Загальний історичний огляд

Наприкінці XII – першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали. Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала. В добу феодальної роздробленості Київської Русі, її центр, Київ, починаючи з II пол. XII ст. поступово втрачає свою визначну політичну роль. Це сталося внаслідок боротьби за київський стіл, яка точилася між представниками різних ліній князівського дому. Так, зокрема, 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський втрутився в усобиці українських князів і вчинив нечувану жорстоку розправу над Києвом, грабуючи місто та жорстоко вбиваючи їх мешканців. Головним же зовнішнім фактором, що спричинив занепад Києва, стало його захоплення в 1240 р. татаро-монголами.

Разом з тим, в південно-західній частині Русі посилюють свою могутність та виступають основними політичними центрами виступали Галицьке і Волинське князівства. Спочатку Галицьке та Волинське князівства існували окремо, але у 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об'єднав їх. Таким чином, осередком політичного і державного життя України з того часу до середини XIV ст. стає земля Галицько-Волинська.

Слід відзначити, що волинська державність була старша, ніж київська, з неї почалося об'єднання українських племен. Це була багата земля, розташована на торговельних шляхах до Західної Європи. До Київської держави її приєднав Володимир походами 981 та 993 років. Приблизно в цей же час до Києва було приєднано і Галицьку землю.

Формування Галицького князівства почалося у II пол. XI ст. Цей процес тісно пов’язаний з діяльністю онука Ярослава Мудрого, князя Ростислава Володимировича, засновника Галицької династії.

Волинська та Галицька землі мали величезне значення для розвитку економіки Київської Русі. Після того, як кочові племена перекрили шлях до Криму, Прикарпаття стало єдиним джерелом постачання солі. Крім цього, через Волинську та Галицьку землі пролягали головні торговельні шляхи на захід, що робило їх однією з головних ланок європейської торгівлі тих часів.

Галицька земля відокремилася від Києва в 1097 р. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.

Особливого розквіту Галицьке князівство сягнуло за Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Тоді будувалися нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря, а Осмомисл успішно протистояв експансії угорського та польського королів, вдало воював проти половців. Але після смерті Ярослава Галицьке князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між боярами, багато з яких були в союзі з польськими і угорськими феодалами.

В цей час набирає сили Волинське князівство (центр у м. Володимирі), яке пролягало в басейні річок Західний Буг, Прип’ять, Стир і Горинь. За правління князя Романа Мстиславовича (1160-1205), який у своїй політиці зробив ставку не на бояр, а на міщан, дружинників і частину дворянства, вдалося забезпечити внутрішню стабільність Волинського князівства та вперше у 1199 р. об’єднати галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стало спадкоємцем Києва. Столицею Галицько-Волинського князівства стало м. Галич, а з 1272 р. – м. Львів. Роман також взяв під контроль Київську землю, князь якої присягнув йому на вірність.

Між Галицькою та Волинською землями завжди існували добросусідські відносини, що проявлялося, перш за все, в господарських зв'язках. Ці фактори, а також необхідність спільного протистояння агресії з боку Угорщини та Польщі створили передумови для об'єднання сусідніх земель в єдине князівство.

Як наслідок, на заході України з'явилася сильна політична організація – Галицько-Волинське князівство, яке майже на сто років продовжило традиції русько-української державності.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202–1203 рр. він поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. Він активно втручався в балканські справи, допомагав візантійському імператору, успішно воював з литовцями, мав вплив на вирішення різних політичних проблем у Польщі та Угорщині. Періоди союзницьких зв'язків змінювалися на ворожі відносини. За короткий час Роман зробив своє князівство могутньою державою, що в умовах роздроблення усієї Європи було як справжній феномен. Недаремно літописець називає його «однодержавцем» усієї Руської Землі. Могутність Романа привернула до себе увагу дуже впливового на той час римського папи Інокентія III, який, прагнучи посилити католицизм на Русі і заручитися підтримкою такого сильного володаря як Роман, запропонував йому королівську корону, але Роман відмовився, не бажаючи ламати свою віру.

Галицько-Волинське князівство стало збирачем руських земель. У період розквіту до його складу входили Галичина, Буковина, Поділля, Волинь, Західна Білорусія, Перемишлянщина, Холмщина (нині у складі Польщі). Порівняно з територією сучасної України воно становило її третину, але 2/3 української території, де в той час мешкали русичі.

В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпалося.

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, при цьому частина з них схилялася до угорського сюзеренітету. Почався більш ніж сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання. Так, у 1214 р. Угорщина та Польща домовилися про розчленування Галицько-Волинського князівства: Угорщина загарбала Галичину, а Перемишль було передано краківському князеві Лешку. Останній підтримав синів Романа, і в 1215 р. за згодою Лешка Данило й Василько одержали батьківську вотчину – м. Володимир. Данило і Василько об'єднали всі землі Волинського князівства. 3 1230 р. починається боротьба Данила за Галичину.

Лише у 1238 р. князь Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Цього ж року Данило розгромив німецьких рицарів у битві під Дорогочином. У 1240 р. Данило заволодів Києвом, відновивши єдність українських земель. Після цього ще п'ять років минуло в боротьбі Данила з Угорщиною за Галичину. І лише рішуча перемога Данила влітку 1245 р. під Ярославом, де було розбито війська угорців та прихильних до них галицьких бояр, поклала кінець 40-літній війні за звільнення Волині та Галичини від іноземної окупації. Єдність Галицько-Волинського князівства було відновлено.

За князювання Данила Романовича (Галицького) Галицько-Волинська держава досягла значного розквіту. Галицько-Волинське князівство стає політичним центром українських земель. У 1253 р. Данило приймає королівську корону від папи римського і стає першим українським королем. Але згодом, побачивши, що з політичної точки зору, особливо в боротьбі про ти монголо-татар, це нічого не дає, відмовляється від неї. Разом з тим, своїм коронуванням Папа Римський затвердив її становище як королівства, гідної спадкоємиці традицій Київської Русі. Незважаючи на тісні зв'язки з Західною Європою, культура, право, релігія Галицько-Волинського князівства залишилися українськими.

1256 р. Данило заснував місто Львів (назване на честь його сина). Цього ж року князь Данило Галицький відкрито кинув виклик монголам, вигнавши їх війська з Північного Поділля та Східної Волині. Спроби монголо-татарського воєначальника Куремси взяти Володимир-Волинський і Луцьк закінчились невдачею. Проте у 1260 р. загін монголо-татар здійснив похід на Галицько-Волинське князівство, змусивши руських князів зруйнувати фортеці у Володимирі-Волинському, Луцьку, Кременці та Львові.

Разом з тим, Данило та його оточення розглядали залежність від Орди як вимушений крок. Князь галицький почав послідовну й обачливу політику, спрямовану на визволення України-Русі від iгa ординців. Перш за все він взявся за економічне відродження Галицько-Волинської землі. Були засновані нові міста, процвітали промисли, ремесла, будувалися нові храми та інші будівлі. Галицько-Волинське князівство добре знали в Європі, де його ототожнювали з Руссю.

Галицько-Волинська держава розширює свою територію на північ і частково на захід. До складу її входять не тільки старовинні галицькі землі, а й земля Ятвязька (частина Литви), Берестейська. Князь Данило тимчасово поширює свою владу на Київ. Відомо, що син Данила Лев змагався навіть за приєднання Кракова до Галицько-Волинської держави.

Після смерті Данила Галицького його син Шварно на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литовським князівством.

Розширюючи свою територію, Галицько-Волинська держава зав­дяки таких талановитих князів, як Роман Мстиславович, Данило Романович, Лев Данилович, встановлює тісні зв’язки з західними державами, веде торгівлю з німцями, чехами та ін. Князі галицько-волинські в офіційних актах величають себе князями всієї Русі.

Однак, незважаючи на політичні успіхи (на початку XIV ст.) галицько-волинських князів, їхня держава опинилася у кризі. У кінці ХІІІ ст. знову посилився натиск ординців на українські землі. Хани вимагали участі князів у татаро-монгольських походах та сплати данини. Статус провінційного князівства імперії Золота Орда не міг не підірвати політичні та торгівельні стосунки з Європою, торгівля з якою занепала. Змінилися і напрямки головних торгівельних шляхів, що почали обминати Галичину. В державі посилився сепаратизм не тільки численних бояр а й міст, у яких почали затверджуватися іноземні купці (караїми, вірмени) та іноземні ремісники (німці).

Негативними для Галицько-Волинської держави були наслідки придушеного Угорщиною повстання закарпатських феодалів проти її короля Карла-Роберта. Було втрачено Мукачеве і прилеглу округу. Ситуація ускладнювалась посиленням Литовської держави, що відвоювала у Галицько-Волинського князівства Дорогочинську та Берестейську землі, шляхів, що вели до прибалтійської торгівлі. У 1323 p., коли одночасно загинули князі Андрій та Лев II, династія Даниловичів припинила своє існування, що стало причиною державної кризи.

Після невдалого періоду боярського правління Галицькою землею, що супроводжувалося усобицями феодальної верхівки, боярство у 1325 р. запросило на Галицько-волинський стіл князя Болеслава-Юрія II. Юрій-Болеслав не став маріонеткою в руках бояр і проводив самостійну внутрішню та зовнішню політику. Разом з тим, йому вдалося врегулювати відносини із Золотою Ордою та Литвою, але Юрій II заохочував німецьких, чеських та польських ремісників та купців до переселення у Галичину. Болеслав-Юрій II підписав угоду, згідно з якою на випадок його смерті трон мав перейти до польського короля. Дізнавшись про це, бояри здійснили державний переворот.

7 квітня 1340 р. Юрія II було отруєно боярами. Смерть Болеслава Юрія II стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської землі: вона відкрила шлях до прямих втручань у справи князівства з боку сусідніх держав: Польщі, Угорщини, Литви. У Галичині посилилися сепаратистські дії місцевого боярства, що перетворилося у головну політичну силу. Галицькі бояри посадили на княжий стіл боярина Дмитра Дядька.

Отже, після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ з 1340 р. Галицько-волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами. По-суті, смерть Юрія-Болеслава поховала останню надію українців на державне відродження і відкрила шлях до прямих втручань у внутрішні справи українських земель з боку оновлених сусідніх держав – Польщі та Угорщини.

Постійна боротьба боярства за владу, інтриги, суперечки, нехтування громадськими інтересами спричинилися до занепаду в середині XIV ст. Галицько-Волинської держави. До цього також спричинили і зовнішні фактори: Польща, Угорщина і Литва давно вже зазіхали на українські землі. Польща використала безладдя, внаслідок чого Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Белзька земля, а потім захід­не Поділля до I пол. XV ст. підпали під владу Польщі. Центральні українські землі (Київщина, Східна Волинь і Східне Поділля, а також частина Чернігівщини), хоча і зберегли відносну державну незалежність, увійшли до складу Литовської держави.

Під владою Угорщини опинилася Північна Буковина та землі між Дністром та Прутом, які до цього часу належали Галицько-Волинському князівству.

У 1351-1352 рр. галицько-волинські землі стали причиною війни між Польщею та Литвою. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля – під владою Литовської держави. З того часу Україна на тривалий час втратила самостійність.

Після смерті Казимира в 1370 р. Галичина відійшла до Угорщини. В Галичині розпочалась німецька колонізація та рішуча католизація, нехтування інтересами українців. В 1387 р., за короля Ягайла, Галичина була остаточно приєднана до Польщі.