Конвенціоналізм А. Пуанкаре

Позитивізм

Розвиток науки в XIX ст. (досягнення німецьких вче­них — Карла Вейєрштраса (1815—1897), Георга Кантора (1845—1918), Георга Рімана (1826—1866) — в математи­ці, англійців Майкла Фарадея (1791—1867), Джеймса Максвелла (1831—1879) та німця Германа Гельмгольца (1821—1894) — у фізиці, шведа Єнса Берцеліуса (1779— 1848) і росіянина Дмитра Менделєєва (1834—1907) — в хімії, англійця Чарльза Дарвіна (1809—1882) — в біоло­гії), усвідомлення її значущості для промисловості та сус­пільного добробуту зумовили виникнення позитивізму — філософської течії, головним предметом якої стало науко­ве знання.

Позитивізм (франц. — умовний, позитивний, побудо­ваний на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пі­знавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «ме­тафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Він не тільки занурює філософію в наукову про­блематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позитивізм (філософія «по­зитивного» знання), який часто називають «філософією науки» — одна з наивпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духо­вне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розвиток науки і техніки.

Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а також англійський емпіризм Локка і Юма.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловими­ми першоосновами і першопричинами. Звідси бере поча­ток заперечення метафізика, яка не дотримується цієї вимоги.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також піддається науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запо­рукою суспільного прогресу.

Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства. Вироблені природознавством кри­терії науковості та методи пізнання він розглядає як іде­ал науки.

Світогляд, який намагається вирішити основні про­блеми — що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне тощо, виходячи з наукового знання, називають сцієнтиз­мом (лат. — наука). Позитивізм є типовим сцієнтичним світоглядом. Сцієнтизм хибує тим, що намагаєть­ся звести існування людини до буття речі серед інших речей, не бачить специфіки людського існування (екзис­тенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання при­роди. В цьому сенсі сцієнтизм (і позитивізм як його різно­вид) є опонентом антропологічного (гуманістичного) сві­тогляду, який як вихідне обирає специфіку людського буття в світі. Виразниками антропологічної тенденції у філософії наприкінці XIX — XX ст. є філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика. Напри­кінці XIX — протягом XX ст. опозиція сцієнтизму й ан­тропологізму є однією з найважливіших у світовій філо­софії, культурі загалом.

Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт. Йому належить 6-томний «Курс позитивної філософії», надрукований у 1830—1842 рр.

Виступивши ідеологом науки, Конт не тільки високо підніс її статус, а й зробив її своєрідною релігією.

Підґрунтям концепції Конта с закон трьох стадій. На його думку, кожне з понять, і відповідно знання загалом, неминуче долає три такі стадії:

1) теологічну, або фіктивну, коли за явищами шука­ють надприродні сили — божества тощо;

2) метафізичну, або абстрактну, коли за явищами вбачають абстрактні сутності й сили — субстанції, флогі­стони тощо;

3) наукову, або позитивну, коли між явищами від­криваються незмінні закони.

Принципова відмінність позитивної стадії від попере­дніх полягає в тому, що явища не пояснюються через щось інше, потойбічне їм, а описуються через зв'язок з іншими явищами. В законі трьох стадій Конт правильно розпі­знав тенденцію зростання ролі наукового знання в істори­чному розвитку суспільства. Однак він неправомірно на­дав цим змінам стадійності. Насправді знання фактів (за Контом, позитивне знання) завжди було притаманне лю­дині, без нього неможлива практична діяльність. Поши­рення наукового знання в Новий час не привело до запе­речення релігії та філософії. Конт не вбачав своєрідності рілігії, метафізики і науки, відмінності їх функцій у сус­пільстві. Загалом закон трьох стадій хибує на «метафізичність» (на неправомірне, невідповідне фактам узагаль­нення), проти якої сам Конт так пристрасно боровся.

З двох типів наукових теорій — описових, які встано­влюють закономірні зв'язки між явищами (фіксація за­лежності розширення металічного стержня від темпера­тури), і пояснювальних, які намагаються проникнути в сутність явищ (пояснення розширення стержня через атом­ну структуру речовини), Конт віддав перевагу описовому. Наука, на його думку, повинна відповідати на запитання «як?», а не «чому?». Цей вузький емпіризм є характер­ною рисою позитивізму на всіх етапах його розвитку. В ньому коріниться як сила (застереження проти викорис­тання в поясненні надуманих сутностей), так і слабкість (скептицизм, недовір'я до розуму, що сковує політ науко­вої думки).

Безсумнівною заслугою Конта є заснування соціології як окремої конкретної науки про суспільство. На його думку, знання про суспільство найпізніше долає метафі­зичну стадію, але час конкретної науки про суспільство вже настав. Основні розділи цієї дисциліни — соціальна статика, що вивчає суспільні інституції, і соціальна дина­міка, що досліджує закони розвитку суспільства. Соціо­логія, за йото словами, є запорукою раціональної політи­ки. Незважаючи на те, що соціологія Конта містить бага­то надуманого, здогад про необхідність конкретного вивчення соціальних явищ і врахування набутого знання при управлінні суспільством був геніальним прозрінням мислителя.

Конт відомий також завдяки своїй класифікації наук, яку він здійснив за принципом сходження від простого до складного (пізніше без посилання на автора вона була ви­користана Ф. Енгельсом). Вона передбачає таку послідов­ність: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, со­ціологія, мораль. Це свідчить про те, що гуманітарним наукам (історії, юриспруденції, філології тощо) Конт не надавав особливого значення. Під наукою він розумів пе­редусім природознавство.

Філософії в системі Конта відводиться роль науки про науки, енциклопедичної суми наук, вірніше — роль «слу­жанки науки». Вона зорієнтована тільки на наукову про­блематику (класифікація наук, упорядкування наукового знання в цілісну систему, дослідження методів наукового пізнання). Філософія не здобуває свій матеріал самостійно, а отримує його через конкретні науки. Позитивізм спричи­нив нігілістичне ставлення до філософії, бо звужена до ро­лі «служанки науки», філософія приречена на втрату вла­сного вагомого слова й у сфері наукового знання,

Конт фактично зігнорував світоглядну функцію філо­софії. Проблеми місця людини в світі, сенсу людського життя та ін., які виводять філософію за вузькі межі нау­кової проблематики, є духовно чужими позитивізму. Об'­єктивно філософія Конта сприяла виокремленню філосо­фії науки в окрему галузь філософського знання. В цьому, безсумнівна його заслуга. Справедливо його вважають і засновником соціології як конкретної науки.

Ідеї Конта були підхоплені англійським філософом Джоном Стюартом Міллем (1806—1873), який став відо­мим завдяки праці «Система логіки». Мілль — принци­повий емпірик, він навіть математичні й логічні принци­пи вважав індуктивними узагальненнями, які мають тіль­ки вірогідний характер. Він проголошував ідею свободи; особи, стверджував, що свободі кожного поставлено межу тільки в свободі іншої особи. Відмінність людей, різнома­нітність характерів — благо для суспільства. Мілль од­ним з перших теоретично обґрунтував необхідність захисту права меншості в парламенті. Демократія, щоб не пе­ретворитись на тиранію, повинна брати до уваги інтереси не тільки більшості, а й меншості.

В етиці Мілль був послідовником англійського філософа-утилітариста Єремії Бентяма (1748—1832). Засадою ути­літаризму є прагнення до максимально можливого щастя для якомога більшої кількості осіб за мінімуму страждан­ня. Погляди Мілля вплинули на американського філосо­фа, засновника прагматизму Чарльза Пірса (1839—1914) і на Г. Спенсера.

Одним з найвідоміших позитивістів «першої хвилі» є англійський мислитель Герберт Спенсер (1820—1903), ба­гатотомна «Синтетична філософія» якого користувалася великою популярністю в середовищі науково-технічної ін­телігенції другої половини XIX — початку XX ст.

Проблема співвідношення науки і релігії є актуальною для кожної з історичних епох і кожна з них вирішує її по-своєму. В другій половині XIX ст. під впливом наукових відкриттів, особливо дарвінізму, зокрема вчення про похо­дження людини, які брали під сумнів традиційні релігійні, уявлення, особливої гостроти набула проблема співвідно­шення науки і релігії. Позитивізм, що виступав як філосо­фія науки, змушений був дати відповідь на це питання.

Конт заперечував традиційну релігію, намагався на її місці утвердити щось на зразок «позитивної релігії» з куль­том Людства. Це відповідало ранньому позитивізму. Сер­йозне теоретичне обґрунтування співвідношення науки і релігії з позиції позитивізму дав Спенсер, стверджуючи, що існуючі релігії не дають зрозумілої відповіді на питан­ня про першооснову всього сущого. Розумом не можна зба­гнути створення світу з нічого. Всі релігії, зрештою, визна­ють, що першопричина світу є таємницею, яку неможливо осягнути. Але в такому ж відношенні до першооснови, на його думку, перебуває і наука. Поняття матерії, простору, часу (зокрема їх подільність до безкінечності) так само ма­ло збагненні, як і релігійний Абсолют. Це визнання незба­гненності, непізнаваності Абсолюту (першооснови) і спорі­днює, на думку Спенсера, релігію та науку. Релігія не по­винна тільки претендувати на позитивне знання про Абсолют (тобто бути наукою про Бога), а наука не повинна виходити за межі позитивного знання. Реальність, яка при­хована за явищами, людині не відома і завжди буде такою. Тому, на його думку, суперечка науки і релігії, а також матеріалістів і спіритуалістів (так за англійською традиці­єю називають ідеалістів) є безплідною. В розумінні філософії Спенсер іде за Контом, замикаючи її в межах наукової проблематики. Філософія мислиться більш узагальненим знанням порівняно зі знанням конкретних наук. Така фі­лософія, хоча й не є сумою конкретних наукових знань, а їх узагальненням, принципово не відрізняється від науки. Спенсер увійшов в історію філософії як творець конце­пції еволюції. Почав розробляти її за кілька років до опу­блікування в 1859 р. «Походження видів» Дарвіна, який, безперечно, вплинув на його погляди. На думку Спенсе­ра, еволюція є універсальним явищем. Всесвіт, біологіч­ний світ і окремі організми, суспільство і окремі соціаль­ні явища підлягають певним еволюційним змінам. Він на­голошував на трьох важливих моментах еволюції:

1. Перехід від відокремленого стану елементів до зв'я­заного (інтеграція, або концентрація). Перш ніж розвива­тись, система повинна утворитись.

2. Диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного. Йдеться, зокрема» про спеціалізацію ор­ганів, поділ праці в суспільстві тощо.

3. Зростання порядку, перехід від невизначеності до визначеності.

Загалом еволюцію він розумів як перехід від відособ­леної однорідності (гомогенності) до зв'язаної різнорідно­сті (гетерогенності). Порушені Спенсером проблеми (упо­рядкування хаосу) є предметом вивчення нової науки си­нергетики, а його можна вважати одним із її попередників. Концепція еволюції Спенсера виникла на основі біології. Звідси походить біологізм його поглядів на суспільство. Моральні норми, наприклад, він розглядав як інструмен­ти пристосування людини до середовища.

Філософські побудови Конта і Спенсера, які ґрунтува­лися на узагальненні сучасного їм наукового знання, ви­явилися вразливими: радикальна зміна наукових теорій протягом кількох десятиліть зумовила руйнування філо­софських узагальнень, які підносились над ними. Тому позитивізм «першої хішлі» змушений був поступитись мі­сцем позитивізму «другої хвилі», який висунув на перед­ній план теорію наукового пізнання.

Махізм і емпіріокритицизм («друга хвиля» позитивізму)

Позитивізм у розумінні відношення філософії та на­уки в стислій формі повторив розвиток їх взаємозв'яз­ків протягом тисячолітньої історії. Історично на першому етапі філософія мислилась як наука наук, як перша наука. Починаючи з Нового часу, у зв'язку зі станов­ленням окремих наук, роль філософії у ставленні до на­уки все більше зводилася до методології наукового пі­знання. Така трансформація співвідношення філософії та науки відбулась і в позитивізмі. Якщо Конт і Спенсер мислили філософію як своєрідну інтегральну «син­тетичну» науку, то їх спадкоємці — представники «дру­гої хвилі» позитивізму, усвідомивши марність подібних прагнень, звели філософію до методології наукового пі­знання.

До «другого» позитивізму прийнято відносити близь­кі за змістом філософські погляди відомого австрійського фізика Ернста Маха (1838—1916) і швейцарського філосо­фа творця емпіріокритицизму Ріхарда Авенаріуса (1843— 1896). Обидва вони мислили в руслі ідей і настанов пози­тивізму: філософію замикали на наукове знання (емпі­ричне й описове), на неї поширювали критерії науковості, вироблені для точної емпіричної науки.

Виникнення «другого» позитивізму спричинив крах ідеї «синтетичної» філософії Конта—Спенсера, криза ме­ханіцизму в науці (механічних моделей пояснення світу), яка постала у зв'язку з дослідженням електромагнітних явищ у фізиці, поява теорій-конструктів, які не вклада­лись у межі традиційної гносеології, що розглядала пі­знання як «копіювання» дійсності.

Філософію Мах зводив фактично до методології нау­кового пізнання. Саме пізнання він (як і Авенаріус) роз­глядав як процес прогресивної адаптації людини до се­редовища (інтерпретує його як біологічно доцільне яви­ще). Вважав, що основою наукового знання є не факти, а відчуття. Прагнучи радикалізувати емпіризм позитивістів, Мах і Авенаріус «розкладали» факти на складові елементи-відчуття, які проголошували вихідними «нейтра­льними» елементами досвіду. На основі цих елементів «конституюється» світ; вони ж і є основою наукового пізнання. Мах стверджував, що поняття фізики, якими б абстрактними вони не були, «завжди можна простежи­ти до чуттєвих елементів, з яких вони побудовані». Все інше в науці, що не зводиться до подібних елементів до­свіду, є «метафізичним мотлохом». Таким «мотлохом» він вважав поняття «сутність», «субстанція», «абсолют», «причина». З цих засад проростало його негативне став­лення до «метафізичної» опозиції «матеріалізм— ідеалізм», яка, на думку Маха, позбавлена сенсу.

Сильні аспекти радикального емпіризму Маха виявили­ся в його критиці класичної механіки Ньютона. Він запере­чував існування абсолютного часу і простору класичної ме­ханіки на тій підставі, що вони не представлені в досвіді. Подібні поняття Мах називав «концептуальними чудовись­ками». Його критика засадничих понять механіки Ньютона відчутно вплинула на формування теорії відносності.

Однак радикальний емпіризм має і слабкі сторони. Адже жорстко прив'язана до відчуттів думка не здатна до польоту, до вільного конструювання нових концепцій. Оче­видно, тому Мах не прийняв теорії відносності та ідеї ато­мізму, які на той час не «прив'язувались» до відчуттів. Альберт Ейнштейн, який перебував під впливом поглядів Маха під час створення ним теорії відносності, змушений був пізніше визнати, що Мах «недооцінив конструктив­ний і спекулятивний характер наукового мислення».

Пізніші дослідження в галузі психології переконливо засвідчили, що ніяких «нейтральних» елементів досвіду, вільних від ззовні внесених смислів чи інтерпретації, не­має і бути не може. Будь-яке відчуття існує як складова певного цілого — певних пізнавальних образів, обставин (експерименту, спостереження), співвідноситься з певним теоретичним контекстом. А це означає, що його смислове навантаження задається цим цілим. Прагнення знайти «нейтральні», «чисті» відчуття, факти, позбавдені смис­лового навантаження, є гносеологічною утопією.

Маха й Авенаріуса часто критикують за суб'єктивний ідеалізм, за наслідування Берклі та Юма. Справді, Авена­ріус висунув концепцію «принципової координації», згід­но з якою об'єкт не існує без суб'єкта, а Мах проголосив відчуття елементами світу. Завдяки цьому вони, на пер­ший погляд, відтворюють позицію англійських емпіри­ків, суб'єктивних ідеалістів. Насправді Берклі та Юм «ко­нструювали» світ буденної свідомості, проголошували наш світ комплексом відчуттів. У Маха йшлося про науку та ЇЇ світ. Наприкінці XIX — на початку XX ст. стає очевид­ним, що реальність, яку пізнає наука, є штучною матема­тизованою реальністю, що існує тільки в уяві її творців. Без суб'єкта, вченого такої реальності (об'єкта) не існує. Була підтверджена думка Канта, згідно з якою розсудок пізнає дійсність, яку він сам уконституював. Світ, який Мах конституює з елементів-відчуттів, — це науковий світ, штучна реальність, яка не існує об'єктивно, сама по собі. Звідси й висновок, що наукові конструкції не є «копія­ми» світу, в якому живе людина («світу речей у собі», за Кантом), що їх ставлення до цього реального світу опосе­редковане уявними реальностями (об'єктами), які не іс­нують без суб'єкта. Отже, суб'єктивний ідеалізм Маха й Авенаріуса не цілком зводиться до позиції Верклі.

Підхід Маха до пізнання як до біологічно доцільного явища виявився в тому, що наукове пізнання вій розгля­дав під кутом зору «економії мислення». Ця точка зору не позбавлена певного раціонального змісту, оскільки нау­ка систематизує, схематизує, типізує (спрощує) дійсність, тобто є ефективним засобом її пояснення і перетворен­ня. Однак термін «економія мислення» є не цілком ви­значеним. У сучасній науці використовується близький за змістом, але чіткіший за формою принцип простоти. Так, до гіпотези висувається вимога бути логічно якомо­га простішою.

Концепція Маха й Авенаріуса стала головним предме­том аналізу праці В. Леніна (1870—1924) «Магеріалігм і емпіріокритицизм», яка справила фатальний вплив на роз­виток як філософії, так почасти і науки в колишньому СРСР. Жорстка прив'язка філософії до політичної ідеоло­гії призвела до того, що аналіз «тонких філософських ма­терій» з позиції «здорового глузду» і «пролетарського чут­тя» часто супроводжувався лайкою і навішуванням ідео­логічних ярликів на зразок «реакціонер», «мракобіс» тощо. Властивий цій праці дух нетерпимості перевершив за зна­ченням деякі наявні в ній раціональні елементи,

Історія дала повчальний урок любителям жорстко і спрощено пов'язувати науку та філософію, філософію й ідеологію. «Реакційна» суб'єктивно-ідеалістична концеп­ція Маха вплинула (а такі факти не часті в історії науки) на радикальне переосмислення фізичної теорії. А «науко­вий», «прогресивний», «матеріалістичний» твір Леніна ледь не став перепоною для теорії відносності, спричинив гоніння на генетиків та кібернетиків в СРСР. Це урок для «носіїв абсолютної істини» у філософії, які в боротьбі зі своїми опонентами вдаються до ідеологічних ярликів.

Конвенціоналізм А. Пуанкаре

Дещо відмінною від позитивістської концепції, хоч пе­вною мірою і близькою до неї, є філософія науки францу­зького математика Анрі Пуанкаре (1854—1912). Як філо­соф науки, він став відомим завдяки створеній ним кон­цепції конвенціоналізму. Конвенціоналізм — філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між учени­ми, укладеної за принципом «зручності», «економії мислення».

Суть цієї концепції полягає в тому, що принципи на­укової теорії проголошуються довільними конструкціями, які умовно приймаються за істини. Іншими словами, на думку конвенціоналістів, вчені погоджуються вважати пе­вні наукові твердження істинами, укладають конвенцію щодо їх істинності.

До такої концепції Пуанкаре прийшов, аналізуючи стан справ у математиці. У зв'язку зі створенням неевклідових геометрій постали питання, на чому ґрунтуються їх вихідні принципи (і отже, яку з них слід вважати істин­ною). Пуанкаре заявив, що «ці принципи суть не що ін­ше, як конвенції», тобто довільно можна прийняти за іс­тину будь-яку з геометрій.

Конвенціоналізм виник і тому, що нові наукові тео­рії (насамперед, теорії некласичної фізики) перестали бути «копіями» реальності й перетворились на теорії, що конструюють штучні реальності (теорії-конструкти). У цих теоріях зросла роль неемпіричних критеріїв істи­ни і фактора довільного вибору вченого. Так, за наявно­сті двох чи більше теоретичних конструкцій, які одна­ково узгоджуються з фактами (явище, що не вкладаєть­ся в межі наївної концепції «копіювання» реальності), вибір на користь однієї з них робиться на основі таких допоміжних критеріїв, як логічна простота, інтуїція вче­ного та із.

Отже, конвенціоналізм виявив відносну самостійність і самодостатність наукової теорії, її (в певних межах) незалежність від емпіричних фактів. Однак така пози­ція таїла в собі загрозу заперечення об'єктивності нау­кового знання. Подібних поглядів дотримувався край­ній конвенціоналіст француз Едуард, Леруа (1870—1954). У дискусії з ним Пуанкаре змушений був визнати, що відбір наукових концепцій відбувається, врешті-решт, на основі їх ефективності або емпіричного контролю. Отже, факти були визнані як остаточні критерії відбору (істинності) теорій.

Заслуга конвенціоналізму в тому, що він звільнив на­укові концепції від жорсткої залежності від сфери фак­тів, як того вимагали позитивістські традиції. Можна по­годитись з оцінкою, яку дали поглядам Пуанкаре Д. Реа­ле і Д. Антісері: «Конвенціоналізм — глибока і змістовна філософія науки. Розправившись із фетишистським міфом про «факт» та іншими презумпціями позитивістсько­го напряму, він реабілітував роль уяви в науці, показав динамізм наукового знання».