Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 9 страница

Б. К.

ІСТОН ДЕВІД (1917 р.н.) – американсько-канадський політолог. Проф. ряду амер. та канад. ун-тів. Автор творів «Політична система», «Рамки політичного життя», опублікованих у 50-60-х роках. І. застосував системний аналіз для вивчення явищ політ. життя сус-ва та сформулював модель політ. системи сус-ва. Вихідні положення системи були такими. Політ. система – якісно відмінна від інших суспільних систем. Те, що лежить за межами політ. системи, визначається як її оточення. Визнання наявності певних меж (кордонів) між політ. системою та її оточенням вважалося головним якісним показником відмінності політ. системи, її специфікою. Звідси, стверджував І., головним завданням політології є вивчення переходів, або обмінів між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політ. системи. Тому головною одиницею політ. системи І. визначив тільки взаємодію: «... взаємодія є основною одиницею аналізу». Відрізняє цю взаємодію від інших соціальних взаємодій одна важлива риса – політ. взаємодія, спрямована, насамперед, на «авторитарний розподіл цінностей у суспільстві». Таким чином, політ. систему І. розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюються індивідами в рамках призначених для них ролей, взаємодій, спрямованих на авторитарний розподіл суспільних цінностей. Тому влада розглядалася як атрибут великої суспільно-політичної системи (макросистеми). І. лаконічно визначив політ. систему: це «ті взаємодії, за допомогою яких у сус-ві авторитарно розподіляються цінності». Головне призначення системи – виконання функцій розподілу цінностей та змушення більшості сус-ва погодитися на нього на довший час. Невиконання системою розподілу призводить до зростання напруження в системі, і навіть до її руйнування. Він висловив, також, кілька міркувань методологічного характеру. По-перше, для розуміння системних процесів слід мати певний об’єм даних і вищий рівень узагальнення, оскільки голі факти при системному аналізі не в стані пояснити, а тим більше прогнозувати події, тоді як від політики значною мірою власне це й вимагається. По-друге, політ. теорія розглядає політ. системи як цілісну множину багатьох елементів, що самі також мають складну структуру і т.д. По-третє, аналіз політ. систем вимагає двох підходів: соціально-психологічного і ситуаційного. По-четверте, політ. життя сус-ва розглядається як динамічно неврівноважена система, де перманентно проходять дестабілізація і стабілізація; повна статика системи на практиці неможлива, оскільки це означає руйнування системи. Все це визначало політ. систему як відкриту, динамічну систему, якій притаманні адаптація, модернізація, експансіонізм та певні цінності виживання. Розглядаючи взаємодії політ. системи, І. зробив їх аналіз на вході і на виході системи. На вході – це «вимоги» і «підтримка», тобто висловлені всередині системи і звернені до владних органів

думки з приводу розподілу вартостей, дії, скеровані на пряму чи непряму підтримку системі (у вигляді настанов або почуттів особи, групи). На виході системи результати її функціонування здійснюються у формі політ. рішень і дій. Тому, до речі, після включення до світової політології комплексу тем, які вивчають політ. системи й процеси, наступним кроком (у 70-80 роках) стало вивчення комплексу тем, які вивчають політ. рішення. Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми (чи не звідси й визначається тип системи?) адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами й засобами трансформації вимог і підтримки, перетворює політ. систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, що призводить до її самозбереження. Однак зовнішні чинники, дискретність дії системних механізмів, людський чинник – усе це разом розлагоджує систему, що збільшує її неврівноваженість і в окремих випадках призводить до її руйнування. Модель І. можна застосовувати при аналізі будь-якої політ. системи, однак для цього важливо визначити зміст і форму множин, які складають її, визначити їх межі, взаємодії з іншими системами, визначити характер і шляхи інформації, що впроваджуються та результатів, що очікуються, визначити існуючу ієрархію та диференціацію всередині системи, рівень інтеграції і взаємодій системи. Водночас модель І. не ідеальна, оскільки вона розглядає лише авторитарний характер розподілу вартостей. Тому пізніше вона була доповнена й розвинута К. Дейчем, Н. Луманом.

Твори: Easton D. The Political System. N.Y., 1953; Systems Analysis of Political Life. N.Y., 1967.

Б. К.

К

КАВУР КАМІЛЛО БЕНСО (1810-1861) граф, – італ. політ. держ. діяч. Закін. Турінську військову академію, співвидавець ж-лу «Рісорджіменто», міністр землеробства та торгівлі (1850), фінансів (1851) в уряді Сардінського королівства, а також його прем’єр (1852). У 1861 р. став першим прем’єром об’єднаного італ. королівства. Спочатку був лібералом, виступав за реформи в межах конституційної монархії. З 1848 р. присвятив себе справі

об’єднання Італії та відновлення її незалежності. Сформулював популярні гасла: «Італія врятує себе свободою!» та «Італія створить себе сама!», які відображали його політ. концепцію визволення та об’єднання країни. Це об’єднання, на думку К., можливе лише на основі савойської династії (навколо короля Віктора-Еммануїла). З метою отримання підтримки від широких народних мас, ліберальних кіл Італії, К. не відмовлявся від демокр. гасел (відокремлення церкви від держави, обмеження діяльності церкви). З метою об’єднання Італії, її визволення, К. провадив гнучку зовнішню політику (уклав ряд міждержавних союзів), підтримував національно-визвольні революційні рухи (Дж. Гарібальді), вдало використав для вирішення політ. проблем боротьби за незалежність такий політ. засіб, як плебісцит. У другому періоді своєї діяльності К. виступив за збереження монархії в Італії, був рішуче проти республіканських настроїв, не гребував використанням неморальних засобів у політ. боротьбі. І все ж, в історію Італії він увійшов, як видатний дипломат, політик в особі якого, зазначав П. Ненні, втілилася «дивна мішанина лібералізму і автократизму, він не мав рівних собі у мистецтві використання людей і справ, без моральних вагань, витривалий як Рішельє, блискавичний і спритний як Телейран, великий як Меттерніх, гнучкий як Бісмарк..., що мав спільні з цим німцем почуття дійсності, але без його брутальності. Занадто спритний, щоб бути апостолом, Кавур у своїх combinazioni мав інстинктивне довір’я до свободи, довір’я, яке давало йому змогу твердити, що кожен зможе управляти за допомогою надзвичайного стану...». Додамо від себе, що К. був палким прихильником відомої думки Данте: «Творити Італію навіть з дияволом!».

Твори: Cavour С.В. Discorsi pariamentari. Firenze, 1932-1961. Vol. 1-12.

Б. К.

КАЛЬВІН ЖАН (1509-1564) – Нар. у Франції, жив і працював у Швейцарії. Один із провідних діячів та ідеологів Реформації. В 1536 р. опублікував богословський трактат «Настанови в християнській вірі», який став теоретичною та ідеологічною основою кальвіністського руху. Основна ідея трактату – догма про божественне призначення. Бог, на думку К., наперед визначив одних людей до спасіння та блаженства, інших – до загибелі. Люди не спроможні змінити волю Бога. Бог вказує кожній людині сферу її професійної діяльності, ним же визначається й влада. Кожний індивід мусить суворо слідувати Божому припису, цілком присвятити себе своїй професії, бути бережливим господарем. Практична діяльність К. була спрямована на докорінну реформу церковного устрою, яка проводилась у відповідності з розробленими ним же «Церковними настановами». Вони передбачали республіканські принципи організації церковного життя.

Церковні громади почали очолювати старшини (пресвітери), що обирались, як правило, з найбагатших мирян, і провідники, які не мали спеціального священного сану і виконували релігійні функції як службові обов’язки. Пресвітери разом з провідниками складали консисторію, яка відала усім релігійним життям громади. Ці ідеї були сприйняті представниками суспільно-політичної думки та практичними політ. діячами й використовувалися при розробці республіканських політ. програм в Швейцарії, Голландії та Шотландії. К. висловлював неоднозначні, інколи суперечливі думки відносно держави та влади. Будь-яка влада оголошувалася божественною. В той же час, К. засуджував феодально-монархістські кола за їх насильства, сваволю, беззаконня, передбачаючи їм за це Божу кару, яку можуть здійснити їх власні піддані. Відкрита непокора і повалення тирана допускається лише тоді, коли використані всі способи пасивної непокори, легальні форми боротьби. Розглядаючи форми правління, найкращою з них К. вважав олігархічну організацію управління державою. Демократія, на його думку, є найгіршою формою правління, а ідеал – встановлення теократії, республіки святих. Сенс своєї діяльності К. вбачав у тезі: «Якщо Бог з нами, хто проти нас?» (Послання до Римлян, VIII, 31). Концепція діяльності К. поширювалася на всю виробничу діяльність людини, на примноження багатства і осягнення успіхів, пов’язаних з ним. Саме в тому К. та його послідовники вбачали видатний знак Призначення.

Твори: Calvino: Instituzione della religione cristiana. Torino, 1971. Vol. 1-2.

M. П., Б. К.

КАМПАНЕЛЛА ТОММАЗО (1568 1639) – італ. мислитель, філософ, літератор, автор творів з проблем філософії, теології, астрономії, астрології, історії, політ. трактатів. Брав активну участь у боротьбі за звільнення Італії від іспан. поневолення. Значну частину свого життя провів у в’язниці (27 років), де й написав більшу частину своїх творів. Найбільш відомий з них – «Місто Сонця» (1601), в якому він висунув ідеал суспільного устрою, заснованого на спільній власності, спільній праці, який розглядав як реальну політ. програму, пропонуючи її для реалізації можновладцям різних країн. В «Місті Сонця» К. змальовує своєрідну ієрархію посадових осіб. На чолі Міста Сонця стоїть Верховний правитель, Священик, якого іменують Сонцем, або Метафізиком. Він – всебічно освічена людина, яка знає всі науки, мистецтва, ремесла, світський і духовний глава Міста, за ним закріплено остаточне рішення всіх спірних питань. При ньому є три співправителі: Пон (Міць), Сін (Мудрість) і Мор (Любов). У віданні Пона знаходиться все, що стосується війни і миру. Сін відає вільними мистецтвами, ремеслами, різними науками.

Мор керує дітонародженням, вихованням новонароджених, лікуванням, сільським господарством та ін. «Всі справи їх республіки, – писав К. – обговорюються цими чотирма особами, і до думки Метафізика приєднуються за взаємною згодою всі інші...» В Місті існує ще цілий ряд посадових осіб, які відають вузькими напрямами роботи. «У них стільки ж посадових осіб, скільки ми нараховуємо доброчинностей... Мужність..., Щедрість..., Правосуддя...» та ін. На кожну з цих посад «обираються ті, кого ще з дитинства визнають в школах найбільш придатним, щоб посісти її». К. зазначав, що «посадові особи змінюються з волі народу». Не міняються тільки четверо найвищих, якщо з власної волі не передадуть посаду мудрішому. Регулярно збирається Рада, на якій «присутні всі від двадцяти років і старші, і всім пропонується поодинці висловитись про те, які недоліки є в державі, які посадові особи виконують свої обов’язки добре, які – погано...» В державі існує правосуддя. «Кожний зокрема підсудний старшому начальнику своєї майстерності..., всі головні майстри є суддями...» і можуть здійснювати правосуддя. Закони в них «нечисленні, стислі, зрозумілі. Усі вони вирізані на мідній дошці біля дверей храму...», де відбувається правосуддя. В інших своїх творах («Політичні афоризми», «Монархія Мессії», «Про царство Боже» та ін.) підкреслював велике значення духовного єднання для життя сус-ва, ідеї всесвітнього єднання в одній монархії, яка мала б позбавити людство від війн, голоду, епідемій.

Твори: Кампанелла Т. Город Солнца. М., 1954.

М.П.

КАМЮ АЛЬБЕР (1913-1960) – франц. філософ, письменник, лауреат Нобелівської премії. Нар. в Мондові (Алжир) в сім’ї сільськогосподарських робітників. Закін. франц. ліцей та ун-т в Алжирі, з 1940 р. жив і працював у Франції. Під час фашистської окупації був активним учасником руху Опору. Досліджуючи проблеми сенсу буття взагалі, сенсу життя людини, її свободи та прав, К. дійшов висновку, що світом керує якийсь сенс, а шлях до його пізнання пролягає через розкриття суті бунту. Усвідомлення людини як людини, на його думку, приходить разом з бунтом. Останній розглядається як «справа людини, яка знає, твердо усвідомлює свої права». Цій проблемі присвячена праця «Бунтівна людина», в якій дано детальний аналіз ідеї бунту проти несправедливості людської участі. К. виокремлював метафізичний та історичний бунт. Метафізичний бунт розглядав як повстання людини проти своєї участі і проти світового порядку. На його думку, «послідовний метафізичний бунт в прямому розумінні цього слова виникає лише наприкінці XVIII ст.», хоча перші його зразки можна відшукати ще в «епоху Прометея». Спочатку вільнодумство ставить під сумнів Бога і

висуває на перший план проблему справедливості. Але «якщо заперечуєш Бога, треба вбити короля», його представника на землі. Раніше, скидаючи монарха, не заперечували самі принципи правління. У XVIII ст. Руссо теоретично, а в 1789 р. – на практиці піддали сумніву самі принципи існуючої форми правління, проголосили іншу законність та інші принципи. Аналізуючи «суспільний договір», К. писав, що він дає «догматичний виклад нової релігії, в якій Богом є розум, що зливається з природою, а його представником на землі замість короля – народ, що розглядається як втілення спільної волі». Цілком природно, що релігія розуму встановлює республіку законів. Метафізичний бунт поступово зливається з історичним бунтом: «Від гуманітарних ідилій XVIII століття до кровавих ешафотів пролягає прямий шлях...» Формою реалізації історичного бунту була революція, основний принцип якої – свобода. В зв’язку з цим, К. аналізував співвідношення революції і бунту. Революція розглядається як рух по колу, який, після повного завершення циклу, приводить до зміни одного способу правління іншим. Вона починається з ідеї і означає включення ідеї в історичний досвід, тоді як бунт є лише рух від індивідуального досвіду до ідеї. Бунт знищує тільки людей, тоді як революція знищує водночас і людей, і принципи. Революція мала б бути єдиною і останньою. Оскільки такого не відбулося, то, на думку К., в історії ще не було революції. Містифікацією він називає і поняття революційного уряду. Всі революції Нового часу, проголошуючи своєю місією «завоювання дійсної свободи», приводили насправді до зміцнення держави: «1789 рік веде за собою Наполеона, 1848-й – Наполеона ІІІ, 1917-й – Сталіна, Італійські заворушення 20-х років – Муссоліні, Веймарська республіка – Гітлера». К. детально аналізував держ. тероризм, розкриваючи його на прикладі фашистських режимів Гітлера і Муссоліні. Аналізуючи суть рос. комунізму, К. писав, що «це перше в історії політ. вчення і рух, яке, спираючись на силу зброї, ставить за мету завершення останньої революції і остаточне об’єднання всього світу». Під тиском різних чинників «народжується імперіалізм справедливості», а в нього «лише два вибори – або загинути, або створити світову імперію». Для здійснення цієї мети в нього немає інших засобів, крім несправедливості. Тобто, шлях до свободи, до єдності пролягає через тоталітаризм, що є не до прийняття. Не знаходячи дієвих шляхів досягнення свободи ні в теоретичній спадщині мислителів минулого, ні в історичному досвіді К., дійшов висновку, що політика і сус-во зобов’язані тільки узгоджувати справи всіх, щоб кожний володів дозвіллям, свободою і можливістю для цих спільних пошуків.

Твори: Камю А. Сочинения. М., 1989; Бунтующий человек. М., 1990.

М. П.

КAHETTI ЕЛІАС (1905 р.н.) – німецько-англійський мислитель, драматург. Нар. у Болгарії, навчався в Цюріху, Франкфурті-на-Майні та Відні. У 1938 р. емігрував спочатку до Франції, потім до Англії. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1981). Творчість К. багатогранна й різноманітна, він автор твору «Маса і влада». Узагальнивши повідомлення, історичні дослідження, письмові свідчення психічнохворих, міфи, власні переживання, К. дійшов висновку, що в основі формування людей у масу лежить своєрідний «страх перед дотиком», оскільки людина інстинктивно уникає контакту з собі подібними. Вільною від такого страху людина стає, лише перебуваючи в масі, бо тут усі рівні, усі живуть одним поривом, одними відчуттями та переживаннями. К. вважав, що чим сильніше люди притискаються в масі, тим менший страх вони переживають. Тому маса, зрештою, як ще раніше писав Г. Лє Бон, починає жити власним життям зі своїми закономірностями, відмінними від тих, що притаманні кожному індивіду зокрема, Такі конгломерати-маси існують, поки ростуть (це стосується т.зв. відкритих мас – тимчасових масових об’єднань). Інстинктивне поєднання індивідів у масу призводить до формування «абстрактної маси», справа лише в тому, що індивід, «включаючись» в масу, може загинути. Тому лише той індивід, який пережив більшу кількість масових об’єднань, отримує й більшу владу. К. зводить владу до безпосереднього переживання влади і торжества переможця, що вижив. Окрім цього, К. розглядає здатність людини опиратися владним розпорядженням. Якщо людина знаходить у собі сили до такого опору, вона вільна, якщо ж ні – вона підневільна. Більшість людей не спроможні зробити це, лише одиниці виживають, витримують страх перед смертю й стають володарями. Однак в силу власне наявності в таких індивідів рідких властивостей, вони стають далекі від маси й одинокими, однобічними. Будь-яка однобічність водночас є певним чином неповноцінністю. Тому тип людини – політ. властителя – це тип обмеженої людини, людини «яка вижила». Реальності кінця XX ст. переконали К. у тому, що крім патологічних випадків, влада перероджується, змінилася сама ситуація для виживання, отже, резюмує К., «...виживуть всі або ніхто».

Твори: Canetti E. Masse und Macht. Frankfurt a./Mein, 1983.

Б. К.

КАНТ ІММАНУІЛ (1724-1804) – нім. філософ. Вивчав філософію, математику і фізику в Кенігсберзькому ун-ті. З 1755 р. приват-доцент, з 1766 р. працював у бібліотеці королівського палацу в Кенігсбергу, з 1770 р. проф. логіки та метафізики. Основні політ. погляди викладені у творах: «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного миру», «Метафізичні початки вчення про право» та ін. Наріжним каменем соціальних поглядів К.

була його віра в те, що кожна людина володіє досконалою гідністю і абсолютною цінністю, особа не є знаряддям чиїхось планів. Людина – суб’єкт морального закону. Цей закон – апріорний, не підлягає впливові жодних зовнішніх чинників і тому він безумовний. К. назвав його «категоричним імперативом». Він стверджував, що індивід здатний бути «господарем самому собі» і тому не потребує зовнішньої опіки. Але, оскільки не всі використовують власну свободу для реалізації «категоричного імперативу», дуже часто свобода переростає у сваволю. Звідси – необхідність обмежень, які покликане зробити право, яке детермінується об’єктивним загальним законом свободи. Право регулює лише зовнішню форму поведінки людей, їх вчинки. Суб’єктивні мотиви, думки, переживання індивіда регулює мораль. Покликання права – надійно гарантувати моралі той соціальний простір, у якому вона могла б себе нормально проявляти, в якому могла б без перешкод реалізовуватися свобода індивіда. Реалізація права, на думку К., була можлива лише з наділенням його примусовою силою, що могла зробити лише держава. Він обстоював тезу про те, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права, що дало підстави вважати його одним з головних творців концепції «правової держави». Характеризуючи принципи побудови держави «права», К. був свідомий, що він описував ідеальну державу, яка мала бути зразком для держав, що існували на той час. Його держава базувалася на принципі поділу влад: верховної, виконавчої та судової. Верховна влада – це та, що продукує закони і належить «колективній волі народу». Однак, у виробленні законів брали участь не всі громадяни, тому, що не всі мали право голосу. Згідно з К., громадянин мав три основних повноваження: свободу, рівність та незалежність. Свобода – це свобода від зовнішнього примусу, підпорядкування виключно закону. Рівність – це однаковість перед законом, підпорядкування тих, ким володарюють і тих, хто володарює. Незалежність він розглядав в економічному плані. Вона буде властива лише тим, хто продає результати власної праці, а не самого себе, як робітника. Звідси випливала ідея про поділ громадян на активних і пасивних. Лише перші володіли правом голосу, решта володіли свободою та рівністю, але не мали права голосу. Відмінність між цими двома групами не носила абсолютиого характеру. Виконавча влада чітко відрізнялася від законодавчої, підпорядковувалася останній. К. ґрунтовно проаналізував повноваження кожної з трьох влад. Аналізуючи історичні види влади, «раціональній державі» К. протиставляв «історичну», яка характеризувалася виконанням головного завдання – забезпечення підкорення народу. Перехід від природного

стану до громадянського відбувався шляхом суспільного договору як об’єднання окремих воль у єдину, суспільну волю. Основними видами політ. устрою, історичних видів влади були: автократія, аристократія та демократія. Перевагу К. надавав першому. Характеризуючи відносини між володарем і підданими, він робив це на прикладі освіченого деспотизму. Власне такий тип монархії мав бути головним засобом у проведенні політ. реформ. Зміст цих реформ полягав у переході від історичного володаря до раціонального, від історично реалізованих форм влади до влади, що базувалася б на суверенітеті народу й на поділі влади. Тому ідеальною він вважав конституційну монархію. Аналізуючи проблеми відносин між державами К. йшов аналогічним шляхом, подібно до відносин організації індивід умів у державі. «Індивіди» у вигляді держав, що знаходилися у стані потенційної війни («природному стані»), мали з цього стану перейти у стан, регульований правом. Такий стан – «вічний мир» – характеризувався б союзом держав, над якими мала бути одна наддержава – «держава народу». Однак, на думку К., цей ідеал вічного миру був нездійсненим, хоча до нього варто прагнути. К. сформулював основні принципи міжнародних відносин, які мали б створити умови переходу людства до цього ідеального ладу.

Твори: Кант И. Сочинения в 6 томах. М., 1963-1966.

А. Р., М. П.

КАРЛЕЙЛЬ ТОМАС (1795-1881) – англ. історик, письменник. Навчався в Едінбурзькому ун-ті, вчителював. Першою друкованою працею стало «Життя Шіллера» (1824). Пізніше написав твір «Сартор Резартус» («Перелицьований кравець»), у якому автобіографічні оповідання поєднані з соціальною сатирою, зокрема, виділявся третій розділ – «Філософія Одягу». Тоді ж він приступив до написання великої епопеї «Історія Французької революції» про що знаходимо запис в його щоденнику» «головним бажанням моєї душі стало знову написати шедевр, байдуже, визнаний чи ні...» Справа ускладнилась тим, що К. дав прочитати рукопис 1-го тому Дж. С. Міллю, в якого той згорів, довелося писати заново, однак у 1836 р. книга була закінчена. Вихід її зустріли доброзичливо. У.Теккерей написав в «Таймс» теплий відгук, правда поет Вордсворт написав проти книги сонет. Тим не менше К. став популярним. Його твір вже цілком був працею зрілого, оригінального майстра. Звичайно, що прискіпливі історики знаходили в ньому недоліки, але К. писав пристрастно, лаконічно – а головне образно. Починаючи з цього твору, К. вже неможливо переплутати ні з ким. Він мислив образами, виглядав дивним, палким, патетичним, не висвітлював детально економічні причини революції, не зупинявся на соціальних характеристиках, писав про Велику революцію образами Великих людей. Не вірив в нові політ. ін-ти, парламент зокрема,

він проповідував насильство, віру в суворого лідера. Оскільки, вважав К., революція була явно призначена Богом, то її сенс полягав у тому, щоб проголосити народження нового світу, а це стає можливим лише при доброчинному впливі визнаного всіма вождя – мудрого, героїчного і гідного мужа Франції. Успіх книги, як пояснював сам К., полягав у тому, що читач бачив події як би при спалахах блискавки, яка вихоплювала живі образи живих людей. Важливим в творі був дух пророцтва, заклик до високих ідеалів. Деякі з його пророцтв навіть вражають, так пишучи про демократію, він заявив: «ще два віки боротьби, починаючи з сьогоднішнього дня! Два століття, не менше, поки Демократія не пройде стадії Лжедемократії, поки не згорить вражений чумою Світ, не помолодіє, не зазеленіє знову...» У 1838-1840 pp. K. читав публічні лекції про нім. європейську літературу, про революції в сучасній Європі, і нарешті, про роль героя в історії. Останні були видані у вигляді однієї книги – «Герої і героїчне в історії» (1841). К. в цій книзі вже йде по прокладеній стежці. Цей твір – це образи Героїв нашої історії, але яких! Всесвітня історія в К. – «це за суттю, історія великих людей, що попрацювали тут на землі». Герой – це той, хто скрізь «зовнішню видимість речей проникає в саму їх суть». Зміст твору розкривається образами Героя як божества, Героя як пророка (Магомет), Героя як поета (Данте, Шекспір), Героя як пастиря (Лютер, Нокс), Героя, як письменника (Джонсон, Руссо, Бернс) і Героя як вождя (Кромвель і Наполеон). К. своїми образами довів індивідуалізм до крайніх логічних висновків. Він виступив з Особистістю в той час, коли на перший план в європейській історії вже висуваються маси, коли зменшується роль великих людей, коли вже замість культу героїв починає формуватися культ мас. Не можна сказати, що К. творець концепції Героя, але можна твердити, що Герої К. – це ті, хто може очолити маси, стати їх моральним ідеалом. К. продовжив дану тему в творах: «Минуле і сьогоднішнє», «Листи і промови Олівера Кромвеля з роз’ясненнями» (1845). Якщо перший твір – це гостра соціальна критика тогочасної англ. дійсності (зокрема стану доброчинності в Англії), протест проти бідності працюючих, пошуки героя в Англії, пошуки Нової Аристократії, то наступна – це процес знаходження, а головне оправдання англ. Героя, якого офіційна думка характеризувала «жив, як лицемір, вмер, як зрадник». Твір К. про Кромвеля, побудований на мало відомих листах, документах і характеризує його зовсім по-новому. Англія прочитала про свого Героя правду. Наступний твір К. був про Фрідріха Великого (1858-1865). Вже вихід перших томів книги був з ентузіазмом зустрінутий в Німеччині, як тоді писали: «критики з’явилися до К. по приїзді його в Німеччину

в 1858 р. не для того щоб дати оцінку, а щоб висловити пошану». Однак цей великий твір в міру перебігу часу, вряд чи можна назвати великим за місцем в англ. літературі. Як зазначав Дж. Саймонс: «в цьому великому мавзолеї під назвою «Історія Фрідріха II»,... «Карлейль поховав свій геній!» Тим не менше 1865 р. був знаменним для К. не лише закінченням твору про Фрідріха, восени того ж року він виграв вибори у Б. Дізраелі і був обраний ректором Едінбурзького ун-ту. Шотландія вперше офіційно визнала одного з найзнаменитіших своїх літераторів. Останньою книгою К., що вийшла одразу після його смерті, були «Спогади», які викликали здивування у читачів і певну неприязнь у літераторів. Як вже зазначалось, К. не сформулював концепції, однак він концептуально дав образ Героя, мав свої погляди, вважаючи, що людство ділиться на дві частини: денді і каторжан праці. Перші займаються лише собою, їх інтереси не виходять за межі місця в сус-ві, другі важко працюють, бідні. Вони цілком протилежні й ворогують між собою, поки що вони співіснують, але це до часу... Цю суперечність не в стані вирішити парламент, демократія, треба чекати приходу Героя, який покликаний Богом вирішити цю проблему, створити справедливе сус-во.

Твори: Карлейль Томас. Французская революция. История. М., 1991; Теперь и прежде. М., 1994.

Б. К.

KAPP ЕДВАРД (1892-1982) – англ. історик, дипломат. Після закінчення Кембриджського унту, з 1916 р. працював у Британському міністерстві закордонних справ, був чл. британської делегації на Паризькій мирній конференції, радником в справах Ліги Націй. Після виходу у відставку – проф. ун-ту Аберісідіт в Уельсі, в роки війни заступник редактора Лондонської г-ти «Таймс». Після війни повернувся до наукової й викладацької діяльності. Став широко відомим після опублікування багатотомника «Історія радянської Росії» (1917-1929), яку писав майже двадцять років. Твір К. складається з 14 томів і містить чотири самостійні праці: «Більшовицька революція», «Міжвладдя», «Соціалізм в одній країні», і «Основи планової економіки». Спираючись лише на опубліковані матеріали, документи, праці класиків марксизму-ленінізму К., намагався об’єктивно відтворити рад. політ. історію першого десятиріччя. Твір К. читається як художній роман, страшний, захоплюючий, з головними постатями – діючими особами історії, що нагадують собою монстрів, бо вони фанатики ідеї, а навіть релігії, ім’я якої – марксизм. Твір К. страшний за своєю логікою і правдою. Однак К., як він сам писав, – історик, що відображає сус-во в якому він працював, тому для нього сталінізм – це лише фальсифікація ленінської спадщини. К. заперечував злочинну природу більшовизму. Тому сталася досить