірні покриви, що зумовлює необхідність роботи медперсоналу в засобах захисту шкіри;
в) властивість викликати ураження на протязі певного, іноді досить тривалого, часу (дні, місяці).
За своєю будовою, фізико-хімічними властивостями група СДОР неоднорідна, а їх біологічні ефекти багатогранні. Тому існує багато різних класифікацій, які грунтуються на різноманітних ознаках СДОР.
Найбільш практичною є класифікація М.В. Саватєєва і співавт. (1990), складена на підставі клінічної картини отруєнь СДОР:
1. Речовини переважно задушливої дії (хлор, трихлористий фосфор, фосген, хлорид сірки та інші);
2. Речовини переважно загальноотруйної дії (окис вуглецю, синільна кислота, динітрофенол, етиленхлоргідрин).
3. Речовини, які мають задушливу та загальноотруйну дію (акрилонітрил, окисли азоту, сірчистий ангідрид, сірководень та інші).
4. Нейротропні отрути — речовини, які впливають на генерацію, проведення і передачу нервового імпульсу (ФОР, сірковуглець та інші).
5. Речовини, які мають задушливу та нейротропну дію (аміак).
6. Речовини, які порушують обмін речовин і структуру клітини (діоксин);
7. Метаболічні отрути (метилбромід, метилхлорид, диметилсульфат, етиленоксид, та інші).
Класифікація СДОР за ступенем токсичності наведена в таблиці 1.
