Неопозитивізм і аналітична філософія

Розвиток філософії як науки у XX ст. тісно пов'яза­ний з такими течіями, як аналітична філософія і неопози­тивізм (логічний позитивізм). Головним предметом їх дослідження стає мова — наукова і побутова.

Обидві течії тісно взаємопов'язані, їх споріднює пред­мет дослідження — мова і прагнення вилучити метафі­зику з наукового знання. У процесі розвитку вони впливали одна на одну. В радянській філософській літературі обох відносили до неопозитивізму. Однак мають рацію дослідники, які розмежовують і дещо по-іншому спів­відносять їх. Аналітична філософія досліджує побутову мову, визнає осмисленість філософських тверджень. Ви­ходячи з цього, аналітики розглядають усю філософську. проблематику — гносеологічну, аксіологічну, праксеологічну. Неопозитивісти досліджують лише мову науки. Во- ід. ни за традицією зводять філософію до методології нау­ки. За проблематикою неопозитивізм вужчий від аналі­тичної філософії.

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа Мориця Шліка (1882—1936), німецько-американського фі­лософа Рудольфа Карнапа (1891—1970), австро-американського філософа Філіпа Франка (1884—1966) та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. До нього відносять також раннього Вітгенштейна (періоду «Логіко-філософського трактату»).

Неопозитивізм — один із основних напрямів філософіїXX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грун­туються на фактах.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848—1925) і Б. Рас-села. На відміну від махізму, що розглядав наукове мис­лення як біологічний і психологічний процес, неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвен­ціоналізму.

Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови нау­ки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходя­чи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зра­зок мови математики), вони намагались максимально фо­рмалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у сво­їх працях.

Центральною для неопозитивізму є проблема значен­ня наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що предметом філософії є не пошук істини, а «дослідження зна­чень». Значення висловам задається, на його думку, спо­собом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізована знакова система (логічно послідовна і внутрішньо несуперечлива) набуває певного значення, тобто про щось го­ворить лише через зведення її до тверджень, що фіксу­ють безпосередній досвід («протокольні твердження»). Ця, досить не проста процедура зіставлення, оскільки поня­тійне твердження потрібно перекласти на мову фактів, називається верифікацією. На думку неопозитивістів, на­укові твердження є осмисленими (мають значення) лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висло­вів (довести їх тотожність), або тоді, коли їх можна безпо­середньо верифікувати.

Сукупність усіх протокольних тверджень є, на їх дум­ку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї будови науки. Твердження, які принципово не зводять­ся до чуттєвих даних (не задовольняють вимог верифі­кації), проголошуються пустими, тобто позбавленими зна­чення.

Верифікація розглядається ними як демаркаційна лі­нія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але основний пафос неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знан­ня від метафізики. Метафізичні твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження «душа безсмертна», “Бог іс­нує”-, «матерія є першоосновою сущого» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не істинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сен­су). «Більшість тверджень і питань, що трактуються філософські, не хибні, а позбавлені смислу», — стверджу­вав Вітгенштейн.

Принцип верифікації різко розмежовує наукове і фі­лософське знання. Як свідчать пізніші дослідження, ме­жа між ними не така чітка, як вважали прихильники неопозитивізму. Слабкість їх позиції полягає в тому, що вони звели значення твердження до процедури його ве­рифікації. Насправді виявилось, що неверифіковані твер­дження (а такими є більшість філософських тверджень) не можна однозначно вважати позбавленими значення, безсмисленими. Більше того, виявилось, що жорсткій ви­мозі верифікації не відповідають не тільки філософські, а й загальнонаукові твердження, зокрема вирази, що фік­сують закони науки, адже одиничний факт підтверджен­ня істинності закону при верифікації не в змозі надати йому значення всезагальності. Ця та інші обставини зму­сили неопозитивістів послабити вимоги верифікації та відповідно пригасити протистояння між філософським і науковим знанням.

Метою філософії неопозитивісти вважали «логічне про­яснення думок», для чого застосовували процедури ото­тожнення висловів та їх верифікацію. Вони намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем наукового знання. Однак, як з'ясувалось пізніше, концепція «зна­чення», що ґрунтувалася на верифікації, не витримала логічної критики. Така доля спіткала і редукцію (зведен­ня) всякого знання до наукового. Стало очевидним, що не існує єдиної універсальної моделі знання.

Аналітична філософія.

Криза настанов логічного по­зитивізму дала поштовх для пошуку розв'язання цих же проблем аналітичною філософією (назва походить від ме­тоду, яким користувалися його представники — аналізу мови), яка почала бурхливо, розвиватись із 40 років в Анг­лії, а пізніше в США. Передумови її були закладені Берт-раном Расселом (1872—1970) і Джорджем Муром (1873— 1958), а наймогутніший поштовх був наданий працями Людвіга Вітгенштейна (1889—1951) періоду 40—50 років. До цієї течії також належать їх послідовники Гілберт Райл (1907—1976), Джон Остін (1911—1960) — представники так званої кембриджсько-оксфордської школи.

Взагалі аналіз мови як засобу, за допомогою якого ви­ражається і набувається філософське знання, є одним з традиційних філософських методів поряд з діалектикою, феноменологією, трансцендентальним методом та ін. До цього методу вдавались ще номіналісти (Оккам), Гоббс та ін. У XX ст. аналітична філософія (лінгвістичний ана­ліз), набувши особливого поширення в англомовних кра­їнах, стає однією з найвпливовіших течій.

Аналітична філософія (філософія лінгвістичного ана­лізу) багато в чому продовжує традицію логічного позити­візму (неопозитивізму). Це стосується, зокрема, досліджу­ваної проблематики і розуміння функції філософії. Од­нак між ними існує і принципова відмінність. З цього приводу російський філософ В. Лекторський зазначав: «Лінгвістичний аналіз свідомо протиставляє себе логічно­му позитивізму. Це виразилось у принциповій відмові лі­нгвістичних аналітиків від верифікаційної теорії значен­ня, в неприйнятті тези про те, що наукові міркування є ідеальною моделлю всякого осмисленного міркування..» Звідси випливали далекосяжні висновки, зокрема і такі, що філософські, релігійні, політичні та інші мовні вислови є також осмисленими.

Найсуттєвіша відмінність аналітичної філософії від неопозитивізму полягає в переосмисленні природи мови і, відповідно, природи значення. Мова розуміється ними не як штучна знакова система (на зразок наукової мови), значення виразів якої набувається через верифікацію, а як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як складова в різних життєвих ситуаціях. Цю мову, що є складником певної ситуації, Вітгенштейн називає «мовою-грою».

Буденна мова, на його думку, є множинністю таких си­туативних контекстів (ігор). Слова чи вислови не мають раз і назавжди заданого значення. Значення слова — це той чи інший спосіб вживання його в певному життєвому контексті (грі). Метафізичні проблеми, на думку предста­вників аналітичної філософії, виникають тоді, коли зна­чення слів, вироблені в одному контексті, переносяться на ці ж слова, але вживані в іншому контексті (іншій грі). Це, зокрема, стосується вживання філософських слів у на­уковому значенні. Намагання метафізики за взірцем нау­ки схопити сутність речей за допомогою таких слів, як «знання», «буття», «об'єкт», «я» та ін., призводить до плу­танини, пссвдопроблем, які знімаються методом лінгвіс­тичного аналізу. На думку Вітгенштейна, не існує єдиного значення цих слів, і для уникнення «метафізичної» плутанини необхідно зводити їх до буденної мови для з'ясування множинності їх значень. Тому метафізика не може бути наукою про «знання», «буття», «я» та ін. Метафізич­не знання має право на існування, але не в науковому ста­тусі (без претензії на науковість).

Науковою філософією може бути тільки лінгвістичний аналіз, що стає своєрідною лінгвістичною терапією, засо­бом розв'язування вузлів, що виникли внаслідок нестрогого вживання слів. Функція такої філософії полягає в мовному аналізі «гріхів» попередніх філософів.

Аналітики не заперечують права на існування тради­ційної філософії (метафізики). Але ця метафізика не по­винна претендувати на статус науки. Вона, на їх думку, єособливим способом бачення світу, до якого не завжди можна підходити з позиції «істина» — «хибність». Така метафізика навіть може давати імпульси розвитку нау­ки, але сама не повинна прагнути бути наукою чи підмі­няти її.

Отже, представники аналітичне! філософії, як і неопо­зитивісти, також різко розмежували філософію і науку, але, на відміну від неопозитивістів, вони не заперечували традиційної філософії (метафізики) як особливої сфери знання. Аналітична філософія і неопозитивізм продовжили лінію емпіриків та позитивістів у XX ст.

Критичний раціоналізм».

В дискусії з Віденським гуртком: сформувалась і філо­софія відомого в XX ст. мислителя Карла Поппера (1902— 1994). Він, як і представники аналітичної філософії, відштовхувався в своєму розвитку від логічного позитивізму віденців. Але його концепція принципово відрізняється як від логічного позитивізму, так і від аналітичної філософії. Вихідною її позицією є не емпіризм, а раціоналізм, тобто її визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень — ідей, гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних.

К. Поппер піддав критиці позитивістську концепцію, фактів як психологічну в своїй основі. Фактом науки, на його думку, є не особистий досвід окремого вченого (в цьо­му випадку існує можливість прийняти суб'єктивну види­мість за факт), а те, що визнане за факт науковим співтовариством. Факт конституюється не в психологічній, а в й соціальній сфері. Тому недостатньо, щоб хтось із вчених зафіксував певне явище, фактом воно стає лише за умови його визнання науковою спільнотою. Наголошування К. Поппером на конструктивній ролі наукової спільноти саме як спільноти в науковому пізнанні мало значний вплив на формування історичної школи філософії науки (Кун, Фейєрабенд та ін.)

Принципово відмінним від позитивістського емпіриз­му є і його розуміння співвідношення фактів і теорій. Про­довжуючи раціоналістичну традицію, К. Поппер підкрес­лює недосконалість індукції, її нездатність гарантувати істинність всезагальних наукових суджень. На його дум­ку, розум людини не є «чистою дошкою». На будь-якому етапі наукового пізнання у вченого наявні певні гіпотези, упередження, ідеї. І він не може очистити розум від них, бо інакше неможливим стає сам процес пізнання. Навко­лишній світ безкінечно різноманітний, і те, що людина звертає увагу на одне, а не на інше (на їстивність плодів дерева, а не на колір, розмір листя), визначається певни­ми упсредженостями, попередніми знаннями. Людина зав­жди упереджена, має попереднє уявлення про все. Це сто­сується як буденного досвіду, так і наукового пізнання. Ці упередження визначають особливості спостереження» Чистих спостережень, позбавлених упереджень, а в науці ними виступають теоретичні компоненти (ідеї, гіпотези і т. ін.), на думку Поппера, не існує. «Всі спостереження, особливо експериментальні, виконані в світлі тієї чи ін­шої теорії», — стверджував він.

Отже, за Поппером, досвід (сфера фактів) не конститу­ює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Лю­дина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпоте­зи, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. При цьому вони ніколи не набувають статусу абсолютних істин, а залишаються гіпотезами, які завжди зберігають вірогідність заперечення. На думку Поппера, скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за наступного контролю вона може виявитись хибною. Тео­рія містить необмежену кількість висновків, а контролю­вати можна тільки обмежену їх кількість. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від не наукового. На його думку, вери­фікацію можна здійснити за будь-якої теорії, зокрема фі­лософської (можна підібрати факти, які свідчитимуть на її користь). Відмінність наукової теорії від інших типів знання полягає в тому, що вона формулюється так, що збе­рігається принципова можливість її фальсифікації. Отже, можливість заперечення (доповнення, заміни) — фальси­фікації — є принциповою ознакою наукового знання.

Він виступав за заміну кумулятивної моделі розвитку науки, яка ґрунтується на накопиченні істинного знання, на еволюційну, за якої гіпотези-істини, подібно до біоло­гічних.видів в еволюційному розвитку, народжуються, вдосконалюються, відмирають через заміну досконаліши­ми. В цьому К. Поппер приєднується до так званої еволю­ційної епістемології (Ж. Піаже, Д. Кембелл, К. Лоренс та ін.) — сучасної течії в західній філософії, яка розгля­дає пізнання компонентом еволюції людини як виду, склад­ником культурно-історичної еволюції людства.

Крім досліджень у галузі методології науки, Попперу належать такі відомі праці, як «Відкрите суспільство і його вороги» (1945) та «Злиденність історизму» (1945), в яких він піддав гострій критиці тоталітаризм (фашистський і більшовицький), а також концепцію «історичної не­обхідності», на якій ґрунтувались ці доктрини. Свою критику він вибудовував на аналізі того, що методологія, на якій засновані ці доктрини, не відповідає вимогам на­уки. І тому вони можуть претендувати лише на статус ідеологій, недемократичних за своєю суттю.