Метод адміністративного процесуального права

2. "При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення" — заборона.

— заборони персоніфікованого характеру — встановлюються щодо конкретних учасників адміністративного процесу. На­приклад, такою забороною є законодавче закріплення обме­ження дій експерта щодо здійснення цілого ряду процесу­альних та інших дій. Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також

З іншими учасниками адміністративного процесу, за винят­ком дій, пов'язаних з проведенням експертизи; розголошу­вати дані, що стали йому відомі у зв'язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про ре­зультати експертизи (ч. 5 ст. 66 КАС України);

— відносні заборони, дія яких поширюється на чітко визначе­ний національним законодавством перелік суб'єктів чи фактичних умов і обставин. Наприклад, згідно із ч. 1 ст. 57 КАС України не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок;

— складні заборони, які передбачають необхідність утримува­тись від цілої сукупності певних дій або неможливість реа­лізації певною групою суб'єктів свого адміністративного процесуального статусу. У даному випадку доречно навес­ти ч. 2 ст. 17 КАС України, у якій визначено, що компе­тенція адміністративних судів не поширюється на ряд пуб­лічно-правових справ;

— заборони-умови, які діють за наявності (відсутності) певних правових чи фактичних обставин. Прикладом такого виду заборон слід визнати положення ч. З ст. 21 КАС України або ч. 2 ст. 57 цього ж кодексу. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 57 кодексу судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сто­рони чи третьої особи.

Своєю чергою види зобов'язань (приписів) можуть бути визначені таким чином:

— абсолютні зобов'язання (приписи) ~ тобх'щна поведінка чи бездіяльність, якої мають дотримуватись усі без винятку суб'єктам правовідносин; це таке обов'язкове правило по­ведінки, якого мають дотримуватись у будь-якому випадку, тобто завжди. Так, наприклад, відповідно до ч. І ст. 122 КАС України будь-яка адміністративна справа має бути розглянута і вирішена адміністративним судом протягом строку, визначеного цим кодексом;

— зобов'язання (приписи) персоніфікованого характеру — неоохідна поведінка чи бездіяльність, які здійснюються конкретним учасником адміністративної справи. Наприклад, підготовку справи до судового розгляду здійснює суддя адміністративного суду, який відкрив провадження в адмі­ністративній справі (ч. 1 ст. 110 КАС України);

— відносні зобов'язання (приписи) — покладення на коло осіб обов'язку діяти певним чином чи утримуватись від тих чи інших дій. Так, особи, які беруть участь у справі, зо­бов'язані під час провадження у справі повідомляти суд про зміну місця проживання (перебування, знаходження), роботи, служби (ч. 1 ст. 40 КАС України);

— складні зобов'язання (приписи) передбачають обов'язкове здійснення учасниками адміністративного процесу двох або більше дій. Наприклад, для того щоб оскаржити в апеля­ційному порядку ухвалу чи постанову адміністративного суду першої інстанції, сторони та інші особи мають: і) протягом встановленого законом строку подати заяву про апеляційне оскарження; 2) обов'язково таку заяву по­дати через адміністративний суд першої інстанції; 3) про­тягом встановленого законом строку подати апеляційну скаргу (ст. 186 КАС України);

— зобов'язання (приписи)—умови передбачають здійснення обов'язкової дії чи, навпаки, приписують утримуватись від певної дії лише у разі виконання умови, настання фактич­них чи правових обставин. Так, апеляційний розгляд адмі­ністративної справи здійснюється після проведення підго­товчих дій суддею-доповідачем і його доповіді про вчинені підготовчі дії (ст. 190, 196 КАС України).

І нарешті дозвіл як спосіб (засіб) правового регулювання в адміністративному процесі класифікується на такі види:

— абсолютні дозволи — можливість вільно здійснювати усіма учасниками правовідносин певні дії без будь-яких винятків чи обмежень. Цей вид дозволів міститься, наприклад, у ч. 1 ст. 6 КАС України — "Кожному гарантується право на за­хист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом";

— дозволи персоніфікованого характеру — способи (засоби) правового регулювання, які передбачають межі допустимої поведінки конкретних учасників адміністративного проце­су. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 51 КАС України пози­вач має право змінити підставу або предмет адміністратив­ного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитись від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду;

_відносні дозволи — допускають можливість здійснення дій

чи можливість утриматись від дій певним колом осіб. На­приклад, особи, які беруть участь у справі, мають право, зокрема: І) знати про дату, час і місце судового розгляду справи; 2) знайомитись з матеріалами справи; 3) заявляти клопотання і відводи тощо (ч. З ст. 49 КАС України);

— складні дозволи передбачають можливість здійснення учас­никами адміністративного процесу двох або більше дій. На­приклад, у ч. 10 ст. 66 КАС України закріплено, що ек­сперт має право: 1) знайомитись з матеріалами справи; 2) заявляти клопотання; 3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи тощо;

— дозволи-умови означають можливість реалізації учасниками адміністративного процесу певних прав, інтересів, вчинення дій у разі дотримання ними певних умов. Так, наприклад, сторона, а також третя особа в адміністративній справі мо­жуть брати участь в адміністративному процесі через пред­ставника за умови, що він (представник) є фізичною осо­бою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність (ч. 1 ст. 56 КАС України).

Отже, для адміністративного процесу характерними є як імперативний, так і диспозитивний метод правового регулю­вання, а точніше — їх поєднання, які виражаються у щойно проаналізованих нами способах (засобах) правового регулю­вання. Ці так звані первісні методи (імперативний та диспози­тивний) залежно від характеру відносин, які регулюються, до­повнюють один одного.

Тому, цілком справедливою, на нашу думку, є висловлена позиція про наявність властивого також і адміністративному процесу синтезованого методу правового регулювання, який ви­користовує поєднання імперативного і диспозитивного методів'.

Проте не зовсім виправданою слід вважати точку зору щодо існування якихось специфічних методів правового регулюван­ня, властивих виключно одній певній галузі права", оскільки Імперативний та диспозитивний методи правового регулюван­ня хоча і у різному відсотковому співвідношенні, але однако­вою мірою властиві усім існуючим галузям національного пра­ва.

У підсумку метод правового регулювання адміністратив­ного процесу можна визначити як закріплену адміністратив­ним процесуальнші законодавством органічно поєднану сукуп­ність способів (засобів) упорядковуючого впливу на правовід­носини, що виникають внаслідок розгляду та вирішення у су­довому порядку адміністративної справи.