Завдання 4. Запропонуйте до поданого риторичного тексту можливий варіант вступу та завершення

… Коли ми чуємо: Іспанія, іспанці, які це в нас викликає асоціації? Ну, звичайно ж Лопе де Вега, Кальдерон, Сервантес, Гойя, музей Прадо, Федеріко Гарсіа Лорка. Але ж дозвольте, а вогнища інквізиції, а Торквемада, а конкістадори, а вигнання євреїв з Іспанії, а диктатура генерала Франко? Це теж Іспанія. Але чому образ нації визначається не цим? Чому домінує література, культура, мистецтво? Ми знаємо поезію Хіменеса. Ми знаємо полотна Ель Греко. Ми знаємо музику Сарасате. Ось що створює ауру нації. І то аж таку, що француз Бізе пише оперу про іспанську циганку за новелою француза Меріме. Американець Хемінгуей пише „Фієсту”. Або німці. Нація філософів і композиторів, хіба не так? Хто дав світові Бетховена, Гете, Шіллера, Гегеля, Канта, Ніцше? І хоч Бухенвальд недалеко від дуба Гете, і дуб той спиляний, і солдати вермахту відкривали на тому пні бляшанки, - все одно, не Гітлер визначає образ нації з його Геббельсом, що хапався за пістолет при слові культура, і не Ельза Кох, а доктор Фауст і Лореляй над Рейном…

Ще Гельвецій помітив цю рятівну властивість людства. „Ім'я Конфуція, - писав він, - більш відоме й шановане в Європі, ім'я будь-якого з китайських імператорів”. Ще в античному світі знали цю силу мистецтва й науки. І найрозумніші з тодішніх державних мужів дбали не лише про свій політичний авторитет, а й про своє, так би мовити, культурно-політичне реноме. Вони знали, що саме література й мистецтво дарують безсмертя, бо тривають у часі. Гуманісти розробили ідею історичного безсмертя. Де вже ті давні греки, де римляни, а історичне безсмертя їм гарантоване на віки.

Над Скандинавським півостровом, як північне сяйво, стоїть заворожуюча аура музики Гріга, Сібеліуса, дивовижних казок Андерсена. На іншому континенті маленька Колімбія підсвічена магічною аурою Маркеса. Чи ж треба казати, що Англія – це Шекспір, Байрон, Шеллі? Що Франція – це Вольтер, Бальзак, Руссо, Аполлінер? Що Італія – це нація Данте і Петрарки, Рафаеля і Міееланджело. Бо не квадратне ж підборіддя дуче визначає її обличчя, а її художники й поети. А чому б у таких самих діоптріях не подивитися на Україну? (За Л.Костенко).

Завдання 5. Прокоментуйте особливості ораторського виступу, а саме:

а) промовець почав виступ з яскравого життєвого прикладу;

б) доповідач завершив промову словами:”У мене все”;

в) у тексті виступу оратор використовує виразні цитати, влучні анекдоти;

г) після підведення підсумків промовець каже:” До речі, ще необхідно врахувати такий факт…”;

д) оратор починає промову з вибачення, що не мав достатньо часу на підготовку виступу;

є) оратор будує частину промови в діалогічній формі.

Завдання 6. Розподіливши ролі виголосіть напам'ять наведений нижче текст, дотримуючись техніки мовлення, контролюючи міміку, жести, удосконалюючи інтонаційну виразність.

РІДНА МОВА

Було це ще в Австрії, у далекому 1916 році. У купе вагона першого класу швидкого потягу Львів – Відень їхали четверо пасажирів: англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан Косів. Розмови велися навколо різних проблем і тем. Нарешті заговорили про мову – чия краща, чия багатша і котрій з них належить світове майбутнє. Звісно, кожен почав вихваляти свою мову.

Першим заговорив англієць:

- Англія – країна великих завойовників і мореплавців, які славу анлійської мови рознесли по всьому світу. Англійська мова – мова Шекспіра, Байрона, Діккенса, Ньютона, Дарвіна та інших великих літераторів і вчених. Отже, англійській мові належить світове майбутнє.

- Ні в якому разі, - гордовито заявив німець. – Німецька мова – це мова двох великих імперій: Великонімеччини й Австрії, які займають більше половини Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля, Кванта, Вапгнера, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова буде мати світове значення.

Італієць усміхнувся й тихо промовив:

- Пановен, ви обидва не маєте рації, італійська мова – це мова сонячної Італії, мова музики й кохання, а про кохання мрії кожен. На мелодійній італійській мові написані найкращі твори епохи Відродження, твори Данте, Бокаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пучіні, Россіні, Доніцетті та інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі.

- Українець довго думав. нарешті промовив:

- Я не вірю у світову мову. Хто домагався цього, потім був гірко розчарований. Ідеться про те, яке місце відводиться моїй українській мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що моя рідна мова – це мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, мова геніального поета Тараса Шевченка. До пророчих звучань шевченківської поезії і досі ніхто у світі не піднявся. Це лірична мова кращої з кращих поетес світу – Лесі Українки, мова нашого філософа-мислителя Франка, який вільно володів 14 мовами, у тому числі й названими тут, проте рідною, а отже, найбільш дорогою, вважав українську.

- Нашою мовою звучить понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, як у вас всіх разом взятих… Я можу назвати ще багато славних імен свого народу. Проте по вашому шляху я не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство і можливості ваших мов. Чи могли б ви, скажіть, своєю мовою написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової літери?

- Ні, ні, ні! Це неможливо, - відповів англієць, німець та італієць.

- Ось на ваших мовах це не можливо, а нашою це зовсім просто.

- Назвіть якусь букву, - звернувся він до німця.

- Хай буде буква „П”, - сказав той.

- Добре. Оповідання буде називатись

Перший поцілунок

Популярному перемишльському поетові Павлові Петровичу Подільчакові прийшло поштою приємне повідомлення.

„Приїздіть, Павле Петровичу, – писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович Паскевич, - погостюєте, повеселитесь”. Павло Петрович поспішив, прибувши першим поїздом.

Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під'їхали поважні персони – приятелі паскевичів… Посадили Павла Петровича поряд панночки – премилої Поліни Полікарпівни. Поговорили про погоду, політику. Павло Петрович прочитав підібрані пречудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези, прелюдії. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку. Прийшла пора – попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок: „Портвейну”, „Плиски”, „Пшеничної”, підігрітого пуншу, „Пільзенське” пиво. Принесли печені поросята, приправлені перцем півники, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричкою підливкою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок.

Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Поліна Полікарпівна попросила прогулятись по Підгорецькому парку, помилуватися природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмелілому поетові. Походили, погуляли….

…Порослий папороттю предавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п’янило принадними пахощами. Побродивши по парку присіли під порослим плющем платаном.

Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися. Почувся перший поцілунок: прощай парубоче привілля, пора поетові приймакувати!

У купе зааплодували. І всі визнали: милозвучна, багата українська мова буде жити вічно поміж інших мов світу.

Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати свого програшу.

Ну, а коли б я назвав іншу букву? – заявив він. – Ну. наприклад, букву „С”?

Гаразд, хай буде „С”! Я своєю мовою можу створити не лише оповідання,а навіть вірш, де всі слова будуть починатися на „С”, а ще й до того будуть передавати стан природи, наприклад, свист зимового вітру в саду. Якщо ваша ласка, прошу послухати.

 

Самотній сад

Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг, -

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха скорбний сміх.

Серед саду страї сіріє,

Сад солодкий спокій снить, -

Сонно сипляться сніжинки.

Струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, - Стиха стеляться сніжинки-

Спить самотній сад…

- Геніально! Незрівнянно! – вигукнув англієць, німець та італієць. Потім всі замовкли. Говорити не було потреби.

Розмову записав Панас Столярчук, професор Львівської академії.

(За О.Сербенською)