Вступ
Нервовій системі в організмі людини належить особливо важлива роль. Що б не робила людина, що б не діялось в її організмі, ніщо не відбувається без участі нервової системи. Вона здійснює взаємозв’язок окремих органів між собою і всього організму з навколишнім середовищем.
В організмі немає жодної ділянки тіла, де б не було нервових утворень. Вони є усюди: в м’язах, серці, кістках, судинах, шлункові, кишках, печінці, легенях, шкірі, нирках і т. д. Тому ні одна ділянка організму не залишається поза регулюючим впливом нервової системи. З частиною нервової системи – корою великих півкуль – пов’язане все свідоме життя людини – її мислення, мова, цілеспрямована поведінка та трудова діяльність.
Нервова система регулює, поєднує, узгоджує діяльність органів і систем організму, обумовлює оптимум функціонування, об'єднуючи усі частини організму в єдине ціле. Вона забезпечує зв'язок організму з навколишнім середовищем, а також діяльність людини не тільки як біологічної, але й соціальної істоти. Нервова система забезпечує психічні процеси (сприйняття, мовлення, навчання, пам'ять, мислення, емоції), за допомогою яких людина не тільки впізнає навколишнє середовище, але й змінює його. Вищим об'єднуючим і координуючим відділом нервової системи людини є головний мозок, головна роль в якому належить корі великих півкуль.
Гладенька мускулатура внутрішніх органів. Кровоносних судин і шкіри, серцевий м’яз і залози інервуються автономною нервовою системою.
Головна функція вегетативної нервової системи полягає в підтримці сталості внутрішнього середовища (гомеостазу) при різноманітних впливах на організм. В той же час ця система реагує також на діяльність органів і систем, які безпосередньо не приймають участь в підготовці гомеостазу (наприклад, статевих органів і внутрішніх м’язів ока).
Загальне поняття про вегетативну (автономну) нервову систему
По уявленням французького фізіолога М. Біла (початок ХІХ ст.) функції тваринного організму поділяли на дві групи: тваринні (анімальні, соматичні) і вегетативні (рослинні). Перші включали рухові реакції скелетних м’язів і сприйняття зовнішніх подразників, другі – решту функцій тіла – живлення, ріст, розмноження і т. п. У відповідності з цим було встановлено фізіологічний принцип поділення нервової системи на соматичну і вегетативну (від лат. Vegetativus – рослинний).
Таким чином, термін "вегетативна нервова система” існує майже два віки, а її виділення безумовно стимулювало і клінічні, і фізіологічні, і біохімічні підходи до вивчення особливостей і закономірностей функціонування як соматичної, так і вегетативної систем. Треба зазначити, що термінологія „вегетативна нервова система” влаштовувала не всіх вчених. В зв’язку з чим були початі багато чисельні спроби до її покращення.
Французький фізіолог Клод Бернар в основу виділення вегетативної нервової системи поклав нову ознаку – недовільну іннервацію. Ознака недовільності дозволила англійському фізіологу В. Гаскеллу звернути увагу на наявність в організмі двох типів м’язової тканини, які підпорядковуються відповідно “довільній” і “недовільній” іннервації. В межах недовільної іннервації виявилась іннервація м’язів судин, шкірних утворень, внутрішніх органів. Ознака не довільності не є єдиною, при віднесенні нервового утворення до того чи іншого відділу. Гаскелл показав також існування хімічної чутливості м’язів, що іннервуються недовільно нервовою системою, частина з яких реагує скороченням на застосування адреналіну. Це дозволило йому розділити не довільну нервову систему на власне симпатичну (адреналову) і нервову систему внутрішніх органів, виділив при цьому краніальний, тораколюмбальний і сакральний відділи. Не довільну нервову систему він запропонував позначити як „вісцеральна система”. Безперечно, що вегетативно-вісцеральна регуляція дуже важлива, але вегетативна іннервація захоплює всі тканини організму і не являється лише „вісцеральною”.
Співвітчизник Гаскелла Дж. Н. Ленглі встановив різницю в будові довільної і не довільної іннервації. Він показав, що довільна соматична іннервація здійснюється однонейронним шляхом – тіло нервової клітини лежить в ЦНС, а її аксон досягає виконавчого органу (скелетного м’яза). В той же час шлях не довільної вегетативної іннервації представлено двома нейронами, перший з яких знаходиться в ЦНС, а другий – в периферійному ганглії. Цю недовільну частину нервової системи Ленглі назвав „автономною нервовою системою”, підкреслив при цьому її велику ступінь незалежності від ЦНС. Він рахував цю систему як цілком еферентну. В автономній нервовій системі Ленглі виділив симпатичну нервову систему (тораколюмбальний відділ) та позначив решту утворень (краніальний і сакральний відділи) терміном парасимпатична. При цьому нервові сплетіння стінки кишки він окремо назвав ентеральною системою.
Термін „автономна нервова система” обмежено у використанні, так як вегетативна автономія є відносною, а число публікацій про довільне управління, можливостях довільного регулювання постійно зростає (практика йогів, аутогенне тренування, використання біологічного зворотного зв’язку). Були пропозиції використати виходячи з анатомічних даних термін „вузлова нервова система”. В результаті життєвими виявились два терміни: „вегетативна нервова система”, що використовується на території СРСР і німецько-, франкомовних державах, і „автономна нервова система”, що розповсюджується в англомовних державах. У зв’язку з тим, що англійська мова все більш домінує, другий термін „автономна нервова система” починає домінувати. Чітко уявляємо собі, що обидва визначення є синонімами, ми традиційно застосовували поняття „вегетативна нервова система”.
Отже, вегетативна нервова система – це частина нервової системи, яка регулює ріст, розмноження, обмін речовин та діяльність внутрішніх органів, забезпечує процеси адаптації організму до умов навколишнього середовища. Вона є функціонально автономною – регулює процеси в органах самостійно, без свідомого їх керування.
Функції організму поділяють на анімальні (соматичні), і вегетативні. Соматичні функції забезпечують взаємодію організму із зовнішнім середовищем: сприйняття зовнішніх подразників і рухові реакції, що здійснюються скелетною мускулатурою. Вегетативними функціями називають ті, від яких залежить здійснення обміну речовин у цілісному організмі (травлення, кровообіг, дихання, виділення і т.д.), а також ріст і розмноження. Відповідно до цього поділу і функцій розрізняються і системи їх регуляцій – соматична і вегетативна нервові системи.
Соматична нервова система забезпечує екстероцептивні сенсорні і моторні функції. Вегетативна нервова система регулює не тільки діяльність внутрішніх органів, але й вегетативні функції як соми, так і самої нервової системи.
Вегетативні компоненти реакцій організму, як правило, довільно не контролюються. На цій підставі вегетативну нервову систему називають автономною, або мимовільною. Автономна нервова система (вегетативна) – це частина нервової системи, що інервує внутрішні органи, а саме: органи серцево-судинної системи, травного, дихального та сечостатевого апаратів, непосмуговані м’язи та всі залози внутрішньої секреції, де б вони не знаходились. Таким чином, вегетативна нервова система інервує ті органи та тканини, функції яких майже не залежать від нашої свідомості.
Вегетативна нервова система (або за новою Міжнародною анатомічною номенклатурою “автономна нервова система”) регулює діяльність внутрішніх органів, ендо– і екзокринних залоз, кровоносних і лімфатичних судин, гладкої і частково посмугованої мускулатури, а також органів чуття і трофіку тканин. Вона також забезпечує гомеостаз на тканинному, органному і системному рівні. Подібно до соматичної, автономна нервова система складається з комплексу нейронів. Особливістю її будови є двонейронний еферентний апарат.
Відмінності автономної нервової системи від соматичної:
1. Рецептори соматичної нервової системи сприймають зовнішні подразнення.
2. Рецептори автономної нервової системи сприймають подразнення із внутрішніх
органів.
3. Автономна нервова система має не менше двох периферичних ефекторних нейронів.
4. Вегетативні волокна мають невелику товщину (безмієлінові або з тонкою мієліновою оболонкою).
5. Вегетативні волокна мають кабельний тип будови, вузли утворюють між собою
численні зв’язки, а постгангліонарні волокна формують сплетення. Тому вегетативне
збудження поширюється дифузно.
6. Автономний та соматичний відділи нервової системи мають різне медіаторне
забезпечення волокон.
2. Особливості будови вегетативної нервової системи
Вегетативна нервова система має центральні та периферичні відділи. Центральні відділи локалізуються в середньому та довгастому мозку, в бічних рогах шийного, грудного, поперекового та крижового відділів спинного мозку. В будові вегетативної і соматичної нервової системи є певні особливості. Потрібно відмити, що вегетативні нервові волока дещо тонші, ніж соматичні.
Нервові волокна вегетативної нервової системи, що йдуть до органів переривають в одному з вузлів. У гангліях закінчується 1-й нейрон і через синапс перекладається на 2-й, що йде до органу. Нервові волокна, що йдуть від центральної нервової системи до вузлів називаються перед вузловими, а ті що від вузлів до органів, - після вузловими.
Післявузлові волокна широко розміщуються і входять до складу нервів. По вегетативних нервових волокнах нервові імпульси передаються з невеликою швидкістю. Для вегетативної нервової системи характерна наявність багато численних нервових сплетінь, в склад яких входять нервові волокна і вузли (нейрони).
Вегетативні нервові сплетення розташовуються навколо артерій, органів та в їх стінках.
Залежно від свого функціонального призначення вегетативна нервова система ділиться на симпатичний і парасимпатичний відділи.
Симпатична нервова система. Центри симпатичної частини розміщуються в грудному та поперековому відділах спинного мозку. Її периферичний відділ складається з двох симетричних симпатичних стовбурців, що лежать поряд з хребетним стовпом на всьому протязі. Кожен із стовбурів складається з вузлів, які, залежно від відношення їх до відділів хребетного стовпа, поділяються на шині, грудні, поперекові та крижові. Шийний відділ має 3 звузли; грудний – 10–12 і поперековий та крижовий – по 3-4 вузли. Від симпатичних вузлів відходять нерви, що утворюють різні нервові сплетення.
Симпатичні нервові волокна інервують не посмуговані м’язи, судини кінцівок, входять в склад змішаних спинно-мозкових нервів. Збудження симпатичної нервової системи забезпечує підтримання постійності внутрішнього середовища організму (гомеостаза). Наприклад, при зниженні рівня цукру в крові збудження симпатичної нервової системи призводить до збільшення активності мозкової речовини наднирників і виділення адреналіну. З током крові гормон надходить в печінку і таким чином глікоген переходить в глюкозу, яка поступає в кров і рівень цукру встановлюється.
Симпатична нервова система не тільки регулює роботу внутрішніх органів, але має дію на обмінні процеси, що протікають в експертних м’язах і в нервовій системі.
Парасимпатична нервова система.
Центри парасимпатичної частини лежать у середньому і довгастому мозку, а також у крижовій частині спинного мозку. Її периферична частина складається з волокон, що йдуть у складі різних нервів до органів та сплетень.
Від середнього мозку відходять парасимпатичні волокна, які входять в склад, око рухового нерва. Ці волокна іннервують круговий м’яз райдужки ока, при їх збудженні відбувається зменшення просвіту кришталика.
Із продовгуватого мозку виходять парасимпатичні волокна, що йдуть в складі лицьового, язикоглоткового і блукаючого нервів. Ці волокна інервують: слинні залози, серце, стравохід, бронхи, альвеоли легень, шлунок, тонкий кишечник і верхній відділ товстого кишечника, підшлункову залозу, наднирники, нирки, печінку, селезінку.
Від куприкового відділу спинного мозку відходять волокна тазових внутрішніх нервів, які інервують органи малого тазу: сигмовидну і пряму кишку, сечовий міхур, статеві органи, за виключенням матки.
Вегетативні центри. Нервові центри вегетативних рефлексів симпатичної і парасимпатичної систем розташовані в різних відділах центральної нервової системи. Так, нервові центри симпатичної нервової системи мають торако-люмбальну локалізацію у спинному мозку, нейрони цих центрів розташовані в бічних рогах сірої речовини від верхнього грудного до 4–5 поперекового сегментів. Центри парасимпатичного відділу мають краніо-сакральну локалізацію. Краніальні центри знаходяться в ядрах III, VII, IX, Х пар черепно-мозкових нервів, а сакральні – у бічних рогах трьох сегментів крижового відділу спинного мозку.
Між парасимпатичним і симпатичним центром спинного мозку і стовбуром головного мозку є вищі підкоркові вегетативні центри, що розташовані в гіпоталамусі і представлені його ядрами. Для них характерною властивістю є їхня дія на системи органів, а не на який-небудь окремий орган тіла.
Вищі вегетативні центри розташовані у проміжному мозку – в гіпоталамусі. Ці центри, координуючи функції багатьох органів і систем організму, у свою чергу підпорядковані корі великих півкуль, яка забезпечує цілісне реагування організму, об’єднуючи його соматичні і вегетативні функції в єдині акти поведінки. Необхідно відмітити, що гіпоталамус зв’язаний зі смугастим тілом, мозочком і іншими відділами головного мозку. Завдяки такому зв’язку між різними відділами (центрами) мозку відбуваються координація соматичних і вегетативних функцій організму.
Отже, слід зазначити, що функція вегетативної нервової системи полягає в тому, щоб діяльність внутрішніх органів завжди відповідала потребам організму. Необхідно також пам’ятати, що автономна нервова система є невіддільною частиною єдиної нервової системи організму і функціонує, як всі її відділи, під впливом кори великого мозку.
3. Вікові періоди розвитку особистості
У межах періоду відбуваються кількісні та якісні зміни психіки, що дає змогу виділити певні стадії, які послідовно змінюють одна одну. Тобто розвиток психіки людини має періодичний і стадійний характер. У межах стадій розрізняють менші часові відрізки розвитку – фази (наприклад, у періоді раннього дитинства виділяється стадія немовляти, а в межах цієї стадії – фаза новонародженості).
Визначення періодів, стадій, фаз психічного розвитку особистості необхідне для створення оптимальної системи навчання й виховання, використання в повному обсязі можливостей дитини на кожному віковому етапі. Критеріями їх визначення є системні суттєві якісні ознаки – психічні й соціальні зміни на певному етапі життя дитини. Важливе значення має розуміння зв'язку між періодами і стадіями розвитку, оскільки набуті знання і навички на попередній стадії переходять у наступну і використовуються в нових, складніших взаємовідносинах особистості із суспільним середовищем.
Здавна педагоги і психологи намагалися вирішити проблему визначення вікових періодів розвитку особистості. Зокрема, грецький філософ Арістотель зробив першу спробу визначити основні етапи розвитку людської психіки, вбачаючи в них повторення етапів родової еволюції органічного світу. Він розглядав цей процес як матеріалізацію природних можливостей, які згодом перетворюються на реальність і поєднують людину із зовнішнім світом. Арістотель розділив розвиток дитини на три періоди (по сім років кожен), назвавши їх відповідно: рослинний, тваринний, розумний. Під впливом суспільних вимог до навчання й виховання молодого покоління визначний чеський педагог Ян-Амос Коменський обґрунтував принцип “природовідповідності” процесу навчання, обстоював потребу вивчати природу дітей і молоді, їх вікові особливості, зважати на них під час визначення змісту і методів шкільного навчання. Своє розуміння вікових особливостей психічного розвитку дітей він застосував під час вироблення теорії навчання. Його вікова періодизація складається з чотирьох етапів (по шість років кожен): дитинство, отроцтво, юність, змужнілість. В основі її – особливості розвитку і виховання дітей відповідно до періодів шкільного навчання.
На сучасному етапі розвитку педагогіки існують різні підходи до визначення вікової періодизації: за психолого-педагогічними критеріями, що враховують характерні для кожного віку рівень розвитку, зміст і форми навчання й виховання, основну діяльність, відповідний їй рівень свідомості й самосвідомості особистості. Природною основою вікових особливостей розвитку є анатомо-фізіологічне дозрівання організму, його органів, центральної нервової системи, залоз внутрішньої секреції.
Цілком обґрунтованою вважається вікова періодизація В. Крутецького: новонароджений (до 10 днів); немовля (до року); ранній дитячий вік (1–3 роки); переддошкільний період (3–5 років); дошкільний (5–6(7) років); молодший шкільний (6(7)–11); підлітковий (11–15 років); вік старшокласників (15–18 років). Перехід від попереднього періоду до наступного часто має кризовий характер.
Вікова психологія визначає, що дорослою людина стає після 25 років (розуміння повної відповідальності за своє життя, за свої рішення, за свої дії). Розрізняють такі періоди розвитку дорослої людини: рання зрілість (25–35 років) – включення до всіх сфер людської діяльності, соціальна та професійна адаптація, перша психологічна криза переоцінки життєвого шляху; середня зрілість (35–45 років) – пошуки відповіді на основні питання: що таке життя; пізня зрілість (45–60 років) – занепокоєність, глибинне оновлення особистості, за умов заспокоєності відбувається концентрація інтересів на собі, з’являється надмірна турбота про себе; похилий вік (60–70 років); старість (70–90 років); довгожитель (після 90 років). Знання психологічних особливостей кожного вікового періоду (нестійкість і максималізм молоді; висока працездатність і професіоналізм дорослої людини; підвищена образливість, інтерес до спілкування, втомлюваність людей старшого віку) – необхідна умова для забезпечення ефективної праці й результативної поведінки.
4. Вікові особливості діяльності нервової системи людини
Вікові особливості у будові чи діяльності тих або інших фізіологічних систем ні в якому разі не можуть свідчити про неповноцінність організму дитини на окремих вікових етапах. Саме комплексом подібних особливостей характеризується той чи інший вік. Під розвитком в широкому розумінні цього слова слід розуміти процес кількісних і якісних змін, які відбуваються в організмі людини і приводять до підвищення рівня складності організації і взаємодії всіх його систем. Розвиток включає в себе три основні фактори: ріст, диференціювання органів і тканин, формоутворення (набуття організмом характерних, властивих йому форм). Вони перебувають між собою в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності.
Функціональні системи дозрівають нерівномірно, включаються поетапно,
змінюються, забезпечуючи організму пристосування в різні періоди онтогенетичного
розвитку. Структури, які в сукупності повинні становити до моменту народження
функціональну систему, закладаються і дозрівають вибірково і прискорено. Наприклад, коловий м'яз рота іннервується прискорено і задовго до того, як будуть іннервовані інші м'язи обличчя. Прискореного розвитку зазнає не тільки коловий м'яз рота, а й інші м'язи і ті структури центральної нервової системи, які забезпечують акт смоктання. Із всіх нервів руки насамперед і найповніше розвиваються ті, що забезпечують скорочення м'язів-згиначів пальців, які беруть участь у виконанні хапального рефлексу. Такий вибірковий і прискорений розвиток морфологічних утворень, які становлять повноцінну функціональну систему, що забезпечує новонародженому виживання, дістав назву системогенезу.
Системогенез як загальна закономірність розвитку особливо чітко виявляється на
стадії ембріонального розвитку. Але гетерохронне дозрівання і поетапне включення і
зміна функціональних систем характерні також для інших етапів індивідуального
розвитку.
З моменту народження і до смерті в організмі людини відмічаються специфічні
особливості будови, біохімічних процесів, функцій організму в цілому і окремих його
систем, які змінюються в різні періоди його життя. Ці зміни зумовлені спадковими
факторами, визначаючи до деякої міри етапи росту і розвитку. Проте вирішальне значення для виявлення цих спадкових факторів, формування вікових особливостей мають навчання і виховання, харчування і гігієнічні умови життя, спілкування дитини з людьми, що оточують її, спортивна і трудова діяльність та інші фактори, які становлять суть соціального життя людини.
Розвиток рефлекторних функцій нервової системи зумовлюється зміною її морфологічної структури і функціональних властивостей. Морфологічні зміни проявляються у збільшенні розмірів нейронів, мієлінізації нервових волокон, утворенні нових синапсів і встановленні зв’язків між нейронами. Розвиток функціональних властивостей нервової системи характеризується встановленням відповідних величин мембранного потенціалу, потенціалу дії.
Загальною закономірністю функціонального розвитку нервової системи є те, що філогенетично більш старі відділи мозку розвиваються раніше, ніж молоді. Спочатку розвиваються рефлекси, пов'язані з діяльністю спинного мозку, які формуються ще в період внутрішньоутробного розвитку.
Частина рефлекторних реакцій людини також формується до народження. Так, дихальні рухи плода з’являються на 5–6-му місяці внутрішньоутробного розвитку. До народження уже добре розвинені харчові безумовні рефлекси смоктання, ковтання.
Розвиток різних відділів головного мозку тісно пов’язаний з розвитком функцій рухового апарату. Так, мозочок найбільш інтенсивно розвивається в перший рік життя, особливо в період, коли дитина вчиться сидіти і ходити. В період з 1 до 7 років мозочок завершує свій розвиток і встановлення зв’язків з іншими відділами центральної нервової системи.
Статичні, установчі і випрямлюючі рефлекси середнього мозку формуються протягом першого року життя за участю кори великого мозку. У новонароджених вже проявляються рефлекторні реакції на дотикові, смакові, нюхові, температурні і больові подразники.
Поява в 4–5 місячному віці більш-менш координованих довільних рухів і здатності до вираження емоцій (посмішки, сміх), пов’язана з розвитком базальних гангліїв і рухових центрів великого мозку. У процесі розвитку значні зсін спостерігаються і в функціональній діяльності кори. Хоч у новонароджених є всі первинні, вторинні і третинні борозни, розвиток їх продовжується і після народження. Формування борозен і звивин в основному закінчується в 7 років. Рухова зона кори великого мозку з’являється ще в період внутрішньоутробного розвитку, але її регулюючі впливи на нижчі відділи формуються після народження. В 3–4 роки за будовою моторна зона кори дітей не відрізняється від дорослих. Пірамідні нейрони завершують свій розвиток у 7 років. В цей же час досягають свого функціонального розвитку і поля рухового центру мови.
Досить швидко розвивається зона шкірно-м’язової чутливості, нейрони якої за своєю будовою вже у дітей двох років майже не відрізняються від нейронів цієї зони у дорослих. Розвиток цієї зони в основному закінчується в 7 років.
Зорова зона швидко росте в перші два роки життя, потім ріст її сповільнюється, і в 7 років вона становить 83, 5% величин зони дорослої людини. Слід зазначити, що функціональний розвиток центральної нервової системи, особливо в перші роки життя, надзвичайно тісно пов’язаний з рівнем рухової активності дітей, розвитком їхнього рухового апарату.
З моменту народження і до смерті в організмі людини відмічаються специфічні
особливості будови, біохімічних процесів, функцій організму в цілому і окремих його
систем, які змінюються в різні періоди його життя. Ці зміни зумовлені спадковими
факторами, визначаючи до деякої міри етапи росту і розвитку. Проте вирішальне значення для виявлення цих спадкових факторів, формування вікових особливостей мають навчання і виховання, харчування і гігієнічні умови життя, спілкування дитини з людьми, що оточують її, спортивна і трудова діяльність та інші фактори, які становлять суть соціального життя людини.
Висновки
Вегетативна нервова система – це частина нервової системи, яка регулює ріст, розмноження, обмін речовин та діяльність внутрішніх органів, забезпечує процеси адаптації організму до умов навколишнього середовища. Вона є функціонально автономною – регулює процеси в органах самостійно, без свідомого їх керування.
В цілому вегетативна нервова система забезпечує місцеві та загальні механізми саморегуляції органів, кінцевий результат діяльності яких спрямований на підтримання гомеостазу, а також адаптацію організму до змінних умов існування.
Отже, слід зазначити, що функція вегетативної нервової системи полягає в тому, щоб діяльність внутрішніх органів завжди відповідала потребам організму. Необхідно також пам’ятати, що автономна нервова система є невіддільною частиною єдиної нервової системи організму і функціонує, як всі її відділи, під впливом кори великого мозку.
Кожний віковий період характеризується своїми специфічними особливостями.
Перехід від одного вікового періоду до наступного позначають як зламний етап індивідуального розвитку, або критичний період. Тривалість окремих вікових періодів значною мірою зазнає змін. Як хронологічні рамки віку, так і його характеристики визначаються передусім соціальними факторами.
Список використаної літератури
1. Кузина С. И. Нормальная физиология: конспект лекций / С. И. Кузина. – М.: Эксмо, 2006. – 160 с.
2. Кучеров І. Фізіологія людини і тварин: навч. посібб. / І. Кучеров. – К.: Вища шк., 1991. – 327 с.
3. Любимова З. В. Возрастная физиология: учебник / З. В. Любимова, а. А. Микитина. – М.: ВЛАДОС, 2004. – 304 с.
4. Ноздрачев А. Д. Физиолоия вегетативной нервно системы / А. Д. Ноздрачев. – Л.: Медицина, 1983. – 295 с.
5. Скляров О. Я. Фізіологічні та клінічні основи регуляції вегетативних функцій: учб. посіб. / О. Я. Скляров [та ін.].– Л: [б. в.], 1995. – 102 с.
6. Физиология человека. В. 4 т. Т. 1. Нервная система / Д. Дудел [и др.]; под ред. П. Г. Костюка. – М.: Мир, 1985. – 268 с.
7. Філімонов В. І. Фізіологія людини / В. І. Філімонов. – Вінниця: Нова кн., 2010. – 455 с.
8. Харченко П. Д. Фізіологія вищої нервової діяльності / П. Д. Харенко, Г. М. Чайченко. – К.: Вища шк., 1977. – 395 с.
9. Хрипкова А. Г. Вікова фізіологія: навч. посіб. / А. Г. Хрипкова. – К.: Вища шк., 1982. – 272 с.
