Державний устрій Київської Русі

За своєю формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, яка трималася на системі військово- та державно-служилого землеволодіння. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Разом з тим, його влада не носила абсолютний характер. Він був сюзереном стосовно місцевих князів, які були його васалами. Він володів найбільш могутнім князівством – Київським, тому носив титул великого князя київського. Взаємини з іншими князями врегульовувались договорами, в яких з одного боку визначалися права та обов’язки великого князя, а з іншого – його васалів. Із часом місцеві князі посилювалися, потребуючи дедалі меншої допомоги від Києва. До середини ХІІ ст. відцентровані тенденції настільки посилились, що відпала необхідність в існуванні єдиної держави. Отже, з цього часу почався процес феодального розпаду Київської Русі, і на її території виникла низка самостійних князівств.

За формою устрою це була федерація земель, оскільки в адміністративно-територіальному плані Київська Русь не була унітарною державою і складалася із відносно самостійних земель та волостей, які були слабо пов’я­зані між собою в економічному відношенні. Волості об’єдну­валися в землі, в яких головними були міста. Князі правили волостями і землями на правах родинної власності. Наявність федеративних тенденцій у процесі існування Київської держави обумовлюється, зокрема, чітко визначеним договірним характером правових стосунків між ланками влади: віче і князь, ряд; договори князів між собою (феодальні з’їзди); договори князів із землями тощо.

За політичним режимом Київська Русь виступала як автократія. Вона об’єднувала 20 народностей, тобто була багатонаціональною.

Слід відзначити, що державний устрій Київської Русі пройшов тривалу еволюцію, не був незмінним і залежав від конкретних історичних, економічних та політичних змін.

В Київській Русі не було чітко визначеного розподілу на центральні та місцеві органи управління.

Центральні органи влади

Великий князь

Він володів Київським князівством, походив з династії Рюриковичів. За звичаєвими правилами престолонаслідування великокнязівський стіл діставався старшому в роду.

На стадії формування державності функції князя полягали головним чином в організації збройних сил, командуванні ними, збиранні данини, налагодженні зовнішньої торгівлі.

Згодом діяльність князя ускладнилась, а функції розширились. Він зосередив у своїх руках вищу законодавчу, судову, військову та виконавчу владу.

Його законодавча влада полягала у виданні уставів, судних грамот, укладанні міжнародних угод, в кодифікації норм права. Князь очолював судову систему і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією. Як адміністратор він встановлював адміністративний поділ, призначав правителів на місцях та контролював їх (посадників, воєвод, удільних князів та ін.). Силовою структурою було військо – дружина та військові округи на чолі з воєводами. У розпорядженні князя був чисельний апарат урядовців як в центрі (він називався княж-двір – тіуни, мечники, ябедники, огнищами, під’їзні тощо), так і на місцях.

На спочатку влада князя була досить обмеженою. Але вже на початку ХІ ст. князь перетворився на типового середньовічного монарха. Проте в кінці століття князівська влада послабилася, почалися міжусобиці, які вдалось припинити лише на початку ХІІ ст. Володимирові Мономахові. На незначний період він зумів відновити одноосібну, консолідовану монархію.

Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини, військових ополчень, командуванні ними та військових походів. Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали великі походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала розповсюджуватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство.

Київські князі спочатку безпосередньо віддали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо важливих центрах – великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялися на сотні, (тисячний був начальником гарнізону, а соцькі – командирами окремих дружин); у містах менших за значенням – менші гарнізони, якими командували соцькі і десяцькі. Вони “рубали” на приєднаних до Києва територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх владу на місцях. Крім того, нові міста ставали економічними центрами.

Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви.

З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни як в організації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій. Військово-організаційна діяльність князя у зв’язку з укладенням структури війська Київської держави значно зростає. Більш складними стають функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів.

Таким чином, протягом X століття характер князівської влади в Київській Русі змінюється. В руках князя зосереджується вся повнота влади. Своє значення втрачають віча. Князі погоджують свої дії вже не з віче, а з керівниками військових дружин. У зв’язку з веденням частих воєн змінюється склад військової дружини. Варязька дружина поступово зникає, а її міс­це посідає українська. З місцевих старших дружинників князь призначає намісників і воєвод. Зникають місцеві «ясні князі». Центральне управління повністю зосереджується в руках князя.

Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової системи, встановленню зовнішніх стосунків. Військово-дипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів. Функції придушення опору пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодально залежних селян завжди була однією з найголовніших. Так, в 1068 р. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 р. знову повстало київське населення. Налякані цим бояри і єпископи викликали в Київ князя Володимира Монаха з сильною дружиною, який і придушив повстання.

У ХІ-ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Після запровадження християнства на нього покладається обов’язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріально забезпечувати духовенство. Управляти київським князем допомагали посадники, волостелі, тіуни та інші представники адміністрації.

Як представники самого князя, вони судили, збирали данину і різні мита. Існували і спеціальні пункти збору данини – погости. Посадники відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. У віданні посадника була й прилегла сільська територія. Як правило, князі призначали посадниками бояр та інших “добрих мужів”. Посадники і волостителі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників – тіунів, а також помічників із спеціальних справ – мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок поборів з населення. Про “корм” представникам князівського апарату свідчить Руська Правда (ст. 42 Кр. Пр.; ст.9, 10, 74 Пр. Пр.). Така система правління називалася кормлінням.

Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення – великих феодалів (бояр) “княжих мужів”, які створювали феодальну раду при князеві. У раду входили також представники духовної знаті, інколи представники верхівки міст, в воєнний час – керівники союзників. Рада при київському князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися “думцями”. Незважаючи на те, що великий київський князь володів правом вирішувати справи самостійно, він був зацікавлений у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими елементами. Тому він досить часто звертався до ради “кращих людей”.

Боярська рада

Дорадчим органом при князеві була боярська рада (боярська дума, княжа рада). Вона складалась з найближчого аристократичного оточення князя та місцевої знаті (дружинники, бояри, духівництво), проте вона не мала сталої форми й означеної компетенції. Боярська рада разом з князем розглядала питання зовнішньої політики, укладення союзів, видання законів. У випадку смерті князя рада тимчасово виконувала функції верховного органу країни.

Князівські з’їзди (снеми)

Князівські з’їзди – орган державної влади, що вийшов на провідне місце в період розпаду Русі (кін. ХІ – поч. ХІІ ст.). З’їзди мали загальнодержавний характер, на них збиралися князі, бояри, інколи церковна знать. Вони вирішували питання припинення міжусобиць, організації опору зовнішнім ворогам, ухвалювали нові закони. На снемах князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори, які мали назви: «ряд», «докінчання», «цілування». Змістом таких договорів були: 1) військові конвенції – умови щодо оборони території або спільного наступу; 2) питання щодо недоторканності територій; 3) визначення порядку спільних походів князів на війну; 4) забезпечення повної незалежності в справах внутрішнього управління; 5) врегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи іншого престолу; 6) розглядання судових справ відносно того чи іншого князя, який заподіяв злочин. Але оскільки князівські з’їзди не були постійними і загальнообов’язко­вими для всіх князів, вони істотно не змінювали природу влади в Київській Русі.

Відомі князівські з’їзди у Любечі 1097 р., Витичеві 1100 р., на Долобському озері 1103 р. Скликалися за необхідності, періодичність була відсутня.

Місцеві органи влади

Віче

Верховним народним органом, який вирішував з давніх-давен долю народу і зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. У Давньоруській державі вони продовжували своє існування.

Віче (народні збори) було органом місцевого самоврядування, що збиралося з метою вирішення найважливіших питань внутрішнього життя. Всі важливі питання, що торкалися, зокрема, землі, здавна вирішувалися на вічах. Правом на участь у вічі користувались однаковою мірою всі вільні громадяни даної землі. Обмеження прав щодо участі у вічах стосувалося лише тих, які персонально залежали від іншої особи: через це холопи, раби, закупи, а також жінки і неповнолітні у вічах участі не брали. Князь також брав участь у вічах, але вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці – боярам і “старцам градским”.

Таким чином, віче було владою загальноземською, загальнонародною. Для законності вічевої постанови, ухваленої на зібранні, необхідна була кваліфікована більшість голосів. Віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та іншими землями, оголошувало війни, укладало мир, закликало князів, вибирало владик, робило розпорядження про збір війська і про захист країни, віддавало на власність або в «кормління» землі, визначало торговельні права і якість монети, іноді ставило громадою церкви та монастирі, встановлювало правила й закони – було, отже, законодавчою владою, а разом з тим – судовою, особливо в справах, що стосувалися громадянських прав.

Скликатись віче могло з ініціативи князя, правлячої верхівки чи народу.

Віче могло укладати з князем договори („ряди”), основною вимогою якого було – «не ображати народу».

У Києві та інших містах віче відігравало значну роль у період переходу від ранніх стадій формування держави до її піднесення (ІХ–ХІ ст.). у подальшому віче збиралось у разі загрози воєнного вторгнення або коли точилася боротьба між окремими панівними угруповуваннями. Отже, віче, як орган державної влади втрачало своє значення і до ХІІ–ХІV ст. зовсім зникло.

Віче мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Так, рішення про вбивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древляни прийняли на вічі. У 970 р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославовича. Коли у 997 р. Бєлгород оточили печеніги, міське населення скликало віче. Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв’язку з тим, що віче збиралося рідко, Рада не тільки представляла його, але фактично заміняла, правила в ній міська знать. З розвитком феодалізму та зміцнення влади князів і державного апарату діяльність віча практично відмирає.

Вервь (мир)

«Руська Правда» згадує стару адміністративну одиницю – вервь, територіальну общину, що об’єднувала людей територіальними зв’язками. Вона була найменшою адміністрацією держави, виступаючи органом місцевого селянського самоврядування. В основу взаємовідносин членів верві покладалася кругова відповідальність усіх членів за кожного, а цілої громади – за всіх. Ціла громада, все її населення керувалося в суспільних відносинах стародавніми правовими звичаями. Вервь мала також свою судову організацію, відому під назвою копного суду. За допомогою цих важелів підтримувався на території верві лад і порядок.

Очолював верв вервний староста. Верві об’єднувались в повіти, волості та погости на чолі з тіуном, уділи та землі з князями з династії Рюрика.

Вервь здійснювала колективну власність на неподільні землі, реалізацією норм звичаєвого права, організацією захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов’язані між собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов’язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися недалеко один від одного.

Формування органів влади

На Русі формування вищих органів влади відбувалось двома такими шляхами: за допомогою десятинної системи та двірцево-вотчинної системи (розширювались повноваження князівських слуг).

В цьому плані органом центрального управління, крім самого князя й думи, був так званий княжий двір – місце, де зосереджувався суд і розправа.

Повноважними представниками князівської влади на місцях були – посадники у містах і волостелі у сільській місцевості.

Посадник – намісник князя у місті. Він виконував судові функції, збирав данину й мито, відав охороною порядку, керував військовими силами міста. Такі ж функції покладались і на волостеля. Обидва перебували на кормлінні, тобто, не отримували платні, мали право на збирання податків продуктами харчування, значну частку з яких залишали для власних потреб. Мали своїх помічників в особі тіунів і вірників, які призначалися з холопів.

Крім того місцевими правителями, призначеними князем виступали – десяцькі, соцькі, тисяцькі, мечники, воєводи, вірники, ябедники та ін.

Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці – тіуни. Тіуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції. Тіуни мали категорії: тіун-огнищанин або двірський, що відав двором; тіун конюшний; тіун сільський. Ключники – підручні тіунів. Дітські та отроки знаходилися при дворі князя. Вони виконували різні завдання, що стосувалися судової справи: виконували судові присуди, доставляли на суд звинувачених, були присутні при «муках» (тортури). Отроки походили з рабів-юнаків, а дітські були особами вільного стану.

«Ябедники» – урядовці, обов’язком яких були пошуки краденого і злочинців («сочення»). Гриді – придворні слуги князя. Дітські, отроки, гриді, ябедники, мечники, метальники входили до складу молодшої дружини. Всі вони мали від князя утримання, але разом з тим, виконуючи доручення князя, одержували за свою працю платню безпосередньо від народу (система «кормління»). Бояри і мужі становили дружину старшу.

Для бояр обов’язкової, примусової служби в Київській Русі не було. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по своїй волі покинути службу.

Вище фінансове управління зосереджувалося в особі самого князя, який стягував податки (данина й урок) за допомогою різних урядовців – данщиків, пошлинників (митників) та ін.

Старовинною формою збирання данини було полюддя – форма контрибуції з населення, яку брав князь за свій військовий ризик. За одиницю оподаткування брався дим-двір і рало-плуг (окрема ділянка землі, що оброблялася господарем власними силами). Данина бралася продуктами (хліб, мед, хутра) і грішми (гривні, куни, ногати, різані, векші).

Окрім безпосередніх данин бралося мито-податок з населення, якщо воно користується тією чи іншою послугою держави (мито судове, штрафи, помічне).

На місцях центральне управління представляли посадники. Ця посада з’явилася в Київській Русі внаслідок реформ Володимира Великого. Посадники призначалися київським князем у різні адміністративні центри (князівські намісники). Влада посадника мала адміністративний характер. До його функцій входив догляд за стягненням з населення податків; суди та розправа; оборонна функція. Утримання посадників відбувалось завдяки системі кормління.

Делегуючи посадникам широкі права, київські князі одночасно встановлювали й певні обмеження. Так, посадники не мали права власності на землю, яка надавалася їм великими князями за службу в користування. Посадники не мали змоги втручатися у внутрішнє управління провінціями, бо кожна громада користувалася самоуправлінням, обираючи для управління й суду свої окремі земські органи влади: тисяцьких, соцьких, десяцьких, стар­ців, добрих людей тощо.

Функції влади тисяцького, соцьких і десяцьких мали характер військово-адміністративний і адміністративно-фінансовий. Крім того, соцькі та десяцькі виконували поліцейські функції.

Велику роль у Київській Русі відігравало військо. Воно складалося з трьох основних частин: 1) великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, бояр та інших феодалів; 2) народного ополчення (земське військо) на чолі з тисяцьким, що скликалося тільки під час війни; 3) найманих загонів. Військо складалось з кінноти й піхоти.

Дружина була ядром війська. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, розділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю.

Основний контингент дружини – родова знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути включений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники князівської адміністрації – посадники, тисяцькі і ін.

Молодші дружинники (“отроки”, “пасинки”, “дитячі”) постійно знаходилися при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.

Народні ополчення були головною силою війська. Вони комплектувалися у період воєн з зовнішнім ворогом, у випадку загрози вітчизні.

До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці військові частини складалися з варягів, фінських і тюркських племен. Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

Елементами демократичності державного устрою можна вважати відсутність станів як замкнених у собі самих корпорацій, каст. Фактично в політичному відношенні і смерд, і боярин були рівноправні. Так, вони разом з князем беруть участь у вічі як органі, що виявляє верховну волю народу.

В Київській Русі була досить сильною автономія громад, місцеве самоврядування. Народ управлявся своєю виборною владою, а представники центру не порушували загальнодемократичних засад Київської держави. Нерівність існувала фактично лише в економічній сфері.

Суспільний устрій

Як відомо, суспільний лад розкриває диференціацію суспільства, тобто поділ на певні прошарки, стани відповідно до місця, яке люди займають, їх прав, майнового стану, накладених на них обов’язків.

Свого розквіту Київська держава (Київська Русь) досягла в період правління князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Саме в цей період було остаточно структуроване суспільство Київської Русі, сформовані соціальні та державні інститути, склалася правова система.

Все населення Київської Русі поділялося на три категорії:
вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духівництво й смерди.

Суспільство Київської Русі характеризувалось соціальною, економічною та правовою нерівністю та певною корпоративною структурованістю.

Вільні люди

Аристократія (князі з родинами та весь рід Рюриковичів)

- князі київські перебували на вершині влади у Х-ХІІІ ст. Великий князь київськийстояв на чолі соціальної ієрархії. Він був не тільки верховним правителем країни, найбільшим феодалом, володарем землі чи волості міста, а й розпорядником усього місцевого життя. Йому належало право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контролю за державними податками, Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам;

- місцеві (удільні) князі – переважно представники київської князівської династії, що перебували у васальній залежності від великого князя. Місцеві князі очолювали адміністрацію, військо, здійснювали судочинство в уділі самостійно або через своїх уповноважених тіунів.

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від Великого князя київського, який відносно них був сюзереном. Самі вони, в свою чергу, мали дружинників, які від князів одержували землю в умовне володіння. Така система називалася системою сюзеренітету-васалітету.

Знать (бояри, дружинники, урядовці)

- бояри – великі землевласники. Наявність великої власності була передумовою для того, щоб стати боярином. Бояри поділяли на „великих”, що ставали воєводами, та „малих” – посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату;

- дружинники. Спочатку військові, згодом отримували від князя землю, осідали на ній і зливалися з боярством. За службу отримували землю в умовне володіння.

Слід зазначити, що в IX ст. велику роль у державі ще відігравала родова місцева аристократія, до якої відносили так званих огнищан – старовинну боярську верству землевласників, які використовували невільницьку працю, а також так званих «градських старійшин», «старців».

Але надалі все більшого значення набирала «княжа дружина». І врешті-решт в XI ст. бояри «земські» та дружинники зливаються в одну вищу верству населення – бояр.

У самій князівській дружині становище дружинників також було неоднаковим. Так, існував поділ на «дружину старшу» – бояри «більші», «старійші», бояри «думаючі» і на «дружину молодшу» – бояри менші. Старійші бояри були найвпливовіші в державі і займали вищі державні посади – воєвод, посадників тощо. До дружини молодшої належали дітські, отроки, гриді та ін.

Бояри не мали чіткого корпоративного устрою, спадкових, лише їм одним належних прав. За певні заслуги в боярство міг потрапити смерд і іноземець. Це була лише верства економічно найзаможніших людей, що відзначалися своїми особистими якостями – хистом, здібностями. Через це вони звалися взагалі «ліпшими людьми».

Бояри все більше захоплювали общинні землі й мали економіч­ну міць переважно в землеволодінні, складаючи клас землевласників.

Панівне становище боярства стосувалось, зокрема, і охорони життя, майна, честі боярина, особливостей спадкових відносин, встановлення пільг в економічних відносинах тощо.

Бояри були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися значно суворіше. В нормах «Руської Правди» життя бояр охоронялося подвійною вірою. В церковному уставі Ярослава честь дружин і дочок бояр захищалася штрафом у 5 гривень золота, а простих людей – в 1 гривню срібла.

Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей не мали права на спадщину. Бояри звільнялися від податків.

Духовенство

Усі священики поділялись на біле (священики, дяки) та чорне (ченці) духовенство. Цей поділ був обумовлений кольром одягу – мирське духовенство носило біле. Після прийняття християнства виникало і швидко зростало монастирське землеволодіння. Від київського князя церква отримувала десяту частину міст у державі, багато сіл і волостей. Князівськими імунітетними грамотами монастирі звільнялись від податків.

Разом із князями і боярами великими землевласниками виступали монастирі і церква. Вони нерідко володіли общинними землями, займали пусті, одержували землі в дар від князів і бояр, а також одержували угіддя, здійснюючи договори купівлі-прода­жу, міни, дарування.

Верхівка духовенства також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення – князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи, архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на землі.

Про значення православ’я в Київській Русі свідчить історичний документ «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Він повчає своїх дітей регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.

Люде

Це були вільні общинники (люде). До них належали ремісники, купці, міське населення, лихварі, робітничий люд.

Всі вони були юридично вільними, дієздатними та правоздатними, виступали як суб’єкти правовідносин.

До класу феодалів належав і патріціат міст – купці, які здебіль­шого або виключно займалися торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів.

Купці-іноземці називалися «гостями» і мали інший правовий статус. «Гості» користувалися деякими привілеями. Наприклад, недоторканність особи. Гостинними дворами, де зупинялися іноземні купці, опікувалася церква.

Решта населення міст складала середню групу вільних людей. Сюди входили так звані «чорні гродські» люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки.

Згодом, з появою в українських містах магдебурзького права всі жителі міст, незалежно від їхнього майнового стану, стали називатися міщанами.

Напіввільні люди

До напівзалежного населення належали:

- смерди – основна група сільського населення, що мала свій будинок, вела власне господарство, мала в користуванні ділянку землі. Вони сплачували податки, але не були особисто прикріплені до землі. Їхня дієздатність була обмеженою, і це не дає права називати смердів вільними людьми. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед спадкоєм­ців синів, його майно переходило до феодала.

Смерди оселялися в сільських територіальних общинах (вервь) або входили в систему доменів. Їх господарство носило індивідуальний характер, але в межах територіальних общин існувала колективна власність, яка періодично перерозподілялася між окремими родинами. Якщо смерд входив до системи княжого домену, то землю він одержував від князя, за що мусив працювати на нього й сплачувати податки. Смерди мали право підійматися по соціальних сходинках;

- рядовичі – особи, що перебували у тимчасовій економічній чи особистій залежності внаслідок укладеного договору – „ряду”;

- закупи – одна з категорій рядовичів, які на умовах особистої застави брали в борг „купу”, тобто позику грошима. Закуп працював лише на полі господаря і не мав права його покинути доти, поки не повертав боргу. Якщо він цього не робив, то перетворювався на раба (холопа).

По-суті, закупи – це смерди, які з різних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову її здобути. Частіше смерд ставав закупом за борги, які він відпрацьовував на користь кредитора. Позика (купа) надавалася під відсотки. Після відпрацювання «купи» закуп залишався ще залежним (наймитом), бо повинен був відпрацювати ще й відсотки. За провину закуп переходив у стан холопів. Закуп залишав за собою право звертатися до суду, свідчити в суді;

- вдачі. Цей термін виявлено в одному із списків „Руської правди”. До них належали особи, які брали на борг хліб або зерно під відсотки. Їм надавалась можливість погасити борг або відпрацювати його впродовж року.

Окрема група осіб перебувала під опікою церкви. До неї належали:

- задушні люди – холопи, яких господар за заповітом відпустив на волю;

- прощені – колись вільні люди, що стали холопами, а потім господарем були прощені;

- ізгої – вихідці з різних соціальних груп, які з одного стану вийшли і не потрапили до іншого. До ізгоїв відносились осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звільнені раби, вигнані з общини за злочини, збанкрутілі купці та ін. Вони були обмежено дієздатними, зокрема за правопорушення вони відповідали особисто в суді.

Слід вказати про особливе становище в Київській Русі було в тих людей, які знаходилися під опікою церкви. Церква засновувала школи, лікарні, богадільні, будинки для прочан, матеріально і морально підтримуючи цілу масу людей, які потребували допомоги. Разом із духовенством ці люди складали окрему групу населення – так званих «церковних людей».

Серед людей, опікуваних церквою, були так звані «ізгої» – люди, позбавлені попереднього стану, якщо вони не вступили в інший. Ізгоєм міг бути кожен: смерд, купець і навіть князь, бо кожен з них під примусом тяжких обставин міг опинитися за бортом життя.

У князівських та боярських господарствах мешкали і працювали вотчині ремісники.

Невільники

У найбільш пригнобленому становищі перебувало повністю залежне населення, що поділялось на дві категорії:

- холопи (посажені на землю раби) – люди, які стали невільниками внаслідок скоєного злочину, неповернення боргу, само продажу, одруження з рабинею. Холопами також ставали закупи-втікачі. Холопів інколи називали „обель”, тобто повний раб. Вони не були суб’єктами злочину, не могли виступати свідками, їхнє життя захищалось лише стягненням урока;

- челядь (дворові слуги) – особи, що потрапили в рабство в результаті полону.

Невільні люди в історичних джерелах називалися челяддю і холопами. Челядь – це, як правило, раби з полонених. Холопи – це раби-співвітчизники.

Слід зазначити, що в Київській Русі фактично кожне залежне відношення могло бути джерелом рабства: полон на війні, шлюб з невільними, народження від невільних, продаж себе у рабство при свідках, злочин тощо.

Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав пан і за злочин проти холопа винагороду одержував пан. Холоп не мав власності, сам був власністю свого пана. Холоп міг дістати волю через самовикуп або звільнення його паном.

Закон передбачав умови, за яких холоп міг дістати волю.

Питання 3. Правова система Київської Русі.

 

Розгляд правової системи Київської Русі слід розпочати з аналізу джерел права давньоруської держави.

Джерела права

Основними джерелами права в Київські Русі були:

1) звичаєве право;

2) княже законодавство: договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави, грамоти, уроки;

3) міжнародні договори (Русько-візантійські договори);

4) церковне законодавство: устави князів Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого, збірники права «Номоканон», «Кормча книга»;

5) «Руська Правда».

Найбільш важливі правові акти Київської Русі, які заклали основу законодавчої бази давньоруської держави, стали важливим надбанням правової думки України.

Звичаєве право

Звичаєве право з’явилося в суспільстві як продукт творчості самого народу, відзначалося консерватизмом і застосовувалося протягом цілих століть. Характерною рисою звичаєвого права була різноманітність самих звичаїв. У кожній місцевості були свої особливості.

В умовах первіснообщинного ладу поведінка слов’ян регулювалася звичаями. При цьому східні слов'яни ще до створення Київської Русі мали досить розвинену систему звичаїв, які регулювали поведінку людей. Дані про звичаї східних слов’ян до утворення Київської Русі міститься в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, характеризуючи східнослов'янські племена, літописець у "Повісті временних літ" зазначає, що вони "имяху обичай свой і закон отець своих, и преданья, каждо свой нрав".

В міру становлення класового суспільства окремі звичаї родового ладу, які можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. З часом звичаї перетворюються в правові звичаї, тобто систему правових норм, яка складалася з санкціонованих, тобто визнаних державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права належали норм, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показів свідків та ін. Все це було відомо слов’янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

Міжнародні договори

Русько-візантійські договори: договір Аскольда 865 р., два договори князя Олега 907 і 911 рр., договір князя Ігоря 945 р., договір князя Святослава 971 р. свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські князі у Візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. Ці договори базувалися на нормах неписаного звичаєвого права і відбивали суспільний правовий світогляд.

З аналізу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Вони вміщували норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства. Так, ст. 4 договору 911 р. і ст. 13 договору 945 р. трактують убивство. За ст. 4, якщо рус уб’є візантійця чи візантієць уб’є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. зазначено, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Статті 6 та 7 договору 911 р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця чи візантієць у руса і пійманий чинитиме опір потерпілим, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, а потерпілому повертається вкрадене.

Ще одним свідченням про розвиток матеріального і процесуального права в Київській Русі є згадка у цих міжнародних актах про значення присяги як судового доказу.

У договорах вміщуються також цивільно-правові норми. Так, в договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходилися на службі у візантійського імператора, стаття про видачу злочинців.

Княже законодавство

Пам’ятками давньоруського права є також угоди князів з народом. Так, наприклад, у відповідності із договором (1146 р.) князя Ігоря з народом, князь зобов’язався особисто вести розгляд судових справ, не чинити насильства.

Врегулювання деяких важливих потреб в галузі загальнодержавного управління вилилося в форму князівських так званих «уставів», які спочатку з формально-правового боку були не законами, а лише князівськими розпорядженнями. Тільки з часом, з розвитком князівської компетенції за рахунок компетенції віч вони набирали силу закону. Через це в певному значенні їх можна відносити до пам’яток законодавчої князівської творчості.

Як правило, «устави» були обмежені за колом осіб: торкалися лише тих, для кого вони видавалися. Відомі «устави» княгині Ольги, які засвідчують той факт, що вже тоді державна і приватна власності були роздільні. Данину з деревлян Ольга поділила на три частини: дві послано було до Києва, а третю – до міста Вишгорода, яке було власністю княгині. В «уставах» Ольга прагнула впорядкувати систему збору данини (оподаткування) в Київській державі.

Відома також збірка нормативних актів з питань ведення князівського господарства під назвою «Устав Земляний», що була складена за князювання Володимира Великого.

У формування права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм.

1113 р. великий князь Володимир Мономах разом із феодальною елітою розробив новий юридичний збірник, відомий як «Устав Володимира Мономаха». В ньому зроблені значні поступ­ки залежним категоріям населення – закупам і смердам. Наприклад, обмежувалися лихварські відсотки (рези). Більшість статей в «Уставі Володимира Мономаха» відносилася до цивільного права. Так, в «Уставі» дано законодавство про відсотки (ст. 46), про банкрутство (ст.ст. 48-49), про закуп­ництво (ст.ст. 50-53), про холопцтво (ст.ст. 99-110). Поряд з детальною регламентацією зобов’язаль­них відносин «Устав Володимира Мономаха» встановлював прин­ципи сімейного, спадкового та опікунського права.

Всього з 69 статей «Устава Володимира Мономаха» 38 належить до цивільного права. Був також розділ, присвячений кримінальному та процесуальному праву.

Велике значення для розвитку права Київської Русі мала реформаторська діяльність князів з різних питань суспільного життя. Так, княгиня Ольга в 946-947 рр. здійснила адміністративно-судові реформи. Суть їх полягала в узаконенні системи погостів, які були адміністративними, фінансовими і судовими центрами. Виданими нею «уроками» керувалися в судочинстві.

Князь Володимир провів також ряд реформ. Зокрема, 988 року він запровадив християнство у візантійсько-православному варіанті як державну релігію. Цим актом Українська держава остаточ­но визначила своє місце в Європі. Відома також проведена ним адміністративна реформа.

Серед чинних у Київській державі норм відомі були й так звані церковні устави. Їх збереглося шість. Вони мали велике значення насамперед для церковного судочинства, являючи собою визначення державною владою прав церкви й духовенства. Так, на підставі «уставів» церква мала право на так звану «десятину». Із «уставів» історико-правове значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава». Так, в «Уставі Володимира» князь призначив на утримання церкви десятину з різного роду доходів: з суду, з торгівлі, з домів, з табунів тварин, із зібраного врожаю зернових та з інших прибутків.

В «Уставі Володимира» перераховано також людей, які відносяться до категорії ізгоїв: звільнені холопи, збанкрутілі купці, діти священиків, що не навчилися грамоті. До ізгоїв віднесли також синів, батьки яких померли, не одержавши права власності.

Особливе місце серед пам’яток права посідають князівські грамоти, за якими окремі особи чи міста одержували певні дарунки або привілеї.

До пам’яток розвитку права Київської Русі належить також «Повчання дітям» Володимира Мономаха. В цьому документі він виступає проти зловживання владою урядовців, наказував своїм синам самим судити й стежити, щоб не були скривджені соціально незахищені верстви населення. Він виступав проти смертної кари, навіть при наявності вини.

Церковне законодавство

На розвиток права Київської Русі визначний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. Стародавнім пам’ятником руського церковного права вважаються статути Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала по відношенню до безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину” – своєрідну форму податку, який повсюдно одержували церковні організації.

Важливим джерелом розвитку цього виду давньоруського права була рецепція Візантійського права на Русі. Християнська православна церква Київської Русі мала тісні зв’язки з Константинополем. Цілком природно, що збірники грецького церковного права переносилися в землі України-Русі. Серед них – «Номоканон», «Еклога» і «Прохирон». «Номоканон» в Україні був відомий під назвою «Кормчих книг». Окрім церковних правил, сюди входили й світські закони. До «Еклоги» входять норми цивільного візантійського права, які стосуються права спадкового, опіки, духівниць, норми процесуального характеру, норми кримінального права. Крім того, в церковних судах Київської Русі у вжитку були й інші збірники візантійського походження: «Судебник царя Константіна», «Закон судний людям», «Книги законнії».

Разом з тим, необхідно звернути увагу на те, що рецепція візантійського права не являла собою простої компіляції, а була переробкою візантійського права з урахуванням українських звичаїв і традицій.

«Руська Правда»

На сьогодні знайдено майже три сотні списків «Руської Правди».

Найстаріший список – це так званий синодальний XIII ст., який знайшли в «Кормчій Книзі». Знаходиться він у синодальній бібліотеці в Москві. Другий список – Пушкінський і походить з XIV ст. Третій, академічний список, датується XV ст., але за походженням він є найстарішим і має найбільше значення, бо вміщує норми звичаєвого права.

«Руська Правда» – це комплексний документ, норми якого відносяться до ХI – поч. XIII ст. Вона складається з наступних частин:

1) Коротка редакції Правди, яка дає свідчення про
норми права з VIII ст. і поділяється на «Правду Ярослава»
(ст. 1-18), «Правду Ярославичів» (ст. 19-41), «Покон вірний»
(ст. 42), «Урок мостників» (ст. 43).

Правда Ярослава постала біля 1016 р. Постанови цієї найстарішої Руської Правди сягають 7-9 ст., з яких вона перебрала інститут кровної помсти, який згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. Правда Ярославичів складена на з'їзді Ярославових синів: князів Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 р.. Норми Правди Ярославичів з особливою увагою охороняють інтереси князя, його домінальне господарство, урядовців і майно. "Покон вірний", або "Статут вірний", визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок "годування" княжого слуги - вірника (збирача віри), а "Урок мостникам" безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представникам княжого апарату.

Різні грошові кари за вбивство, залежно від суспільного становища вбитого, вказують на розшарування суспільства. Найбільше норм коротка Руська Правда присвячує охороні життя, здоров'я і майна; вона складається з норм карного й карно-процесуального права. Отже, вона відображала соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Прикладом цієї редакції є Ака­демічний список.

2) Широка редакція Правди є переробкою Короткої, її розширенням і продовженням. Виникла в II пол. XII – на поч. XIII ст. Прикладом є Синодальний і Карамзинський списки. Вона складалася зі 121 статті та була найбільш поширеною. Вона була написана у 12 ст. за часів князювання Мстислава Володимировича.

Зміст широкої Руської Правди в частині кримінального права характеризується заміною норм кровної помсти – грошовими викупами та державними карами – вирами. Так, відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої виконано вбивство (дика вира); за поранення, образу чести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити державну кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але дружини і дітей та самого злочинця.

В цій редакції Руської Правди містяться вже і ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога; злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»).

3) Скорочена редакція є скороченням Широкої Правди й тому не мала більшого значення. Текст Скороченої Правди має 52 статті. Її можна розглядати як модернізовану спробу кодифікації. Вона з’явилася не раніше другої половини ХV ст. шляхом вилучення застарілих норм Вона постала як переробка одного із списків Широкої правди, зумовлену потребами централізованої Руської держави.

Розкриваючи питання про розвиток права в Київській Русі, слід вказати, що значення найважливішої пам’ятки історії українського права саме належало «Руській Правді» як першому писаному кодексу, який зявився за князювання Ярослава та в подальшому доповнювався новими законами синами Ярослава, Володимиром, Мономахом та іншими князями.

Слід зазначити, що Руська правда розкриває не тільки процес становлення права, з неї починає своє існування більшість даних про його зміст. Ці й інші норми Руської Правди дають багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної України. Текст Руської правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках.

Руська Правда – це збірка феодального права Київської Русі. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя і майно панів­ного класу. Основна увага в цьому нормативному акті приділялась захисту інтересів «мужів», – так в «Руській правді» позначалася панівна суспільна верхівка. Підтвердження цього – статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін.

Руська правда виникла на місцевому ґрунті звичаєвого права і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було помилковим вважати стародавньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилась в оточенні інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона.

Є підстава вважати, що норми Руської правди відбилися на розвитку права західних і східних слов’ян. Руська правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам’яток вітчизняного права, таких як, наприклад, Псковська судова грамота, Двінська статутна грамота, Судебник 1497 р., Судебник 1550 р. і, навіть, деяких статей Соборного уложення 1649 р.

Отже, найважливішою законодавчою пам’яткою Київської Русі є «Руська Правда», – в той же час, це був один із важливіших пам’ятників середньовічного права в цілому.

«Руська Правда» складається з норм права кримінального та цивільного, щоправда в її тексті межа між цими галузями права нівелюється за рахунок включення до визначення «образи» (завдання шкоди) як злочину так і завдання матеріальної шкоди. При цьому, слід зазначити, що в Короткій Правді була тільки одна стаття, що не стосувалася кримінального права і процесу (ст. 42 Акад. «Урок мостників»).

До норм цивільного права належать постанови про спадщину, опіку, про відсотки, про договори, поняття змісту права власності тощо.

До норм кримінального права належать артикули про такі злочини, як убивство, татьба (крадіжка), підпалювання, нанесення ран тощо.

Чимало в «Руській Правді» є норм процесуального характеру: про «заклич» або «заповідь на торгу», про «Ізвод перед 12 человіки», про «свод в городі, в землях», про «гоніння слідом», про шукання на суді «послухів і видоків», про «роту», про «наклади». Є також постанови з означенням ціни свійської тварини на випадок стягнення на суді втрат, а також норми, які торкаються холопів, закупів, смердів.

Характеризуючи систему права Київської Русі, перш за все, слід наголосити, що не існувало чіткого поділу на галузі права.

Цивільне право

Право власності

Центральне місце серед норм цивільно-правового характеру в «Руській Правді» посідають норми, що регулюють питання власності і володіння.

Слід зазначити, що хоча й не було в тексті «Руської Правди» самого терміна для означення права власності, проте право власності і право володіння розрізнялися. Так, у «Правді Ярослава» говориться про право власності на рухомі речі (коня, зброю, одежу), а у «Правді Ярославичів» ми знаходимо згадку про право власності на землю. Наприклад, встановлюється кара за псування межі і «перетеса», засіченого на дереві. Власник речі міг вимагати повернення її від невласника, який заволодів річчю з виплатою компенсації за користування.

Хоча в «Руській Правді» не було спеціальних статей про земельну власність, форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівські володіння, боярська і монастирська вотчини, земля громади тощо. Власність громади на землю базувалася на природному праві: князівська – на освоєнні порожніх земель та захопленні громадських, а боярська і монастирська – на основі князівських дарувань. При цьому уся земля вважалася власністю держави (князя), а всі землевласники фактично були землекористувачами на різних умовах.

Земельна власність охоронялась посиленими санкціями. Так, за переорювання межі та знищення межового знака, незалежно від соціального статусу власника, штраф був однаковим – 12 гривен. Це означало, насамперед, захист самого принципу власності, а не об’єкта і не особи, на майно якого посягав зловмисник.

Власник рухомого майна користувався, володів та розпоряджався ним на свій розсуд, йому гарантувався судовий захист права власності (повернення речі, відшкодування пошкодження, збитки). Приватна власність охоронялась штрафними санкціями, розмір яких залежав від виду і кількості украденого, місця вчинення злочину.

Зобов’язальне право

Існування права приватної власності сприяло високому рівню розвитку зобов’язального права. «Руська Правда» регламентувала як зобов’язання, що виникали із завдання шкоди, так і зобов’язання за договорами. В першому випадку передбачалося повне відшкодування вартості. Наприклад, якщо хтось зламав спис або щит, то зобов’язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.

У Київській Русі були відомі такі види договорів:

- договір міни;

- договір купівлі-продажу (найчастіше згадується купівля чи продаж холопів);

- договір поклажі (передання власних речей на зберігання);

- договір позики (кредитні операції з грішми, продуктами, речами; укладався при свідках);

- договір особистого найму.

Для зобов’язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов’язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин. Однак, «Суд Ярослава Володимировича», що представляв собою приклад подальшого розвитку руського феодального права, має ряд важливих відмінностей порівняно з першою редакцією Короткої Правди. Якщо перша редакція включала норми тільки кримінального права, то «Суд Ярослава Володимировича» стосувався тих правових інститутів, які відносилися до цивільного права. Такими статтями є ст.ст. 41-42 про форму укладення договору позики, ст. 43 про форму укладення договору поклажі, ст.ст. 44-45 про відсотки. Ці норми даються в тісному зв’язку з процесуальними нормами.

Угоди в «Руській Правді» називалися «ряди», укладалися, як правило, при свідках усно. Окрім названих, регулювалися нормами «Руської Правди» також договори купівлі-продажу, договори міни, договори особистого найму. Так, у «Руській Правді» зустрічаються договори купівлі-продажу челядинина, різних нерухомих та рухомих речей. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки.

Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. У відповідності зі ст. 53 Широкої Правди лихвар, який давав гроші у ріст з розрахунку 50 %, міг стягти з боржника зазначений відсоток (рєз) два рази. Коли він стягнув тричі по 50 %, то потім повністю втрачав право на стягнення боргу. Ст. 52 встановлювала порядок сплати боргу.

Договір поклажі укладався у вигляді неофіційної угоди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв’язку з цим, вирішувалися простою присягою. Вона ґрунтувалася на взаємній довірі сторін (ст. 49).

Розвиток торгівлі зумовив появу своєрідного статуту банкрутства. В Широкій Правді розрізнялися три види банкрутства: в разі нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі чи розбійного нападу (за таких умов купцеві надавалася розстрочка в платежі); банкрутство з вини купця (недбалість), у такому випадку купець віддавався на волю кредиторів (ст. 54); злісне банкрутство, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (ст. 55).

Спадкове право

Це право формується і розвивається внаслідок встановлення приватної власності. В Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві спадковому праву надавалося велике значення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власників, залишалися в руках одного і того ж класу. Успадковувати власність можна було за заповітом і за законом. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізнював спадщину по заповіту і закону. Пізніше це було закріплене і в Руській правді.

З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 Широкої Правди). Успадковувати могли лише сини померлого, а за їх відсутності – брати. Для бояр і дружинників був зроблений виняток – їх спадщина при відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 Широкої Правди). В цьому яскраво виявився принцип феодального права як права привілею. Пізніше положення статті 91 Широкої Правди були розповсюджені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників.

В «Руській Правді» є норми (ст.ст. 93, 95 Широкої Правди), в яких наголошувалося, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину. Це відповідало загальній тенденції – в більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати мог­ли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за чоловіка з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Тому норми права закріплювали цей родовий звичай.

З іншого боку, за «Руською Правдою» становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала на чолі сім’ї. Мати-вдова одержувала частину майна “на прожиття”, якою вони розпоряджалися на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. До повноліття спадкоємця спадщиною розпоряджалася його мати. Майно матері-вдови не було родовим, тому вона мала право вільно розпоряджатися ним. Як опікунка, вона не відповідала за втрати. Їй належало право вирішити, коли розділити синів. Якщо мати-вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун із найближчих родичів, який після закінчення опікунства мав повернути все майно, а коли щось було втрачено, то він відшкодовував втрати. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку підопічних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст.ст. 99-100 Широкої Правди). Правові норми надавали матері право «дітям волі не давати», виховувати їх у дусі моралі, що панувала в давньоруському суспільстві.

Отже, одночасно зі спадковим правом існувало опікунське право щодо спадкового майна.

Кримінальне право

Кримінальне право за «Руською Правдою» із самого початку оформлюється як право-привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищалися суворішими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищалися законом.

Право Київської Русі знало поняття злочину і покарання за злочин. Злочин і кара згадуються в таких писемних пам’ятниках права, як русько-візантійські договори (статті про убивство, удар мечем, майнові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містяться в «Руській Правді». В цьому законодавчому пам’ятнику злочини називають “образою” під якою розуміють всілякий злочин проти суспільного світу, що виявляються перш за все в нанесенні потерпілому матеріальних або моральних збитків. Проте право не розрівняло якого-небудь кримінального правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 Широкої Правди злісне несплачення боргу, що створився внаслідок цивільно-правової угоди, признавалося образою і тягло за собою покарання у вигляді штрафу.

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що розвиток феодалізму вів до більш яскравого прояву у злочинах класового характеру, а також до формування в праві ієрархії мір покарання в залежності від соціального становища потерпілого і злочинця, неоднакового підходу до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення.

Об’єктами злочинного діяння виступали влада князя, особа, перш за все феодала, майно, звичаї. Об’єктивна форма злочину була ще недостатньо виражена, відомі були лише спроба злочину і закінчений злочин.

Суб’єктами злочину могли бути лише вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.

Суб’єктами закону не могли бути раби. Вони становили власність їх хазяїв, які і несли матеріальну відповідальність за неправомірні вчинки рабів, що однак не виключало застосування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборонялося, що відображало зацікавленість феодалів в збереженні від знищення їх челяді.

Руській Правді відома співучасть, наприклад, при здійсненні крадіжки (ст.ст. 40, 42, 43 Широкої Правди). Закон вимагав притягувати до одинакової відповідальності всіх осіб, які здійснили цей злочин.

Розрізнялися три види злочинів: державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот; тілесні пошкодження, побої; злочини проти особи, до яких відносилися вбивство, тілесні пошкодження, побої; майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

«Руська Правда» виділяє суб’єктивний бік злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або «в пиру», то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6 Широкої Правди). Якщо злочинець «став на розбій» і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми «на потік та пограбування» (ст. 7 Широкої Правди). Цей найтяжчий вид покарання застосовувався також за підпали, казнокрадство та розбій.

Одним із злочинів, що посягали на особу, було убивство. Про цей злочин йдеться в десяти статтях Широкої Правди (1, 19-27).

Ряд статей Широкої Правди також говорить про різні види убивства (1-8, 11-18). Охорона особи феодала була об’єктом особливої уваги держави. Деякі статті Руської Правди торкаються саме дій, направлених проти феодала, за здійснення яких карали досить суворо.

Руська Правда передбачала відповідальність за несення людині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 Широкої Правди говорить про відповідальність за каліцтво, яке спричинене ударом меча по руці. Статті 3, 4 Короткої Правди згадують про побої, причому вони розрізняються в залежності від предмету, яким наноситься удар. Наприклад, нанесення ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча, або піхвами меча вважалося особливо образливими для потерпілого і тягло за собою накладення великого штрафу на злочинця. Тут мова йде про захист честі насамперед представника пануючого класу. Неодноразово говорять про відповідальність за спричинення каліцтва, нанесення побоїв і ран статті Широкої Правди, які в основному повторяють зміст норм Короткої Правди.

Руська Правда передбачала покарання за здійснення образливого вчинку. Вважалося образою дія “толкание к себе” (ст. 10 Короткої Правди). Виривання вусів і бороди також вважалося серйозним злочином (ст. 67 Широкої Правди).

За нормами Руської Правди існувала розгалужена система покарань, які носили залякувальний характер. Однак, смертна кара як особливий вид покарання не набув широкого поширення в Київській Русі. Головне місце в системі кримінальних покарань у «Руській Правді» відводиться помсті та грошовому штрафу, в ній відсутні смертна кара та членоушкодження. Визнаючи недоліки, притаманні останнім, а також маючи перед собою приклад візантійського права, що передбачало поширене застосування тілесних покарань, духовенство робило спроби реформувати слов’янську систему покарань шляхом введення страти. Проте оскільки це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від «викупів», страту було запроваджено, але незабаром скасовано. Мала місце й друга (вже після князя Володимира Великого) спроба узаконити страту під час правління князя Ярослава, яка була нейтралізована його синами.

В пізніших нормах «Руської Правди» помста як стародавній інститут залишається в силі (ст. 1, 2 Широкої та Скороченої Правди), але підкоряється судові, який приймає рішення про правомірність або неправомірність. У засобах помсти право ображених не обмежує: ст. 26 Широкої Правди не забороняла помститися у відповідь за нанесення удару мечем і не притягає того, хто захищався, до відповідальності, навіть в тому разі, коли він уб’є нападника.

У разі неможливості помститися чи відсутності месника вбивця викуповував свій злочин грошима (ст. 4 Скороченої Правди, ст. 1,2 Широкої Правди). Коли помстою каралися злочини проти здоров’я та честі, то викуп грошима, як покарання, застосовувався за всі злочини проти прав власності. Така практика була тільки нормована письмовим правом: вона існувала в різних народів. Досить новим явищем було «викуповування провини» не лише в ображеного, а й у громадськості (влади) (ст. 3,4,5 Широкої Правди). При цьому сплатити штраф могла лише багата людина. Серед бідного населення практикувалося відпрацьовування. Той, хто не міг відпрацювати свій штраф, продавався в холопи.

Величезний штраф за вбивство міг бути розділений між членами «верві» (миру) та сплачений як «дика віра». Якщо вбивця був відомий, то він сам платив не тільки відшкодування сім’ї загиблого, а й частину віри (ст. 3,4,5,6,8 Широкої Правди). Незалежно від того громадськість сплачувала відшкодування сім’ї загиблого тоді, коли вона залишала злочинця невідомим і своєю участю робила для одного зі своїх членів максимум можливого.

Завдання тяжких тілесних ушкоджень каралося стягненням
40 гривень штрафу (ст. 5 Короткої Правди). В майбутньому більшу частку (зі зменшенням загальної суми) отримував князь, а не потерпілий (ст. 27 Широкої Правди: із зменшенням суми до 20-30 гривень, з яких лише 10 отримував «ображений»). Вчинки, що зневажали честь, оцінювалися та каралися жорстокіше, ніж спрямовані проти здоров’я і тілесної цілісності. За «зневагу честі» плата князю становила 12 гривень (наприклад, за ст. 67 Широкої Правди) – за висмикування бороди при свідках. Якщо свідк