(1938)
„Місія художника – не лише констатувати протиріччя становищ світу і людства, але й бачити прогресивність його розвитку, духовну велич”.
Молодий львівський композитор Мирослав Скорик у 60-ті роки заявив себе одразу в різних, майже несумісних, напрямках музичної культури. Він прийшов у мистецтво як представник „нової фольклорної хвилі”, яка поширилася у братніх республіках Радянського Союзу і репрезентувалася творчістю В.Гавриліна, С.Слонімського, О.Сидельникова тощо. Але творчий потенціал Скорика виявився глибшим і ширшим настільки, що систематичне звернення до фольклору зумовило вироблення „оригінального, індивідуального тематичного пласта-сплаву”(О.Шевчук) – авторського стилю, який поєднав у собі не лише фольклорні та авангардові тенденції, а й класичні, естрадні та джазові елементи.
Народився композитор 13 липня 1938 року у Львові, в творчій родині. Дід по лінії матері, І.Охримович, був відомим фольклористом, сестра бабусі – славетна українська співачка Соломія Крушельницька. Перші дитячі враження сформувалися під впливом батька – історика та етнографа, співробітника Етнографічної комісії Львівського відділення Академії Наук України, до того ж непоганого скрипаля. В 1948 році всю родину було репресовано за несправедливим наклепом і вивезено до Анжеро-Сурженська Хабаровського краю. М.Скорик через усе життя проніс подяку різним людям, які на життєвих перехрестях допомагали йому. Це перша вчителька у суворих сибірських таборах – учениця С.Рахманінова, піаністка В.Конторова, перший вчитель гри на скрипці, львівський професор В.Панасюк, тітка Одарка Бандровська, яка допомогла зі вступом до Львівської консерваторії хлопцеві з „вовчим білетом Сибірського трафарету”, А.Котляревський, що переконав ректора Московської консерваторії А.Свечникова прийняти до аспірантури юнака, в якому останній знайшов „недоброякісне генетичне коріння”, першого вчителя по композиції А.Солтиса, котрий після негативної оцінки здібностей Мирослава кафедрою, повірив в його талант, взявши до себе у клас. Особливе місце в спогадах митця займає фігура Д.Шостаковича, який на історичній для львівської громадськості зустрічі з педагогами і студентами консерваторії, перспективно оцінив пошуки М.Скорика в Першому струнному квартеті.
Та найголовнішою була львівська творча аура, яку митець віднайшов у спілкуванні з друзями, соратниками, виконавцями – М.Чайковською, В.Задерацьким, М.Суком, О.Крисою, Ю.Мазуркевичем, Б.Которовичем. Саме їхня підтримка утверджувала правильність знайдених художніх принципів.
Закінчивши паралельно два факультети Львівської консерваторії – композиторський і музикознавчий (дипломні роботи: кантата на сл. І.Франка „Весна” та „Лад музики С.Прокоф’єва”) – М.Скорик дістав рекомендацію до аспірантури у Москві.
Його науковим керівником став композитор Д.Б.Кабалевський. Композиція і музикознавство для Скорика „це не два паралельні ряди, а щось єдине й цілісне у своїй естетичній суті, але виражене у двох формах – творчій і науково-теоретичній” (Д.Кабалевський). Паралельно з написанням дисертації „Ладова система С.Прокоф’єва”(К., 1969 р.) М.Скорик береться за опанування великої форми – пише Сонату для скрипки і фортепіано, Сюїту для струнного оркестру. Під враженням творчості скульптора В.Фівейського звертається до теми Великої Вітчизняної війни у симфонічній поемі „Сильніше смерті”. Під впливом мелодичності поезій Великого Кобзаря пише вокально-симфонічний цикл романсів на вірші Т.Шевченка („Якби мені черевики”, „Зацвіла в долині”, „За морем хмаронька пливе”). З’являється також нова редакція симфонічної поеми „Вальс” та випускний твір – кантата „Людина”.
Після аспірантури М.Скорик – викладач теоретичних дисциплін у Львівській, з 1966 року – у Київській консерваторіях. Цей час можна вважати роком започаткування педагогічної школи М.Скорика зі своїми викладацькими принципами. Після смерті Б.Лятошинського всі колишні учні завершують навчання у М.Скорика. Влучні, афористично-концентровані поради, іноді підкреслена відчуженість (що діє „як холодний душ”), коротке: „працюйте!”, поверталось навпаки, знаходженням самостійного творчого шляху, за яким непомітно, але повсякчасно слідкував Вчитель. Саме тому учні М.Скорика, від О.Киви, В.Ільїна, В.Зубицького до І.Карабиця, Є.Станковича, В.Степурка, В.Шумейка, Я.Верещагіна, Г.Гаврилець – абсолютно несхожі творчі постаті, на яких не позначився тиск „структурного академізму” наставника.
Педагогічна робота не знижує творчої активності композитора, він пише багато естрадних пісень (для ВІА „Веселі скрипки” Львівської консерваторії), музику до кінофільмів („Тіні забутих предків”, реж. С.Параджанов), перші партити для щойно створеного колективу – Київського камерного оркестру, скрипковий концерт № 1. Знаменом неофольклорного стильового руху став „Карпатський концерт” для оркестра (1972). М.Скорик написав музику для багатьох мультфільмів: „Як козаки куліш варили”, „Еней”, „Цапеня і його горе”; п’єси для естрадно-джазових складів, окремі фортепіанні, скрипкові опуси.
У 1977 році Д.Кабалевський запропонував композитору написати фортепіанний концерт, який був би обов’язковим твором для виконання на популярному Всеволзькому конкурсі молодих виконавців ім. Д.Кабалевського. Враховуючи, що в конкурсі беруть участь учні дитячих музичних шкіл та музичних училищ, композитор написав по-юнацькому барвистий одночастинний твір, що перегукується за своїм образним строєм з відомим фортепіанним концертом Д.Кабалевського.
Глибоке пізнання коренів національної та європейської культури викликало у М.Скорика бажання відродити до життя незаслужено забуті твори українських композиторів. Так розпочалася у 70-х роках його справжня „редакторська епопея”. Завдяки його старанням побачили світло сцени вітчизняні опери „На русалчин великдень” М.Леонтовича, „Купало” А.Вахнянина, „Роксоляна” Д.Січинського, прозвучала у виконанні симфонічного оркестру Львівської філармонії „Юнацька симфонія” М.Лисенка. В архівах Львівської наукової бібліотеки довгі десятиліття зберігалася лютнева табулатура XVII ст., яку композитор розшифрував для камерного оркестру.
До творчого портфелю композитора у 80-ті роки увійшов Концерт №2 для скрипки – лірична концепція, в якій драматичні колізії, напруженість конфлікту зовнішнього світу підкреслюють процес внутрішнього саморозвитку особистості. Завдяки Віолончельному концерту (1983) композитор став лауреатом Державної премії України ім. Т.Шевченка. Лірико-драматичні образи Концерту для віолончелі відкривають нову грань обдарування митця – його талант тонкого музичного „психолога”. В аналогіному ключі трактований і Другий фортепіанний концерт.
У 1987 році М.Скорик повертається до Львова, очолює кафедру композиції в консерваторії та Львівську організацію Спілки композиторів. Його старанням або ж за його діяльною співучастю організовуються численні мистецькі акції, покликані підняти престиж української музики в світі, серед яких міжнародні фестивалі „Музика українського зарубіжжя”, „Пам’яті жертв голодомору 1933 р.”, концерти з творів репресованих композиторів, виконання творів сучасних авторів. В останні роки композитор багато гастролює за кордоном, концертує в Італії, Німеччині, США, Канаді та Австралії і відночас керує камерним оркестром Львівської музичної академії ім. М.Лисенка, бере участь в організації фестивалів сучасної музики „Контрасти” у Львові.
Творчість останніх років вражає розмаїтістю, несподіваністю художніх відкриттів. Якщо в блискучих оркестрових транскрипціях каприсів Паганіні в сприйнятті тем „диявольського скрипаля” підкреслюються дотепні зіставлення музики минулого й сучасних мотивів, то у симфонічній поемі „1933”, присвяченій пам’яті жертв голодомору, розкривається вся глибина трагедії нашого народу, цикл прелюдій і фуг віддає данину пошани досконалості класичного письма, а в симфонічній поемі „Спогад про Батьківщину” (написаній до 100-річчя української еміграції) звучать мелодії, близькі тим, що співалися на початку сторіччя. Віолончельний, Третій фортепіанний концерти, Шоста партита та Диптих дають підстави до роздумів про нові аспекти стильових пошуків композитора, його ставлення до іронії, гротеску. Такий особливий панорамний тип бачення надає стилю Скорика універсалізму. „Стильовий символізм” (М.Копиця) в його творах реалізується через винесення глибинних смислів на авансцену твору, проголошуючи його в звуках-символах, таким чином привертаючи увагу слухача. Звідси – особлива роль фактури та ідеї концертності як типу мислення.
Видатним досягненням останніх років стала опера „Мойсей” за мотивами поеми І.Франка, яка отримала благословіння Папи Римського Іоанна Павла ІІ. Вона видається дещо незвичною для стилю композитора, оскільки витримана в урочистому, величному тоні, без звичної для Скорика експресії. Ця опера продовжує лінію епічних музичних драм, наближених до ораторійності. Ще одним вагомим творчим звершенням 2001 року став Концерт № 3 для скрипки з оркестром, уперше виконаний в рамках фестивалю „Контрасти”, котрий виразно продовжує лінію лірико-сповідального монологу Віолончельного концерту.
