Чи був Іван Франко красномовцем?

„Промову Франкову всі присутні вислухали з роззявленими ротами, надзвичайно уважно... ” (І. Кобилецький).

Василь Сімович справедливо зазначив, що „віршами, оповіданнями, статтями в газетах, а то живим словом пропаганди доводилося молодому Каменяреві переломлювати „граніт, лупати ту скалу”, у яку збилося життя галичан. Як згадує М. Мочульський, „.. д-р Володимир Охримович у своїх „Причинках до біографії і характеристики Івана Франка” написав, що Франко не був красномовцем. Я не міг би сказати цього про Франка. Я чув не раз Франка, як він промовляв на вічах, зборах, засіданнях і сходинках, і мушу сказати протилежне – він був красномовцем. Правда, він говорив спокійно, без патосу, без жестикуляції, але слова плили з його вуст заокруглені, образові, закрашені іронією; плили й плили, ворушили серце, переконували залізною логікою розум. І. Франко як промовець не грав на людських душах тільки лірикою, він не був демагогом, він оперував фактами, холодною дійсністю; коли треба, колов, пік, батожив і переконував своїм розумом і мудрістю, а Михайлина Рошкевич наголосила, що „Франко так красно промовляв, що я мала враження, ніби сиплються перли”.

Хоч Володимир Охримович і зазначав, що „Франко не був красномовцем”, проте далі в тексті його спогадів читаємо, що промови Івана Франка все ж дуже подобалися останньому, оскільки він написав: „...але я дуже любив слухати, як він промовляв чи на засіданнях і сходинах, чи на викладах, чи на зборах і вічах. Він говорив короткими, простими реченнями, без зайвих додатків, без риторичних прикрас і зворотів, без хвастощів, без демагогії, без фальшивого або пересадного пафосу, говорив ясно і зрозуміло. Ніколи не відбігав від річі, про яку була мова, ніколи не пописувався своїм знанням і своєю ученістю. Завсіди говорив з глибини свого переконання, без хитрості, без лукавства...

І. Кобилецький пригадує, як запросив Івана Франка на відкриття „Читальні” в Ясениці-Сільній. „Промову Франкову всі присутні вислухали з роззявленими ротами, надзвичайно уважно. Скінчивши свою промову, Франко пояснював книжки, що привіз, як їх треба читати і розуміти”.

Марко Черемшина не може знайти у своєму досвіді прецедента щодо ораторських здібностей І. Франка, він описує, яку силу мало слово І.Франка на маси, проектуючи особливості дії слів І.Франка, власне, на себе: „... до того часу видавався мені наймудрішим бесідником професор Чиглярж, що викладав римське право, однак коли я почув Франка, поставив я його далеко вище Чигляржа і вище всіх бесідників із мітингу. Хотілося перед ним упасти й цілувати його руки й ноги. Хотілося його нести, щоб не запорошив своїх ніг порохом вулиці. Хотілося обсипати його цвітом. Та через тисячну юрбу не удалось мені пробитися до нього, і я вийшов, мов оп’янілий маєстатом його величі”.Отже, мовлення Івана Франка було сугестивним (навівання).

Про те, як слухачі сприймали І. Франка, дуже вдало сказав М. Черемшина: „Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? – Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко дальш.

Коли І. Франко кандидував до парламенту, він активно виступав на вічах, про що збереглося багато згадок. До прикладу, „незабаром прийшов Франко, мужчина з високим чолом, одягнутий в сірий одяг, у вишиваній сорочці, середнього росту та кремезної будови, з рудавим густим волоссям. Я встав, вклонився... Франко говорив просто, щиро і був дуже привітний, мене захопив своєю поведінкою.

Талант Франка-промовця відчували всі його слухачі, про що також красномовно згадує М. Мочульський: „... віче щойно було почалося; промовців було обмаль, і Франкові раз у раз доводилося промовляти. Автор „Зів’ялого листя” підходив несміливою ходою до трибуни і промовляв, а селяни слухали його уважно, притакували йому, сміялися, часом затискали кулаки і оплескували його.

Про ораторські здібності І. Франка пише і В. Дорошенко: „Мені довелось почути Франка і як оратора. Тоді ж таки, під час курсів, відбулося у Львові перше віче українських народних учителів Галичини й Буковини, на яке комітет запросив і Франка, що тішився серед учительства великою популярністю. Поява Франка, по якого ходила окрема депутація, вислана вічем, викликала справжню овацію на його честь. Довго не вмовкали оплески і вигуки: „Слава!” – у відповідь на привіти узяв слово Франко.

„Говорив він тоді коротко, і хоч промова його не була заздалегідь обдумана, а була ніби відповіддю на звернені до нього слова, проте була архітвором ораторського мистецтва, що поєднував великий розум надзвичайно талановитої людини, високу освіту й інтелігентність із простотою вислову селянина, його природною мудрістю. Іван Франко закликав українське учительство стійко боротися за права рідного народу. Промова його знову викликала бурю оплесків ”.

Степан Баран захоплено згадує про вічеві промови Франка: „...знаю також, яке величезне враження справляли на селян вічеві промови Франка, що говорив спокійно, речемо, наче батько до рідних дітей. Зміст його промови залишався не затертий у пам’яті слухачів, І.Франко кількакратно заїжджав на віча до Мостиськ... Батько розказував мені також, що І.Франко по закінченні віча, маючи якихось дві години часу або й більше до від’їзду поїзда, запрошував невеличкий гурток відомих у повіті господарів до окремої кімнати в корчмі, де при склянці меду провадив з ними гутірку на громадські теми”.

Навіть важко хворий І. Франко виступав, а його промови слухачі сприймали з великим ентузіазмом. Так було і тоді, коли Франко виступав востаннє: „25-26 грудня 1913 р.у великій залі жидівського товариства „Яд Харізум” при вул. Бернштейна у Львові відбувся останній крайовий з’їзд Української національно-демократичної партії під проводом д-ра Костя Левицького, як голови Народного комітету... Першого дня з’їзду з’явився й І. Франко, і йому дано місце в першому ряді крісел. Він прислухався до дискусій і попросив слова... Франка привітали оваційно вже при його появі в залі, вітали оваційно і його коротеньку промову на з’їзді. Говорив він зі свого місця тихим, зламаним голосом, і його промову змогли чути тільки найближчі до нього сусіди... Франко скінчив свою промову, яку покрила буря оплесків, і вийшов із зали. І це була остання в житті публічна промова Франка.

Не лише для галичан були цікавими промови І. Франка, зауважує Н. Романович-Ткаченко, його слухали з задоволенням і емігранти, а це вже, безперечно, свідчення наявності ораторського хисту, таланту, порівн.: „Нас, емігрантів, завжди тягло до нього, вабила його блискуча, дотепна бесіда, революційне уособлення... чарували нас його поезії... Ми ходили на його відчити, виклади...”.

Обговорюючи п’яте питання майте на увазі, що І. Франко добре знав проблеми правознавства, тому й міг виступати на цю тему перед будь-якою аудиторією, брати участь у полеміці, дискутувати. Цікавими для сучасної юриспруденції є думки І. Франка щодо побутового права і форм землеволодіння, питань забезпечення територіальними громадами правопорядку на своїй території, ваги громад у політичному житті, їх участі в розвитку освіти тощо. І. Франко мав велику популярність серед населення як правозахисник: „ Люди, що вже наслухалися від нас про Франка та його працю, роєм ходили, щоб як-небудь доступитися до нього, аби стиснути йому руку або бодай побачити його, почути його голос...”

Як відомо, важлива ознака, що пронизує практично усі сфери людської діяльності – це певне ставлення до закону та інших управлінських механізмів, вміщуючи і саму державу. Цю ознаку можна схарактеризувати відповідно як „юридизм” чи „аюридизм ”. І.Франку був притаманний юридизм, адже у свій час І.Франко розгорнув „широку публічну вічеву передвиборну акцію, на яку в час призначення виборів не треба було дозволу державної політичної влади... ”

Аксіомою є те, що „потреба переведення політичної організації й політичної активізації українських мас у Галичині” була тією справою, що їй І. Франко присвячував велику увагу і сам здавна брав у ній якнайбільшу участь. На переломі двох століть – XIX і XX – ім’я І. Франка було популярне в українських галицьких селянських масах, як нічиє інше з живих тоді наших провідних людей. Свідомі українські селянські маси вважали І. Франка за свого духовного провідника і раді були бачити його в лавах своїх політичних виборів. І. Франко в 90-х ро ках двічі кандидував на посла до австрійського парламенту: раз у виборчій окрузі сільських громад повітів Тернопіль, Збараж, другий раз – у такій же окрузі повітів Перемишль, Мостиська і Добромиль”.

Яків Остапчук залишив нам докладний опис виступу Франка на одному з передвиборних віч: „Почалося віче. По коротких формальностях, по виборі президії, забрав слово І.Франко. Громи оплесків привітали його появу. Говорив до порядку денного: про близькі вибори до парламенту, пояснив, що таке конституція і яку роль у конституційнім ладі відіграє представництво в парламенті. Говорив легко, без жодної напруги. Кожна думка, кожне слово були в нього ясні та зрозумілі. Прикладами та вдатними дотепами немов підмащував і тим робив ніби легшою до зрозуміння свою промову. Не говорив довго, але, здається, вичерпав геть усе, що на ту тему можна було сказати на народнім вічі, де поруч цього питання мусили бути обго­ворені ще й інші, не менш важливі справи. Скінчив, ізнов оплески, немов подяка за щирий труд нинішнього дня і за всі труди життя…”

Іван Кобилецький у своїх спогадах „Дещо про Франка” пише про його активну діяльність як члена радикальної партії: „Під час двох з'їздів радикальної партії я теж здибався з І.Франком. Його промови на з’їздах радикальної партії, які справляли тоді на мене колосальне вражіння, тепер не пригадую. Ясько Остапчук у своїх споминах говорить, що І. Франко у своїй кандидатській промові на посла в 1899 році „промовляв чудово ”. Говорив про панщину. Кожному слову його збори голосно аплодували. Зал тернопільських військових бараків, певно, ніколи ані перед тим, ані потім не був свідком такого піднесення, з яким тоді збори прийняли кандидатуру І.Франка. Але не тільки українці подивляли дар бесіди в І. Франка. Адвокат зі Сколього доктор Фарес, єврей, говорив, що в році 1894 або 1896 поступова інтелігенція польська і єврейська скликали публічні збори в залі львівської ратуші, де на головного бесідника запросили Івана Франка. Такої промови доктор Фарес ніколи уже потім не чув, і здається йому, що мури львівської ратуші ніколи вже не почують такої промови. Отже, адвокати – сучасники Франка – давали йому найвищу оцінку.Адвокат Степан Баран також згадує, що І. Франко надавав великої ваги риторичній діяльності юристів, зокрема адвокатів. Наголошував на таких комунікативних якостях І.Франка, як уважність до співбесідника, бажання зрозуміти його, надати пораду, особливо це стосувалось молодих, майбутніх юристів: „При моїй першій візиті Франко розпитував мене, який я студіюю фах, ким хочу бути після скінчення університету, що мене цікавить і чим молодь тепер цікавиться... На загальний запит я відповів, що студіюю право і по закінченні студій, складенні правничих державних іспитів, осягненні ступеня доктора прав та після відбуття обов'язкової семилітньої практики в суді і в адвокатській канцелярії та складенні адвокатського іспиту хочу працювати як адвокат. На незалежній посаді адвоката матиму спромогу й розгорнути широку працю для народу, і якраз це я хочу робити...».

І. Франко уважно прислухувався до цієї моєї своєрідної сповіді й до моїх планів на майбутнє. Похвалив мене за вибір знання, кажучи, що в наших відносинах у Гатчині ідейний український адвокат може віддати безпосередньо найбільше прислуг своєму народові, зокрема нашому безпомічному селянству, що на кожному кроці потребує правової допомоги і оборони. І. Франко знав це з власної практики громадського діяча, що сам вийшов із села й у своїй громадянсько-політичній праці стикався з селянами... Та й такого українського ідейного адвоката, щирого дорадника й оборон ця українських селян Франко змалював в одному з своїх романів в особі молодого адвоката д-ра Рафаловича".

Повість „Перехресні стежки” влучно та яскраво відображає особливості праці юриста в Галичині того періоду. Як зазначав сам І. Франко, „в особі д-ра Рафаловича в повісті „Перехресні стежки” висвітлив громадську діяльність д-ра Євгена Олесницького в початках його адвокатської праці. Він (д-р Олесницький) не раз з повним успіхом безкорисно боронив наших незрячих, темних селян від утисків з боку польських ве­ликих землевласників, жидівських лихварів або повітової адміністрації, що була в той час виключно в польських руках. Знову ж насильницькі події в панщизняні часи над нашими селянами, включно з нашими сільськими священиками, що змальовані в поемі „Панські жарти”, стосуються до одного з наших галицьких сіл”.

В. Калиновим також звертає увагу на публічну діяльність І. Франка, специфіку його виступів перед народом, а також коментує судові процеси, до яких той був причетний, аналізує його судові промови, виступи, дещо торкаючись специфіки комунікативної діяльності письменника, його таланту як промовця, наводячи свідчення очевидців та повідомлення у пресі.

Уперше І. Франко був викликаний до суду як свідок у березні 1977 року щодо діяльності групи М. Павлика. У січні 1878 р. Іван Франко разом з однодумцями був уперше засуджений. Удруге його заарештували у 1880 року під час поїздки на Коломийщину. Під слідчим арештом він просидів три місяці, але засуджений не був. Улітку 1889 р. І. Франка заарештували втретє. Саме в цей період, як зазначає В. Калинович, Франко активно виступає перед селянами і робітниками, роз’яснюючи політичне значення виборів, здійснюючи просвітницьку роботу. У цей період особливо виявляються комунікативні здібності молодого письменника, його ораторський талант, оскільки І.Франко демонструє переконувальну силу своїх виступів. Цю діяльність І. Франко, зокрема, скерував на галицьку студентську молодь.

В. Калинович наводить цікавий факт щодо специфіки діяльності тогочасної поліції: „У справі засудженого І. Франка в процесі 1878 р. чималу ганебну роль відіграв ув’язнений на три роки за крадіжку кухар Кароль Скаміна, який протягом трьох тижнів сидів в одній камері з І. Франком, завоював його довір’я, а потім виступив головним свідком прокуратури проти І. Франка. Кароль Скаміна звернув увагу саме на виразність промов І. Франка, на його вміння використовувати цікаві образи, зрозумілі простому люду, зокрема К. Скаміна зазначав, що „ критикуючи суспільний лад, Франко порівнював його з копицею сіна, де найнижчу й найширшу суспільну верству становлять селяни, потім йдуть ремісники і міщани, військо, а найвища верства – це пани, суди й інший державний апарат...”.

Сила слова, мовленого Іваном Франком, була такою, що його судових промов влада боялася, тому судові процеси, зокрема і 14 січня 1878 р., робили закритими, але, як наголошує В. Калинович, „під впливом громадської думки суд був примушений провести відкритий процес” Як свідчить М. Возняк, „у статті „Із зали карного суду”, надрукованій після закінчення процесу в часописі „Правда” писали: „Крізь високі вікна зали б’є світло на порожні лавки суддів присяжних, на висунену лавку прокурора, над диванами встелений поміст. Між вікнами під стіною у півтемнім світлі сидять судді. А далі, нижче, на вижолоблених ланках, у світлі і до світла, сіли обвинувачені. На трьох з них, Котурніцькім, Терлецькім і Франку, а особливо на останніх двох, видні сліди довгого перебування у в'язниці. Лиця помарнілі, зарослі густими бородами. Вираз лиця обвинувачених відмінний від звичайних обвинувачених, які тут день в день стають перед судом. Останні тільки крадькома глипають на публіку, очі опускають униз, бояться глянути в очі суддям... Інакше з тепер обвинуваченими, їх лиця помарніли, але тільки з незвичайної невигоди, з-під високого лоба глядять ясні очі, сумовиті, але спокійні, мов го­ворять про певність і спокій духа. Сміло, одверто, навіть весело глядять вони на публіку, мов раді бачити коло себе людей... Обвинувачені, мов не обвинувачені, певним оком глядять на суддів”. Отже, журналісти звернули увагу на зовнішній вигляд так званих звинувачених, на їхню манеру триматися, звичайно, коли цим людям надавали слово - воно було переконливим, оскільки допомагали і паралінгвістичні засоби. На ці процеси було важко потрапити,„проте саме сюди прагнула молодь”. В. Калинович відшукав яскраву за значущістю інформацію про те, що „молодь ходила слухати процес”, бо їй „дуже імпонував молодий Франко – своєю характерністю, сміливим виступом і промовою, яку виголосив з запалом, дзвінким металічним”.

Отже, у повищих спогадах маємо комунікативну характеристику манери Франкового мовлення: голос – дзвінкий, ме­талевий, що виражає впевненість, палку переконаність у тому, про що йдеться. Особистість І. Франка визначають як таку, що володіє характерністю, сміливістю. Сьогодні І. Франка назвали б харазматичною особистістю. В. Калинович наголошує, що І.Франко давав на питання суду ґрунтовні і чіткі відповіді, свої промови Франко проголошував „розумно, ядерно, коротко”, вони справляли велике враження своєю ясною логікою та силою власного.

У своїх творах письменник характеризував актуальні питання юриспруденції, описував конкретні судові справи, висвітлював проблеми законотворчого та правотворчого процесів, наприклад, як засвідчує В. Щурат, І. Франко створив повість „Для домашнього огнища” на основі голосного у Львові судового процесу. За спогадами М. Рудницького, Франка „цікавили побутові події, що знаходили своє відображення... в інформаціях з судових процесів, не менше, як літературні та наукові новини, крім того, І. Франко „зі своєї вічевої акції в Збаразькому повіті залишив слід в оповіданні „Свинська конституція”, яке він почув на вічі від одного селянин. Про цю подію докладно пише Я. Остапчук. Історія, яку подамо тут у викладі Я. Остапчука, засвідчує, що Іван Франко надає великої ваги ролі конституції в житті суспільства, утім він не боявся критикувати недосконалість чинної конституції, обстоюючи права українського, галицького народу: „До столу пропхався старий, худенький дідусь, з довгим на голові волоссям, коротко підстриженим над високим зморщеним чолом.

– Браття-товариші, – гомонів дзвінкий голос промовця, – хоч, щоправда, чоловік я неписьменний, та я не звик ніколи говорити із пам'яті. Коли мене отак, як нині, слухає багацько людей. Мушу мати перед собою письмо і говорити за допомогою письма, щоб, звичайно, чого-небудь не забути, якого слова не проковтнути. Тут говорив нам перед хвилею товариш Франко про конституцію. Про це право, котре вибрали собі люди. А те, що чоловік собі зарадить або люди собі виборюють, мало б їм послужити на пожиток. Воно й певно, що де люди розумні і знають світовий лад, то там конституція для них добро й спасіння, а де мир грішний, такий, як у нас, там конституція стоїть собі на папері, а людям з неї тільки хіна, як з торішнього снігу. А я вам покажу, що у нас, по правді сказавши, конституції люди зовеш не мають.

І ось тепер розложив Грицуня газету, яку йому хтось подав до рук, і він почав з неї ніби щось читати.

– Віз мужик свиню на торг. Як звичайно робиться в такім разі, пов’язав їй ноги, потім поприв’язував спереді і ззаду довоза, щоб потім на торговищі одв’язати і повести на своє місце. Але при в’їзді до міста, де платиться торгове, два сторожі міські, почувши крик свині, приступили до воза, накинулися до мужика з лайкою, що він мучить тварину, та, погрожуючи карою за таке збиткування над Божим створінням, перерізали гострим ножем мотуззя і звільнили свиню, яка мерщій, тільки-но почула себе вільно, схопилась на ноги і, зробивши один скок через полудрабок, опинилася на волі та давай утікати поміж вози і юрби людей. На превелику силу пощастило йому приступити до свині та піймати її за уха і за допомогою інших покласти її назад на віз. Тепер замість в’язати, бо він уже знає, що так невільно, дав жінці віжки до рук, а сам з усієї сили держав свиню, щоб не втекла. Ідучи отаку місто, мужик побачив здалека, як жандарми гнали перед себе дві пари людей, зв’язаних по двоє. „Чекай, – подумав собі мужик. – Ви не знаєте, катюги, що вас там чекає за те, що отак бідних людей мучите. Мені лиш за свиню та й то ледве вдалося втекти з рук тих панів з гострим ножем на рогачці, а за людей буде вам не те, почекай!" Але дивиться мужик, придивляється, чекаючи, що далі буде. От уже той супровід зрівнявся з рогачкою, а стражники гарненько вклонилися жандармам – і ані слова. От подумав я собі: то коли так, то і яка у нас конституція?

– Свинська конституція! – голосно загуділа кількасот – голова громада, а одночасно гамір, сміх, регіт і буря оплесків вкрила цю всім до розуму і серця приполу промову.

Я дивився на І.Франка весь час цієї промови.

Він як узяв Грицуняка на око від першого слова, то ані на мить не змигнув з нього свого зору. Усміхався, прижмурював очі, відхиляв уста, радів, сміявся...

Як Грицуняк скінчив і треба було чекати, поки люди вийдуть із захоплення та заспокояться, то Франко звернувся до найближчих сусідів: „І чого тільки, – каже, – в тім народі не здибаєш? І чи був би в силі хто-небудь зладити видатнішу сатиру на австрійську конституцію, як ця простенька притча вашого Грицуняка. Відомо, що приблизно за два тижні після збаразького віча „Свинська конституція” вийшла окремою брошуркою. Усі, хто був на тому вічі й чув оповідання Грицанюка, "не могли тепер надивуватися з надзвичайної пам’яті І.Франка на оповідання, щоб після списати його слово в слово, так, як воно було переказане”.

Отже, Іван Франко не тільки глибокий філософ, незрівнянний письменник, неповторний поет, сміливий науковець, філолог-поліглот, майстерний літературознавець, об’єктивний критик, талановитий публіцист, а й знавець правознавства, що мріяв реформувати, удосконалювати закони, сприяти втіленню їх у життя. Цей аспект діяльності І. Франка, на нашу думку, ґрунтовно ще не вивчений.

Серед українських судових ораторів можна назвати таких:

Л.О. Ветвінський (1900 – 1980 рр.). Народився в с. Шилелі Ковелської губернії. Його батько – учитель, працював також бухгалтером-ревізором у банку й на залізниці. Сім'я згодом переїхала до Кам’янця-Подільського, де Леонід Олександрович розпочав своє навчання в гімназії. У 1923 р. закінчив юридичний факультет Київського інституту народного господарства (КІНГ). З початку 20-х років XX століття був членом Київської міжобласної, а пізніше – обласної колегії адвокатів до 1949 року (у 1941-1943 рр. – адвокат у м. Куйбишеві). Проводячи кримінальні справи Л.О. Ветвінський вражав усіх яскравими ораторськими здібностями, талановитими судовими промовами, широтою поглядів, глибиною філософського й правового мислення, надзвичайною працелюбністю. Він досить швидко здобув репутацію кращого адвоката-захисника. Його промови в судах ходили слухати колеги, судді, прокурори, студенти. Доповіді Леоніда Олександровича на засіданнях криміналістичної секції колегії адвокатів мали таку популярність, що зал не вміщував усіх, хто бажав його почути. Він також читав дуже цікаві лекції з ораторського мистецтва, зокрема, про спадщину великих судових ораторів минулого.

У 1949 році наказом Міністра юстиції СРСР Л. О. Ветвінського було переведено до Московської колегії адвокатів, де через декілька років колеги визнали його кращим оратором у кримінальних справах. За твердженням Л.Ветвінського, київська й харківська школи адвокатури були тоді значно вище московської.

Леонід Олександрович часто приїжджав з Москви в Україну виступати в кримінальних справах, із задоволенням читав лекції молодим адвокатам, користувався великою повагою у київських адвокатів. У Києві жили його сестра Ніка, батько, донька Тетяна, а після смерті Леоніда Олександровича до Києва повернулася його вдова Олександра Львівна.

У середині 60-х років Ветвінського як православного, безпартійного кращого московського адвоката запросили від Патріархії усієї Русі стати її юридичним радником і представником. Патріарх всієї Русі й усі митрополити Російської православної церкви ставилися до Л.О. Ветвінського з величезною повагою.

Як людина різнобічних інтересів Л.О. Ветвінський досконало опанував англійську мову й читав в оригіналі та перекладав зарубіжну юридичну літературу й законодавчі акти інших держав, писав передмови до цих видань.