Лекции.Орг


Поиск:




Та довідково-інформаційні матеріали




до семінарського заняття № 2(див.:мет.рек. до сем.зан.1)

 

З кожного питання плану виробіть стратегію виступу (головна теза (провідної ідеї), завдання (мета) та надзавдання (спонукання до певних дій)), наприклад: Переконати аудиторію в тому, що Інокентій Ґізель – український Аристотель, та спонукати слухачів до вдосконалення своєї ораторської майстерності.

Індивідуально зберіть матеріал, складіть розгорнутий план, розробіть власну тактику (система дій, спрямованих на ефективну реалізацію стратегії виступу): тактичні способи й прийоми, тип композиційної побудови тексту (лінійний, спіральний або кільцевий, спосіб інтеграції тексту (когезія, ретроспекція або проспекція) за принципом найбільшої ефективності використання.

Обговорюючи перше питання плану, зверніть увагу на те, що слов’янське ораторське мистецтво розвивається на церковних кафедрах, в університетах, судах, у багатьох рисах наслідуючи риторичні традиції Іоана Златоуста.

Іоан Золотоустий, Іоан Золотоуст, Йоан Золотоустий – святий, вселенський учитель, один із засновників Константинопольського патріархату, блискучий оратор і релігійний полеміст, є надзвичайною за колоритом постаттю, яка виділяється навіть серед низки непересічних мислителів і проповідників східнохристиянської Церкви. Він має почесний титул „вселенського вчителя”. Крім Золотоустого цим високим ім’ям Церква вшанувалася ще всього двох своїх діячів: Св. Василія Великого та Григорія Богослова. „Золотоустий” – це також титул, отриманий святим за надзвичайне красномовство та офіційно закріплений Церквою на Халкидонському соборі в V сторіччі. У церквах і понині правиться літургія Іоана Золотоустого. Святитель Іоан відомий не лише віруючим християнам, його спадщиною цікавляться, захоплюються навіть світські науковці, літератори, а останні слова святителя на цьому світі „Слава Богові за все!”, сказані у вигнанні та страшних фізичних муках, стали справжнім символом віри та незламності. Але мало кому відомо, що за освітою та фахом, якщо оперувати сучасними термінами, Вселенський учитель і Константинопольський архієпископ був адвокатом і мав певний час практику!

Коли Іоану виповнилося шістнадцять років, його вчителем став знаменитий учитель красномовства, софіст Ліваній – „останній ідеолог муніципальної аристократії”, як назвав його відомий дослідник Георгій Курбатов. Ліваній свого часу риторичну освіту здобув в Афінах, викладав у Константинополі, а його працями захоплювався навіть імператор. Існує переказ, ніби великий античний красномовець, уже на смертному одрі зізнався, що назвав би Івана своїм наступником, якщо б його не „вкрали” християни. Риторська освіта в ті часи була майже тотожною юридичній освіті.

Золотоустий не був сліпим учнем. Він зовсім по-іншому підійшов до мистецтва краси слова. „ Священне Писання не прагне до краси слів або їх поєднання, воно має в собі Божественну благодать, яка повідомляє блиск і красу словам його ”, – зауважував Святий. Уже з цієї цитати видно (не кажучи про глибинний аналіз текстів промов), що Іоан, засвоївши всю класичну, та, до певної міри, на той час схоластичну систему вміння добре говорити, змістив акценти та запропонував свій підхід до цього виду мистецтва. По-перше, він повністю відкидає, коли на перше місце ставилася форма побудови речень і тексту. Для нього важливішим є не чіткий розрахунок, а „Божественна благодать”, енергія слова, його зерно, яке, потрапляючи в людські душі, проростає, тобто замість раціонального виступає уперед інтуїтивне, підсвідоме, ірраціональне. Отож і не дивно, що Золотоустий, ставши єпископом, сприймав свій талант до красномовства лише як засіб нести до людей Слово Боже. До речі, майже всі численні праці Святого, що дійшли до наших днів є якраз усними виступами, записаними стенографами та відредаговані автором. У Росії 1898 року було здійснене повне видання творів Іоана Золотоустого, яке нараховувало аж дванадцять томів! І це лише праці, що дійшли до наших часів і були перекладені російською мовою.

У Київській Русі, а пізніше й на території України, твори Іоана Золотоустого, у курсі християнської релігійної літератури з’явилися досить давно та набули великої популярності. Наші предки їх переписували та переплітали в збірники „Златоструй”, „Ізмарагд” (XIV – XVII сторіччя). У Європі численні промови святителя Іоана були писані та друковані латиною, а в нас, як тільки з’явилася писемність, були перекладені на слов’янську мову майже одночасно зі Святим письмом і богослужебною літературою. Відомо, що досить значне зібрання творів Золотоустого перекладене на церковно-слов’янську мову в XVII сторіччі в Києво-Печерській Свято-Успенській лаврі. Це були проповіді на послання святого апостола Павла, що перевидані в синодальній друкарні 1894 року. Про те, що українці з великою увагою ставилися до творчого спідку святителя Іоана може свідчити те, як часто митрополит Київський і Галицький Св. Петро Могила посилався на нього у своєму знаменитому Катехизисі 1645 року.

Чому саме твори святителя Іоана Золотоустого (хоч серед святих отців древньої Церкви були й інші чудові проповідники та освічені духовні письменники) набули такого поширення? Для віруючих тут справа простіша. „ Св. Іоан Золотоустий своїм життям і смертю залишив приклад, як треба жити з Богом, як можна досягнути святості, щоб вічно жити на небі й на землі. У численних творіннях святителя і в його житті ми знайдемо відповіді на запитання „чому”, яке ми часто ставимо собі і яке ставлять нам. Чому так, а чому не інакше? ”, – говорить Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. З людьми менш релігійними складніше. Насамперед, причиною його популярності є беззаперечний талант красномовця та полеміста, навіть на тлі тогочасного розквіту ораторського мистецтва, заснованого на кращих античних традиціях. По-друге, народна любов тісно пов’язана з тими ідеями та авторськими інтерпретаціями вже відомого, які проніс через усе своє життя Золотоуст.

Найбільш відомі оратори Київської Русі Іларіон (ХІ ст.) – перший руський митрополит, найвідоміша серед його праць „Слово про закон і благодать”, Кирило Туровський (ХІ ст.) – чудовий оратор, представник урочистого й учительського красномовства, творець величальних похвал, наприклад, „Слово в новий тиждень після Пасхи”.

Іларіон – церковно-політ. діяч, богослов, мислитель і письменник. Священик княжої церкви під Києвом, 1051 р., без згоди Константинопольського патріарха, поставлений Ярославом Мудрим та церковним собором митрополитом Київським. З іменем Іларіона пов’язане укладання Статуту про церковні суди, участь у літописанні, перекладацька діяльність, книжна справа. Іларіон – автор першого у вітчизняній літературі політично-філософського та релігійно-богословського трактату „Слово про закон і благодать”, одного з кращих творів світової філософської думки. Органічне поєднання християнського універсалізму й глибоко відчутого патріотизму, блискуча ерудиція та літературний талант висувають цю пам’ятку писемності на одне з перших місць в українській філософській традиції. Основою трактату є апологія Руської землі та іманентної долученості її народу до світової історії. З виразним почуттям національної гідності, з позиції цілісності Іларіон здійснює спробу показати чинники, рушійні сили та головні тенденції розвитку людства. В основу покладено принцип телеології (напередвизначеності), який полягає в закономірному, еволюційному, невідворотному русі все нових і нових народів від обмеженого, рабського, напівтваринного, язичницького животіння (цей етап історії Іларіона позначає поняттям „Закон”, „Старий Завіт”) до абсолютно нового, вільного, гуманного, християнського життя, до „Нового Завіту” (цей етап позначено поняттям „Благодать”). Виникнення християнства, індивідуальне хрещення кожної людини, прийняття християнської віри окремими народами є кардинальними, вузловими, революційними моментами лінійного процесу всесвітньої історії на шляху її розгортання від створення Богом-Отцем світу через народження і смерть Ісуса Христа до Страшного Суду – кінця історії, постісторичного, радикально відмінного від земного, довершеного, небесного життя обранців Бога. Християнство відкрите для народів. Хронологічна послідовність моментів долучення до християнства знімається новозавітними постулатами про незворотність переображення кожної людини й кожного народу, наверненням їх у нову християнську віру, тим, що для нового вчення потрібні нові люди, що, за Новим Завітом, „багато хто з перших останніми стануть, а останні – першими”. Отже, – підсумовує Іларіон, – „благодатна віра”, яка за милістю Бога дійшла до руського народу, дозволила йому увійти до всесвітньої історії, стати рівноправним членом сім’ї християнських народів. Бог врятував Русь від ідолослужіння, близького до скотського стану, і привів до „світла розуму” та істини, до життя вічного. Утім Іларіон не відкидає військово-політичних звершень і шляхетності славних предків, усвідомлює наступність поколінь.

Як богослов та екзегет Іларіон вирізняється бездоганним тлумаченням Святого Письма у філософсько-історичному плані. Трансцендентний характер навернення кн. Володимиром Русі в християнство за Божою волею підносить його до рівня апостолів. Влада набула священного характеру, а звідси випливає божественна основа світської влади, її династичність. Сакральність престолонаслідування урівнювала великих князів з візантійськими правителями.

Запозичення зі „Слова” наявні в численних пам’ятках слов’янської писемності. До „Слова про закон і благодать” прилягають „Молитва” та „Співіснування віри”, автором яких визнається Іларіон.

До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова Кирило Туровський (1130 − 1182 рр.) Він є автором численних повчань, послань, молитов. Володів надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що в народі був прозваний другим Златоустом. У проповідях використовував яскраві образні засоби: епітети, метафори, паралельні порівняння, антитези, які, безперечно, збагачували давню українську книжну мову. Його твори, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися в збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Іоанна Златоуста. Вони були відомі також болгарам і сербам. Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригінальним ритором, з власним пишним і виразним стилем. Так, у „Слові на Антипасху” (тобто Фомину неділю) Кирило, дещо наслідуючи Григорія Назіанзіна, символічно обіграє весняне оновлення природи, вбачаючи в ньому паралель духовному розкріпаченню людей у християнстві.

Климент Смолятич (помер після 1164) – церковний діяч, мислитель, письменник. Чернець-схимник. Освіту здобув, імовірно, у Візантії, де отримав право на викладання і звання філософа. Досконало знав грецьку мову, богослов’я, риторику. Літопис характеризує його як „книжника і філософа, якого ще не було в руській землі”. 1147 р., без згоди Константинопольського патріарха, поставлений митрополитом Руським.

Серед творів Kлимента Cмолятича збереглося „Послання пресвітеру Хомі”. На думку деяких дослідників, Kлиментові Cмолятичу належить авторство „Повчання про любов”, що збереглось у списках XVI ст. У своєму полемічному „Посланні” Климент Смолятич наголошує на необхідності високоморального способу життя священика. Чи не вперше у вітчизняній духовній традиції він виступає проти стяжання церквою багатства, майна, слави й влади. Посилаючись на античних філософів (Платон, Аристотель), християнських богословів та біблійну екзегезу антіохійської й александрійської шкіл, демострує блискучу, для тієї доби, освіченість і здатність до символічного й духовно-алегоричного тлумачення Святого Письма.

Kлимент Cмолятич вирізняє три етапи світової історії: Завіт (язичники), Закон (ізраїльтяни), Благодать (християни). Закон, за Промислом Божим, скасовує, тобто знімає Завіт, Благодать – скасовує той і той. Kлимент Cмолятич надає перевагу тим, що живуть під Завітом, – вони ближчі до Бога. Закон – велика перепона на шляху до Благодаті. Благодать є світло, істина і дарована Богом свобода.

Для всіх біблійних жанрів характерна одна стильова особливість – підпорядкування форми змістові. Як зазначає С. Абрамович, це не означає відсутність у біблійному тексті риторичних фігур та певної системи користування ними, хоча складалися вони цілком стихійно й за байдужості авторів до всякого „словокрутства”. Риторичний прийом у біблійного автора не є самоціллю, а покликаний уславити Бога, занепокоїти того, хто не вірує. Перевага змісту над формою біблійної розповіді виявляється й у тому, що історичні події в Біблії розглядаються з перспективи стосунків Бога й людини.

Яскравим прикладом біблійного канону є „Повчання Володимира Мономаха дітям”. Цінним “Повчання” є з багатьох причин.

Князь Володимир Мономах – одна з найвидатніших постатей у княжих часах – був сином дуже освіченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов: „Чого не вмієте, то того учіться, так же як отець мій. Удома чинячи, він зумів знати п’ять мов, - а за се почесть єсть од інших країв, – так висловився у „Повчаннях...” Володимир Мономах.

Від свого батька перейняв Володимир Мономах замилування до книжок до освіти. Його матір’ю була грецька царівна, донька цісаря Константина ІХ Мономаха. На київському престолі панував від 1113 р. до 1125 р. й залишив після себе світлу пам’ять, як розумний князь і добрий організатор.

Своє „Повчання дітям” князь Володимир Мономах написав у досить поважному віці, про що свідчать слава: „Сидячи на санях (тобто, готуючись до смерті), помолився я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене до сих днів, грішного, допровадив”. Аналіз тексту показує, що твір був написаний десь у середині лютого – на початку великого посту 1117 року.

Якщо взяти зміст „Повчання дітям”, то в ньому можна виділити три окремі частини: релігійні вказівки; правила, що торкаються обов’язків князя; життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Опираючись на Святе Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність. Коли ми, думає автор, на кого лихі, бажаємо його крові. Натомість Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. Дає також докази Божої всемогутності, діла якої – сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина у всіх своїх подобах і обличчях. Закликає до каяття, поклонів, молитов. Навіть серед ночі добре є співати побожні пісні й бити поклони. Так само сидячи на коні, коли нема іншого діла, ліпше говорити: „Господи помилуй”, ніж думати якусь нісенітницю.

У другій частині говорить автор про обов’язки щодо ближнього як про повинності доброго господаря. Наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: „Ні невинного, ні винного не вибирайте й не кажіть убивати”. Велить додержуватися присяги, шанувати священиків, ченців, старшин, викинути гордість із серця, застерігатися лінощів.

Звертаючись до синів, Володимир Мономах радить самим виконувати всі обов’язки на війні, самим слідкувати за всім, не покладаючись ні на кого.

Дає настанови, що стосуються гостей. Їх потрібно шанувати, з якої сторони вони б не прийшли, бо гості, чи то подорожні, мимо ходячи, прославляють чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим”.

Жінку, як радить Мономах, потрібно любити, але не давати їй влади над собою. „Що вмієте, – закінчує автор свої вказівки, - того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...”

У третій частині „Повчань...” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди й небезпеки у своєму житті, із яких би вийшов цілий і здоровий. Говорить це з метою пояснити нащадкам, що все на Землі відбувається з волі Господа Бога нашого. На це дає приклади з власного життя: два тури брали його на роги: лось раз топтав ратицями, другий раз колов рогами; дикий кабан вирвав йому меч; ведмідь укусив його за ногу; лютий звір скочив на плече й повалив його разом з конем. Але все-таки Бог стеріг і хоронив його. Він радить „Шануйте Бога, який дав нам милість свою”.

При написанні „Повчання...” користувався Володимир Мономах „Завітами дванадцятьох патріархів” і такими статтями як „Повчання синам Ксенофонта” та „Повчання синові Феодори”, що ввійшли в збірник князя Святослава.

У світлі порад і вказівок „Повчання...” на весь зріст постає перед нами постать самого автора. Він являє собою ідеал християнського лицаря та взірець тих лицарів, що в одній руці держали меч, у другій – хрест.

Його лицарська вдача проявляється в тих його порадах і вказівках, у яких каже своїм синам терпеливо витримувати незручності воєнних походів, самим на війні усе пильнувати, ні на кого не покладатися, коли згадує свої походи проти половців та пригоди на полюванні.

Поруч із тим Володимир Мономах – приклад доброго, справедливого християнського володаря, що не дозволяє сильнішим кривдити слабших, що велить опікуватися бідними, вдовами й сиротами, що вважає священним обов’язком бути гостинним, що в житті керується засадами християнської релігії.

Відповідаючи на друге питання, обов’язково зазначте те, що українське красномовство розвивалося двома шляхами:

1) проти орієнтації на досвід західних проповідників, за взірець бралися твори Іоанна Златоуста;

2) „латинницький” проповіді з мистецькими ознаками (тексти візантійські староруські, південнослов’янські, західноєвропейські, польські), ритори-просвітителі, послідовники Петра Могили, засновника Києво-Могилянської академії.

Українська національна риторика як художня ораторська проза (ХVІ – ХVІІІ ст.) розвивається в часи національного риторичного Ренесансу. Її джерелами були народний золотослів, народна етика й естетика слова. На формування вітчизняної риторики вплинули праці Аристотеля, Діонісія Галікарнаського, Горація Цицерона Квінтіліана, анонімні „Риторика до Гереннія”, „Про високе...”. Серед відомих на той час ораторів можна назвати Іоанікія Галятовського, Антонія Радивиловського, Єпіфанія Славинецького, Симона Полоцького, Стефана Яворського, Гаврила Чужинського, Феофілакта Лопатинського, Феофана Прокоповича.

Розквіт національного світського та духовного красномовства припадає на ХVІІ – ХVІІІ ст. Випускники академії відзначалися високим рівнем професійної підготовки. Про це свідчила полілінгвістичність знань студентів: знали кілька живих і мертвих мов, складали орації, оди, поезії, пісні, розігрували театралізовані свята, користувалися повагою як у себе в країні, так і за її межами. У ХVІІ – ХVІІІ ст. – 8 класів академії, курс навчання 12 років: фара (аналогія) – підготовчий клас; граматичні класи (інтима, граматика, синтаксима), поетика (1 рік), риторика (1 рік), філософія (2 роки), богослов’я (4 роки). Вивчали „сім вільних наук”: граматика, піїтика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика). Випускник Києво-Могилянської академії мав володіти кількома мовами, трьома стилями мовлення: високим (видатним, поважним, піднесеним, великим), середнім (скромним, квітчастим, поміркованим, однорідним), низьким (простим, фамільярним).

Найдавнішим підручником з риторики, складеним українським автором, за яким читався курс риторики в Києво-Могилянській академії, був „Оратор Могилянський” професора Йосифа Кононовича-Горбацького (1635 р.). Написано його латинською мовою за зразком твору великого римського оратора Марка Тулія Цицерона „Поділи ораторські”. У своєму курсі риторики Й. Кононович-Горбацький ставить не форму, а зміст: практичність промови, здатність його автора відгукнутися на актуальні проблеми сучасності. Він вимагав від оратора широкої освіченості, компетентності, оволодіння духовною культурою свого часу. В основу теорії красномовства він кладе ораторську практику, обґрунтовуючи свою думку цитатою Цицерона про те, що не красномовство народилося з теорії, а теорія з красномовства. Першочерговою метою оратора автор вважає вміння переконувати. При цьому оратор повинен викликати довір’я слухачів та схвилювати їх, тобто вплинути на розум і почуття. Найбільшого ефекту може досягти той оратор, у якого природні здібності поєднуються з умінням, набутим у процесі навчання та практики, тобто майстерністю. До природних здібностей він зараховує вміння вільно володіти мовою, мати певну силу голосу й міцне тіло. Й. Кононович-Горбацький застерігає від частого повторення одного й того ж звука, від асонансів і консонансів. Він вважає, що краще вживати, наприклад, форми найвищого порівняння прикметників, ніж прикметники звичайного ступеня. Пропагував уживання синонімів, тропів і фігур. Почесне місце серед стилістичних засобів, якими повинен користуватися оратор відводилося ампліфікації, тобто нагромадженню епітетів, синонімів, однорідних членів речення тощо. Автор вважав, що засіб ампліфікації сприяє хвилюванню душі й викликає довіру до оратора, отже, впливає на емоції слухачів. Ампліфікація не є багатослів’ям і пустою прикрасою промови, вона допоможе вводити додаткові відомості для аргументації окремих положень. Особливого розвитку засіб ампліфікації набрав у творчості українських проповідників барокового напряму. Важливе місце теоретики красномовства відводили слову. Місце слова в реченні залежало від його змісту й ритмотворчих можливостей. Слово розкриває своє значення й естетичні якості лише в сполученні з іншими словами. Тому перед оратором як художником слова стоїть завдання знайти таке поєднання лексем, щоб воно утворювало художню цінність. Шкільні вправи тих часів, що дійшли до наших днів, є свідченням того, як на уроках з риторики навчали працювати над словом. Вправи, пропоновані учням, підтверджують думку про те, що кожне слово, вжите в новому реченні, виявляє нові нюанси значення. Й. Кононовичу-Горбацькому близькою була ідея Цицерона про те, що справді красномовний той, хто звичайні речі виражає просто, великі – велично, а середні – помірково. Ця Цицеронова ідея була джерелом теорії про три ораторські стилі – високий, середній і низький, – яка розроблялася теоретиками та практиками красномовства в Києво-Могилянській академії.

У середині XVII ст. значної ваги в духовному житті українського народу набрала полемічна публіцистична проповідь, яка переросла релігійні рамки й мала загальнокультурну та політичну цінність Вона стала активним засобом впливу на населення. Найвідомішими представниками ораторського стилю цього часу були вихованці Києво-Могилянської академії, а потім її викладачі Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський і проповідник Києво-Печерської лаври Антоній Радивиловський. У курсах риторики цього часу важливе місце посідає гомілетика – частина риторики, у якій викладаються настанови щодо створення спеціально церковних проповідей.

Найбільшою видатною та характерною постаттю в цій сфері був, безперечно, ректор Києво-Могилянської академії Іоанникій Галятовський (помер 1688), який залишив яскравий слід у культурі. Його риторичний твір „Ключ розуміння” (1659) став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. У них втілено просвітницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки. Щоправда, з сучасного погляду його „казання” мають „усі прикмети схоластичної, далекої від життя проповіді”. Однак для свого часу І. Галятовський був справжнім світочем науки.

У його спадщині помітне місце посідає трактат „Наука короткая альбо способ зложеня казаня”, написаний рідною мовою. Він містить правила й принципи складання проповідей (казань). Автор спирався на західні зразки, але використовував також традиції Іоанна Златоуста. Так, слідом за останнім І. Галятовський визначає дві частини гомілетики:

1) правила вибору теми зі Святого Письма;

2) правила викладу.

У всякому „казані” автор пропонує виявляти три частини: ексордіум (вступ), нарацію (оповідь) та конклюзію (завершення). Усі ці частини не повинні відхилятися від основної теми. Велику увагу приділено й завданню ясності стилю: автор закликає, аби всі люди зрозуміли, про що мовиться в проповіді, до ясності, виразності й простоти.

Інколи Галятовський удається до живого змалювання життєвих подій, особливо, якщо прагне надати „матеріальності” дивам, необхідному моменту проповіді (збірка „Небо новое” про чудеса Богородиці). Часом він використовує й елементи живої народної мови.

Інший відомий проповідник ректор Києво-Могилянської колегії Лазар Баранович написав книгу „Меч духовний є глагол Божий” (1666 р.); у якій 55 слів-проповідей, написаних за правилами шкільної гомілетики, і „Труби словес проповідних”, що містять 80 проповідей на різні свята. Самі назви книжок уже свідчать, що написані вони образно, високим стилем церковної риторики.

Найповніше барокові тенденції у вітчизняній риториці відобразилися в публіцистично-ораторській прозі талановитого українського письменника й культурно-освітнього діяча Антонія Радивиловського, який розробив методику складання й виголошення проповідей, визначив завдання ораторів, склад аудиторії. За теорією Радивиловського, проповідник, оратор є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним. Радивиловський радив (і сам так робив) проповіді будувати логічно, використовувати вставні оповіді з античної й середньовічної літератур, міфології, прикрашати хитромудрими порівняннями, байками. Відомими є байки Радивиловського „Лис і Журавель”, „Рак і Раченята”, „Лис і Козел”.

А. Радивиловський, пояснюючи факт компілятивності своїх проповідей, наводить таке порівняння: якщо господар, зібравшись засіяти ниву, не має власного насіння, він позичає або купує його в сусіда. Так повинен робити й проповідник, якщо в нього у слові немає потрібних прикладів для підтвердження проголошуваних ідей, він мусить брати їх у сусідів, тобто вишукувати з інших джерел. Добір і використання прикладів визначався суспільними поглядами, творчою оригінальністю й художнім смаком письменника. Так, Л. Баранович, наприклад, у передмові до збірки проповідей „Меч духовний” пише, що він не використовує у своїй творчості ні байок, ні якихось інших історій, лише церковно-релігійні джерела, тобто він не користувався світським матеріалом. І. Галятовський та А. Радивиловський, навпаки, максимально користуються матеріалами світського характеру. В А. Радивиловського до проповідей вплетено багато байок, притч і різних історій. І. Галятовський полюбляв переважно оповідання, легенди. Таким чином, творчий характер і самобутність української проповіді другої половини XVII ст. проявлялися в доборі та організації матеріалу (прикладів) згідно з ідейно творчою настановою і рівнем майстерності проповідника. Одні з них більше запозичували й обробляли сюжети, що походять з церковно-учительних джерел, інші тяжіли до світського матеріалу і фольклору. На допомогу проповідникам укладалися спеціальні збірники прикладів, які можна було використовувати в майбутніх казаннях. Кілька таких збірників уклав і І. Галятовський. Отже, українські ораторське проповідницькі твори насичені великою кількістю оповідань, сюжети яких походять з міжнародної скарбниці доби античності, середньовіччя й ренесансу. Так заносилися в Україну нові теми, сюжети, жанри, а ораторські твори насичувалися різним публіцис­тичним, науковим матеріалом; відомостями історичного, географічного, природничого характеру й набували здатності перетворюватись у своєрідні енциклопедії.

Заслуговує на увагу постать Інокентія Ґізеля (бл. 1600 – 18(28).11.1683, Київ) – українського освітнього церковного й суспільного діяча, ученого-богослова, філософа, історика. Лазар Баранович називав його українським Аристотелем. Походив з Пруссії. В 1642 р. закінчив Києво-Могилянську колегію, згодом деякий час навчався за кордоном (імовірно – в Англії). За дорученням православного київського митрополита П. Могили керував Печерською друкарнею. 1645–1650 – професор і ректор (з 1646 р.) Києво-Могилянської колегії, де читав курси філософії, психології тощо. Першим з відомих професорів Києво-Могилянської колегії в лекціях висував тезу про незнищенність речовини, суттєво випередивши цим у нові часи Лавуазьє й Ломоносова. З 1656 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври. Брав активну участь у створенні „Києво-Печерського патерика” (1661). Ґізелю приписують авторство „Синопсиса” – першого нарису історії України. Автор полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У своїх розмірковуваннях Ґізель використовував філософську спадщину античності, патристики, схоластики, особливо другої; з новітніх учених орієнтувався на ідеї Д. Кардано, Г. Галілея, М. Коперника та ін. Ґізель був одним з найосвіченіших людей в Україні 17 століття. Автор філософсько-богословських праць: „Твір про всю філософію” (1645–1647), „Мир з Богом людині” (1669) та полемічного трактату „Правдива віра” (1668). У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов’янських народів. Виданою його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є „Синопсис” (від грецького „огляд”), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці „Про народ Роксолянський і його наріччя” цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої й оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство. Будучи архімандритом Києво-Печерської лаври І. Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська.

Стефан Яворський, викладаючи риторику в Києво-Могилянській академії, написав підручник з риторики „Риторична рука”, у якій виклав теоретичні засади риторики стосовно п’яти її розділів (п’яти пальців „риторичної” руки): інвенція, диспозиція, елокуція (елоквенція), меморія, акція. У Яворського − це винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам’ять і виголошення.

Трактат Стефана Яворського „Камінь віри”, як зазначає Ю. Самарін, „було написано переважно для росіян, котрих сколихнула протестантська проповідь; для їхнього переконання він виклав усі православні догмати, що їх заперечували протестанти, … навів докази й заперечення щодо закидів протестантів. Тому вся книга є зображенням двобічного – позитивного і неґативного”. Отже, цей трактат написаний у формі нібито поліфонічного музичного твору. На початку кожного розділу подано основні тези (теми), іншими словами, автор чітко визначає мету подальшої оповіді. Далі наводяться численні свідчення й приклади, тлумачення святими Отцями складних текстів, згадуються події священної історії. Вирішенням окремих догматичних питань завершується перша частина роздуму, а друга містить заперечення супротивного вчення. Завершуючи, Стефан Яворський посторює всі свої доводи, викриває у протестантів багато непослідовностей. Твір має чітку внутрішню ритмічну побудову.

Промови Яворського – зразки риторичного мистецтва, де застосовуються метафори, алегорії, запитання, несподівані звороти, прислів’я, притчі та символи, які часто перемежовуються латинськими та російськими силабічними віршами. Це, без сумніву, надає їм жвавості, грайливості, відкриває широкий простір для дотепності та винахідливості, але позбавляє їх природності та простоти.

Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були значними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала „хліб”. Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з теоретичної частини (лекцій, трактатів) і практичної (диспутацій, діалогів). В архівах збереглося 183 рукописних риторики.

Проте, незважаючи на різні назви, усі риторики цього періоду мали однотипну структуру:

а) загальна риторика, що складалася зі вступу й теоретичної риторики;

б) часткова, або прикладна, риторика.

Теоретична риторика складалася з п’яти розділів (інвенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція) і містила виклад основних понять і категорій риторики.

Часткова риторика викладала технологію й методику та різноманітні поради й рекомендації підготовки й виголошення промов усіх родів, видів і жанрів залежно від сфер суспільного життя, для яких ці промови призначалися. Зміст часткової риторики і її конкретний матеріал суттєво залежав від наукових поглядів, художньо-естетичних уподобань, риторичної підготовки й ораторської практики авторів. Вони могли називати (за бароковою традицією) розділи риторик назвами квітів (берізки, тюльпани, троянди), пір року (весна, літо), частин тіла („риторична” рука).

Якщо з цих позицій подивитися на історію Російської держави, частиною якої була Україна, стає зрозумілим, як мало місця було відведено в ній ораторському слову. Лише реформи Петра І викликали в Росії нове піднесення ораторського мистецтва, і в XVIII ст. воно пов’язане з діяльністю видатного просвітителя, викладача Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича. Знавець філософії, витончений політик, талановитий літератор залишив чимало значних творів у певних галузях знань. Першим виступом, що дав йому гучну славу, була тріумфальна проповідь, виголошена під час зустрічі Петра І – переможця Полтавської битви: „ Ясно на весь світ сяйнула слава Російських воїнів, і серед Марсових хвиль не схитнулось мужнє твоє і твого воїнства серце, коли від нестерпного громогласу стогнала земля, коли суміжні країни страхом зрушились, і закрив диск сонця дим, з прахом змішаний, тоді відстояли хоробрість і мужність твого воїнства, не проронили крику, ні гласу, слухали всіх вождів своїх веління, не переступили жодної межі ратного чину і закону, бачачи незліченні на них смерті, що йшли, і не відвернули очей, і не повернули сліду назад, але паче попрямували смерть на смертоносного супостата несучи ”.

Ворог пишномовності, вітійства, властивих проповідникам того часу, Феофан Прокопович обстоював простоту, доступність і водночас наочність й образність мови. Ці риси він прагнув затвердити у зведенні правил, написаних ним і підписаних Петром І як обов’язковий документ. Розділ про красномовство був першою спробою утворити правила російського красномовства, регламентації публічного виступу. Немає сумніву, що подібне ставлення до ораторського мистецтва свідчить про прогресивні погляди ритора і, безумовно, є вагомим внеском у розвиток теорії вітчизняного красномовства. Загалом, Ф. Прокопович, широко використовуючи античний і сучасний досвід, дає безліч цінних практичних порад щодо організації тексту, розташування матеріалу, використання книжних і усних джерел тощо. Він детально змальовує техніку промови, не обминаючи увагою артикуляцію та пунктуацію. Звертає увагу він і на способи збудження емоцій аудиторії: любові, прагнення, надії, радості, співчуття, жаху, розпачу, сорому. Окремо говориться про місце жарту в промові, тонко диференціює види іронії. Ф. Прокопович не обмежувався лише церковним красномовством – він виклав своє бачення техніки судової промови. Його твори були джерелом ерудиції, він подав зразки писання листів, мовних зворотів, велику увагу приділив казуальному моменту (промови офіційні, панегіричні, весільні, на вручення подарунків, на привітання гостей, на поховання тощо). Відомі такі його настанови: бути сумлінним у науках, вивчати взірці ораторських виступів минулого, під час виступу виявляти скромність, почуття міри, уникати у промовах повчань, настанов, зловживання займенника „ви”, особливо, коли йдеться про помилки слухачів. У цьому випадку етика виступу вимагає включення оратора до тих, кого критикують – „ми не зрозуміли...”.

Відомо, що указ Петра І 1724 р. („Панам сенаторам... заборонити промову читати по папірцю, токмо своїми словами, щоб дурість кожного всім явна була”) вийшов слідом за появою „Духовного регламента” Ф. Пропоковича.

Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Аристотеля і складався з десяти книг:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книга II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книга III. Про розташування матеріалу.

Книга IV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VI. Про метод писання історії і про листи.

Книга VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книга VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книга IX, Дещо про священне красномовство.

Книга X. Про пам’ять і виголошування.

Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, наслідування. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про чесноти ритора, який повинен уміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи й часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф. Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький. Завдання й мета високого стилю – хвилювати аудиторію, для чого слід добирати емоційні, величні способи викладу: часті метафори, піднесені фігури. Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови. Низький стиль „ужить для повчання і вживається у розповідях, якими ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, розвеселення – середнього, а зворушення – високого”

Ф. Прокопович – автор славнозвісного „Букваря”, за яким вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Він закликав учених академії до формування самостійного мислення, мріяв про генерацію українських „знавців, а не крамарів науки”. Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов’янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні вражає. Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Першою справжньою теорією російського ораторського мистецтва стала праця великого російського вченого М.В. Ломоносова „Короткий посібник з красномовства”, написана в 1743 р., яка побачила світ лише в 1748 р. За Ломоносовим, ораторові мають бути властиві п’ять основних якостей: природна обдарованість, під якою мається на увазі гнучкість мислення, його самостійність, пам’ять, володіння диханням, голосом, зовнішні дані; шанування науки красномовства, тобто вивчення законів красномовства; бажання вивчати кращі взірці красномовства минулого; обов’язкові вправи з укладання промов, бо це уможливлює готовність до імпровізованого виступу; знання інших наук, тобто велика ерудиція, освіченість.

Особливу увагу Ломоносов приділяє співвідношенню емоційного та раціонального у виступі. Є ціла глава в трактаті „Про спонукання, задоволення і змалювання упереджень”, у якій він говорить, що найкращі доводи не мають такої сили, щоб „упертого схилити на свою сторону”, бо люди часто діють не відповідно до розуму, а згідно з характером. У цьому випадку ораторові допомагає звертання до почуттів слухачів. Виголошення промов, культура мовлення, чіткість і виразність виступу висвітлені в згаданій праці.

Інші київські ритори XVII–XVIII ст. наслідують в основному ті самі принципи. Їхні підручники поділяють на загальні,у яких викладені основні принципи красномовства, конкретні,що стосуються „професійного” моменту, та прикладні,які навчають практичним прийомам елоквенції.

Не варто, однак, завищувати якість цих підручників. Аж до кінця XVIII ст. навчання риториці велося латинською мовою, сухо й схоластично; адресатом був слухач духовного навчального закладу, якого орієнтували на розрізнення видів проповідей і правильне розташування їх частин. Такими були, наприклад, посібники архієпископа Анастасія Братковського (1806 р.), „Руководство к церковному красноречию”, підручник 1820-х років, перекладений з латини, книга І. Ризького лише підсумовували в цій галузі усе досягнуте, прагнучи до упорядкування матеріалу.

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в с.Чорнухи на Полтавщині в бідній козацькій сім’ї. Ще в дитинстві в Григорія проявляється хист до гри на народних інструментах та складання віршів. Першу освіту здобув у сільського дяка, а згодом його віддали до церковнопарафіяльної школи, де ще більше стають помітними його здібності до наук, співу та музики. У 1738 році Григорій Сковорода вступив до Києво-Могилянської академії. У грудні 1741 року, згідно з царським указом, Г. Сковороду разом з іншими музично обдарованими студентами заберуть до придворної хорової капели цариці Єлизавети, де близько трьох років він буде співаком і дістане ґрунтовну, як на той час, музичну освіту і звання „придворного уставщика” та розширить свій мистецький обрій, що потім віддзеркалиться у його творах. Повернувшись в Україну продовжує навчання в Академії, а потім, як член російської місії, їде за кордон.

На формування Сковороди як ритора зробили вплив теоретичні настанови риторик та поетик, які він мав можливість засвоїти в Києво-Могилянській академії настільки, що й сам викладав поетику спочатку в Переяславській семінарії, а потім – у Харківському колегіумі, відразу ставши педагогом-новатором, бо вже з перших кроків педагогічної діяльності він почав утілювати в навчанні й вихованні нові принципи. Г.С. Сковорода виходив з потреб життя, ураховуючи природні нахили та здібності слухачів. Учні його любили за те, що він говорив просто, без зайвих жестів і заучених фраз, наче батько з рідними дітьми. Від його слів віяло безмежністю думки, життєвим досвідом та щирими переконаннями. Прості вдумливі виклади супроводжувалися притчами, змістовно насиченими, іноді доповнювалися багатозначними алегоріями. Не можна було слухати такого викладача пасивно.

Г. Сковорода віддав данину панегіричному жанру. Києво-Могилянська академія з давніх-давен славилася як школа, де вміли складати панегірики на честь сильних світу цього. Здебільшого ці вірші не мали ніякої художньої цінності, і писали їх спудеї з чисто практичною метою – звернути на себе увагу тих, хто міг допомогти зробити кар’єру. Нестриманість і нескромність українських шкільних панегіристів відзначає багато дослідників. Нічого цього ми не знайдемо в панегіричних віршах Г.Сковороди. Недарма поет у числі інших вад свого часу в ранній редакції пісні „Всякому городу нрав і права” відзначає і брехливість тогочасних панегіристів: „Тот панигірік сплЂтает со лжей”. Г.Сковорода ніколи і нікого не улещував і не прагнув за допомогою віршів здобути якісь блага: його вірші відзначаються натхненням і щирою схвильованістю. В одній з найбільш ранніх пісень Г.Сковорода прославляє єпископа І. Козловича, слідуючи за звичним трафаретом цього жанру. Він виявляє при цьому почуття міри й такту, спонукаючи покровителя до сприяння моральному вихованню громадянства. Ще більшою щирістю, теплотою й оригінальністю характеризується „отходная пЂснь” Гервасію Якубовичу. На загальному тлі панегіричної поезії, сповненої безмірних вихвалювань покровителів, ця пісня могла здатися надто скромною. Г.Сковорода визнає за потрібне пояснити адресату: „Правда, наша пісня майже зовсім селянська й проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності й простоті вона щира, чиста й безпосередня”. Він висловлює своє презирство до лестощів, якими підсолоджували свої твори тогочасні невгамовні панегіристи. Ця тема, очевидно, зачіпала його естетичну свідомість. Те саме слід сказати й про панегірик Йоасафові Миткевичу, у якому Сковорода вихваляє покровительство наукам, „благость”, „кротость”, доброту, порівнюючи єпископа з добрим садівником. На словесно-образні та формально-стильові особливості вірша вплинули прийоми й засоби, регламентовані поетиками XVII – XVIII ст.

У 1759 році Г.Сковорода переїздить до Харкова й викладає в місцевому колегіумі поетику. У колегіумі про нього йшла слава як про талановитого поета, відомого вченого й оратора. Але через 10 років він остаточно вже залишить стіни Харківського колегіуму, так і не знайшовши спільної мови з начальством. З цього часу й до самої смерті Г. Сковорода буде мандрівним філософом та народним учителем-просвітителем.

Обговорюючи третє питання обов’язково зазначте, що в XVI ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла сліпучо-яскрава зірка таланту Станіслава Оріховського, світло якої із захопленням спостерігала вся освічена Європа. Найвизначніша постать серед східнослов’янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латини С.Оріховський спізнав славу ще за життя.

У Західній Європі його величали „рутенським (українським) Демосфеном”, порівнювали з Цицероном. Відомий польський історик Мартин Кромер з такими словами: „ Не думай, мій Оріховський, що твоє ім’я не відоме за кордоном. В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині мені доводилося чувати схвальні відгуки про твої твори, які становлять гордість і захист Вітчизни. Я не зустрічав там ученого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості...”.

Станіслава Оріховського отримав визначну на той час освіту. Жага до науки та мандрів підштовхнула його продовжити своє навчання у Віттенберзькому та Падуанському університетах – найславніших на ті часи наукових закладах Європи. У Віттенберзі він знайомиться з Мартіном Лютером – основоположником однієї з течій протестантизму. Мартіну Лютеру настільки припав до душі гострий на розум юнак, що він поселив його в себе.

С.Оріховський відомий своїми науковими ідеями. Він вивчає світові цивілізації й доходить висновку, що саме трипільці та їхні нащадки створили культуру, яка стала найвеличнішою прабатьківщиною індоєвропейської та інших регіонів культурного прогресу.

Непересічність особистості С.Оріховського проявилася і на терені історичному. Так, на відміну від представників риторичного напряму європейської історіографії доби Відродження, які, в основному, посилалися на авторитет античних авторів, він ввів у сучасну йому історіографію поняття новітнього історичного документа, який охоплював поточні події та явища суспільного життя. С.Оріховський обґрунтовував також необхідність критичного підходу до такого роду історичних джерел. У майбутньому розвиток подібних принципів привів до утвердження історії як наукової дисципліни.

Крім того, він заклав передові для свого часу політичні ідеї. Ідеться про розробку ідеї правової держави. Письменник вважав, що в тих країнах, де нехтується природне право (постають тиранічні форми влади), усе без винятку населення перетворюється на невільників. Звідси й інший висновок: гарантом свободи громадян є правовий устрій держави. Таким чином, твори Оріховського тим цінні для нашого сучасника, що не втратили своєї актуальності та значення і в наш час.

С.Оріховський безперервно підкреслював, що він з Роксоланії, тобто з України, і цим вплинув на духовне відродження української нації. Свої твори часто підписував подвійним прізвищем – Оріховський-Роксолан або Оріховський-Русин.

Права та свободи українського народу постійно відстоювались у його працях. Ось цитата з його листа до польського короля Августа Ягелона: „ Та доки ти живеш у Краківському замку, люд на Русі нещасливо гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить, міста попалено, фортеці зруйновано, багатьох славних лицарів посічено або забрано до полону, немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов’язано і забрано разом з реманентом і худобою, без чого жодна сільська праця неможлива ”.

С.Оріховський був ученим, який мав відвагу формулювати непопулярні погляди, протистояти всьому, що суперечило поняттям справедливості.

У Західній Європі С.Оріховський був добре відомий. Так, П.Рамузіо ознайомившись з „Промовою на похороні Сигізмунда І” домовився про її публікацію. Він пише: „А оскільки гідні похвали не тільки ті, які самі себе в чомусь виявили, а й ті, що описали вчинки інших, ти теж уславив себе своєю красномовністю. ” Лист С.Оріховського до Рамузіо було вміщено в збірнику зразків ренесансної епістолярної прози, виданому в 1556 році у Венеції, а „Промова” через три роки була включена до антології, яка містить кращі зразки латинської ораторської прози доби Відродження й видрукувана під назвою „Промови найславніших у світі мужів”

Від часу його смерті минуло більше чотири з половиною століття. Ім’я С.Оріховського-Роксолана та його глибокі думки призабулися в пам’яті. Але наш обов’язок – не забути ім’я великого патріота нашої землі, який присвятив свій талант красномовства її звеличенню та утвердженню. Саме тому в плеяді визначних людей дебатного руху він посідає високе місце.

Козацьке красномовство. Ораторське мистецтво особливо поціновувалось у козацькому середовищі. Кандидат у гетьмани завжди повинен був виступати з промовою про те, як він розуміє призначення, як збирається організувати військо на боротьбу за волю матері − України, що для нього є вірність товариству тощо. До особливого красномовства гетьмани вдавалися, проголошуючи бойовий заклик. Адже з ним вони зверталися не тільки до козацтва, а й до всього православного населення України. Високий рівень козацького красномовства значною мірою зумовлювався отим феноменальним демократизмом, якого і близько ще не знала Європа.

За Козаччини необхідним атрибутом шляхетського шлюбного етикету було „віддання” панни після повернення з церкви. Панну – той „живий клейнод” – від імені батьків передавав коханому один з гостей, який виголошував промову. Звичай вимагав, щоб оратор перерахував цноти та переваги молодої панни, заслуги роду, описав їхній герб. Орація носила яскравий бароковий характер. З не меншою помпою від імені чоловіка відповідав інший оратор. Промови мали панегіричний характер і були насичені гумором.

На весіллях гетьманської рідні та генеральних старшин проголошувалися численні вітальні промови та згодом писалися панегірики. Так, на шлюб Івана Обідовського з Ганною Кочубей, донькою генерального писаря Василя Кочубея, відома промова придворного поета Стефана Яворського, проголошена в батуринській Свято-Троїцькій церкві. Оратор вітав зі шлюбом „гербовне пташеня гетьманського сестринця вельможного Іоана з Обідова”. Автор згодом видав про це книгу „Виноград Христов”.

На тому весіллі також був присутнім митрополичий писар Пилип Орлик, який невдовзі надрукував шлюбний панегірик „Сарматський Гіппомен”. Поет подарував молодим весільну пісню Гіменея, бога шлюбу. За численними бароковими прикрасами поеми можна простежити перебіг пишного українського весілля. Урочистості відбувалися в Батурині та Києві. Після обрядової церемонії молоде подружжя Обідовських у батуринському Сеймі вітав сам гетьман Іван Мазепа, а за кілька днів вони поїхали до Києво-Печерської лаври за духовним благословенням.

Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови досконалого володіння матеріалом. Жодне красномовство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостатньо повні, а він сам не переконаний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, категоричності, безапеляційності. Тоді вона сприйматиметься людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ораторського мистецтва на людей, які були настроєні переважно вороже. Про нього розповідає Георгій Кониський у книзі „Історія русів”. Реєстрові козаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмельницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли виступити проти нього. І він звернувся до козаків з такими словами: „ Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими. Ми підіняли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Усі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність… Пощо ж нам, браття, бути нечулими й волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні й непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови й віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне й нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами й повсякчасним відчаєм?… Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством… І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас з гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщенням і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї”. Ледве завершив Б.Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали волати: „Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов’язок наш кличуть ”.

Формування Б.Хмельницького як видатного полководця та політичного діяча було б неможливим без отримання фундаментальної освіти. Її, на думку дослідників, Богдан поїхав отримувати до Львова, де в 1608 році Станіслав Жолкевський заснував єзуїтську колегію. У колегії юний Хмельницький навчався декілька років, пройшов класи граматики, поетики й риторики, вивчив польську та латинську мови, тобто здобув звичайну для незаможного шляхтича того часу освіту…

Іншим прикладом риторичного таланту Б. Хмельницького є така історія. У червні 1653 року дорогою, прокладеною по греблі млина, у Купин вступило військо Богдана Хмельницького. Біля млина досі зберігся древній Богданів дуб – до однієї з його гілок великий гетьман прив’язав свого коня. Переказ розповідає, що через кілька днів ця гілка раптово всохла. „Ох, не на добро”, – шепотілися люди.

Може, це усього лише переказ, але факт свідчить, що в розташований кілометрів за десять від Купина табір Б.Хмельницького прийшла сумна звістка: у Молдавії мултанський паша розбив війська старого Волоського господаря і його українських союзників на чолі з Тимофієм Хмельницьким. Загинуло близько п’яти тисяч козаків. Цей факт призвів до бунту. Лише сміливість і красномовство Богдана Хмельницького, котрий не побоявся вийти до схарапудженого натовпу, врятували ситуацію. Після чого гетьман із військом був змушений спішно залишити Поділля й відійти під Білу Церкву.

Через кілька місяців, отримавши важку гарматну рану, помер і сам Тимофій. Для гетьмана це був подвійний удар – на улюбленого сина Богдан покладав усі свої надії. Гілка на дубі млина дійсно засохла не на добро. Смерть Тимофія стала важкою втратою не лише для Богдана, а й усієї України. Для Юрася Хмельниченка гетьманська булава виявилася непосильною ношею і країна сповзла в безодню Руїни...

Зразком дипломатичної риторики Б. Хмельницького є його Переяславське слово. 18 січня 1654 року в м. Переяславі з виключною урочистістю відкрилася рада, на якій з промовою виступив Богдан Хмельницький: „ Панове полковники, осавули, сотники, і все військо Запорозьке, і всі православні християни. Відомо то вам всім, яко нас бог свободив з рук ворогів, гонящих церкву божію… Що вже 6 літ живемо без государя в нашій землі в безперестанних бранях і кровопролиттях… Для того нині зібрали єсмя раду, явну всьому народу, щоб єсти собі обрали государя з чотирьох, котрого ви хочете. Перший цар є турецький, як многожди через послів своїх призивав нас під свою область, вторий – хан кримський, третій – король польський, котрий буде сами похочем, і тепер нас ще в прежнюю ласку прийняти може; і четвертий є православний Великоя Росія государ… – тут якого хочете ізбирайте ”.

Інший гетьман-златоуст України – Іван Мазепа – як і більшість тогочасних шляхетських дітей початкову освіту здобув вдома. У цьому велика заслуга його матері Марини, яка входила до Луцького православного братства й була дуже набожною. Саме вона виховала свого сина в глибокій пошані до православної віри й навчила його читати та переписувати Євангеліє. Очевидно, що десь протягом 1650–1657 років майбутній гетьман навчався в Києво-Могилянському колегіумі. Про це свідчив у своєму знаменитому щоденнику вірний соратник І.Мазепи Пилип Орлик. У цей час майбутню академію очолювали Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський. Знаменитий Києво-Могилянський колегіум, який був заснований видатним церковним і культурним діячем Петром Могилою, відповідав загальноєвропейським аналогам й прирівнювався до вимог і стандартів, які існували в інших країнах. Структура колегіуму складалася з восьми класів (шкіл), куди входили: аналогія, інтима, граматика, синтаксема, поезія, риторика, філософія, а пізніше богослів’я. Курс навчання тривав сім років.

Згідно з твердженнями сучасника І.Мазепи літописця Самійла Величка майбутній гетьман України закінчував клас риторики. У класі риторики юний І.Мазепа опановував мистецтво складання промов, які виголошувалися на різних урочистостях та офіційних зустрічах, святах, весіллях тощо. Тут також він навчався писати найрізноманітніші листи й послання. На практиці знавців риторики використовували ще й під час судових розборів, коли треба було довести права тієї чи іншої сторони.

Викладачі, які навчали майбутнього гетьмана України, як і європейські гуманісти, бачили своє завдання не лише у засвоєнні слухачами великої античної спадщини – на сторінках риторичних курсів трапляються десятки імен відомих представників найрізноманітніших галузей знань, напрямів і шкіл ранньомодерної Європи. У риторичних курсах професорів Києво-Могилянської академії виховувалося зацікавлення як багатьох проблем суспільно-політичного життям України так і загальносвітового історичного минулого й сучасного.

Риторичний курс, який пройшов І.Мазепа, був поділений на, власне, риторику й діалектику. Перша поділялася на три частини, у яких говорилося про силу красномовства, ораторську мову та про тему досліджень епілогу й покажчика. При вивченні діалектики йшлося про поділ суджень, визначення предикабілії й предикаменти (терміни суджень), про суть і різновиди силогізму (демонстративний, доказовий, софічний) тощо. Про рівень тогочасного навчання свідчило те, що одночасно з І.Мазепою в колегіумі навчався відомий церковний і культурний діяч другої половини ХVІІ століття, просвітитель Московської держави Самуїл Петровський (Симеон Полоцький). „...Мазепа вельми гарно провадив розмову й любо було його слухати, все одно, з ким і про що не говорив ” – так засвідчував риторичне вміння свого патрона його вірний соратник Пилип Орлик.

Академічним риторам не були чужими нові для того часу течії в західноєвропейській освіті та культурі. Основою гуманізму києво-могилянських професорів була актуалізація, закладеної в особі гідності й виховання людини-громадянина. Риторика розвивала не лише моральні якості людини, а й почуття прекрасного в органічному зв’язку естетики гуманістів з життям, мистецтвом, вихованням активної та діяльної людини. Під час навчання в класі риторики, яке, до речі, велося на латинській мові, І.Мазепа вичав і питання психології, де розглядалися такі поняття, як „воля”, „свобода волі”, „властивості інтелекту і волі” тощо. Мабуть, що саме в стінах колегіуму І.Мазепа ознайомився з доробком знаменитого італійця Ніколо Макіавеллі, а особливо з його політичним трактатом „Володар”, витяги з якого любив цитувати під час своїх лекцій І. Галятовський. Усе це сприяло формуванню широкого світогляду відомого політичного й державного діяча.

Після навчання в Києві І. Мазепа переїздить до Кракова, де протягом року проходить один з курсів Ягелонського університету. На жаль, до цього часу не віднайдено джерел, що свідчили б про те, які саме предмети вичав у старовинній столиці Польщі І.Мазепа. Однак, можемо припустити, що цей навчальний курс в одному з найпрестижніших університетів не тільки Речі Посполитої, але й усієї Центрально-Східної Європи був пов’язаний з поетикою, адже як засвідчували згодом сучасники І.Мазепи він умів досить добре віршувати.

Можливо, що протягом 1658 – першої половини 1659 років І. Мазепа закріплює здобуті перед тим знання в одному з єзуїтських колегіумів Речі Посполитої й тим самим повторює шлях Б. Хмельницького, який також навчався у Львівському єзуїтському колегіумі. За рівнем навчання тогочасні школи католицького ордену єзуїтів поділялися на так звані повні й неповні. Програма повних колегіумів складалася з трьох ступенів, до яких входили п’ятикласний курс гуманістичних наук (т.зв. середньої школи), три- чи дворічний курс з філософії й чотирирічний курс з теології. Очевидно, що І. Мазепа належав до тієї світської молоді, яка не бажала присвячувати себе духовній кар’єрі (тим більше – католицькій) й обмежувалася лише вивченням програми середньої школи та студіюванням філософії. Усі курси читалися латинською мовою, а тому І.Мазепа досконало оволодів цією основною на той час загальноєвропейською мовою. Це дозволило йому в оригіналі читати Цицерона, Овідія, Цезаря, Тіта Лівія, Езопа, Федра та інших авторів. Французький дипломат Жан Балюз, який вже під час гетьманування І.Мазепи спілкувався з ним, свідчив про нього: „ ...Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших ”. І.Мазепа вільно володів французькою мовою. У Парижі та „на півдні” Франції він мав змогу ознайомитися з книгами європейських гуманістів Мішеля де Монтеня, Франсуа Рабле, Маргарити Наварської та ін.

Гетьман часто призначав на відповідальні уряди людей не тільки високоосвічених, а й небайдужих до письменства. Так, відомо, що він поставив глухівським сотником Олексія Туранського, який непогано віршував латиною. У 1705 році чернігівським полковником стає володар чималої бібліотеки, автор історичної хроніки Павло Полуботок. П.Орлик з’явився в оточенні гетьмана передусім як поет. Пізніше він ностальгічно згадував побачене в палаці свого патрона: „ Незабутня для мене й досі величезна бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі книжкові багатства, рівних яким не було в Україні ”. „Добродію і ктитору” завдячують у передмовах, присвятах до власних творів І.Орновський („Муза роксолянська”,1688), С.Яворський („Луна голосу, що волає в пустелі”, 1689), П.Орлик („Алцід російський”, 1695), С.Мокрієвич („Виноград, домовитом, благим насаджений”, 1697), Д.Туптало („Руно орошенное”, 1697), Ф.Прокопович („Володимир”, 1705), Л.Горка („Йосиф Патріарх”, 1708), автори підручників риторики „Roctra Tulliana”, діалектики „Prolegomena dialecticae”, філософії „Philosophia naturalis et ulfaranaturalis” та піїтики „Lyra Heliconis”.

Після Пилипа Орлика залишилася літературна спадщина у формі листування, універсалів, промов, панегіриків та „Діаріуша подорожнього”, тобто щоденника. Вони свідчать, що Пилип Орлик був вельми освіченою людиною й мав неабиякі публіцистичні здібності. Майже всі його писання вирізняються надзвичайною художністю, бароковим красномовством, вільним володінням кількома мовами, частим звертанням до історичних прикладів та міфології. Такі, наприклад, його листи до Карла XII, запорожців та гетьмана Івана Скоропадського, у яких він описує злигодні народу під час татарських набігів. Особливо цікавий для характеристика П.Орлика як письменника-публіциста його „Діаріуш”, у якому він робив записи від 11 жовтня 1720 року до кінця 1730 року. Писано його добірною польською мовою, рясно оздобленою латинізмами та церковнослов’янізмами. Соковито, емоційно, з цікавими деталями та характер




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-03-28; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 568 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

В моем словаре нет слова «невозможно». © Наполеон Бонапарт
==> читать все изречения...

777 - | 729 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.012 с.