Не зважаючи на низку позитивних зрушень в демографічній сфері, у сфері зайнятості заходи державної демографічної політики та політики формування цивілізованого національного ринку праці залишаються малоефективними. Для ефективного й результативного впливу на ситуацію необхідно застосовувати принцип комплексного підходу на основі конкретизації заходів державної політики, направлених на зміну передумови розвитку демографічних процесів для забезпечення демографічної бази розвитку власного трудового потенціалу, на підвищення ефективності використання наявних трудових ресурсів та оптимізацію системи підготовки кадрів.
Трудові ресурси відносяться до таких ресурсів, які можуть змінюватися за складом та часом. Зміна складу трудових ресурсів відбувається за рахунок:
- природного руху;
- механічного руху.
Природний рух – зміна, зв'язане з народжуваністю і смертністю населення.
Механічний рух – зміна за рахунок міграції і еміграції.
Рух трудових ресурсів характеризується:
- коефіцієнтом приросту;
- коефіцієнтом спаду.
Коефіцієнт природного приросту визначається кількістю народжених на 1000 чоловік.
Механічний приріст (спад) визначається чисельністю трудових ресурсів, яка прибула (вибула) на 1000 чоловік.
Регулювання трудових ресурсів здійснюється державними і недержавними структурами. Регулювання може відбуватись за рахунок впливу на величину природного та механічного приросту (спаду).
Для регулювання використання трудових ресурсів застосовується такий методичний інструмент, як баланс трудових ресурсів (БТР). БТР складається за схемою співвідношення дохідної і витратної частини:
- дохідна частина:
- трудові ресурси – працездатне населення у працездатному віці;
- витратна частина:
- зайнято в економіці – в галузях матеріального виробництва та в невиробничій сфері;
- населення, що зайняте в домашньому господарстві;
- учні, що навчаються в навчальних закладах;
- безробітні.
Низькі показники народжуваності та зростання показників смертності свідчать про несприятливу демографічну ситуацію практично на всій території України. Проте найгірша вона у північних і східних областях (Чернігівська, Сумська, Луганська, Донецька та ін.), де найнижчі показники природного приросту населення. Додатний приріст, хоч і незначний, у Закарпатській та Рівненській областях.
Демографічна ситуація в Україні характеризується показником середньої тривалості життя. «Старіння» населення призводить до збільшення демографічного навантаження на працездатних, до певних труднощів у формуванні трудових ресурсів та забезпеченні господарства робочою силою, є одним з найтривожніших симптомів погіршення демографічних умов його відтворення.
У системі показників раціональності розміщення продуктивних сил найважливішими є рівень життя населення та його регіональні відмінності.
Рівень життя характеризується рядом синтетичних показників:
- фонд споживання у використовуваному національному доході;
- реальні доходи населення;
- номінальна заробітна плата робітників і службовців;
- реальна заробітна плата робітників і службовців;
- доходи селян від господарської діяльності;
- суспільні фонди споживання;
- обсяг роздрібного товарообороту.
Для визначення рівня життя порівнюють розміри й динаміку споживання продуктів харчування та непродовольчих товарів, житлових і комунально-побутових послуг, а також послуг транспорту, зв'язку, соціально-культурної сфери, умов відпочинку та праці тощо.
Міжнародна статистика розраховує показник життєвого рівня за валовим внутрішнім продуктом (ВВП) або валовим національним продуктом (ВНП) на душу населення. За цим показником Україна значно відставала від розвинених країн ще до проведення реформ. Найвідчутнішими наслідками зниження реальних доходів і платоспроможного попиту населення є зниження обсягів споживання продуктів харчування, погіршення його структури, якості та асортименту, що призводить до скорочення тривалості життя населення.
Складовою розвитку населення і трудових ресурсів є міграція, причини і мотиви якої можуть бути різними. Вона може бути пов'язана з постійною або тривалою зміною місця проживання, тимчасовими чи сезонними переміщеннями людей тощо. В Україні постійно зменшується чисельність населення внаслідок міграційного відтоку. Рівень міграції населення залежить від регіональних особливостей. Зростання міграційної рухомості населення України більше спричинене економічними, ніж будь-якими іншими чинниками (політичними, національними, релігійними тощо). Більшість мігрантів – це економічно та демографічно активне населення молодих вікових груп, що мають середню спеціальну та вищу освіту.
Значними є також внутрішні міграції населення в Україні, тобто між регіонами, областями, населеними пунктами. За тривалістю переміщення населення виділяють безповоротну і тимчасову міграції. Тимчасові міграції включають сезонні та маятникові переміщення. Сезонні міграції населення – це тимчасове (сезонне) його переміщення. Вони бувають внутрішньо- та міждержавними, а також економічними (забезпечення робочою силою певних галузей господарства на період сезонного збільшення робіт) та соціально-культурними (поїздки на навчання, лікування, відпочинок, туризм). Значних розмірів в останні десятиріччя набули маятникові трудові поїздки населення («маятникові міграції»), тобто регулярне переміщення населення з одного населеного пункту в інший на роботу або навчання без зміни місця проживання.
Основними чинниками розселення, а також його інтенсивності й напрямів є соціально-економічні, природні й демографічні.
Природні чинники позначаються на процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (поверхні, клімату, гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.). Територіальне розселення, крім того, залежить від інтенсивності та напрямів постійних і маятникових переміщень населення. В Україні існує єдина система розселення, основу якої становлять адміністративно-, виробничо- та культурно-побутові передумови й чинники. Виділяють регіональні системи розселення (Центральна, Західна, Північно-Східна, Південна, Подільська) й обласні (всього 24).
На розміщення міського населення на території України найбільший вплив здійснює соціально-економічний чинник, від якого залежать виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. Так, міське населення з 1913 до 2012 рр. зросло у 6 разів, а сільське – зменшилося в 2,6 рази. Нині в Україні є 448 міст і 896 містечок. Між цими видами міських поселень існує істотна відмінність. Місто – це населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурно-торгові та адміністративні функції, а його населення складається переважно з робітників, службовців та їхніх сімей. Міста поділяють на економічні (промислові, транспортні, торгово-розподільчі) та неекономічні (адміністративні, культурницькі, рекреаційні тощо).
Більшість міських жителів припадає на так звані містечка – проміжну між містом і селом ланку поселень. Розміщуються вони навколо промислових підприємств, залізничних вузлів, курортів чи санаторіїв. У них мешкають дві та більше тисяч, переважно робітників і службовців, членів їхніх сімей. Розрізняють містечка індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу. В Україні виділяють такі групи міських поселень:
- малі (до 50 тис. осіб);
- середні (50-100 тис);
- великі (100-500 тис);
- дуже великі (500-1000 тис);
- міста-мільйонери (понад 1000 тис осіб).
Найчисельніша група – малі міста (до яких належать і містечка). Із загальної кількості міст (1345) вони становлять 1242, тобто 92,3%, проте в них проживає всього 31,8% міського населення України. Середніх міст 55 (в них мешкає 11,3% міського населення), великих – 39 (26,9% міських жителів), дуже великих – 4 (8,4% мешканців). У п'ятьох містах-мільйонерах проживає 21,6% міського населення. Отже, у великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 56,9% міського населення України.
Існує пряма залежність між рівнем урбанізації та загальною густотою населення. В Україні високий рівень міського населення в областях: Донецькій - 90,2% (густота населення – 189,0 осіб/км:), Дніпропетровській – 83,6% (120,8 осіб/км:), Харківській – 79% (95,5 осіб/км;), Львівській – 60,8% (125,2 осіб/км:) та ін. Густота населення в цих та інших областях зростала за рахунок міського населення.
Моноцентричні агломерації (міста Київ, Харків, Одеса, Львів) зумовлені значним виробничим та невиробничим потенціалом, транспортом.
Біцентричні й поліцентричні міські агломерації характерні для районів інтенсивного розвитку сучасної важкої індустрії – Донецького та Придніпровського: Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакіївська та ін. У всіх 19 агломераціях України проживає понад 16 млн. осіб міського населення. До невеликих міст, які виконують організаційно-господарські, промислово-переробні та культурно-освітні функції місцевого значення, належать Жидачів, Коломия, Косів, Стрий, Кременець, Дубно, Острог, Славута, Ніжин та ін. Центрами рекреації й оздоровлення населення є такі міста, як Моршин, Хмільник, Трускавець, Євпаторія, Ялта та ін.
На сучасному етапі розвитку територіальної організації суспільства питання сільського розселення є дуже актуальним. Чисельність сільського населення в Україні постійно зменшується.
Територіальні відмінності сільського розселення у різних природних зонах і районах України зумовлені природними, суспільно-економічними умовами та історичним минулим. На постійне мешкання тут залишаються переважно люди старшого віку (28%). Сільське розселення в тій чи іншій місцевості України має свої особливості. Загалом по Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповішим є Східноукраїнський регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше третини території країни – 38%). Тут низька густота сільського населення (21 особа/км.), невелика людність – у середньому 423 особи на одне поселення. Цей регіон займає значну територію Лівобережної України, простягається до Херсонської області, заходить на Правобережну частину в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні – до Одеської й Кіровоградської областей. У цьому регіоні є й великі сільські поселення, проте в цілому для нього характерне дрібне розселення.
Сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику й диференціацію сіл на перспективні й неперспективні, важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише з села, а й за межі країни, що призвело до знелюднення українського села, його деградації, депопуляції, старіння населення і від'ємного сальдо в природному прирості.
