Леонід Олександрович Ветвінський помер 21 червня 1980 року за письмовим столом під час написання чергової статті для журналу Патріархії

Наводимо спогади відомого адвоката, Заслуженого юриста України Г.І. Гінзбурга стосовно надзвичайної справи, у якій брав участь як захисник Л.О. Ветвінський. Текст цієї промови зберегла й надала для публікації племінниця Л.О. Ветвінського – Ніна Борисівна Велика. (Друкується за публікацією в журналі „Адвокат”).

„Це була перша в Україні і одна з перших у повоєнному СРСР кримінальна справа з обвинувачення німецьких загарбників у злочинах, що чинилися на окупованій території.

Попереднє слідство у справі провадилося в Москві в 1945 році. Нагадаємо, що в той час захисник допускався тільки в стадії судового розгляду. Обвинувальний акт проти 15 німецьких окупантів України затвердив Головний військовий прокурор Червоної Армії генерал-лейтенант юстиції М. Афанасьев.

17 січня 1946 року в м. Києві, в приміщенні Будинку Червоної Армії (відомий як Окружний будинок офіцерів, вул. Грушевського, 30/1) почався відкритий судовий процес.

Це означало, що суддям Військового трибуналу і 9 адвокатам, призначеним для захисту 15 підсудних, для вивчення 15 слідчих томів справи відводилося усього 3 дні. Ось – перша складність для захисту.

Старожили Києва пам’ятають цю справу під назвою „справа німецьких генералів”, яких наприкінці січня 1946 року було повішено на площі Калініна (кол. Думська площа, нині – майдан Незалежності). За вироком Військового трибуналу від 28.01.1946 були повішені 12 з 15 засуджених.

Насправді ж серед підсудних було тільки чотири генерали (у тому числі один – оберштурмбанфюрер СС), п’ять офіцерів (від лейтенанта до підполковника) і шість молодших чинів.

Усі 15 звинувачувалися за ст. 1 Указу Президії Верховної Ради від 19.04.1943, що діяв тоді в СРСР, яка передбачала для фашистських злочинців, викритих у здійсненні вбивств і катувань цивільного населення і полонених червоноармійців, кару у вигляді смертної страти через повішення або каторжні роботи на строк від 15 до 20 років.

Підсудні звинувачувалися у вбивствах і тортурах мирних громадян і полонених червоноармійців у м. Києві, Київській, Сталінській (нині Донецькій), Одеській, Дніпропетровській, Житомирській, Полтавській, Львівській, Рівненській та інших областях, у знищенні населених пунктів, пам'яток культури, підприємств і колгоспів, масових угонах в рабство людей, вивезенні з України величезних матеріальних і культурних цінностей.

Підзахисний Л.О. Ветвінського фон-Чаммер унд Остен, 60-літній генерал-майор вермахта, звинувачувався в тому, що він, будучи командиром 213-ї охоронної дивізії, що діяла в Дніпропетровській і Полтавській областях, а потім – комендантом головної польової комендатури № 392 в Білорусії, видавав накази про масові розстріли мирних громадян, а іноді і особисто керував ними.

Крім того, фон-Чаммеру інкриміновано загнання у фашистське рабство багатьох радянських громадян та руйнування лікарень, шкіл і культурних установ в м. Краснограді. Фон-Чаммер був одним з головних обвинувачених, що неймовірно ускладнювало його захист.

Наголосимо, що винність усіх підсудних у більшості епізодів обвинувачення було доведено, а процес був дуже актуальний: трохи більше півроку минуло з часу закінчення війни, Україна була ще в руїнах. Не було сім’ї, яка б не постраждала від фашистських загарбників. У багатьох близькі, рідні були закатовані, убиті або загинули в боях на фронтах. Багато було покалічених, у багатьох рідних загнано в рабство. Озлобленість в народі проти катів була розпалена до краю. Усі вимагали від суду тільки смертного вироку вбивцям. Цією атмосферою переймалися не лише присутні в залі суду, а й за його межами.

Промова державного обвинувача – заст. Головного Військового прокурора Червоної Армії генерал-майора юстиції Чепцова, який вимагав смертної страти через повішення всім 15 підсудним, була зустрінута буквально овацією. Усенародне схвалення вона отримала і в пресі, і на зборах громадян усієї України.

Коли до повішання було засуджено тільки 12 осіб, а троє – до каторги строком на 20 і 15 років (обер-єфрейтор, якому в кінці війни виповнилося тільки 18 років, вахмістр поліцейського батальйону і фельдфебель – начальник канцелярії Бородянської ортско-мендатури, який нікого не розстрілював), публіка з обуренням зустріла цей „надміру м’який” вирок.

Природно, що постраждалі від фашизму громадяни з упередженням, вороже поставилися до самої участі захисників у процесі, а найменше слово захисту в промовах адвокатів сприймалося як блюзнірство і солідарність зі злочинцями. Присутні в залі не могли зрозуміти, як можуть адвокати промовляти навіть найменш скромні слова співчуття вбивцям і як вони насмілюються просити про збереження їм життя.

Зазначимо, що жахлива обстановка ненависті до підсудних пригнічувала адвокатів. І, відверто кажучи, далеко не всі з дев’яти були на висоті виконання свого професійного обов’язку. Пригадується епізод, коли голова перервав „захисну” промову адвоката Никифоренка, який більше 15 хвилин перераховував звірства, скоєні його підзахисними Беккенгофом, виголошуючи при цьому, що їм немає прощення. Полковник юстиції Ситенко нагадав адвокату, що суд уже вислухав звинувальну промову прокурора, а його – адвоката – обов’язок захищати, і закликав виконувати свій обов’язок. Одночасно голова звертався до публіки не допускати обурених вигуків на адресу адвокатів, які зобов'язані захищати підсудних і тут мають виконувати свій професійний обов’язок. Це попередження впливало на хвилин 10. Слова захисту наступного адвоката також зустрічалися хвилею обурення.

Важко уявити собі, наскільки складною була місія захисту в такій справі, скільки ворогів в залі суду і за його межами виявилося тоді в адвокатів. Слід брати до уваги, що ніхто з дев’яти адвокатів добровільно не пропонував своїх послуг з ведення цього захисту. Навпаки, абсолютно всі категорично відмовлялися від цієї „честі”. З ними провели бесіду Нарком юстиції УРСР, заступник Наркома держбезпеки і секретар Київського обкому партії, їх було суворо попереджено, що відмова від участі в цій справі потягне виключення з адвокатури, хоч і це було ще не найважче покарання за таку відмову. Два адвокати, які наважилися захворіти після призначення їх для участі в цій справі, були виключені з колегії адвокатів, незважаючи на наявність у них лікарняних листків. Тому чотирьом адвокатам довелося об’єднати захист – кожному по два обвинувачених, а одному адвокату (Бонкину) довелося захищати трьох.

Головні ж підсудні генерали мали кожний „свого” захисника. Так і Л.О. Ветвінський захищав одного підсудного.

Незважаючи на винятковий тягар скоєного генералом фон-Чаммером на українській землі, адвокат знайшов єдино можливі слова й переконливі мотиви, які виявилися справжнім захистом підсудного, і які змусили суд замислитися над тим, чи потрібно застосовувати до нього смертну кару. Читаючи цю талановиту промову, не можна не звернути уваги на винятково точне коротке історичне дослідження „родоводу великого злодійства” – мілітаристської і фашистської ідеології, що калічили душі цілих поколінь, у тому числі й підсудного. На лаві підсудних з ними виявився німецький мілітаризм, німецький фашизм як головні винуватці всіх злочинів. Вражають глибина знань оратором історії й світової культури, його уміння філософськи осмислити найскладніші події і вдягнути їх у бездоганну форму судової промови, викладеної яскраво, образно, дохідливо, літературною мовою. Прекрасна думка захисника про суб’єктивний тягар для фон-Чаммера бути глядачем і співучасником краху всіх поглядів, вірувань і прагнень десяти поколінь його предків.

Позбавлена найменших штампів і цікава своєю незвичністю також кінцівка промови.

У його короткій промові маса й інших достоїнств, які, звичайно ж, знайде вдумливий читач оцінить мислячий адвокат. Можна тільки позаздрити тим юристам, хто уперше ознайомиться з цією перлиною судового красномовства, що з’явилася 54 роки тому в невільній країні перед невільним судом”.

О.Я. Пассовер (1837 – 1910 рр.). Олександр Якович Пассовер народився в м. Умані в родині лікарів. Закінчив юридичний факультет Московського університету, де його залишили для заняття науковою роботою, а згодом направили для навчання за кордон. Після повернення склав іспит на звання магістра державного права. Секретар при прокурорі Московської судової палати, згодом – товариш прокурора при Володимирському окружному суді. З 1871 р., пішовши у відставку, обрав професію присяжного повіреного (м. Одеса). Став найвідомішим адвокатом-цивілістом, але й брав участь як захисник у кримінальних справах.

У 1874 р. Олександр Якович переїхав до Санкт-Петербургу і там продовжував свою блискучу кар’єру присяжного повіреного. 21 листопада 1904 року в Петрограді на загальних зборах присяжних повірених та їх помічників була прийнята резолюція про те, що правильна організація відправлення правосуддя неможлива без докорінної реформи державного ладу. Під резолюцією є підпис О.Я. Пасcовера з таким зауваженням: „Не бывши в том собрании и не признавая его общим собранием присяжных поверенных, я отнюдь не в качестве присяжного поверенного сим подтверждаю свое полное согласие с выраженными на первой странице этой бумаги мыслями. Надворный советник А.Я.Пассовер”.

С.Б. Любітов (1906 – 1979 pp.). Один з найвідоміших київських адвокатів-криміналістів Семен Борисович Любітов народився в м. Харкові і 1906 р. з 1918 р. почав працювати: кур’єром, робочим, розносником, експедитором газети. Працював в різних редакціях газет і журналів, де і з'явилися його перші публікації: „Рабочий потребитель”, „Комсомолец Украини”, „Пролетарий”, „Студент революции”. Навчався на юридичному факультеті Харківського інституту народного господарства (1927 – 1930). З 1931 – адвокат у м. Сталіно (тепер – Донецьк). Писав книжки, брошюри, наприклад друком вийшли повісті „Школа”, „Второе рождение”, збірка нарисів „Робітниця нашої країни”. З 1936 – член Київської колегії адвокатів. Двічі був заарештований органами державної безпеки, але справи припинено. Учасник Великої Вітчизняної війни (1941 – 1946). У 1946 р. повернувся до адвокатської діяльності у Київській обласній колегії адвокатів. З 1976 р. – член створеної Київської міської колегії адвокатів. Значну увагу приділяв методичній роботі в колегії, був автором багатьох статей, методичних посібників.

Семен Борисович Любітов – блискучий судовий оратор. Його промови опубліковано в багатьох фахових збірниках. Значну увагу приділяв методичній роботі в колегії, був автором статей, методичних посібників. З 1976 р. активно співпрацював з Київським громадським науково-дослідним інститутом судового захисту і підвищення кваліфікації адвокатів, яким, зокрема, видано було його методичні розробки „Захисна промова”, котрі й досі використовують молоді адвокати.

М.П. Городиський (1901—1971 pp.). Марсель Павлович Городиський народився в Одесі в сім'ї інженера-хіміка, закінчив із золотою медаллю Київську гімназію. Одночасно навчався в театральній студії, після закінчення якої в 1919 р. йому надається кваліфікація актора драми, і він зараховується до театральної трупи (театр „Соловцов”). Протягом багатьох років Марсель Павлович Городиський очолював театральну студію Київського російського Академічного драматичного театру, а з 1935 р. стає завідуючим літературною частиною театру. Автор книг про театр.

Марсель Павлович одержав також філологічну освіту, а в 1924 р. здобув спеціальність юриста й відразу ж був зарахований до Київської обласної колегії адвокатів, обирався членом президії, заступником голови президії колегії адвокатів, з 1968 р. – голова криміналістичної секції колегії, член методичної ради з питань адвокатури Юридичної комісії, викладає в Київському університеті. У 1969 р. доклав значних зусиль до виходу Науково-практичного коментаря кримінального кодексу УРСР, був його спецредактором. Читав лекції з ораторського мистецтва на юридичному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

М.П. Городиський – один з найвидатніших київських адвокатів. Він автор методичних посібників з кримінального процесу, адвокатської діяльності. Визначний судовий оратор, висококваліфікований юрист, яскрава особистість. Багато проведених ним справ свідчать про його наполегливість, принциповість у здійсненні захисту. Розпочатий Марселем Павловичем у 1970 р. захист Запорожцева став останнім у його житті. У цій справі його підзахисного безпідставно звинувачували в зґвалтуванні й убивстві молодої дівчини. Високоосвічений адвокат М.П. Городиський на підставі незаперечних доказів доводив невинуватість підсудного, але вирок, постановлений Верховним Судом УРСР, який розглядав справу, був однозначним – вища міра покарання. Не прислухалися до думки захисника Городиського й у Верховному Суді СРСР. Цей день, 21 січня 1971 року, став останнім днем життя Марселя Павловича. Після судового засідання, де він відстоював невинуватість свого підзахисного, Марсель Павлович помер від інфаркту в готелі в м. Москві. І тільки згодом справедливість восторжествувала: знайдено було особу, яка дійсно скоїла цей злочин, вирок було скасовано, справу закрито.

Юхим Аронович Каплан народився в Дніпропетровську. Закінчив Харківський філіал Всесоюзного юридичного інституту з відзнакою (1950). Учасник Великої Вітчизняної війни. Начальник розвідки 21-го гвардійського повітряно-десантного полку. Більш як півстоліття віддав адвокатській діяльності, прийшовши в адвокатуру в січні 1946 року. Працював у юридичній консультації Жовтневого району м.Дніпропетровська. Викладав у Дніпропетровському державному університеті кримінальне право.

Майже сорок років обирався членом президії Дніпропетровської колегії адвокатів і понад тридцять років був головою методичної ради цієї колегії. Член кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури.

Висококваліфікований адвокат, провів тисячі справ у різних республіках Радянського Союзу, куди його запрошували як відомого адвоката. Маючи великий професійний досвід і глибокі теоретичні знання, уміло й принципово здійснював захист і представництво інтересів громадян.

Своїми знаннями щедро ділився з молодими адвокатами – понад 35 років був керівником Школи молодого адвоката. Автор багатьох статей з питань застосування законодавства, внесення змін до законів. Написав книгу „Записки адвоката”, до якої увійшли газетні та журнальні статті, судові промови в кримінальних і цивільних справах (1999). Лауреат конкурсу „Юрист року” (1999). Нагороджений дипломом ІІ ступеня (перша премія не присуджувалася) за кращу судову промову за результатами Конкурсу, проведеному Спілкою адвокатів, Інститутом адвокатури при Київському університеті імені Тараса Шевченка та редакцією журналу „Адвокат” (1999). Судова промова опублікована в журналі „Адвокат”, №2 за 1999 рік. Заслужений юрист України (2000). Нагороджений за мужність і відвагу орденом Вітчизняної війни І ступеня, двома орденами Червоної Зірки та 11 медалями.

З.М. Багринівський (1919 – 2004 рр.). Багринівський Зиновій Миколайович народився в м.Стрий Львівської області. Закінчивши юридичний факультет Львівського державного університету імені І.Франка (1946) обрав професію адвоката.

Одночасно займався викладацькою діяльністю у Львівському державному університеті імені І.Франка. Був співдоповідачем на Установчому з'їзді адвокатів України (1990), виступав на Світовому конгресі юристів. Науково-практичні публікації стосувалися, зокрема. захисту прав репресованих. Заслужений юрист України (1992).

Григорій Ісакович Гінзбург – один з найвідоміших адвокатів України, був зустрінутий делегатами ІІ З’їзду адвокатів України оплесками. Він народився 18 січня 1922 року в м. Чернігові в родині відомого адвоката. Юнак мріяв стати актором і навіть успішно склав іспити з акторської майстерності на акторський факультет одного з московських театральних інститутів. Але стати актором йому не судилося, батько наполягав на отриманні сином технічної освіти. Утім, Григорій Ісакович вступив на юридичний факультет Київського державного університету.

Війна перекреслила плани, і в перший її день він попросився в армію, був приписаний до підводного човна, воював у морській піхоті, розвідником, захищав Сталінград. Тричі тяжко поранений, став інвалідом, довго лікувався. Таки провчився рік у ВДІК, і тоді вирішивши остаточно, що не стане актором, повернувся на третій курс юридичного факультету.

Зразу після закінчення університету Григорій Ісакович без вагань прийшов до адвокатури, де став найкращим. Він творив добро. „Служіння людям, служіння Правосуддю, принциповість і безстрашність при відстоюванні своїх переконань”, – такий був девіз його життя.

Помер Григорій Ісакович у 2007 році в Києві через декілька днів після свого ювілею, виконуючи до останніх днів свою місію на землі. Його ім'я внесено в Золоту книгу адвокатури України. У Музеї історії адвокатури України Академії адвокатури України зберігаються його особисті речі, нагороди, фотографії і книга-спогади про цю яскраву постать в адвокатурі, написана і видана його дітьми до річниці з дня смерті Григорія Ісаковича.

Сергій Федорович Морошкін народився в родині відомого професора Московського університету. Після закінчення в 1865 р. цього університету С.Ф. Морошкін деякий час працював при московському архіві Міністерства юстиції, у канцелярії Московського Окружного Суду.

У 1867 р. він був призначений товаришем прокурора в Харків, а згодом залишив службу і присвятив себе адвокатурі. Майже двадцять років він займався адвокатською діяльністю. Значну частину цього часу був головою Ради присяжних повірених Харківського округу. У 1887 р. міністр юстиції запропонував Сергію Федоровичу місце члена Харківської Судової палати.

Сучасники С.Ф.Морошкіна підкреслювали його відданість громадському служінню, професії й відносили його до тих адвокатів, духовний облік яких прикрашав адвокатуру. „Мягкий и чрезвычайно деликатный в личных отношениях, настойчивый ревнитель и насадитель нравственных требований, которые должны быть предъявляемы адвокату в разных областях его работы, и упорный труженик по сословным делам и вопросам, Морошкин пользовался общим и безусловным уважением”, – так характеризував його А.Ф.Коні в книзі „Отцы и дети судебной реформы”, виданій у 1914 р. до 50-річчя судових статутів.

Осип Якович Пергамент народився в багатій сім’ї. У дитинстві його привезли до Одеси на навчання, згодом він навчався в дрезденській гімназії. Вступив до Новоросійського університету на фізико-математичний факультет, однак кар’єра професора не відбулася, і він обрав адвокатську діяльність. Склавши успішно державні іспити на юридичному факультеті, він розпочав роботу помічником адвоката В.Я. Протопопова, а потім відомого адвоката Н.І Мечнікова.

Швидко здобувши визнання він став присяжним повіреним, відрізнявся блискучими здібностями, його називали одеським Златоустом. Особливого значення для становлення О.Я.Пергамента як політичного й громадського діяча мала його участь у політичних процесах, зокрема, про єврейські погроми (1903). Про його професійне визнання свідчить те, що маючи лише п’ятирічний стаж приватного повіреного, він був обраний їх старшиною (1904), а згодом – першим головою Одеської Ради присяжних повірених (1905).

О.Я.Пергамент брав участь у найгучніших судових процесах як захисник, відстоював права величезної кількості громадян, котрі зверталися до нього з усієї Російської імперії, клопотав у їхніх справах в Петербурзі. Його популярність і повага до нього дуже швидко зростали, він був одним з найпопулярніших громадян Одеси. Це викликало незадоволення у влади. Відомим є той факт, що в період повстання моряків на броненосці „Потьомкін”, який перебував в Одесі, Осип Якович був короткостроково висланий у Пермську губернію (1905).

Вагомим є його внесок у наукову діяльність: монографії, підручники, наукові статті. Особливе значення для адвокатів має книга О.Я. Пергамента „Общественные задачи адвокатуры”. Активно займався громадською діяльністю: очолював гурток молодих адвокатів, які зокрема займалися виїзними захистами, був лідером кадетської партії, а в 1907 р. він обраний у ІІ, а потім і в ІІІ Державну Думу.

Софія Абдулівна Самарська народилася в м. Ростові-на-Дону. Після закінчення в 1960 р. Харківського юридичного інституту розпочала адвокатську діяльність. Згодом очолила одну з юридичних консультацій, обиралася членом президії, заступником голови Харківської обласної колегії адвокатів. Член правління Спілки адвокатів України, голова комісії з професійної майстерності САУ. Заслужений юрист України (1999).

Розглядаючи шосте питання зверніть увагу на те, що нова риторика (неориторика) – дисципліна на перетині теорії літератури, лінгвістики, логіки, філософії. Її засновником був професор Брюссельського університету Х. Перельман, якого сучасники охрестили новим Аристотелем. Він здійснив тотальну ревізію методологічної бази риторики як теорії комунікативної взаємодії. Актуалізуючи проблему спілкування крізь призму риторичної моделі комунікації, учений тематизував дві визначальні для філософії ХХ ст. проблеми – часу й мови. Риторику Х. Перельмана ще називають аргументативною, оскільки він сформулював засади сучасної теорії аргументації, зосередившись на завданні приєднання аудиторії до тверджень оратора шляхом переконання, тобто системи аргументів, зокрема ціннісно-оцінних суджень.

 

ЛІТЕРАТУРА

Основна:

1. Ветвінський Л.О. // http://www.ukradv.org/ua/85/index.html.

2. Гінзбург Г.І. // http://www.ukradv.org/ua/43/index.html.

3. Ланцута З. „Повчання” Володимира Мономаха з погляду біблійного канону // Вісник Прикарпатського університету. Філологія (літературознавство). – Випуск 17–18. – С. 147–151.

4. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч.посіб. – К., 2003. – С.55-73.

5. Онуфрієнко Г.С. Риторика: навч. посібн. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – С. 45–110.

Павленко С. Іван Степанович Мазепа // Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. – К.: Українська Видавнича Спілка, Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2007. – С. 173 – 196.

7. Пассовер А.Я. // http://www.ukradv.org/ua/50/index.html.

8. Риторика загальна та судова: навчальний посібник / С.Д. Абрамович та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 40–159.

9. Святий Іван Золотоустий // http://uk.wikipedia.org/wiki.

10. Станіслав Оріховський – Роксолан // http://velykiukrainci.livejournal.com/23412.html.

11. Чухліб Т. Дитинство та молоді роки Івана Мазепи на тлі епохи // http://www.mazepa.name/biograph/mazepa12.html.

Додаткова:

1. Абрамович С.Д. Риторика загальна та судова: Навч.посіб. / С.Д. Абрамович, В.В.Молдован, М.Ю.Чикаркова. – К., 2002. – С.128-138; 159-176.

2. Богданів дуб // http://www.dt.ua/3000/3150/48950/.

3. Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII – першої пол. XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. – К., 1983.

4. Михальская А.К. Пути развития отечественной риторики: утрата и поиски речевого идеала // Филологические науки. – 1992. – № 3. – С. 55–67.

5. Найбільша легенда слов’янської історії // http://www.kozatstvo.org.ua/uk_u.php?d=a&i=1532.

6. Рогович М.Д. Йосиф Кононович-Горбацький // Філософська думка. – 1972. – № 3. – С. 90.

7. Хлебникова М.С. Homo loqvens в свете современных риторических представлений: Риторика и культура речи в современном обществе и образовании: сборник материалов Х Международной конференции по риторике / науч. ред.-сост. В.И. Аннушкин, В.Э. Морозов. – М.: Флинта: Наука, 2006.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 1

Закони риторики.