Історична школа філософії науки

У 60-ті роки XX ст. у США на ґрунті традиційної позитивістської проблематики — методології науки — сфо­рмувалась так звана історична школа філософії науки, представники якої — Томас Кун (нар. 1922), Імре Лакатос (1922—1974), Пауль Фейєрабенд (нар. 1924), С. Тулмін — досліджували історію науки.

На відміну від традиційного позитивізму, який зосе­реджувався на гносеологічній проблемі співвідношення фа­ктів і теорії, вони звернули увагу на дослідження ролі соціальних факторів у розвитку науки. Йдеться, зокрема, про вплив соціальних відносин (демократії та тоталітари­зму), наукової спільноти, прийнятих вченими критеріїв і оцінок науковості на розвиток наукового знання.

Ці дослідження започаткувала праця Т. Куна «Струк­тура наукових революцій» (1963), в якій він заперечує кумулятивну модель, що розглядала історичний розвиток науки як процес кількісного накопичення безумовних іс­тин. Ця модель, на його думку, не враховує особливостей знання (його якісної відмінності) в конкретну епоху, ігно­рує залежність наукового знання від наукової спільноти (вчених, організованих в академії, наукові школи та ін.).

Для характеристики історичного розвитку науки він запроваджує поняття «нормальна наука», «парадигма», «наукова революція», «наукова спільнота» та ін. Норма­льна наука — це окреме або декілька теоретичних до­сягнень, які протягом певного часу визнаються певною науковою спільнотою як основа для подальших науко­вих досліджень, задають методи і проблеми цих до­сліджень. Вона опирається, за Куном, на певну парадиг­му (модель, зразок) науковості — правила і стандарти наукової практики, прийняті певною науковою спільно­тою. Завдяки цьому поняття «нормальна наука» і близь­ке йому за змістом — «парадигма» перебувають в коре­ляційному відношенні з науковою спільнотою, яка фор­мується навколо певного типу наукової теорії та певного розуміння стандартів науковості.

Т. Кун запровадив елементи конвенціоналізму і вуль­гарного соціологізму в трактування відношення наукової спільноти і парадигми. «При виборі парадигми немає ін­станції вищої, ніж згода відповідної спільноти», — ствер­джує він. Це чимось нагадує марксистське тлумачення класу і його ідеології — інтерес класу задає ідеологію.

Своєрідно тлумачить він й історичний розвиток нау­кового знання: «нормальна наука» розвивається кумулятивно, кількісно накопичуючи знання. Так триває доти, доки парадигма забезпечує розв'язання проблем, що поста­ють у дослідженні. Коли можливості парадигми вичерпу­ються, настає наукова революція, в процесі якої відбува­ється заміна парадигми. При цьому Кун заперечує будь-який логічний зв'язок між попередньою і наступною парадигмою (наприклад, між механікою Ньютона і меха­нікою Ейнштейна). Історичний розвиток науки, на його думку, позбавлений будь-якого вектора й цілі.

К. Поппер, до епістемології якого тяжіли постпозитивісти, піддай критиці концепцію «нормальної науки» Т. Ку­на. На його думку, спокійний бездискусійний розвиток науки с проявом некритичного догматизму. Це швидше ненормальне явище, оскільки в самій суті науки закладе­ні трансформації та революційні зміни.

Інший представник історичної школи І. Лакатос за­пропонував модель розвитку науки, яка ґрунтується на змаганні «дослідницьких програм». Це поняття близьке до поняття «парадигма» Куна, оскільки позначає не окре­му теорію чи їх сукупність. Дослідницька програма, за Лакатосом, включає конвенціонально (за згодою вчених) прийняте за істину «жорстке ядро» (органічне утворення з певних непорушних принципів) і «позитивну евристи­ку» (виведені з ядра твердження), на основі яких форму­ються проблеми та гіпотези. Вони утворюють своєрідний захисний пояс між ядром і фактами. Отже, дослідницька програма сконструйована так, щоб нові факти не впливали безпосередньо на ядро.

Виходячи з такої моделі, Лакатос критикує фальсифікаціонізм Поппера. «За достатньої винахідливості мо­жна протягом тривалого часу захищати будь-яку теорію, навіть якщо ця теорія хибна». Отже, слід відмовитись від попперівської моделі «пропозицій і спростувань», тобто моделі, в якій вслід за висуненням пробної гіпотези наступає експеримент, що засвідчує її помилковість.

На зміну одній теорії, на думку Лакатоса, приходить інша не тоді, коли відкриваються факти, що суперечать даній теорії, а тоді, коли конкуруюча теорія краще перед­бачає нові факти. «Дослідницька програма вважається про­гресуючою, коли вона з деяким успіхом може передбача­ти нові факти, і програма регресує, коли її теоретичний ріст відстає від її емпіричного росту».

Лакатос дещо ослабив залежність теорії від фактів (у цьому відчутний вплив конвенціоналізму), на передній план висунув змагання теоретичних утворень, за якого факти є лише опосередкованим суддею.

Йому можна дорікнути щодо чіткості вихідних по­нять концепції — «дослідницької програми, «ядра», «по­зитивної евристики». У зв'язку з цим простежується та­кий парадокс: чіткі логічні схеми неопозитивістів і К. Поппера, по суті, непридатні для відтворення багато­го і різноманітного процесу розвитку науки. Концепції Куна і Лакатоса кожна на свій лад відтворюють цей про­цес адекватніше, але вихідні поняття їх грішать тією «метафізичністю», проти якої протягом півтора століття так пристрасно боровся позитивізм.

Серед інших концепцій (інтелектуальних схем) осмис­лення історичного розвитку науки, певний інтерес стано­вить так звана «анархічна епістемологія», творець якої П. Фейєрабенд виступав проти універсальних методологі­чних принципів, норм. Будь-який із них, на думку Фейєрабенда, може бути відхилений і замінений іншим. У пін заміні відсутня доцільність, тобто при цьому не йдеться про рух у напрямі довершеності, істини. Фейєрабенд стве­рджував, що між магією давніх людей і сучасною наукою немає принципової відмінності і обидві вони дають задові­льне пояснення світу для свого часу.

Заслуговує на увагу в цій концепції заперечення спро­щеної методології (віри в те, що природа керується прости­ми універсальними законами). Але водночас вона грішить релятивізмом. Для П. Фейєрабенда релятивізм, заперечен­ня усталених принципів, норм, істин (звідси анархізм) є символом інтелектуальної, навіть соціальної свободи.

Л. Лаудан зосереджується на ролі традицій в розвит­ку наукового знання. Традиція, на його думку, охоплює кілька теорій, певне метафізичне підґрунтя і має відпо­відну історію. На цій основі вона визначає методологію дослідження. Лаудан намагався задати певний вектор (на­прям, ціль) розвитку науки. Перейнявши попперівську критику кумулятивної моделі, він шукає критерій пере­ваги однієї теорії над іншою не в сфері логіки, а в сфері прагматики. На його думку, при виборі теорій перевагу слід віддавати тій, яка на конкретний момент вирішує найбільшу кількість найважливіших проблем.

Історичний розвиток позитивістської традиції (філо­софії науки) яскраво засвідчив такі істини:

— прагнення «звільнити» науку від «метафізики» є утопією; неможливо провести чіткої межі між філософсь­ким і науковим знанням;

— не виправдались сподівання розбудувати «наукову» філософію, тобто філософію, яка б відповідала позитиві­стським критеріям науковості;

— виявилась хибною модель науки як суто логічного конструкта, який розвивається шляхом вдосконалення (ку­мулятивна модель). Принципи, критерії науковості ви-явилгсь залежними і від соціальних факторів, і від прак­тичної доцільності.

Історичною заслугою позитивізму є вимога чіткості слова і значення у філософській мові.