Особливості здійснення права власності на землі сіл, селищ, міст

Особливості здійснення права власності на землі сіл, селищ, міст визначаються в чинному законодав­стві з огляду на фун­кціональне викорис­тання земельних ділянок відповідно до містобудівної документації, правове становище суб'єктів здійснення прав на земельні ділянки, юрисдикцію сільських, селищних, міських рад з питань регулювання земельних відносин.

За чинним ЗК України в межах сіл, селищ, міст можуть перебувати всі категорії земель, які визначені в законі. Тому здійснення права власності на земельні ділянки на всіх категоріях земель передбачає додержання вимог чинного законодавства, яке регулює підстави і порядок набуття такого права з кожної із цих категорій земель. Вод­ночас у ЗК України як самостійна категорія земель визначаються зе­млі житлової й громадської забудови в населених пунктах.

До земель житлової й громадської забудови належать земельні ді­лянки в межах населених пунктів, які використовуються для розмі­щення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'­єктів загального користування (ст. 38 ЗК України).

Характерною особливістю земель житлової й громадської забудови є те, що лише на цій категорії земель громадяни України можуть за рішенням органів місцевого самоврядування приватизувати безопла­тно земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель у селах до 0,25 га, у селищах - до 0,15 га, у містах — до 0,10 га, а також для гаражного будівництва площею 0,01 га. Порядок приватизації таких ділянок передбачений ст. 118 ЗК України. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

За рішенням органів місцевого самоврядування житлово-буді- вельним і гаражно-будівельним кооперативам можуть передаватися безоплатно у власність для житлового і гаражного будівництва земе­льні ділянки в розмірах, які встановлюються відповідно до затвер­дженої містобудівної документації. Такі кооперативи можуть набу­вати у власність земельні ділянки також за цивільно-правовими уго­дами (ст. 41 ЗК України).

Відповідно до п. 2 ст. 42 ЗК України у разі приватизації громадя­нами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність об'єднанню власників. При цьому порядок використання земельних ділянок, на яких розташова­ні багатоквартирні житлові будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані ба­гатоквартирні житлові будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проек­тів розподілу території кварталу, мікрорайону і відповідної земле­впорядної документації.

Законами України можуть бути визначені й інші особливості здійс­нення права власності на земельні ділянки у межах сіл, селищ, міст, пов'язані з функціональним використанням земельних ділянок.

Так, при розміщенні об'єктів містобудування може бути передбаче­но: а) необхідність дотримання правил, якими встановлюються сані­тарно-захисні зони, зони обмеження забудови та інших територій, що визначаються планувальною і містобудівною документацією. Напри­клад, установлення санітарно-захисних зон передбачено Державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я № 173 від 19 червня 1996 р., Державними санітарними правилами охорони ат­мосферного повітря населених місць (від забруднення хімічними та біологічними речовинами), затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я № 201 від 9 липня 1997 р., п. 5.1.6 та іншими Дер­жавними санітарними правилами і нормами ДСП 8.8.1.2.001-98 Транспортування, зберігання та застосування пестицидів у народно­му господарстві, затвердженими постановою Головного державного санітарного лікаря України № 1 від 3 серпня 1998 р. та іншими акта­ми; санітарно захисних зон і зон обмеження забудови - п. 1.4 Держа­вних санітарних норм і правил захисту населення від впливу елект­ромагнітних випромінювань, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я № 239 від 1 серпня 1996 р. та іншими актами.

Тісний взаємозв'язок між правовим режимом земельної ділянки та розташованими на них будівлями і спорудами проявляється в процесі експлуатації розташованих на таких ділянках об'єктів нерухомості. Наприклад, згідно із ч. 1 ст. 103 ЗК України власники та землекорис­тувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їхнього цільового призначення, за якими власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок за-

вдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Ці вимоги стосуються швидше екс­плуатації відповідних об'єктів, а не використання земельної ділянки.

Взаємозв'язок експлуатації виробничих та інших об'єктів і викори­стання земельної ділянки проявляється також у неможливості переоб­ладнання чи перебудови підприємства у спосіб, який приводить до необхідності збільшення його санітарно-захисної зони без набуття права власності чи користування на земельну ділянку, необхідну для створення цієї зони.

Взаємозалежність правового режиму земельної ділянки від право­відносин щодо розташованого на ній об'єкта нерухомості закріплю­ється також ст. 120 ЗК, яка пов'язує перехід права власності на земе­льну ділянку від права власності на розташованих на ній будівлях чи спорудах. При цьому право власності на земельну ділянку не перехо­дить автоматично до особи, яка має у власності будівлю чи споруду, оскільки така особа має виконати комплекс організаційно-правових, землевпорядних та інших дій, пов'язаних із здійсненням права влас­ності чи права користування такою земельною ділянкою. Тому не в усіх випадках особа, яка набула право власності на будівлю чи спору­ду, може набути у власність земельну ділянку. Законом можуть бути встановлені обмеження чи заборони на здійснення права власності щодо таких земельних ділянок (абз. 2 п. 5.10 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів; ч. 1 ст. 215 та ч. 1 ст. 203 ЦК України).

Виникнення права власності на земельну ділянку, розташовану на території села, селища чи міста, зобов'язує власника сплачувати земе­льний податок. Сплата цього податку у випадку права власності на земельні ділянки населених пунктів має свої особливості.

Оподаткування земельних ділянок населених пунктів здійснюється за ставками, порядок установлення яких передбачено ст. 7 Закону України "Про плату за землю" від 3 липня 1992 р. Згідно із ч. 1 ст. 7 цього Закону ставки земельного податку із земель, грошову оцінку яких установлено, установлюються в розмірі 1 % від їхньої грошової оцінки.

У випадках, коли грошову оцінку земельної ділянки не встановле­но, її оподаткування здійснюється за ставками, закріпленими в ч. 2 ст. 7 Закону України "Про плату за землю".

Визначення ставок земельного податку із земельних ділянок, відне­сених КМ України до курортних, здійснюється із застосуванням коефі­цієнтів, визначених у ч. 4 ст. 7 Закону України "Про плату за землю".

Ставки земельного податку за земельні ділянки, розташовані в на­селених пунктах, диференціюють і затверджують відповідні сільські, селищні, міські ради, виходячи із середніх ставок податку, функціо­нального використання та місцезнаходження земельної ділянки, але не вище ніж у два рази від середніх ставок податку з урахуванням коефіцієнтів, установлених ч. 2 і 3 цієї статті (ч. 5 ст. 7 Закону Украї­ни "Про плату за землю").