Шановна публіко!
Ви чули таке слово, як «людина»? А свобода? Якщо ж поєднати ці два поняття, то виникне дуже непроста проблема: людина і свобода. Ось про це ми сьогодні й поговоримо.
Слово «свобода» дуже популярне. Щохвилини можна почути вирази: «права і свободи людини», «я вільна людина» тощо. А чи замислювалися ви коли-небудь, що саме означає ота «свобода», на кого вона поширюється та як її використовувати?
Якщо звернутися до релігії, то складається враження, що Бог усіх наділив розумом і волею. Тобто: думай і роби, як хочеш. Але все-таки спочатку думай. І не забувай про десять Божих заповідей. Як же скористалася свободою, скажімо, Єва? Диявол спокусив її саме тим, що вона вільна сама вирішувати, що їй їсти, а що – ні. Але тут теж може бути заперечення: оселившись на землі після вигнання з раю, Адам і Єва та, власне, і їхні нащадки, м’яко кажучи, не часто згадували свого Творця і жили не дуже праведно. І знову це закінчилося катастрофою – усесвітнім потопом. Отже, свобода – поняття дуже відносне.
А ось приклад з нашого життя. Конституція України та інших держав гарантує захист прав і свобод людини. Але водночас існує Кримінальний кодекс, де чітко визначено, які правопорушення караються позбавленням волі. Як бачимо, суспільство регламентує не саму свободу людини, а межі, у яких свобода може й повинна використовуватися.
Франклін Лінкольн колись сказав: «Свобода – це поняття дуже відносне, і тільки ти сам можеш вирішити, наскільки ти вільна людина». Відомо, що всі ми – істоти суспільні. Отже, живучи в певному колективі, індивід не може використовувати всю свободу в прямому розумінні цього слова, оскільки він може обмежити права і свободи іншої людини. Якщо я, скажімо, хочу сидіти за партою, яка вже зайнята, то повинна попросити поступитися мені місцем людей, які вже там сидять. Але ж вони – теж вільні люди і сидять там, де хочуть!
Взагалі, людство вже давно дійшло цього висновку. І саме це зумовило появу правил етикету, функція яких – надати найбільше зручностей сусідові, інколи навіть і за власний рахунок. А це теж обмеження власної волі. Візьмемо для прикладу народні прислівя та приказки. Чи звертали ви увагу на те, що чимало з них починаються часткою «не»? Скажімо, «Не рий іншому яму, бо сам у неї втрапиш».На кожному кроці на людину чекають обмеження. Обмеження в поведінці, діях, помислах тощо.
Як бачимо, стопроцентної свободи не існує. Її заміняють рамки, у які кожен повинен втиснути свою поведінку. В іншому випадку суспільство суворо покарає порушника. Суди, процеси, вироки – це і є регламентовані засоби покарання за порушення певних меж. Вони спрямовані на те, щоб жоден індивід не намагався жити так, як він хоче, бо в більшості випадків таке життя заважатиме ближньому. Та, власне, хіба тільки ближньому? А тобі?
Скажімо, учитель дає тобі домашнє завдання. Твоя воля – виконати його чи ні. Ти не виконав один раз, другий, третій... Що ж виходить? Будучи вільним, почуваючись вільним, ти потроху втрачаєш волю, бо вже стаєш залежним від товариша, в якого треба спитати, від безлічі обставин...Ти сам собі зупинив процес навчання, просування вперед. Тебе все більше сковує страх. А хіба жити в страху – це свобода? Ти втрачаєш компетентність, повагу вчителя, друзів, батьків, заколишуєш свій інтелект, що, безперечно, негативно позначиться на твоєму майбутньому. Хіба не так? То яка ж це свобода?
Отже, свобода – то є узгоджені з громадськістю і самим собою вчинки, норми поведінки, мислення чи світогляду. Хтось живе у в’язниці і вважає себе вільним, а комусь свобода для кожного є тим, що він собі уявляє, що і як він сприймає.
Усі ми прагнемо щастя. Хто ж щасливий? Той, хто не дотримується ні Божих, ні громадських законів, чи той, хто живе за всіма законами?
(З навч.пос.»Риторика» Г.С.Онуфрієнко)
Риторичний аналіз (зразок)
Зразком композиційного риторичного аналізу може бути, наведений нижче, аналіз промови Івана Франка.
Іван Франко
Шевченко — ляхам
(промова на вечорі у 43 роковини смерті Шевченка у Львові д[ня] 15 марта 1904)
Сорок третій раз отеє з приводу смерті великого Кобзаря України лунає з сього місяця слово, яке має доказати, що пам'ять його серед вас не загибла, що його пісня не перестала бути тим огняним стовпом, який невпинно, безпохибно веде нас через велику пустиню занепаду до далекої обітованої землі, до вільної, самостійної України.
Скільки перемін та духових течій пережили ми за тих 43 роки, скільки різних поглядів висловлювано в тім часі про Шевченка, про вартість його творів для потомства! Від ентузіастичних славословій, від признання Шевченка нашим пророком і месією аж до пристрасно сердитого вислову Куліша про його п'яну Музу та антикультурне гайдамацтво і до холодні того та не менше рішучого вислову Драгоманова, що з ідейного погляду для нас, себто для чільної верстви українського народу, Шевченко — ein иberwundener Standpunkt. А проте можемо сказати сміло, що Шевченкове слово не стратило досі своєї чародійської сили, що його думи не уронили нічого зі свого панування над нашими серцями, а його геній, не притемнений пізнішим розвитком нашої літератури, ясніє в повнім блиску, сам для себе і зворотна точка в історії нашого письменства, і ціла одна її епоха. Навпаки, чим ближче придивляємося йому, чим чуткіше вслухуємося в кожде його слово, тим більше красоти і сили і глибини знаходимо в ньому під прикривкою його незвичайної простоти і натуральності.
Має се до себе кождий правдивий геній так, як і щире золото, що час не покриває його ржею, а тільки поволікає дивною патиною, що додає йому краси й коштовності.
Сорок три роки по смерті, та й ще до того роки, повні таких соціальних, національних та культурних змін, як ті, що ділять початок р. ¡861 від початку р. ¡904, се вповні досить часу, щоб утворити для письменника те, що називаємо історичною перспективою. Скільки-то письменників, навіть голосних за життя, за такий протяг часу западають у другу, страшнішу могилу — забуття! Та для Шевченка, можна сказати, подекуди ще не зовсім настала історична перспектива. Питання і справи, порушені ним, закляті в форми віщого слова, ще не перестали ворушити пристрастей та збуджувати ілюзій. Отим-то противники й прихильники однаково з жахом оминають такі вислови нашого Кобзаря: одні, щоб не ворушити болючого місця і не договорюватися до лютості; другі, щоб не знайти в них чогось такого, де б довелося справді признати рацію противникові з ущербом для честі, а може, лише для непомильності дорогого національного поета.
Та я думаю, що для нас, виплеканих і викоханих Шевченковою піснею, у яких Шевченкове слово нерозривно зіллялося з усім найкращим і найвищим, що дає нам новочасна наука і новочасна культура, — що для нас давно настала супроти Шевченка ота історична перспектива. Ми можемо спокійно слідити за кождим розмахом його орлиного крила, можемо розбирати критично його погляди і не потребуємо жахатися ущербу для його честі й для нашої національної гордості, коли нам доведеться признати якийсь його погляд хибним або думку якусь неясною. Ми знаємо, що наш поет був чоловік, значить — міг і мусив помилятися. Його "Кобзар" для нас не Коран і не Євангеліє і навіть не підручник історії, чи політики, чи філософії, і виказання одної-другої помилки нічогісінько не вхибить його вартість у тім гарячім, чистім, щиро людськім почутті, яке ніколи не помиляється і, лежачи в основі всіх поступових і ліберальних програм, лишається безсмертним, хоч і як би змінилися побудовані на нім логічні програмові конструкції.
Після такого представлення Тараса Шевченка як національного генія, безсмертю якого навіть його помилки не вадять, а тільки підкреслюють велич провідника нації, Іван Франко переходить до проблеми помилковості чи непомильності поета і до того, як зміст його творчості відповідав тодішньому поняттю нації, тобто, наведений вище текст промови Івана Франка "Шевченко — ляхам" є класичним вступом, у якому ґрунтовно, широко підготовлено слухачів до основного змісту промови.
А основний зміст промови починається із запрошення І. Франка до аналізу поезії Т. Шевченка "Ляхам" у контексті "вічно пекучого питання українсько-польських відносин".
Оголошення теми промови:
Отим-то я й не жахаюся просити у вас кілька хвиль терпеливості та духового співробітництва, щоб ми разом придивилися невеличкій поезійці Шевченка "Ляхам". Поезійка доторкае дразливої, але многоважної теми — польсько-українських відносин. Тема дразлива, особливо у нас у Галичині під теперішню пору, та я не буду тривожити тіні великого поета, вживаючи його слів як оружжя против одної або другої спорячої сторони. Вірний правилу історичної перспективи я хочу зовсім холодно, сухо, як то кажуть, науково розібрати Шевченків вірш, зовеш без огляду на теперішні польсько-руські диференції. Письмо святе велить шукати правди і обіцяє, що правда освободить нас. Шукаймо ж правди без огляду на те, чи вона моментально приємна нам, чи ні.
Шевченків віршик "Ляхам" був написаний 1858 р. д[ня] 14 марта, в Москві, коли Шевченко вертав із заслання. Вірш був присвячений і, певно, й переданий Броніславові Залеському, полякові родом з України, братаничеві великого польського поета Богдана Залеського. Сей Броніслав Залеський разом з громадкою інших поляків за конспірації був засланий у солдати до Оренбурга, пізнався і заприязнився тут з Шевченком і вів з ним переписку та робив йому деякі дрібні послуги й пізніше, коли нашого поета загнано в тяжку неволю в Новопетровську кріпость, де він провів сім найтяжчих літ свого життя.
У результаті такого представлення І. Франком предмета промови постає теза: Сей вірш був, очевидно, відгуком приятельських розмов нашого поета з польськими патріотами, засланими в Оренбург, а особливо з Залеським.
У світлі цієї тези І. Франко аналізує поезію "Ляхам", виділяючи початок-позитив:
Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата, Пишалася синами мати, Синами вольними.
Далі йде контраст:
...іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке морс сльоз і крові...
Потім "апель" — звернення до ляхів:
Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Возобновим наш тихий рай.
Таке композиційне членування змісту поезії "Ляхам" нагадує Франкові тріаду Гегеля: теза, антитеза, синтез: теза — первісний згідний і свобідний стан ляхів з козаками, антитеза — закаламучення сього стану ксьондзами і синтез — поворот до первісного стану згоди вже в ім'я вищої ідеї, в ім'я Христове.
Далі І. Франко шукає, де взявся мотив вини ксьондзів — він був уже в "Гайдамаках", і кривава українсько-польська історія не є ідилією Шевченка. Вперше ідея її з'явилася у вірші "Не знаю, як тепер ляхи живуть з своїми вольними братами", написаному в засланні, де були й поляки.
З контексту і таких послань І. Франко доходить висновку: Уявляючи собі контекст сього вірша, ми мусимо міркувати так: під впливом свіжих розмов з поляками або якогось свіжого добродійства з їх боку Шевченко доходить до думки, що все-таки ті ляхи — добрі люди і жити з ними на волі — wolni z wolnymi, ґоwnі z ґоwnymi — було б дуже гарно.
І. Франко знову шукає, звідки взяв Шевченко погляд на первісну козацько-польську ідилію. І сам відповідає на це питання: Се ж був основний погляд славного Богдана Залеського, основний погляд його "Золотої думи", погляд, вироблений не на основі історії, навіть не на основі живої традиції, а на основі філософії Руссо про всесвітню ідилію, якою починалася історія людського роду, про повне щастя чоловіка в стані природнім і про дисгармонію, яку в те щастя внесла пізніша цивілізація.
Знайшовши відповідь на попереднє питання, І. Франко ставить наступне:...наскільки ж та ідилія має під собою дійсний, фактичний грунт? І відповідає: Ану, стільки ж, як і погляд Руссо про первісну ідилію людського роду в стані природи, т. є. — ніякогісінького.
Далі він використовує демонстрацію, тобто конкретні факти, які є неспростовними доказами (аргументами): Неправда, буцімто аж ксьондзи, чи єзуїти, чи інші внесли розлад між козаків і ляхів, бо ж унії ще зовсім не чуть було, коли на львівськім ринку покотилася козацька голова Івана Підкови, і не против унії піднімався Косинський та не в обороні унії православний гетьман Острозький велів косити голови козачі; не против унії піднімався й Наливайко і не задля релігійних мотивів його мучено й стято у Варшаві.
Знову — питання всіх питань: А що ж по може? Ось тут ми входимо на грунт третьої точки Шевченкового посланія, тої його синтези, що має випливати з його тези й антитези. Поет кличе ляха, щоб подав козакові руку з чистим серцем і щоб оба вони Христовим іменем, яким колись була розпочата братовбійча війна, відновили колишній, первісний рай. Поет, мабуть, вірить, що се можливе, що для відновлення того раю треба тільки доброї волі і чистого серця. Поет не міркує, що коли вперед роз'єднання повстало не через брак доброї волі, а через "неситих ксьондзів та магнатів", то чи й тепер обі сі сили не мають ще деякого впливу? А коли сей вплив ще не зовсім пропав, то, очевидно, що й його рецепт — чисте серце та добра воля — може показатися невідповідним.
Заключна частина містить висново к, до якого дійшов І. Франко і якого не оминув у свій час і Тарас Шевченко:
Ситий голодному не брат, — каже справедливо народна приповідка, і для того романтичні поклики до братання в нинішню пору безпредметові, коли українці й ляхи бідні, темні, безрадні в житті та позбавлені навіть смислу самодіяльності. Романтики—а до них в отсьому питанні мусимо зачислити й нашого Тараса, бодай яко автора поезій, писаних під впливом розмов з польськими засланцями в Оренбурзі, — бачили перед собою далеко на обрію осяяні сонцем шпилі гір, що чарували їх своєю красою, і вони кликали своїх сучасників летіти туди простою воздушною лінією. Але лет не вдався. Ті Ікари, що зривалися до такого лету, попадали й порозбивалися; пізніше покоління вибрало дальшу дорогу — по землі, круту, тернисту й кам'янисту. Великі ідеали, вказані геніями слова й чуття, не перестають і нам світити, але крім тих ідеалів, що вказують нам дорогу, нам для далекої подорожі потрібний великий багаж матеріальних засобів, життєвого досвіду й енергії, духовної сили та широкого знання. Поки сього не маємо, поти всяке балакання про згоду, про збратання і високі ідеали не заслуга, а деморалізація. Збратання двох народів, злучених і роз'єднаних тисячолітньою історією, — се як будова моста між двома берегами. Коли наш міст має бути порядний і тривкий, мусять наші береги вперед бути виразні, сухі, тверді і міцні, бо інакше наш міст буде опертий на багні і пропаде. І коли люди нетерпеливі або нетямущі або злої волі з тамтого берега з докором або з притаманою гукають нам "Брат! Брат!"—не забуваймо відповісти їм нашою приповідкою: "Брат братом, а бриндза за гроші".
Як уже зазначалося, стилістика виросла з риторики, зокрема з розділу "Елокуція". Нині це дві окремі лінгвістичні науки. Маючи спільний об'єкт (мовлення) і певні зони спільних інтересів, вони виокремлюються кожна своїм предметом, завданням і метою.
Це слід враховувати при риторичному аналізі промов. Він близький до стилістичного аналізу конкретних текстів, але відрізняється своїм аспектом, підходами й акцентами. Стилістичний аналіз показує, до якої сфери мовної практики належить текст, яким він є (яка стильова своєрідність, засоби вираження, їх функції у тексті тощо). Риторичний аналіз повинен показати, яким чином текст (підготовлений, виголошений ) діє на слухача, як він побудований заради цієї дії, яка його композиція і як налаштована на досягнення мети, яким є фоновий контекст спілкування, як при спілкуванні володіти аудиторією, якими засобами впливати.
Усе те, що підлягає стилістичному аналізу тексту, входить і в риторичний аналіз (стилістичні значення і засоби їх вираження, стилістеми, ключові слова, мовні фігури, стилістичні прийоми комізму, контрасту, тропи і фігури, функціональні й індивідуальні стилі). Однак при риторичному аналізі вони всі оцінюються з погляду того, наскільки ефективно впливають на слухача, бо це головна мета риторики. Тому при риторичному аналізі враховуються соціально-політичні, суспільно-культурні, історико-національні елементи змісту (ідеологеми, міфологеми, події, факти, оцінки, контрасти й антитези). Обов'язковою є риторична інтерпретація образу оратора (автора — адресанта) і образу аудиторії слухачів (адресатів). Важливо знати, наскільки знаковою для нації, держави, культури, суспільства є постать промовця і як на нього реагувало чи реагує суспільство в цілому чи представники окремих його сфер. Від цього залежатиме оцінка і важливість мовних засобів, якими він апелює до громадської думки, народу, слухачів у конкретній соціальній ситуації, прийоми організації їх у надфразні єдності і композиційні частини. Риторика прагматичніша за стилістику.
Риторичний аналіз має показати, наскільки логічно, послідовно і доцільно вибудована і виголошена промова, чи дотримувався оратор основних законів, риторичних правил і вимог, застережень і порад, висвітлених в інвенції, диспозиції, елокуції і акції.
Дуже важливо для вдосконалення власної риторичної підготовки звернути увагу в процесі риторичного аналізу на те, як оратор сформулював тему, мету, представлення предмета, концепцію, наскільки доцільно вибрав закон і стратегію. Важливо відзначити, як сформульовані тези, наскільки вдало вибрано тип аргументації і види доказів, чи спростовано опозиційні думки, чи вміє автор узагальнювати і робити висновки.
Аналіз кращих промов відомих ораторів на відповідність їх канонам риторики і використання текстів промов як взірців для наслідування, складання аналогічних промов та їх виголошення — це були основні види роботи під час процесу підготовки фахових риторів у школах та університетах.
