Модернізм – загальна назва різноманітних напрямків у літературі, мистецтві ХХ ст. (неокласицизм, неореалізм, футуризм, неоромантизм, символізм, імпресіонізм та ін.). загальна стильова ознака – тенденція до панестетизму, символізації, ідеалізації та романтизації зображуваного. Для українського модернізму характерний синтез різних стилів.
Соцреалізм – організований за чіткою програмою літературний метод, який передбачав оспівування комуністичної партії і її провідної ролі в житті народу, у будь-яких сферах; піднесення борця, будівника нового суспільства; ідеалізацію людини як носія кращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою. Художня дійсність зображувалася «лакованою», прикрашеною, лише з позицій правлячого класу, партії; конфлікт полягав у боротьбі проти чужих ідей, за ідеологічну спільність та однодумство.
Постмодернізм – загальна назва літературно-мистецьких течій кінця ХХ – початку ХХІ ст. Для цього напряму характерні інтертекстуальність (приховане та явне використання чужих текстів), гра зі словом, багатозначність, зміщення часу і простору, «віртуальний історизм» тощо.
Розстріляне відродження – літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр.. ХХ ст. в Україні, яке дало високохудожні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Ю. Лавріненко, уживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози цього періоду.
Вітаїзм, вітаїстичність – стильова течія початку ХХ ст., проявилася в кількох модерністських напрямах. Головна ознака – відтворення безперервного потоку життя, погляд на людину як на біологічну істоту. Джерело вітаїзму – учення Ф. Ніцше про «діонісійське» (темне) начало культури. В українській літературі представлений творами М. Хвильового, Є. Маланюка, О. Ольжича, У. Самчука.
Експресіонізм – напрям в європейському мистецтві першої третини ХХ ст. Для нього характерні: підвищена емоційність, загостреність сприйняття й вираження, увиразнені художні засоби, їхня гіперболізація та гротескність, використання тропів, звукових повторів, звуконаслідувань тощо.
«Кларнетизм» - український варіант символізму, власний авторський поетичний стиль, створений Тичиною на основі символістичних засобів, їх вдалого комбінування і трансформації.
Ремінісценції ( у поетичному і художньому творах) – риси, що навіюють згадки про інший твір.
Авангард, авангардизм – течія в літературі та мистецтві ХХ ст.
Головна його ознака – відмова від реалістичного сприйняття дійсності, заперечення традиційних форм художнього зображення.
Поділявся на такі напрямки: експресіонізм (звертав увагу на емоційність, безпосередність сприйняття), футуризм (зосереджувався на мовотворенні), дадаїзм (головна особливість – відмова від пріоритету змісту, сенсу мистецтва), сюрреалізм (спирався на підсвідомість).
Дисонанс – різновид рими, у якому збігаються приголосні, але не збігаються голосні.
Верлібр – вірш без рими і віршового розміру, ритм у ньому досягається тільки наспіваною інтонацією.
Неокласицизм – течія в літературі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму й знайшла свій вияв у використанні античних те6м і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.
Неокласики – група українських поетів та письменників-модерністів поч. ХХ століття. Вони не дбали про своє організаційне оформлення й не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Їхня присутність у літературному житті була досить вагомою.
Сонет – 14-рядкова строфа п’яти- або шестистопного ямба, що складається з двох чотиривіршів і двох тривіршів з римуванням: абаб абаб ввд еед (можливі і інші способи римування).
Філософічність – філософське осмислення світу, людини в ньому, вияв філософських поглядів ліричного героя на проблеми буття.
Алюзія – це натяк на загальновідомий історичний, літературний або побутовий факт, уживаний у художньому творі як стилістична фігура (художній засіб).
Медитація – жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціонального спрямування, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень. Їй властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб’єктивований ліричний герой. Художньою настановою медитації постає аналіз душі, внутрішнього світу людини. Звідси в медитативних віршах – інтонації-роздуми.
Ліричний герой – друге ліричне «Я» поета; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його думок та переживань. Разом із тим ліричний герой не ототожнюється з поетом, він живе своїм життям у новій художній дійсності. Також він концентрує в собі естетичний досвід певного покоління.
Новела – невеликий за обсягом прозовий епічний твір, у якому йдеться про незвичайну подію або напружений емоційний стан героя; має несподіваний фінал, виразну кульмінацію, яка визначає композицію твору. Стильові ознаки новели: розповідь від першої особи; драматизм; внутрішні монологи героя; відсутність безпосередньої авторської оцінки; лаконізм; виразні художні деталі; глибокий психологізм; відмова від традиційного описового реалізму; часові зміщення; історичні алюзії; змістове згущення. Символічний зміст образів; засоби поетичного синтаксису.
Імпресіонізм – стиль у мистецтві та літературі, який полягає у відтворенні особистих вражень, спостережень, відчуттів, переживань від об’єктивної реальності, тобто ґрунтується на єдності об’єктивного і суб’єктивного.
Роман у новелах – різновид роману, композиція якого складається із самостійних новел, об’єднаних спільною темою, ідеєю, мотивами, проблематикою. Кожна з новел може сприйматися і як окремий твір з автономним сюжетом.
Умовність позначення – зумисне руйнування правдоподібності зображуваного за допомогою вільного оперування художніми образами, ситуаціями, історичними фактами, логікою розвитку подій тощо.
Художній простір і час – час і простір, відтворені в художньому творі, іншими словами, це умовний, а не історичний, не достовірний час і не конкретно-історичний простір. Художній час на відміну від реального може «повертатися назад» і «забігати наперед», художній простір може може не відповідати справді існуючому., довільно фіксувати місце перебігу подій.
Екзистенціалізм – модерністська течія в європейській літературі, що оформилась на початку 40-х років ХХ ст. і найвиразніше виявила себе у творчості Ж.-П. Сартра, А. Камю. Характерні риси – песимізм, заперечення раціонального пізнання і твердження інтуїтивного розуміння реальності. Людське існування (екзистенція) виявляється через турботу, страх, рішучість, совість.
Маргінальність – знаходження в межовій ситуації, пограничному стані (уже не селянин, але ще й не справжній житель міста).
Комічне – результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного – потворному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Комічне перебуває не в об’єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне пов’язане із загальною культурою людини.
Форми комічного:
Фейлетон – це художньо-публіцистичний жанр, у якому комічна сутність негативних явищ і ситуацій дійсності розкривається шляхом інверсійної, асоціативної розробки теми з використанням авторських та фольклорних комічно-сатиричних образів.
Гумореска – невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю.
Усмішка – різновид фейлетону та гуморески, уведений в українську літературу Остапом Вишнею. Своєрідність жанру – у поєднанні побутових замальовок із частими авторськими відступами, у лаконізмі й дотепності.
Сатирична комедія – твір, у якому за допомогою спеціальних сатиричних засобів різко висміюються суттєві вади, зображуються смішні (комічні) події й персонажі.
Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури. Значення міфу в літературному творі не тотожне його семантиці в першозразку й залежить від культури епохи, задуму письменника, жанру твору. Відображення в літературному творі давніх міфологічних уявлень часто опосередковане через трансформовані форми поетичного переосмислення, зокрема через символ.
Асоціативність — певна суміжність, можливо, навіть паралельність існуючих у цій суміжності явищ і предметів, здатних утворити зв’язок між собою. У своїй генетичній основі зародження художній образ утворюється саме за законом асоціативності. Певний асоціативний ряд утворює цілісну систему знаків, здатних нести в собі узагальнюючі властивості, відновлення в пам’яті образу за законом асоціативної суміжності, уподібнення, контрасту.
Прийом сфрагіди - вживання свого імені в поезії.
Архетип — прообраз, закорінений у глибинах колективної свідомості (образ вишні - архетип рідної оселі, краю, України).
Символ — художній образ, який умовно відбиває певну думку, ідею, почуття, поняття.
Поема в прозі – ліро – епічний твір, у якому наявний розгорнутий динамічний, напружений сюжет, використовуються ліричні та епічні засоби у відображені дійсності, розкривається внутрішній стан героїв, паралельно з образами, що входять у розвиток сюжету, є образ ліричного героя; написаний у прозі.
Кіноповість – повість, написана з урахуванням специфіки кіно, із застосуванням кінематографічних прийомів оповіді та монтажу: поділ сюжету на короткі епізоди, нанизування їх один на одного, лаконічність авторських пояснень, ліричних відступів, портретів, детальна розробка діалогів тощо.
Сценарій – скорочений або максимально деталізований виклад певного сюжету, що використовується як змістова й композиційна основа для створення фільму, вистави. Сценарій на відміну від кіноповісті не містить ліричних відступів.
Публіцистичність – риса, притаманна публіцистиці – особливому роду літератури та журналістики, що звернений до найактуальніших проблем. Вирішення яких має велике значення для суспільства.
Постмодернізм – один із провідних мистецьких напрямів ХХ ст., для якого характерні: гра зі словом, образом, «чужим» текстом, стильовий і тематичний еклектизм (поєднання різнорідних і несумісних елементів), наскрізна іронічність. Для модерністів є характерною втеча від об’єктивного зовнішнього світу у внутрішній, переосмислення рис усіх попередніх мистецьких епох по-своєму.
Верлібр – вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.
Роман у віршах – це один із жанрів ліро-епосу. Автор має дотримуватися вимог роману як великого розповідного твору й водночас – зберігати особливості поезії: ліричний струмінь, віршований розмір, рими, поетичні фігури, тропи тощо.
Образ-архетип – первинний образ (прообраз), своєрідна модель, яка з’являється з колективного несвідомого й існує здавна, позначена національною специфікою. Надалі він може видозмінюватися, доповнюватися новими змістами, але первісна сутність його залишається незмінною.
Художня деталь – така виразна риса (образ, подробиця), яка особливо збуджує думку, часто викликає в уяві цілу картину, робить зображення дуже відчутним і яскравим. Художня деталь може відображати подробиці обставин, зовнішності, пейзажу, портрета і взагалі може бути домінантою цілого твору.
Бароко – мистецький стиль, що зародився в Італії в Х\/І ст., мета якого – піднести людину з прозаїчних буднів повсякденного життя до високих сфер духовності. Всі засоби поетики українського бароко були спрямовані збудити уяву людини, її емоції, переживання.
Символічність – умовне позначення конкретних предметів, явищ, дій, почуттів якимось знаком; це також система художніх образів, які втілюють яку-небудь ідею, думку. Символ завжди може передавати багато різних змістів.
Притчевість – наявність яскраво висловленої (чи вираженої через художні образи, сюжет, композицію) моралі, повчання.
Роман-балада – різновид роману, у якому важливу роль відіграють ідейно-стильові риси жанру балади.
Історична правда – реальні події та пов’язані з ними життя, діяльність конкретних історичних осіб, які автор історичного твору використовує як основу для художнього відтворення дійсності.
Художній вимисел – уявне, придумане, сфантазоване письменником, яке доповнює й увиразнює зображення, допомагає втілити головну ідею твору, порушити важливі, на його погляд, проблеми.
У кожному творі історична правда непомітно переплітається з художнім вимислом.
Постмодернізм – один із стильових провідних напрямів ХХ ст.. для якого характерні: гра зі словом, образом, «чужим» текстом, стильовий і тематичний еклектизм (поєднання різнорідних і несумісних елементів), наскрізна іронічність.
Масова література – 1. Література, розрахована на масового, пересічного читача. 2. Твори, які за своїми художніми якостями не сягають рівня класики. 3. Низькопробна література, розрахована на низькі смаки читачів.
Загальними рисами масової літератури є її розважальний характер та масове тиражування.
Елітарні твори – вирізняються інтелектуальною та естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту та зашифрованої образності; часто суттєву роль у них відіграють літературний і культурний контексти. Такі твори потребують активного, освіченого й розвиненого читача, який би в процесі знайомства з текстом залучався до «співтворчості».
