СПАДЩИНА ДУНІНИХ-БОРКОВСЬКИХ

 

На п’ятни­цю бу­ла зап­ла­но­ва­на зна­мен­на подія - всі сту­ден­ти-магістри от­ри­ма­ли пер­со­нальні зап­ро­шен­ня на пре­зен­тацію но­вої по­етич­ної книж­ки на­шо­го вик­ла­да­ча Бо­ба Торні. Нам би й на дум­ку не спа­ло прий­ти на та­ку по­важ­ну вечірку з по­рожніми ру­ка­ми! Са­ме то­му у вівто­рок, ко­ли над Бу­рем­ною За­то­кою куп­чи­ли­ся хма­ри й тру­си­ли до­до­лу пер­ший вечірній сніжок - вночі за­ме­те-завіє хур­то­ви­на! - незмінна четвірка сту­дентів-магістрів на чолі з мо­ло­дим вик­ла­да­чем Піте­ром Анітом зібра­ла­ся на квар­тирі у Майк­ла. По­во­див­ся Пет­рик див­но: на­че хотів зі мною сек­ре­том поділи­ти­ся, але обс­та­нов­ка не доз­во­ля­ла.

Серед на­шо­го го­лод­но­го сту­дентст­ва Майкл вва­жав­ся най­за­можнішим - щоліта він пра­цю­вав у ря­ту­вальній ко­манді на лісо­вих по­же­жах десь там «на північ від шістде­ся­тої па­ра­лелі», поб­ли­зу рідно­го Чер­во­но­го Озе­ра, й за­роб­ляв грубі гро­ше­ня­та. Він ви­най­мав двокімнат­не по­меш­кан­ня (двокімнат­не за на­ши­ми мірка­ми, за мірка­ми Бу­рем­ної За­то­ки - квар­ти­ру на од­ну спальню) у підвалі особ­ня­ка XVI­II-го сторіччя - весь центр ста­ро­го Фор­ту за­бу­до­ва­ний був та­ки­ми. Ко­ли я впер­ше пот­ра­пи­ла у цей хи­мер­ний бу­ди­нок, то бу­ла прос­то зас­ко­че­на крихітни­ми йо­го кімнат­ка­ми: який бо­жевільний архітек­тор вирішив бу­ду­ва­ти вго­ру і вглиб, а не вшир на не­озо­рих прос­то­рах Бу­рем­ної За­то­ки? Найбільше ж ме­не вра­зи­ла «кімна­та для служ­ниці» попід схо­да­ми, в яку пролізти мож­на бу­ло хіба що бо­ком. Важ­ко, важ­ко сво­го ча­су поз­бу­ва­ли­ся сте­ре­отипів бри­танські пе­ре­се­ленці!

- Я при­нес­ла з со­бою су­нич­ний чай! - ого­ло­си­ла Джеклін. Ми збадьори­лись: у со­ро­каг­ра­дус­ний мо­роз чай був вельми до­реч­ним.

Джеклін швид­ко зорієнту­ва­лась у по­меш­канні, знайш­ла кух­ню й уже ти­хенько собі чак­лу­ва­ла. Майкл звільнив письмо­вий стіл від стосів кни­жок і но­тат­ників та приніс п’ять різно­мас­тих гор­ня­ток. Я ж, як завж­ди, на­хи­ли­ла­ся над книж­ка­ми - чор­но-чер­во­ний товс­тез­ний то­ми­ще при­вер­нув мою ува­гу рідним ки­ри­лич­ним шриф­том. «Мос­ковські вбивці Бан­де­ри пе­ред су­дом». Мюн­хенське ви­дан­ня шістде­сят п’ято­го ро­ку.

- Що це? - спи­та­ла я.

- А, це мені дідо дав по­чи­та­ти,- відмах­нув­ся Майкл,- він чо­мусь га­дає, що я знаю ук­раїнську. Хо- чеш, по­да­рую?

- Хочу.

Томище пе­ре­ко­чу­вав у мою тор­бу.

Запашний чай просвітлив го­ло­ву і зігрів сер­це. До чаю Майкл ор­ганізу­вав нес­подіва­ну пе­ре­кус­ку - як- не-як у йо­го жи­лах кле­ко­та­ло кілька літрів італійської крові на до­да­чу до ук­раїнської. До сто­лу він по­дав чер­во­но­го до­машнього ви­на і ла­занью.

- Налітай,- ско­ман­ду­вав Майкл,- бо го­лод­ний шлу­нок муд­рих ду­мок не пло­дить.

Ми прик­ла­ли­ся до ла­заньї, за­пи­ва­ючи дух­мя­ним до­машнім ви­ном.

І од­ра­зу на­ро­ди­ло­ся безліч ідей, як привіта­ти Бо­ба

Торні не­за­бутнім по­да­рун­ком.

- Ми пре­зен­туємо док­то­ру Торні «Набір по­ета»! - ви­гук­ну­ла Джеклін.

- І що він вклю­ча­ти­ме?

- По-перше,- Джеклін відги­на­ла пальці,- Шекспірів гло­бус. По-дру­ге, Го­мерів ко­ра­бель. По-третє, Дантів во­гонь. І по-чет­вер­те, Еоло­ву ар­фу. Чо­ти­ри стихії - зем­ля, во­да, во­гонь, повітря - прик­ли­чуть по­етові натх­нен­ня!

- Все-бо ви за ду­шу дбаєте! - відмах­нув­ся Майкл.- А за тіло хто под­бає? Як на ме­не, то кра­ще би йо­му прис­та­ра­ли ам­фо­ру з ви­ном від Ома­ра Ха­яма, зо­ло­ту ліру від Ор­фея і…

- І від Кот­ля­ревсько­го,- до­ки­ну­ла я,- на тиж­день са­ла з су­ха­ря­ми, ба­рильце з срібни­ми руб­ля­ми, му­ки, пшо­на, ков­бас, коржів…

- Це від ко­го? - пе­ре­пи­тав Майкл.

- Від од­но­го по­ета. Ук­раїнсько­го.

- Ага,- кив­нув він. І про­ва­див: - У крайньому разі, ви­но мож­на ви­дуд­ли­ти, зо­ло­ту ліру заг­на­ти на лом…

- А ков­ба­си лю­бенько собі схом’ячи­ти.

Поки Джеклін пе­дан­тич­но за­пи­су­ва­ла ідеї що­до по­да­рун­ка, на книж­ковій відкритій по­личці я пе­ре­би­ра­ла Майк­лові скар­би: шкільну світли­ну з ви­пуск­но­го кла­су, на якій до Майк­ло­во­го пле­ча при­хи­ли­ла­ся чор­ня­ва дівчи­на, зо­ло­тий ку­бок найк­ра­що­го плов­ця Чер­во­но­го Озе­ра та­ко­го-то ро­ку, су­венірну пляш­ку ек­зо­тич­но­го ал­ко­гольно­го на­пою з тлус­тим черв’яком усе­ре­дині… Око моє при­кипіло до гральних карт.

Традиційні ко­зацькі пар­су­ни я не мог­ла би ні з чим сплу­та­ти!

- Звідки це в те­бе? - по­вер­ну­ла­ся я до Майк­ла.

- Карти? - зди­ву­вав­ся він.- То дідові.

Я розк­ри­ла ко­роб­ку й віялом роз­си­па­ла кар­ти на столі. По­руч ви­пав і папірець. «Ро­бо­ту над про­ек­том гральних карт Ге­оргій Нар­бут роз­по­чав ще нап­рикінці

1917 ро­ку, а за­вер­шив на­весні-влітку 1918-го (на чир­во­во­му тузі та про­екті об­горт­ки до карт фігу­рує вже на­пис «Українська дер­жа­ва», тоб­то во­ни ви­ко­нані після про­го­ло­шен­ня геть­ма­на­ту)…» Оце так! Я заг­ли­би­лась у чи­тан­ня - й бу­ла ви­на­го­род­же­на. «Добір пер­со­нажів для ко­ролів мо­же де­що зди­ву­ва­ти су­час­но­го ук­раїнця: ви­но­вим ко­ро­лем у Нар­бу­та вис­ту­пає Пет­ро Са­гай­дач­ний, чир­во­вим - Пет­ро До­ро­шен­ко, жи­ро­вим - Іван Ма­зе­па, дзвінко­вим - на­каз­ний гетьман Ва­силь Дунін-Бор­ков­сь­кий…» Дунін-Бор­ковський! А я зовсім не­що­дав­но чу­ла прізви­ще Дунін! У кон­тексті… у яко­му ж кон­тексті?… А, так, так! Про Ле­оніда Дуніна пи­са­ла мені Ліна Овер­чен­ко. Та­кий збіг - то прос­то знак зго­ри.

- А да­вай­те пе­ре­ки­не­мо­ся! - зап­ро­по­ну­вав

Майкл.

- Два на два,- за­охо­ти­ла я ко­лег.- Білі про­ти кольоро­вих.

І я роз­са­ди­ла оше­ле­ше­них друзів па­ра­ми: Джеклін і Майк­ла про­ти Сул­та­ни і Пет­ри­ка,- а са­ма під шу­мок засіла за Майклів комп’ютер. Ціка­вим збігом мені не­гай­но тре­ба бу­ло поділи­ти­ся з Ліною - во­на свя­то вірить у зв’язки між ре­ча­ми й подіями. А як­що так, тоді мо­же ви­яви­ти­ся, що ми шу­каємо роз­гад­ку смерті Ром­чи­ка Да­нильця зовсім не в то­му місці…

В інтер­нет­рях я за­пус­ти­ла у по­шук ім’я Ле­оніда Дуніна, але у висліді от­ри­ма­ла пшик - на цілісіньке світо­ве па­ву­тин­ня знай­шов­ся аж один Ле­онід Дунін, і той за­над­то мо­ло­дий, як на на­шо­го фігу­ран­та. Мо­же, онук? Та ні, як­би так, Лев­ко Да­ни­лець сам би йо­го знай­шов.

Принагідно я поціка­ви­лась і Ва­си­лем Дуніним- Бор­ковським. Йо­го по­шу­ки да­ли знач­но по­важніші ре­зульта­ти. Але я, звісна річ, зі своєю прист­рас­тю до місти­ки й ґоти­ки, од­ра­зу за­па­ла на мо­то­рош­ний на­род­ний пе­ре­каз: за жит­тя Ва­силь Андрійо­вич Дунін-Бор­ковський був страш­ним чо­ловіком, жадібним до гро­шей, без­жальним до се­лян. Ши­ри­ли­ся чут­ки, що Дунін-Бор­ковський ніхто як справжнісінький опир! Але смерть при­хо­дить і до опирів, і на­решті зло­го чо­ловіка по­хо­ва­ли. Та вже нас­туп­но­го дня оче­видці твер­ди­ли, що ба­чи­ли, буцім Дунін-Бор­ковський їхав шес­те­ри­ком во­ро­них ко­ней Крас­ним мос­том че­рез ріку Стри­жень у то­ва­ристві чортів. Ко­ли розк­ри­ли мо­ги­лу й відки­ну­ли віко до­мо­ви­ни, то по­ба­чи­ли зовсім не розк­ла­де­не тіло, а об­лич­чя опи­ря бу­ло чер­во­не, з ви­ря­че­ни­ми очи­ма…

Тим ча­сом Сул­та­на з навіша­ни­ми по­го­на­ми обер­ну­лась у мій бік і, пев­но, за­ува­жив­ши на моєму об­личчі фан­тас­тич­ний зах­ват, спи­та­ла:

- Ти про­су­ну­лась у своєму розсліду­ванні?

- Ще не знаю…

- Ми за­раз лус­не­мо з ціка­вості,- підо­хо­тив ме­не Майкл.

Щоб оз­на­йо­ми­ти ко­лег із дов­же­лез­ною Ліни­ною епісто­лою, яку я не­що­дав­но от­ри­ма­ла, пішло хви­лин п’ятнад­цять. Не за­бу­ла я роз­повісти і про те, що в хаті Ром­чи­ка Да­нильця ми ба­чи­ли но­тат­ник, на яко­му збе­рег­ли­ся схожі на ки­ри­личні літе­ри «Л. Д.», тоб­то Ром­чик…

- Шукав Ле­оніда Дуніна са­ме в Бу­ремній За­то- ці! - ви­гук­ну­ла Сул­та­на.

- А мо­же,- по­хи­та­ла я го­ло­вою,- Ром­чи­кові

«Л. Д.» - то ініціали йо­го діда Лев­ка Да­нильця?

- Навіщо?

Я га­ряч­ко­во мірку­ва­ла над прав­до­подібним по­яс­нен­ням ней­мовірної те­орії.

- Бо він… бо він… бо він ко­мусь до­во­див, що Лев­ко Да­ни­лець і Ле­онід Дунін ма­ють од­на­кові перші літе­ри, тож зви­ну­ва­чу­ва­ти ко­гось із цих двох тільки на підставі ініціалів не мож­на!

- Кому ж у Бу­ремній За­тоці він міг це до­во­ди­ти? - Джеклін по­ди­ви­ла­ся на ме­не, як на ди­ти­ну.- Тут ні про од­но­го, ні про дру­го­го ніхто й не чу­вав!

- Якраз у Бу­ремній За­тоці,- за­пе­ре­чи­ла я,- прізви­ще «Дунін» чу­вав ба­га­то-хто! То до вас,- я об­ве­ла пог­ля­дом Джеклін, Пет­ри­ка і Сул­та­ну,- це ім’я й не по­вин­не про­мов­ля­ти, але ж то­го, в ко­му ви­рує по­ло­ви­на слав­ної ко­зацької крові,- я ба­га­тоз­нач­но кив­ну­ла в бік Майк­ла,- во­но аж ніяк не по­вин­не ли­ша­ти бай­ду­жим!

Майкл ви­ко­тив на ме­не очі по­за круг­ли­ми скельця­ми оку­лярів. Я нас­ту­па­ла:

- Може, ти й до недільної ук­раїнської шко­ли не хо­див? Мо­же, ти й про На­та­ле­ну Ко­ро­ле­ву ніко­ли не чи­тав?

- Ходив… чи­тав… а до чо­го тут?…

- А до то­го, що батько На­та­ле­ни Ко­ро­ле­ви - граф Адріан-Юрій Дунін-Бор­ковський, на­ща­док польської гілки зна­ме­ни­то­го ро­ду Дуніних-Бор­ковських.

- А бу­ла ще й ук­раїнська гілка?

- Аякже! У сімнад­ця­то­му столітті хло­пець зі ста­ро­го польсько­го графсько­го ро­ду, Ба­зиль Дунін-Бор­ковський, ут­ра­тив батьків, і йо­го взяв на ви­хо­ван­ня дядько, який слу­жив у ко­зацько­му війську. Після Анд­русівсько­го пе­ре­мир’я між Польщею і Росією Ба­зиль Кас­пе­ро­вич, не ба­жа­ючи втра­ча­ти спад­кові землі, вих­рес­тив­ся у пра­вос­лав’я, прис­тав до ук­раїнсько­го війська і зго­дом дос­лу­жив­ся до дру­гої за ран­гом по­са­ди в тодішній ук­раїнські ієрархії - до ге­не­рально­го обоз­но­го, себ­то скарб­ни­ка. То вже бу­ли ча­си гетьма­на Іва­на Ма­зе­пи.

- Той, ко­го ти шу­каєш,- спи­та­ла прос­то­душ­на

Султана,- на­ща­док са­ме цього Дуніна?

- Якби я це зна­ла! По­ки що маю тільки нічим не підкріплені здо­га­ди.

- Але ж ти чо­мусь пов’яза­ла в од­не істо­рич­ну осо­бу й Ле­оніда Дуніна?

- Є в ме­не од­на те­орія… Ще й досі на Чернігівщині збе­рег­ли­ся пе­ре­ка­зи про пол­ков­ни­ка Дуніна-Бор­ковсько­го, який над­бав незліченні стат­ки, зап­ро­дав­ши ду­шу ди­яво­лу. І хоч він щед­ро жерт­ву­вав на церк­ви і мо­нас­тирі, на­род на це тільки відма­ху­вав­ся: то він на­ма­гається гріхи за­мо­ли­ти. Тем­на й су­пе­реч­ли­ва бу­ла пос­тать Ва­си­ля Дуніна-Бор­ковсько­го! А те­пер пог­ляньте на на­шо­го фігу­ран­та - Ле­оніда Дуніна. По війні він зник безвісти. У зраді зви­ну­ва­ти­ли Лев­ка Да­нильця на підставі ініціалів, але у Дуніна ініціали бу­ли та­ки­ми са­ми­ми. Як­що при­пус­ти­ти, що Ле­онід Дунін і справді був на­щад­ком Ва­си­ля Дуніна-Бор­ковсько­го, а яб­луч­ко від яб­луньки не­да­ле­ко па­дає…

- Тоді,- ви­гук­ну­ла Сул­та­на,- він пе­ре­хо­вується десь у Бу­ремній За­тоці й порішив Ро­ма­на Да…

- Данильця.

- …щоб той йо­го, зрад­ни­ка, не вик­рив! Я тяж­ко зітхну­ла.

- Насправді ця те­орія кульгає на обидві но­ги. Ро­зумієте, навіть як­що Ле­онід Дунін ко­гось і зра­див, він не вчи­нив гло­бально­го зло­чи­ну про­ти людст­ва, не був, скажімо, наг­ля­да­чем в Ос­венцімі, йо­го не за­суд­жу­ва­ли на Нюрн­берзько­му про­цесі. Тоб­то, я га­даю, на йо­го зло­чин уже дав­но про­ми­ну­ли всі стро­ки дав­ності. Хто б міг йо­го при­тяг­ну­ти до відповідальності че­рез по­над п’ятде­сят років? Хто б вис­ту­пив свідком на суді? Та й чи жи­вий він іще - цей при­мар­ний Ле­онід Дунін?

Пітер Аніт глядів у вікно, зак­лав­ши ру­ки в ки­шені. Дов­ге чор­не пас­мо ле­жа­ло на щоці, і на ньому тан­цю­вав ко­сий вечірній промінь. Не по­вер­та­ючи го­ло­ви, Пет­рик про­мо­вив:

- Ожавашко ка­за­ла…

Чотири го­ло­ви жва­во обер­ну­ли­ся до нього.

- Я так і зна­ла,- грюк­ну­ла я ку­ла­ком по сто­лу,- що це ти умик­нув Ожа­ваш­ко з лікарні!

- Де во­на за­раз? - за­не­по­коєно ви­гук­нув Майкл.

- Хто та­ка Ожа­ваш­ко? - од­нос­тай­но за­пи­та­ли Джеклін і Сул­та­на.

Ожавашко, як­що мож­на так вис­ло­ви­ти­ся, плу­та­лась під но­га­ми й ніяк не впи­су­ва­лась у мою істо­рич­ну схе­му. Який сто­су­нок мо­же ма­ти чер­во­ношкіра або­ри­ген­ка Бу­рем­ної За­то­ки до кош­тов­ної спад­щи­ни Дуніних-Бор­ковських?…

Петрик підняв до­лоні, за­ту­ля­ючись ни­ми, як щи­том.

- «Умикнув» - яке ціка­ве сло­во! Ка­юся, до­поміг Ожа­ваш­ко виб­ра­ти­ся з лікарні. Во­на ду­же дохідли­во по­яс­ни­ла мені, що їй у МакКіле­ра заг­ро­жує не­без­пе­ка, а поліція і не пла­нує на­да­ва­ти пер­со­нальну охо­ро­ну…

- Але чо­му ж ти мені нічо­го?…- по­ча­ла бу­ла я. Пет­рик на­бур­мо­сив­ся.

- Тому що Ожа­ваш­ко зник­ла вже на дру­гий день! Я завіз її в се­ли­ще до своєї тітки, во­на обіця­ла сидіти ти­хо як миш­ка й ніку­ди не ри­па­ти­ся. Я по­вер­нув­ся на- завт­ра - во­на зник­ла вночі. Тітка би­ла се­бе ку­ла­ком у гру­ди й бо­жи­ла­ся, що зве­чо­ра Ожа­ваш­ко нор­мально ляг­ла спа­ти і навіть зас­ну­ла - тітка кілька разів хо­ди­ла пе­ревіря­ти. А зран­ку, ко­ли тітка збу­ди­ла­ся, Ожа­ваш­ко вже не бу­ло. Вис­лиз­ну­ла. Але навіщо? Ку­ди по­да­ла­ся? Чо­му не до­че­ка­ла­ся ме­не?!

- А мо­же, її вик­ра­ли?

Петрик, по­по­лотнівши, за­мо­тав го­ло­вою.

- Ні! Навіть ду­ма­ти про та­ке не хо­чу!

Я наб­ра­ла­ся ду­ху й вик­ла­ла Пет­ри­ку всі свої підоз­ри.

- Професоре Аніт, ко­ли вже у нас пішла та­ка відвер­та роз­мо­ва, да­вай­те про­яс­ни­мо все до кінця, щоб не бу­ло жод­них не­до­мо­вок. Усі пам’ята­ють, як у лис­то­паді в бібліотеці зчи­ни­ла­ся фальши­ва три­во­га? А тро­хи зго­дом з’ясу­ва­ло­ся, що з однієї з обліко­вих книг зник­ла вельми потрібна сторінка, яка сто­су­ва­ла­ся са­ме ук­раїнських архівів. Га­даю, все це - лан­ки од­но­го лан­цюж­ка. А те­бе, Пет­ри­ку, са­ме під час фальши­вої три­во­ги з яко­гось ди­ва за­нес­ло в бібліоте­ку. Що ти там ро­бив? Відповідай!

Петрик по­тер чо­ло й зап­ра­вив во­лос­ся за ву­ха.

- Що ро­бив, що ро­бив… Не пам’ятаю я, що я там ро­бив! Прос­то повз про­хо­див - і все!

- І все? - підозріло зву­зи­ла я очі.

- Нехай ме­не скунс пе­рестріне!

Поки ми з дру­зя­ми па­тя­ка­ли, від Ліни Овер­чен­ко упав у скриньку вірту­альний лист. Я шви­денько роз­пе­ча­та­ла йо­го. Як ви­яви­ло­ся, Ліна теж бай­диків не би­ла, а зби­ра­ла інфор­мацію про Дуніна-Бор­ковсько­го. Щоп­рав­да, на відміну від ме­не, підійшла до спра­ви по-на­уко­во­му й відко­па­ла розвідку Ге­оргія Па­пакіна про фамільні архіви ук­раїнської ко­зацької стар­ши­ни. Пан дослідник з’ясу­вав, що сво­го ча­су існу­вав архів і Дуніних-Бор­ковських. Хто за­по­чат­ку­вав йо­го, не з’ясо­ва­но. Як пи­сав Ге­оргій Па­пакін про мож­ли­во­го зас­нов­ни­ка, «імовірно, ним міг бу­ти Ва­силь Дунін-Бор­ковський (†1702). Місце зберіган­ня, вміст та істо- рич­на до­ля [архіву] не відомі. За повідом­лен­ням О. Ла­за­ревсько­го, роз­по­ро­ше­ний ще в ХІХ ст.».

Звісна річ, най­пер­ше Ге­оргія Па­пакіна ціка­ви­ли до­ку­мен­ти з ру­ко­пис­них зібрань Дуніних-Бор­ковських. Але ме­не без­пе­реч­но більше ціка­ви­ли за­пи­си про ма­теріальні цінності - оті незліченні стат­ки, які буцімто над­бав за жит­тя чернігівський пол­ков­ник. Мені знач­но лег­ше бу­ло повіри­ти, що мо­ти­вом убивст­ва Ром­чи­ка Да­нильця бу­ли гроші, ве­ликі гроші…

Джеклін за­зи­ра­ла мені че­рез пле­че, але, звісна річ, не мог­ла вчи­та­ти ки­ри­лич­но­го шриф­ту.

- Що там?

Я у двох сло­вах пе­рек­ла­ла Лінин лист.

- А твоя то­ва­риш­ка не пи­ше, чи не­ма яких здо­га­док, де той архів усе-та­ки мо­же бу­ти?

- Вона не пи­ше,- таємни­че відповіла я,- але з іме­нем Ва­си­ля Дуніна-Бор­ковсько­го пов’яза­на од­на оби­тель на Чернігівщині - Ус­пенський мо­нас­тир на Єлецькій горі. Збу­до­ва­ний він ув ХІ столітті кня­зем Свя­тос­ла­вом Ярос­ла­ви­чем. Існує ле­ген­да, що у товщі го­ри під мо­нас­ти­рем є ши­рокі підзе­мел­ля, які ніби­то по­чав ко­па­ти ще Ан­тоній Пе­черський. Підземні хо­ди досліджу­ва­ли­ся на­уков­ця­ми Київсько­го цер­ков­но- ар­хе­ологічно­го то­ва­рист­ва і на­чеб­то вив­чені дос­ко­нально, та насп­равді все не так прос­то. Людські пе­ре­ка­зи ніко­ли не ви­ни­ка­ють на по­рожньому місці - от­же, є ще й інші, глибші підзе­мел­ля, і са­ме там мог­ли бу­ти по­хо­вані скар­би Дуніних-Бор­ковських…

 

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

 

ЗАМАХ

 

Вечоріло. Ще зда­ле­ку ми з Пет­ри­ком по­ба­чи­ли попід ба­ром цілу вер­веч­ку ста­рих об­шар­па­них ма­шин - на та­ких здебільшо­го роз’їжджа­ли ву­ли­ця­ми Бу­рем­ної За­то­ки сіро­ми-сту­ден­ти. Як­би ми здо­га­да­ли­ся приїха­ти хоч на півго­ди­ни раніше, ще б ма­ли надію відшу­ка­ти собі місцин­ку під сто­ян­ку, за­раз же всі узбіччя по­зай­ма­ли прудкіші щас­лив­чи­ки.

Петрик пе­реїхав ву­лич­ку з кінця в кінець і за­вер­нув за ріг. Тут уже бу­ло вільніше - кілька пар­ко­воч­них лічильників по­лю­ва­ли на чер­го­ву жерт­ву. Пет­рик за­ру­лив під найб­лиж­чий і заг­лу­шив мо­тор. Я вилізла з ма­ши­ни, вип­рос­та­ла за­терплі но­ги. Мій су­пут­ник тим ча­сом вки­дав у грізний апа­рат два «місяці». «Міся­цем» - за жов­тий колір - у Бу­ремній За­тоці на­зи­ва­ли круг­лу мо­нет­ку в один до­лар.

Лічильник один по од­но­му про­ковт­нув обид­ва «місяці», а Пет­рик сер­ди­то про­бур­мотів:

- На власній землі маю пла­ти­ти за сто­ян­ку!

Боб Торні вирішив про­вес­ти свій по­етич­ний вечір са­ме в барі, хо­ча мені зда­ва­ло­ся, що в Універ­си­теті обс­та­нов­ка більше спри­яла та­ко­му за­хо­ду. Тим па­че, що прос­то в цент­ральній будівлі Універ­си­те­ту, кот­ра но­си­ла гуч­ну наз­ву Аґура (у Давній Греції - рин­ко­ва пло­ща, місце зібрань і схо­дин), містив­ся не менш ко­ло­рит­ний бар. Стовідсот­ко­ва відвіду­ваність га­ран­то­ва­на, особ­ли­во сьогодні - у п’ятни­цю.

Ми з Пет­ри­ком по­вер­ну­ли за ріг - і зра­зу опи­ни­ли­ся під две­ри­ма пив­нич­ки «Буз», що в пе­рек­ладі приб­лиз­но оз­на­ча­ло «Три гич­ки».

- Нам сю­ди?! - шарп­ну­ла я Пет­ри­ка за ру­кав. Мій су­пут­ник по­хи­тав го­ло­вою.

- Сюди ти мо­жеш хіба що зай­ти са­ма - мені з моєю чер­во­ною пи­кою все­ре­ди­ну кра­ще не по­ти­ка­ти­ся.

Я зат­ну­ла­ся на хо­ду.

- Себто?

- Де пи­ячать білі,- по­яс­нив Пет­рик рівним го­ло­сом,- чер­во­ношкірим зась. Доб­ре, як­що охо­ро­на прос­то ви­ки­не надвір. Гірше, ко­ли зчи­ниться бійка на ґрунті ра­со­вої во­рож­нечі… Нам сю­ди.

Ми зу­пи­ни­ли­ся під скля­ни­ми две­ри­ма, на яких висіла таб­лич­ка «Зак­ри­та вечірка». Зак­лад на­зи­вав­ся

«Ліра» - тільки те­пер я збаг­ну­ла, чо­му Боб Торні зу­пи­нив свій вибір са­ме на цьому барі.

Ми ввічли­во пос­ту­ка­ли, і з то­го бо­ку шиб­ки до нас ви­зир­ну­ло су­во­ре об­лич­чя Джеклін. Сьогодні моя то­ва­риш­ка зібра­ла по­лум’яні ко­си в кру­че­ний ву­зол на по­ти­лиці і вбра­ла шов­ко­ву сук­ню. Після незмінних джинсів, спор­тив­них светрів і кросівок я не впізна­ла цілком но­ву Джеклін. Пет­рик же зовсім не роз­гу­бив­ся: він прос­тяг­нув два зап­ро­шен­ня, і Джеклін офіційно прип­ро­си­ла нас усе­ре­ди­ну.

На півкруг­ло­му підви­щенні у гли­бині за­ли гра­ли му­зи­ки. Соліст, який при­тис­кав до вуст губ­ну гар­моніку, ви­дав­ся мені нап­ро­чуд зна­йо­мим - прим­ру­жив­ши ко­рот­ко­зорі очі, я упізна­ла Майк­ла. Са­ме в цей мо­мент Майкл опус­тив гар­моніку та заспівав у мікро­фон блю­зо­ву ком­по­зицію.

Голова мені пішла обер­том, я відчу­ла се­бе в центрі ней­мовірної змо­ви - як на віко­пом­ний Пе­ред­день усіх свя­тих, ко­ли на­ша п’ятірка відвіда­ла ста­рий Форт. Як­що й Сул­та­на бе­ре участь у зго­ворі… Але ж ні: Сул­та­на у зе­ле­но­му сарі сиділа за сто­ли­ком, виб­лис­ку­ючи незлічен­ни­ми зо­ло­ти­ми прик­ра­са­ми. За­ба­чив­ши нас, во­на радісно по­ма­ха­ла ру­кою.

Боб Торні, який засідав не­по­далік сце­ни, теж помітив нас і жес­том прик­ли­кав до се­бе. Йо­го дру­жи­на Софія при­яз­но привіта­ла­ся. На сто­ли­ку гро­ма­ди­ли­ся два сто­си но­веньких кни­жок. На книжці зна­чи­ла­ся ціна - двад­цять до­ларів. Пет­рик дістав зе­ле­ну двад­цят­ку й от­ри­мав нав­замін книж­ку. Боб із за­до­во­лен­ням підпи­сав то­мик ко­лишньому сту­ден­тові, а те­пер - ко­лезі-вик­ла­да­чу.

Проковтнувши по­див, я полізла в га­ма­нець і діста­ла дві буз­кові де­сят­ки. Док­тор Торні роз­гор­нув книж­ку й не­розбірли­вою ру­кою на­чер­кав кілька слів. У не­пев­но­му світлі ба­ру я змог­ла про­чи­та­ти хіба влас­не ім’я. До Бо­ба вже підхо­ди­ли нові гості, і ми підсіли до Сул­та­ни.

- А у вас завж­ди так,- не мог­ла я стри­ма­ти емоцій,- що на пре­зен­тації дру­зям книж­ку не да­ру­ють, а про­да­ють?

Петрик за­чу­до­ва­но обер­нув­ся до ме­не:

- А звідки ж бра­ти гроші, щоб ви­най­ня­ти цю за­лу?

Нам піднес­ли та­цю з білим ви­ном, Пет­рик зняв два бо­ка­ли - й од­ра­зу роз­ра­ху­вав­ся за них. Сул­та­на, звісна річ, від ви­на відмо­ви­ла­ся, їй при­нес­ли во­дич­ку. Щоб не осо­ро­ми­тись ос­та­точ­но, я роз­ва­жи­ла за кра­ще не ко­мен­ту­ва­ти цей «фур­шет влас­ним кош­том».

Зала швид­ко за­пов­ню­ва­ла­ся відвіду­ва­ча­ми. За сусіднім сто­ли­ком сидів іще один вик­ла­дач на­шо­го фа­культе­ту - Джеклін бу­ла таємно в нього за­ко­ха­на. Він зак­ло­по­та­но обк­лав­ся па­пе­ра­ми й щось швид­ко ви­ме­ре­жу­вав у гру­бо­му зо­шиті. У людсько­му га­ласі та дзвоні му­зи­ки, опо­ви­тий сіри­ми цівка­ми тю­тю­но­во­го ди­му, він ви­да­вав­ся істо­тою цілком по­тойбічною. На мить відірвав­ши го­ло­ву від пи­са­ни­ни, він помітив нас із Сул­та­ною та Пет­ри­ком, не­уваж­ли­во кив­нув і, не че­ка­ючи відповіді, зно­ву схи­лив­ся над зо­ши­том.

Зрештою за­ла за­пов­ни­ла­ся вщерть. Му­зи­ка стих­ла, Боб Торні підвівся з-за сто­лу. Привітав­ши гос­тей, він роз­гор­нув книж­ку та по­чав чи­та­ти вірш. На слух я аб­со­лют­но не здат­на бу­ла розрізни­ти бар­вис­тої по­етич­ної мо­ви, про­те ко­ли док­тор Торні закінчив чи­та­ти й за­ла ви­бух­ну­ла оп­лес­ка­ми, я плес­ка­ла ра­зом із усіма так зав­зя­то, що в ме­не роз­си­па­ла­ся на друз­ки каб­луч­ка з іскрис­то­го ка­ме­ню - «зо­ло­то­го піску».

Майкл зно­ву заспівав щось блю­зо­во-ме­лан­холійне, гості по­пи­ва­ли ви­но й обміню­ва­ли­ся плітка­ми, до Бо­ба підхо­ди­ли один по од­но­му при­ятелі, щоб привіта­ти та прид­ба­ти книж­ку, вик­ла­дач за сусіднім сто­ли­ком і далі стро­чив у гру­без­но­му зо­шиті, Джеклін на­решті за­ли­ши­ла свої ча­ти під две­ри­ма та приєдна­ла­ся до нас - три­ва­ла не­ви­му­ше­на вечірка.

Мені ж кортіло пе­ре­го­во­ри­ти з Бо­бом сам на сам. Із Пет­ри­ком ми сто­сун­ки з’ясу­ва­ли, не хотіло­ся ли­ша­ти не­до­мо­вок і з док­то­ром Торні. Ви­че­кав­ши мить, ко­ли Боб зос­тав­ся один, я вис­лиз­ну­ла з-за сто­лу та підійшла до на­шо­го вик­ла­да­ча.

- Чудова пре­зен­тація,- по­ча­ла я зда­ле­ку, але не вит­ри­ма­ла влас­ної дип­ло­ма­тич­ності й бух­ну­ла: - Бо­бе, а навіщо ви бра­ли в бібліотеці кни­гу обліку архівних над­ход­жень?

Боб був зас­ко­че­ний нес­подіва­ним на­тис­ком, але за мить огов­тав­ся і, збаг­нув­ши, про яку кни­гу обліку йде мо­ва, не­вин­но по­яс­нив:

- Я пи­сав стат­тю про Мар­ка Тве­на і шу­кав но­мер ко­роб­ки, в якій зберігається мій архів.

- Ваш архів?

- Так, мій архів. Кілька років то­му я пе­ре­дав Універ­си­те­ту чер­нет­ки влас­них по­езій і на­уко­вих ста­тей, де­які що­ден­ни­ки й лис­ти… Навіщо че­ка­ти, за­ки я пом­ру, як­що вже сьогодні зацікав­лені сту­ден­ти мог­ли б на­пи­са­ти магістерську ди­сер­тацію про Ро­бер­та Пен­на Торні? - Боб зна­чу­ще по­ди­вив­ся на ме­не.

До сто­ли­ка, де ме­не вже за­че­ка­ли­ся Джеклін, Сул­та­на і Пет­рик, я по­вер­та­ла­ся на нет­вер­дих но­гах. Бу­рем­на За­то­ка раз у раз підсо­ву­ва­ла мені горішки, які я не мог­ла розг­риз­ти своїми ук­раїнськи­ми зу­ба­ми. «Захід є захід, і схід є схід…» А хто ж ми, ук­раїнці,- схід чи захід? Як пе­реміщені осо­би - у вічно­му лімінально­му стані: поміж двох світів, ні там ні сям…

Поки я сиділа у гли­бокій за­думі, вечірка добігла кінця. Майкл вос­таннє по­дя­ку­вав гос­тям, які мужньо вис­лу­ха­ли всі йо­го нескінченні од­но­манітні блю­зи, док­тор Торні, ко­су­ючи оком на несп­ро­дані книж­ки, зап­ро­сив усіх при­сутніх у будь-який час за­хо­ди­ти на ка­фед­ру, де в Бо­бо­во­му кабінеті завж­ди зберігається не­зай­ма­ний за­пас кни­жок, тож як­що ко­мусь за­ма­неться зро­би­ти, приміром, приємний по­да­ру­нок дру­зям до но­во­го ро­ку…

За ус­та­ле­ною тра­дицією Джеклін і Сул­та­на сіли в Майклів пікап, а я вже хотіла заст­риб­ну­ти в Пет­ри­ко­ву чер­во­ну ма­ши­ну - і роз­губ­ле­но зу­пи­ни­ла­ся, не по­ба­чив­ши ма­ши­ни там, де ми її кілька го­дин то­му за­ли­ши­ли. Замість автівки попід пар­ку­вальним лічильни­ком ви­сочіла го­ра снігу. Вітер сер­ди­то повівав, наміта­ючи де­далі ви­щу ку­чу­гу­ру,- над­вечір, як зав­ше в Бу­ремній За­тоці, на­летіла хур­то­ви­на.

- Помагай,- кив­нув мені Пет­рик і взяв­ся ру­ка­ми розгріба­ти сніг. Уже за кілька се­кунд на світ Бо­жий ви­зир­нув чер­во­ний дах, і я квап­ли­во по­ча­ла відгріба­ти сніг із-під коліс, звільня­ючи ма­шині виїзд.

Засніженою до­ро­гою ми лед­ве-лед­ве тяг­ну­ли­ся до­до­му і жод­но­го ра­зу не обігна­ли навіть не­по­во­рот­кий ав­то­бус, яко­му мов на посміх да­ли наз­ву «Хорт». Зустрічні ма­ши­ни важ­ко бор­са­лись у снігу - чис­ти­ти ці за­ва­ли поч­нуть не раніш як завт­ра зран­ку. Ко­ли ми доїха­ли до ха­ти Ба­чинських, навк­ру­ги сто­яла щільна неп­рог­ляд­на тем­ря­ва, і фа­ри ви­хоп­лю­ва­ли з неї тільки білі бриз­ки сніжи­нок на метр від ма­ши­ни.

Ми за­вер­ну­ли у про­ву­лок Ро­со­ма­хи. Синє ми­гот­ли­ве світло роз­ти­на­ло тем­ря­ву десь по­пе­ре­ду. У ме­не див­но стис­ну­ло­ся сер­це. Пет­рик під’їхав до ха­ти, я вист­риб­ну­ла з ма­ши­ни.

Біля вхо­ду сто­яла «швид­ка», а нав­ко­ло неї півко­лом ту­ли­ли­ся сусіди. Я підско­чи­ла до лю­дей і пе­ре­ля­ка­но крик­ну­ла:

- Що ста­ло­ся?

Хтось мовч­ки вка­зав мені на не­ве­лич­ку клу­ню, де мої гос­по­дарі зберіга­ли го­родній ре­ма­нент, а в ящи­ку з підігрівом - кар­топ­лю. Замість да­ху зя­яла діра, двері ж ви­ва­ли­ли­ся під тис­ком снігу.

- Снігу на­ва­ли­ло стільки, що дах не вит­ри­мав. А місіс Іри­на са­ме бу­ла все­ре­дині,- по­яс­нив мені сусіда-італієць.- Доб­ре, що я аку­рат під’їхав до­до­му й по­ба­чив, як дах об­ва­люється! Я побіг пе­ревіри­ти, чи все га­разд, і помітив ру­ку, яка стир­ча­ла зі снігу - отут, де ви­ва­ли­ли­ся двері! Зра­зу вик­ли­кав «911», не­хай навіть мені до­ве­деться зап­ла­ти­ти за вик­лик!

Як уже зга­ду­ва­лось, у Бу­ремній За­тоці вик­ли­ка­ти «швид­ку» мож­на тільки в крайньому разі, при­чо­му що са­ме вва­жається крайнім ра­зом, здається, не віда­ють навіть місцеві. Меш­канці Бу­рем­ної За­то­ки по мож­ли­вості ут­ри­му­ються від то­го, щоб на­би­ра­ти за­повітні циф­ри «911».

За хви­лю під’їха­ла поліція. По­ла­ма­ну ха­ла­бу­ду відра­зу обв’яза­ли жов­тою стрічкою, на­че без цього хтось на­ва­жив­ся б наб­ли­зи­ти­ся до хи­лит­ли­вої клуні, яка пог­ро­жу­ва­ла от-от за­ва­ли­ти­ся зовсім. Один із поліцейських ви­тяг­нув блок­нот і підійшов до на­шо­го гур­ту, щоб роз­пи­та­ти свідків, а не­замінна за вся­кої прик­люч­ки де­тек­тив Ко­ен залізла у «швид­ку». За хви­ли­ну во­на вже вист­риб­ну­ла з ма­ши­ни, а по­то­му саніта­ри в зе­лен­ку­ва­тих піжа­мах і теп­лих курт­ках на­опаш ви­нес­ли ноші, на яких ле­жа­ла пані Іри­на, й поп­ря­му­ва­ли в ха­ту.

Я побігла за но­ша­ми та встиг­ла як­раз відчи­ни­ти пе­ред ни­ми двері.

- Ви ро­дич­ка? - за­пи­тав ме­не лікар.

- Я квар­ти­рант­ка.

- А де ро­дичі?

- Дітям я за­раз подз­во­ню, а чо­ловік, пев­но, в церкві… А що з нею?

- Нічого смер­тельно­го. Ми вко­ло­ли місіс Ба­чинській снодійне, щоб во­на спокійно прос­па­ла до ран­ку, але в лікар­ню її бра­ти не бу­де­мо. Підоз­рюємо в неї лег­кий струс моз­ку, завт­ра во­на не­хай навідається до МакКіле­ра, але на тілі - на ди­во - жод­них уш­код­жень не­має. Їй по­щас­ти­ло, що, ко­ли ва­лив­ся дах, во­на са­ме сто­яла біля відчи­не­них две­рей і її прос­то снігом ви­нес­ло надвір…

- А ще сусіда ви­явив пильність! - до­ки­ну­ла я. Мо­то­рош­но навіть по­ду­ма­ти, що мог­ло ста­ти­ся, як­би сусіда не помітив за­ва­лу - хто б здо­га­дав­ся побігти пе­ревіри­ти клу­ню в та­ку хур­де­ли­цю?

- Ви мо­же­те пок­ли­ка­ти чо­ловіка по­терпілої? Ми маємо зафіксу­ва­ти не­щас­ний ви­па­док, потрібні йо­го свідчен­ня. В церкві є те­ле­фон? Чи в нього, мо­же, є мобільний?

- Мобільного не­має, і в церкві я те­ле­фо­ну не знаю, але ж са­ма церк­ва зовсім по­руч! Я мит­тю!

Смикнувши за ру­кав Пет­ри­ка, який ні на крок не відста­вав од ме­не, я плиг­ну­ла в ма­ши­ну, й ми зда­ли на­зад, бо роз­вер­ну­ти­ся в та­ко­му снігу не бу­ло жод­ної мож­ли­вості. На виїзді з про­вул­ку Ро­со­ма­хи я вка­за­ла Пет­ри­ку нап­ря­мок, і ма­ши­на, до­ла­ючи ку­чу­гу­ри, ру­ши­ла на світло­фор.

Коли я щой­но приїха­ла в Бу­рем­ну За­то­ку і не бу­ла зна­йо­ма з Ба­чинськи­ми, то пер­шим ділом виріши­ла навіда­тись у яку-не­будь гре­ко-ка­то­лицьку церк­ву. Од­на з них знайш­ла­ся на південній око­лиці - тре­ба бу­ло ли­шень пе­рет­ну­ти залізнич­ний місток че­рез Кам’янис­ту річку. Дру­га роз­та­шу­ва­ла­ся на Вікторії-Захід - гост­ро-вер­хе ди­во су­час­но­го мис­тецт­ва, ду­же схо­же на київський храм Св. Ва­силія Ве­ли­ко­го на Львівській площі: го­ри скла й каміння, а на вер­шеч­ку пірамідальної бані - хрест. Тре­тя церк­ва - на зне­люднілій східній око­лиці, не­по­далік «Просвіти». Ця бу­ла ста­ра-ста­рез­на, де­рев’яна, мені навіть зда­ло­ся, що чи­мось во­на на­га­ду­ва­ла кар­патську де­рев’яну архітек­ту­ру.

Бачинські на­ле­жа­ли до па­рафії на південній око­лиці, і за­раз ми пря­му­ва­ли са­ме ту­ди.

Світло у вікнах кухні, яка при­ля­га­ла до церк­ви, ми по­ба­чи­ли, тільки ко­ли під’їха­ли до будівлі ма­ло не впри­тул. Без сту­ку я зас­ко­чи­ла у бічні двері в при­будівлю й опи­ни­лась у ве­ликій кімнаті, в са­мо­му кінці якої сто­яли два го­ри­зон­тальні мо­ро­зильни­ки, а нав­ко­ло них кру­ти­ли­ся жіноч­ки, що скла­да­ли на за­мо­роз­ку вже зва­рені ва­ре­ни­ки. Пан Йо­сип за сто­лом зав­зя­то місив тісто. Прос­то в нього над го­ло­вою висіли порт­ре­ти Іва­на-Пав­ла Дру­го­го та кар­ди­на­ла Лю­бачівсько­го - кар­ди­нал ос­вя­чу­вав церк­ву, а па­па римський приїжджав із візи­том років де­сять то­му.

- Пане Йо­си­пе, мий­те ру­ки, вам потрібно по­вер­ну­ти­ся до­до­му.

- Що тра­пи­ло­ся?

- Нічого страш­но­го, вже все га­разд, але на вас че­ка­ють удо­ма.

Мій гос­по­дар, ви­со­кий і жи­ла­вий вісімде­ся­тирічний ста­рий, нап­ро­чуд мет­кий і жва­вий як на свій вік, по­мив ру­ки, на­тяг­нув курт­ку та бейс­бол­ку й був го­то­вий ви­ру­ша­ти. Жіноч­ки в церкві по­ки­ну­ли ва­ре­ни­ки та зго­ря­ли від ціка­вості, але їм до­ве­деться до­че­ка­ти­ся неділі - сьогодні не­ма ча­су нічо­го по­яс­ню­ва­ти.

Вже за де­сять хви­лин ми по­вер­ну­ли­ся до­до­му. Пан Йо­сип нап­ру­же­но роз­зи­рав­ся, по­ба­чив­ши поліцію та сусідів, які скуп­чи­ли­ся біля ха­ти. На щас­тя, «швид­ка» вже від’їха­ла.

Один із поліціянтів зустрів нас на по­розі й провів па­на Йо­си­па все­ре­ди­ну. Ми з Пет­ри­ком за­ли­ши­ли­ся над­ворі, щоб не за­ва­жа­ти, і по­ти­хеньку наб­ли­зи­ли­ся до клуні, де кру­ти­ло­ся двійко но­вих поліціянтів. Я ди­ви­ла­ся на їхні вправні ру­ки в ґумо­вих ру­ка­вич­ках, на об­лад­нан­ня у шкіряній валізці, що сто­яла по­руч, і в ме­не зак­ра­да­ла­ся певність, що то не прос­тий ог­ляд - пра­цю­ють екс­пер­ти-криміналісти. Зне­ма­га­ючи від ціка­вості, я підійшла ще ближ­че й за­хо­пи­ла ури­вок роз­мо­ви.

- …Посвіти на цю крок­ву.

- Свічу.

- Бачиш?

- Бачу. Га­даєш, над нею по­чак­лу­ва­ли?

- Безперечно. По­ди­вись, тут усе но­ве, навіть де­ре­во не встиг­ло по­темніти. Як мог­ла трісну­ти крок­ва?

- Стривай! Але як­що це був за­мах, як міг злов­мис­ник бу­ти пе­вен, що ха­зяй­ка вза­галі се­ред зи­ми полізе в са­рай?

- Бачинські там кар­топ­лю три­ма­ли…- влізла я.

Я вже підійшла впри­тул до жов­тої стрічки, але полісмен не­терп­ля­че по­ма­хав мені ру­кою: мов­ляв, за­би­рай­ся. Роз­ча­ро­ва­но я зму­ше­на бу­ла відсту­пи­ти вбік, відчу­ла під но­гою щось м’яке - й ти­шу розітнув відчай­душ­ний тва­рин­ний ве­реск. Зойк­нув­ши, я за­то­чи­лась і, щоб не впас­ти, схо­пи­ла­ся ру­кою за райську яб­луньку. Сніг по­си­пав­ся мені за комір курт­ки, пог­ляд же ви­хо­пив із тем­ря­ви два об­ра­жені жовті ока.

«Ну прос­то ко­ро­ва на льоду! - ви­гук­нув ру­дий ко­йот, об­ли­зу­ючи трав­мо­ва­ну ла­пу.- Я те­пер тиж­день шку­тильга­ти­му!»

«Вибач! Я те­бе не приміти­ла…»

«Аж та­кий я неп­римітний!»

«Вибач,- ще раз мо­ви­ла я, відсту­пи­ла на крок - і зно­ву ледь не заг­риміла у сніг, нас­ту­пив­ши ко­мусь на ла­пу. По­ряд із ко­йо­том у снігу на­ди­ма­ла шерсть бла­кит­на ку­ля - ко­тик Яро не міг не розділи­ти сен­саційної при­го­ди, що ста­лась у йо­го хаті, з найліпшим при­яте­лем.- Знов у вас зди­бан­ка?»

Койот пхик­нув.

«Я тут мерз­нув на мо­розі, хотів її до­че­ка­ти­ся, щоб роз­повісти де­що, а во­на…» - і він де­монст­ра­тив­но по­вер­нув­ся, ніби за­би­рається геть.

«Я ж ви­ба­чи­ла­ся! - гук­ну­ла я йо­му навз­догін.- Що ти хотів мені роз­ка­за­ти?»

Койот зми­лос­ти­вив­ся, присів на задні ла­пи й за­дер пи­сок до­го­ри.

«Уяви: табір для пе­реміще­них осіб, жах­ли­вий по­бут, свар­ки і лай­ки, але трап­ля­ються й радісні дні: нап­рик­лад, річни­ця весілля…»

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

 

РІК 1948

 

Третю річни­цю весілля Ори­ся Бай­да свят­ку­ва­ла з Осип­ком у та­борі для пе­реміще­них осіб. До­ку­мент

із міської уп­ра­ви, який засвідчу­вав, що во­ни офіційно поб­ра­ли­ся трид­ця­то­го трав­ня 1945 ро­ку, ле­жав на вид­ноті, і до нього раз у раз тяг­нув­ся дворічний хлоп­чак, з об­лич­чя - ви­ка­па­на Ори­ся.

Святкували чим бу­ло - на кухні щод­ня го­ту­ва­ли­ся прак­тич­но одні й ті самі стра­ви з тих харчів, що їх пос­та­ча­ла ор­ганізація УН­РА, але сьогодні Осип­кові по­щас­ти­ло за­по­пас­ти кілька пля­шок шнап­су, тож настрій був особ­ли­во підне­се­ний.

Часом Орисі не віри­ло­ся, що мо­же бу­ти та­ка ней­мовірна сво­бо­да - де ні НКВД, ні СС, ні що­ден­них дзво­ників на ро­бо­ту о сьомій ран­ку, ні на­шив­ки «OST» на одязі і за­бо­ро­ни сіда­ти в трам­вай. Во­на мог­ла хоч щод­ня їзди­ти трам­ваєм уз­довж бульва­ру, де ря­доч­ком рос­ли яб­луні. У серпні прос­тяг­ни у вікно ру­ку - і зірвеш на­лив­не яб­луч­ко. Але пло­ди ніхто ніко­ли не рвав - у Німеч­чині го­ро­дя­нам та­ке прос­то б не спа­ло на дум­ку!

А ще Орисі не віри­ло­ся, що вся ця во­ля, все це щас­тя - для неї од­ної. Що Ок­са­ни не­має по­руч і вже ніко­ли не бу­де. За двад­цять два ро­ки жит­тя Ори­ся жод­но­го ра­зу не ли­ша­ла­ся са­ма, завж­ди бу­ла вдвох із сест­рою, тож пер­ший рік по смерті Ок­са­ни ми­нув мов у ту­мані. Як­би не Осип­ко, во­на, ли­бонь, нак­ла­ла б на се­бе ру­ки, бо жит­тя на фаб­риці ста­ло цілком нес­терп­ним: що­денні й щонічні нальоти вис­на­жу­ва­ли так, що дівча­та спа­ли на хо­ду; шкар­пет­ки, які без­нас­тан­но пле­ли в’язальні верс­та­ти, вже ніхто не ви­во­зив, і ни­ми склад був за­ва­ле­ний попід сте­лю; од­но­го ра­зу бом­ба поціли­ла в бом­бос­хо­ви­ще - за­ги­ну­ло кілька дівчат і німке­ня-майст­ри­ня…

Та найбільше Орисі му­ля­ла клят­ва, яку во­на да­ла сестрі в лікарні: роз­шу­ка­ти сест­ри­но­го безвісти зник­ло­го на­ре­че­но­го Се­ме­на та пе­ре­да­ти йо­му Ок­са­нині лис­ти й що­ден­ни­ки. Як, як змо­же во­на шу­ка­ти Се­ме­на в цьому жах­ли­во­му гар­ми­дері, ко­ли не знаєш, чи ще бу­деш завт­ра жи­ва? Гос­по­ди, скільки ж три­ва­ти­ме це пек­ло?!.

Пекло закінчи­лось у квітні 1945-го. Кілька днів Ори­ся з Осип­ком про­сиділи в бом­бос­хо­вищі, бо на­горі ве­ли­ся ву­личні бої; од­на з дівчат із фаб­ри­ки, яка на­ва­жи­ла­ся потк­ну­тись на­го­ру, за­ги­ну­ла під пе­рех­рес­ним вог­нем. Пай­ку хліба, кот­ру ви­дав ос­тар­бай­те­рам ко­мен­дант та­бо­ру, перш ніж за­вес­ти у бом­бос­хо­ви­ще, вда­ло­ся роз­тяг­ну­ти на три дні. На чет­вер­тий уже не ма­ли що їсти. Ли­ша­ло­ся ще відро пит­ної во­ди, й Ори­ся з жа­хом ду­ма­ла, що бу­де, ко­ли й во­ди не ста­не.

О чет­вертій ран­ку до бом­бос­хо­ви­ща спус­тив­ся ко­мен­дант.

«Американці взя­ли місто. Ви мо­же­те по­вер­та­ти­ся до та­бо­ру».

Першої миті Ори­ся роз­гу­би­ла­ся, та вже за хви­лю во­на щас­ли­во пла­ка­ла, обніма­ючи Осип­ка за шию: во­ни вільні! Вільні!

Й од­ра­зу на ко­лишніх ос­тар­бай­терів по­си­па­ли­ся да­рун­ки, мов із ро­гу дос­тат­ку: хар­чові на­бо­ри Чер­во­но­го Хрес­та, чор­ний житній хліб, рибні кон­сер­ви, ся­кий-та­кий одяг. Хотіло­ся ду­ма­ти про май­бутнє. Са­ме в один із та­ких днів Ори­ся й Осип­ко роз­пи­са­лись у міській уп­раві - про­ко­ти­ли­ся чут­ки, що всім ко­лишнім гро­ма­дя­нам Ра­дянсько­го Со­юзу до­ве­деться по­вер­ну­ти­ся до­до­му. На ву­ли­цях з’яви­ли­ся чер­воні офіце­ри.

«До трид­цять дев’ято­го ро­ку я був під Польщйю,- твер­до ска­зав Осип­ко,- і не по­ле­чу до совіцько­го «раю». Моя дру­жи­на теж не му­сить ту­ди ся вер­та­ти. Розп­руж­ся».

Виконання обіцян­ки Ок­сані зно­ву відкла­да­ло­ся на не­виз­на­че­ний термін. А тут іще Ори­ся відчу­ла, що вагітна,- тре­ба бу­ло шу­ка­ти надійнішо­го при­тул­ку. Зго- дом во­на завж­ди відга­ня­ла згад­ки про ко­чо­ве жит­тя, яке до­ве­ло­ся їм з Осип­ком вит­ри­ма­ти, по­ки во­ни не осіли на­решті в од­но­му з та­борів для пе­реміще­них осіб. Тут во­на про­жи­ла два, ма­буть, най­щас­ливіші ро­ки - і не мог­ла розділи­ти цього щас­тя з Ок­са­ною…

Орися пе­ре­хи­ли­ла чар­ку шнап­су, щоб по­вер­ну­ти­ся до ре­альності, і скри­ви­ла­ся від йо­го міцно­го та різко­го сма­ку. Под­руж­ня па­ра, що меш­ка­ла з Ори­сею й Осип­ком в одній кімнаті, жва­во об­го­во­рю­ва­ла свій не­да­ле­кий від’їзд за оке­ан.

- Мені батько зро­бив вик­лик,- по­яс­ню­ва­ла Ганька, яка ко­лись ра­зом із сест­ра­ми Бай­да­ми пра­цю­ва­ла на фаб­риці.- Він іще в трид­цяті ро­ки виїхав ту­ди на за­робітки, до війни по­вер­ну­ти­ся не встиг. Їде­мо за півто­ра тижні - маємо вже квит­ки на ко­ра­бель.

- А дов­го плис­ти ко­раб­лем? - за­пи­тав Осип­ко.

- Два тижні.

- Ох, нічо­генька до­ро­га!

- Може, літа­ком хо­чеш? - за­го­готіли гості.- Аме­ри­канці візьмуть до се­бе на літак хіба твою сим­па­тич­ну дру­жи­ну!

Орися теж не стри­ма­ла сміху, але дум­ка про за­оке­анську да­ле­ку країну, ку­ди вже за півто­ра тижні поїдуть сусіди, скаб­кою засіла в го­лові. Скільки мож­на ва­лан­да­ти­ся по та­бо­рах для пе­реміще­них осіб? До­до­му вже не вер­ну­ти­ся - от­же, тре­ба по­чи­на­ти бу­ду­ва­ти но­ве жит­тя. З ну­ля.

- А ко­ли ви об­лаш­туєте­ся на но­во­му місці,- зо­па­лу спи­та­ла во­на Ганьку,- не зго­ди­те­ся розвіда­ти, чи не мож­на й нам до вас пе­реб­ра­ти­ся?

Бовкнувши це, Ори­ся за­ту­ли­ла до­ло­нею рот,- як посміла во­на на­би­ва­ти­ся зі своїми про­хан­ня­ми до цілком чу­жих лю­дей, які й самі не віда­ють, ку­ди їдуть і що їх там че­кає? Та Ганька по-дружньому всміхну­ла­ся до Орисі й прос­то ска­за­ла:

- Гадаю, як­що там знай­деться для Осип­ка ро­бо­та, виїха­ти бу­де не проб­ле­ма. Тільки вам тре­ба якось зап­ла­ти­ти за кви­ток… Нам за кви­ток зап­ла­тив батько, а ви… Мо­же,- швид­ко до­да­ла во­на,- вам удасться виїха­ти так, як ко­лись мій та­тусьо: за йо­го кви­ток, як він іще за Польщі їхав, зап­ла­ти­ла ком­панія, кот­ра най­ма­ла робітників…

- Дякую! - сплес­ну­ла ру­ка­ми Ори­ся.- Ви­бач, що ми на те­бе навішуємо свої тур­бо­ти, прос­то…

- Припини пе­реп­ро­шу­ва­ти! - відмах­ну­лась Ганька.- Хіба ми не з то­бою і твоєю сест­рою їли по­тов­чені кра­шан­ки, які мені з до­му прис­ла­ла ма­ма?

Орисі на очі на­вер­ну­ли­ся сльози.

Далі роз­мо­ва кру­ти­ла­ся тільки нав­ко­ло дов­гої до­ро­ги мо­рем: ніхто з при­сутніх мо­ря ніко­ли не ба­чив, де­які за все жит­тя далі сво­го се­ла не виїжджа­ли, і шлях у за­чи­не­них ва­го­нах до Німеч­чи­ни на ро­бо­ту - то бу­ла їхня єди­на по­до­рож. Ори­ся не на­ва­жи­ла­ся роз­повісти про мо­ре, ку­ди їх з Ок­са­ною двічі во­зи­ла в ди­тинстві ма­ма. То бу­ло цілком інше мо­ре і цілком інше жит­тя - те жит­тя нез­во­рот­но по­мер­ло…

 

Де той вуй­ко Йо­сип,

Що горілку но­сить?

 

- співа­ли до Осип­ка гості, ко­ли в склян­ках закінчу­вав­ся шнапс, і Ори­ся ра­зом з усіма пи­ла міцний напій і швид­ко хмеліла. Бра­ла на ру­ки си­на й шу­ка­ла в йо­го об­личчі ри­си стар­шої сест­ри - так хотіла, щоб він був схо­жий на Ок­са­ну! - таж ні: ма­лий вдав­ся в матір, та­кий са­мий ма­ленький, круг­ленький і мет­кий, навіть від батька нічо­го не взяв.

Дивлячись на ма­ло­го, Ори­ся зга­ду­ва­ла Льончи­ка Дуніна, відчу­ва­ла йо­го важ­ку ру­ку в се­бе на плечі, га­да­ла: як бу­ло б, як­би замість Осип­ка її чо­ловіком став Льончик? Але про Льончи­ка Дуніна во­на не ма­ла жод­ної вістки від то­го са­мо­го дня, як виїха­ла в Німеч­чи­ну; під час війни бо­яла­ся пи­са­ти, по війні надісла­ла йо­му на ста­ру ад­ре­су в Києві кілька листів, але відповіді так і не до­че­ка­ла­ся.

Щоразу, як зга­ду­ва­ла про Льончи­ка, Ори­ся відчу­ва­ла див­ний трем у серці, мов­би на мить по­вер­та­лась у ди­тинст­во. Хай там як, але ті пе­ред­воєнні ро­ки за­ли­ши­ли­ся на­йясніши­ми в її пам’яті,- чи то прос­то людська пам’ять так влаш­то­ва­на, що во­на зберігає тільки найп­риємніше, най­радісніше? В Ори­си­них спо­га­дах Льончик Дунін був най­теплішою згад­кою - та­кою рідною, як і пам’ять про Ок­са­ну. Навіть усі йо­го витівки й вих­ват­ки на­бу­ли те­пер зовсім іншо­го відтінку - як-от історія з фальши­вою пе­чат­кою Ва­си­ля Дуніна- Бор­ковсько­го.

Орися вже не при­га­ду­ва­ла, скільки їм тоді ви­пов­ни­ло­ся років - чо­тир­над­цять чи п’ятнад­цять,- але яск­ра­вий черв­не­вий день пам’ята­ла чу­до­во. Жод­не свя­то в ро­дині Байд, особ­ли­во ж день на­род­жен­ня мо­лод­шої доч­ки, не об­хо­ди­ло­ся без Льончи­ка Дуніна. Прий­шов він, як завж­ди, пер­шим із гос­тей, подз­во­нив у двері і, ко­ли йо­му відчи­ни­ли, на­пус­тив на се­бе та­кої таємни­чості, що Ори­сю аж дри­жа­ки бра­ли з ціка­вості.

З-за па­зу­хи, мов ней­мовірну цінність, Льончик дістав за­гор­не­ний у папір па­ку­нок. Ори­ся хотіла тут-та­ки йо­го роз­ви­ну­ти, про­те Льончик квап­ли­во прик­лав па­лець до вуст і по­тяг іме­нин­ни­цю в кімна­ту сес­тер Байд, за­ту­лив портьєри на вікнах і аж тоді доз­во­лив роз­гор­ну­ти па­ку­нок.

Перстень-печатка з сіро­го ме­та­лу (на Ори­син по­див Льончик твер­до кив­нув: срібна, навіть не сумнівай­ся) із зоб­ра­жен­ням шаблі й хрес­та. По­яс­нив по­шеп­ки: осо­бис­та пе­чат­ка ге­не­рально­го обоз­но­го Дуніна-Бор­ковсько­го, зберіга­лась у ро­дин­но­му архіві Дуніних, во­ни-бо є май­же пря­ми­ми на­щад­ка­ми… Ніза­що не хотів приз­на­ти­ся, як це Льончик так роз­ки­дається фамільни­ми ціннос­тя­ми; на­тяк­нув ту­ман­но - мов­ляв, пе­чат­ка обов’язко­во в ро­дині й за­ли­шиться. Ори­ся спа­леніла, але вда­ла, що на­тя­ку не до­пет­ра­ла.

«Але ж ти сам роз­повідав,- при­га­да­ла йо­му Ори­ся,- що на гербі Дуніних-Бор­ковських зоб­ра­же­ний був лебідь! А тут - шаб­ля та хрест».

«То на гербі,- відмо­вив Льончик.- А пе­чат­ка - це зовсім інше. Герб на­ле­жав іще ка­то­лицькій ро­дині польських шлях­тичів Дуніних-Бор­ковських, а пе­чат­ку собі ро­бив ко­зацький пол­ков­ник, вих­ре­ще­ний у пра­вос­лав’я».

Орися віри­ти не хотіла, зна­ла-бо Льончи­ко­ву підступ­ну на­ту­ру, але - повіри­ла.

І тільки декілька років зго­дом Льончик зізнав­ся, що ви­чи­тав десь опис пе­чат­ки ге­не­рально­го обоз­но­го і сам вирізав її з де­ре­ва. А щоб на виг­ляд бу­ла як срібна, опус­тив у розп­лав­ле­не оло­во… Ори­ся дов­го зберіга­ла до­ро­гоцінний по­да­ру­нок, але війна пе­ре­ко­ло­ти­ла все, і пе­чат­ка, мо­же, десь і є ще - в Києві, у старій хаті Байд, де, во­че­видь, уже осе­ли­ли­ся чужі лю­ди…

- Орисю, про що ти так за­мис­ли­лась? - по­тор­са­ла Ганька її за пле­че.- Роз­ду­муєш, як усі свої па­пе­ри спа­ку­ва­ти, щоб за оке­ан пе­ре­вез­ти?

Орися усміхну­лась.

- А що ж мені ще вез­ти, крім па­перів? Ла­хи - ті, що на нас. Ди­тя­чий візо­чок ко­мусь по­да­руємо - як­що дасть Бог іще дітлахів, уже якось роз­жи­ве­мо­ся но­вим, і не та­ким одо­ро­ба­лом,- во­на глуз­ли­во хит­ну­ла го­ло­вою в бік ста­рез­но­го ди­тя­чо­го візка, який зай­мав чи не по­ло­ви­ну кімна­ти. По­ход­жен­ня він мав до­сить тем­не - Ори­ся підоз­рю­ва­ла, що Осип­ко по­цу­пив йо­го в чиїйсь старій клуні, але ніко­ли не роз­пи­ту­ва­ла.

- А де ти там пра­цю­ва­ти­меш? - Осип­ко звер­нув­ся до Ганьчи­но­го чо­ловіка.- До речі, як місто на­зи­вається?

- Містечко - Бу­рем­на За­то­ка. Пе­ре­се­ленці жар­ту­ють, що то - справжнісінький Сибір…

- Одного Сибіру уник, то сам лізеш до чор­та в зу­би?

- Еге ж! - ви­щи­рив­ся Ганьчин чо­ловік.- І бу­ду я там, як у Сибіру, ліс ва­ли­ти. До речі, доб­ре пла­тять. Ба­га­то більше, ніж де-не­будь на фермі…

- А мо­ва? Ти ж не знаєш мо­ви?

- З пил­кою якось до­мов­лю­ся!

- Мова - то не клопіт,- мах­ну­ла ру­кою Ганька.- Та­то пи­сав, що для пе­ре­се­ленців є безп­латні мовні шко­ли. А за рік тре­ба скла­да­ти іспит - не тільки з мо­ви, а й з історії країни. І як­що скла­деш, то мо­жеш от­ри­ма­ти гро­ма­дянст­во.

Згадка про гро­ма­дянст­во аж мов­би штрик­ну­ла Ори­сю: досі во­на прос­то бо­яла­ся за­мис­лю­ва­ти­ся над тим, що вже ніко­ли - ніко­ли! - не по­вер­неться в Ук­раїну. Не по­ба­чить ста­рої ха­ти, де во­ни з Ок­са­ною са­ме в той день хотіли поміня­ти шиб­ку, не прой­деться кру­ти­ми бру­ко­ва­ни­ми ву­лич­ка­ми, не пос­та­вить свічку на цвин­тарі, не роз­па­лить са­мо­вар, не по­ба­чить шкільних под­руг, не зустрінеться з Льончи­ком Дуніним…

- А нас із ма­лим на ко­ра­бель візьмуть? - не вга­вав Осип­ко.

- Авжеж.

- А їсти да­ють? Чи тре­ба з со­бою па­ку­ва­ти?

- Годують ду­же доб­ре,- упев­не­но відповіла Ганька.- Щод­ня да­ють біло­го хліба стільки, що й з’їсти не мож­на, і тоді па­са­жи­ри кри­шать йо­го мар­ти­нам.

- Маю сумнів, що мар­ти­ни аж так да­ле­ко від бе­ре­га літа­ють…- гмик­нув Осип­ко і зно­ву підки­нув пи­тан­ня: - А як­що морська хво­ро­ба?

На це вже відповіді не знайш­ла навіть всез­най­ка-Ганька, тож тільки зни­за­ла пле­чи­ма і, щоб на­решті пе­ре­вес­ти роз­мо­ву, заспіва­ла:

 

Де той вуй­ко Йо­сип,

Що горілку но­сить?

 

- А ось і він! - Осип­ко пе­рес­та­вив ближ­че склян­ки й плюс­нув за­лиш­ки шнап­су.- Ну, за но­ве жит­тя - щоб у Бу­ремній За­тоці і ви, і ми знайш­ли ти­ху га­вань.

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

 

ПЕРСТЕНЬ БОРКОВСЬКИХ

 

Ліна Овер­чен­ко не­да­рем­но їла свій жур­налістський хліб - не встиг­ла я й оком зморг­ну­ти, себ­то ви­су­ну­ти ідею про спад­щи­ну Дуніних-Бор­ковських, кот­ра мог­ла ви­яви­ти­ся ла­сим шмат­ком і зак­ру­ти­ти ще й не та­ку ве­ремію, як Ліна вже їха­ла в чернігівській марш­рутці, з’ясо­ву­ючи ос­танні не­вирішені пи­тан­ня че­рез не­замінний стільни­ко­вий те­ле­фон. Про її по­хо­деньки я дізна­ла­ся зго­дом із дов­же­лез­но­го елект­рон­но­го лис­та, де­що сум­бур­но­го, тож для ша­нов­но­го чи­та­ча до­ве­деться мені пе­ре­ка­за­ти йо­го своїми сло­ва­ми.

Найперше Ліна Овер­чен­ко до­мо­ви­ла­ся з Чернігівським об­лас­ним ху­дожнім му­зеєм, де у фонді за інвен­тар­ним но­ме­ром Ж-38 зберіга­ла­ся ви­дат­на пам’ятка ук­раїнсько­го порт­рет­но­го ма­лярст­ва - пар­су­на Ва­си­ля Андрійо­ви­ча (який насп­равді був Кас­пе­ро­ви­чем) Дуніна-Бор­ковсько­го.

У му­зеї жур­налістку віта­ли з хлібом і сіллю, на­уко­ва співробітни­ця де­тально роз­повіла історію кти­торсько­го порт­ре­ту - такі ма­лю­ва­лись по смерті бла­годійників церк­ви й віша­ли­ся по­над по­хо­ван­ням небіжчи­ка. За свідчен­ня­ми відо­мо­го істо­ри­ка Олек­санд­ра Матвійо­ви­ча Ла­за­ревсько­го, спер­шу порт­рет і справді висів над по­хо­ван­ням Дуніна-Бор­ковсько­го в Ус­пенсько­му со­борі Єлецько­го мо­нас­ти­ря, але зго­дом пот­ра­пив у зібран­ня Ва­си­ля Ва­сильови­ча Тар­новсько­го, який, до речі, сво­го ча­су ра­зом із Ґалаґана­ми прид­бав сімнад­цять ма­люнків Та­ра­са Шев­чен­ка і цим пок­лав по­ча­ток ко­лекціону­ван­ню творів по­ета… Двічі порт­рет Дуніна- Бор­ковсько­го був рес­тав­ро­ва­ний - у п’ятде­ся­тих і вісімде­ся­тих ро­ках двад­ця­то­го сторіччя…

Ліна за­люб­ки вис­лу­ха­ла пізна­вальну лекцію, але не порт­рет ге­не­рально­го обоз­но­го Ва­си­ля Дуніна-Бор­ковсько­го ціка­вив її за­раз. Хо­ча са­ма пар­су­на на ли­повій дво­мет­ро­вої ви­со­ти дошці без­пе­реч­но вра­жа­ла. І товс­тез­на роз­гор­не­на кни­га на столі, і білий лебідь на ро­до­во­му гербі, і пол­ков­ницький пірнач у пра­виці ко­зацько­го ва­таж­ка, і шаб­ля в лівій руці, і тем­но­зе­ле­ний жу­пан зі світлим кун­ту­шем повйрх, і чер­воні чо­боті,- всі ці ат­ри­бу­ти муд­рості, вла­ди й ба­гатст­ва справ­ля­ли не­аби­яке вра­жен­ня. А об­лич­чя чернігівсько­го пол­ков­ни­ка! Не порт­рет­ний жи­во­пис - справжнісінький іко­но­пис. Ви­со­ке чо­ло, про­низ­ли­вий пог­ляд, вольове об­лич­чя не­пе­ресічної осо­бис­тості. Ге­рой має бу­ти та­ким, яким йо­го хо­чуть ба­чи­ти лю­ди…

Наукова співробітни­ця му­зею по­ка­за­ла Ліні і сторінку з «Чернігівсько­го літо­пи­су за но­вим спис­ком (1587-1725)», сво­го ча­су оп­рацьова­но­го істо­ри­ком Ла­за­ревським; літо­пис засвідчив, що 1702-го ро­ку «Бор­ков­сь­кий, обоз­ний єне­ральний ко­зацький, мар­та 4 дня умер; по­хо­ван в мо­нас­ти­ру Єлецькім чернігівськім, в па­перті, по правім боці».

Наступною зу­пин­кою на Ліни­но­му шля­ху був Єлецький мо­нас­тир на пра­во­му бе­резі Дес­ни. За ле­ген­дою, мо­нас­тир був збу­до­ва­ний кня­зем чернігівським Свя­тос­ла­вом Ярос­ла­ви­чем прос­то в лісі на місці, де да­ле­ко­го 1060-го ро­ку буцімто знайш­ли «на де­реві єловім» чу­дот­вор­ну іко­ну Прес­вя­тої Бо­го­ро­диці. І му­ро­ва­ний Ус­пенський со­бор, і за­га­лом Єлецький мо­нас­тир нап­ро­чуд на­га­да­ли Ліні Києво-Пе­черську лав­ру.

Подивилася Ліна й по­хо­ван­ня Ва­си­ля Дуніна-Бор­ковсько­го, а за­од­но - Яко­ва Ли­зо­гу­ба і Ле­онтія По­лу­бот­ка, батька на­каз­но­го гетьма­на Пав­ла По­лу­бот­ка. Але найбільше вра­жен­ня на жур­налістку спра­ви­ла мо­нас­тирська надб­рам­на дзвіни­ця зі справжнісіньки­ми фор­теч­ни­ми бійни­ця­ми - Бог ми­лос­ти­вий, але в човні не­ма чо­го тан­цю­ва­ти (інши­ми сло­ва­ми, і ченці ма­ють бу­ти го­тові во­юва­ти).

Але ні Чернігівський ху­дожній му­зей, ні Єлецький Ус­пенський мо­нас­тир не да­ли відповіді на пи­тан­ня, чи насп­равді від ко­лись ней­мовірно за­мож­но­го ро­ду Дуніних-Бор­ковських ли­ши­ли­ся якісь спад­ки і де за­раз вар­то роз­по­чи­на­ти по­шу­ки. Ве­ли­кий пе­чер­ний комп­лекс XI-XVII століть у товщі Єлецької го­ри, хоч і прак­тич­но не дослідже­ний істо­ри­ка­ми, а про­те був доб­ре об­жи­тий місце­ви­ми - у ро­ки Дру­гої світо­вої війни чернігівські пар­ти­за­ни тут пе­ре­хо­ву­ва­ли­ся від на­цистської оку­паційної вла­ди. І після них мог­ли зос­та­ти­ся якісь не­оп­ри­бут­ко­вані скар­би?…

Ліна Овер­чен­ко не бу­ла б Ліною Овер­чен­ко, як­би не спро­бу­ва­ла проб­ра­ти­ся прос­то-та­ки в пе­чер­ний комп­лекс. У підзем­ну га­ле­рею, яка з’єднує Ус­пенський со­бор і Пет­ро­павлівську церк­ву, во­на пот­ра­пи­ла на цілком за­кон­них підста­вах, а от далі їй тре­ба бу­ло не­помітно про­ник­ну­ти у яке-не­будь бічне відга­лу­жен­ня.

Ех, де наші мо­лоді ро­ки та юнацька без­роз­судність! Щой­но Ліна спро­бу­ва­ла тих­цем пірну­ти у тем­ний ко­ри­дор, з яко­го тяг­ну­ло за­дав­не­ною вогкістю та гни­лиз­ною, як по пле­чу її хтось обе­реж­но пос­ту­кав пальчи­ком. Ліна здриг­ну­лась і повільно обер­ну­ла­ся. Юнак із дов­гим ру­ся­вим во­лос­сям і ріденькою борідкою, з по­фар­бо­ва­ни­ми чор­ною по­ма­дою вус­та­ми, зі всіяни­ми срібни­ми перс­ня­ми пальця­ми, вдяг­не­ний у за­хис­но­го кольору зас­мальцьова­ну курт­ку та ви­сокі армійські че­ре­ви­ки на шнурівці, спи­тав по­шеп­ки:

«Бачу, ви ціка­ви­те­ся опи­рем Дуніним-Бор­ковським?» Ліна зорієнту­ва­лась умить. Во­на не ма­ла наміру роз­ча­ро­ву­ва­ти ґотич­но­го бо­ро­да­ня, що як­раз кро­во­жер­ни­ми на­хи­ла­ми чернігівсько­го пол­ков­ни­ка ціка­виться хіба з по­тай­но­го інте­ре­су до всього за­гад­ко­во­го й містич­но­го, а насп­равді її більше ваб­лять речі ма­теріальні - після ба­гатія ма­ли за­ли­ши­ти­ся які-не­які скар­би. Ліна прос­то відповіла:

«Так».

«Ходімо».

Не ва­га­ючись Ліна Овер­чен­ко поп­ря­му­ва­ла за не­по­каз­ним ди­ва­ку­ва­тим юна­ком. Черніго­ва во­на зовсім не зна­ла, і ку­ди завіз її но­вий зна­йо­мець кілько­ма марш­рут­ка­ми з пе­ре­сад­ка­ми, навіть приб­лиз­ної гад­ки не ма­ла. Вийш­ли во­ни в яко­мусь ро­бо­чо­му квар­талі, довк­руж пар­ка­ни й цег­ляні будівлі з по­ви­би­ва­ни­ми шиб­ка­ми, аж безст­рашній жур­налістці впер­ше попід дуб­лян­ку за­повз мо­ро­зець і за­лос­ко­тав роз­пашілу шкіру.

Бородань упев­не­но провів її поміж ста­ри­ми роз­хи­та­ни­ми пар­ка­на­ми, і двоє мандрівників опи­ни­ли­ся пе­ред об­шар­па­ним дво­по­вер­хо­вим бу­дин­ком із ве­ли­чез­ни­ми вікна­ми - ко­лись тут, ли­бонь, місти­ли­ся ре­монтні майс­терні, але за­раз те­ри­торія ма­ла виг­ляд цілко­ви­то за­нед­ба­ний. Юнак влас­ним клю­чем відімкнув ве­ли­ку проіржав­ле­ну бра­му, що ве­ла в майс­тер­ню, і Ліни­ним очам відкрив­ся ве­ли­чез­ний цех не цех, га­раж не га­раж, але не­озо­рий зал із це­мент­ною долівкою, зак­ве­ця­ною давніми пля­ма­ми чор­но­го мас­ти­ла й ус­те­ле­ною товс­тим ша­ром бру­ду та мот­ло­ху.

Ліна нерішу­че зу­пи­ни­ла­ся на по­розі. Ґотич­ний юнак прой­шов усе­ре­ди­ну і не­терп­ля­че озир­нув­ся. Без слів по­ма­нив її жес­том. Ліна вдих­ну­ла на повні гру­ди й пе­рес­ту­пи­ла поріг.

Дивакуватий хло­пець пе­рет­нув за­лу, в яку на­си­лу про­би­ва­ло­ся сон­це крізь ве­ликі брудні шиб­ки, і тут Ліна зап­риміти­ла залізну дра­би­ну, яка ве­ла на дру­гий по­верх. Са­ме ту­ди й пря­му­вав бо­ро­дань. На ва­тя­них но­гах Ліна ру­ши­ла за ним.

На дру­го­му по­версі та­ка са­ма ней­мовірних розмірів за­ла бу­ла розділе­на на кілька суміжних приміщень. Де-не-де по кут­ках збе­рег­ли­ся улам­ки ста­рих верс­татів - залізні де­талі дав­но роз­тяг­ли бомжі, ли­ши­ло­ся тільки те, що бу­ло не­го­дя­ще навіть на брухт. Але юнак не зу­пи­нив­ся в жод­но­му з приміщень, а на­томість повів гос­тю у най­дальший кут.

Кілька об­ли­тих фар­бою до­щок вер­ти­кально при­ва­лені до стіни. Юнак хек­нув і од­ну по одній пе­рес­та­вив дош­ки попід іншу стіну. І тут Ліна по­ба­чи­ла но­венькі залізні двері, які ма­ли од­ра­зу два зам­ки - врізний і навісний.

Господар відімкнув двері, за­па­лив у кімнаті сла­беньке елект­рич­не світло й прип­ро­сив гос­тю все­ре­ди­ну.

Першим впав у вічі порт­рет Ва­си­ля Дуніна-Бор­ковсько­го - на ли­повій дошці, ви­ко­на­ний олійни­ми фар­ба­ми, яєчною тем­пе­рою та зо­ло­том,- точ­на копія то­го, кот­рий Ліна щой­но ба­чи­ла в Чернігівсько­му му­зеї. Під порт­ре­том при­би­та бу­ла таб­лич­ка з підпи­сом: «Ва­силь Андрійо­вич (Кас­пе­ро­вич) Дунін-Бор­ковський (1640-1702), шля­хетсько­го ро­ду (гер­ба Лебідь), сот­ник ви­бельський (1668), пол­ков­ник чернігівський (1672-1685), ге­не­ральний обоз­ний (1685-1702)».

Ліна вра­же­но по­вер­ну­ла­ся до юна­ка.

«Це?…»

Бородань ба­га­тоз­нач­но кив­нув:

«Оригінал».

«А той?…»

Господар розвів ру­ка­ми:

«Копія».

Ліна по­хи­та­ла го­ло­вою. Ні, не мо­же та­ко­го бу­ти! Хоч скільки нас­лу­ха­ла­ся во­на про такі афе­ри, та й у жур­налістській прак­тиці з чим тільки не трап­ля­ло­ся сти­ка­тись, але тут внутрішній го­лос шеп­нув: не вір! Див­ний хло­пець у заш­ма­ро­ваній куртці - не та ка­те­горія, що про­вер­тає афе­ри з фальшу­ван­ням му­зей­них ста­ро­жит­нос­тей. Про­те Ліна згідли­во кив­ну­ла й по­вер­ну­ла­ся до ог­ля­дин кімна­ти.

Та й бу­ло на що по­ди­ви­тись! Усю стіну по пра­ву руч зай­ма­ла ве­ли­чез­на руч­ної ро­бо­ти ма­па з ге­не­алогічним дре­вом шля­хет­но­го ро­ду Дуніних-Бор­ковських. Ба­зиль Кас­пе­ро­вич тут посідав по­чес­не місце в центрі, йо­го ім’я жир­но виділя­ло­ся на тлі дрібніших імен чис­лен­них ро­дичів. У куті сто­яла скля­на скринька з яки­мись по­жовк­ли­ми па­пе­ра­ми. По ліву ж руч на стіні на чер­во­но­му ки­лим­ку висіла шаб­ля - точ­на копія шаблі з порт­ре­ту Бор­ковсько­го. Ліна обер­ну­ла­ся до су­пут­ни­ка з німим за­пи­тан­ням в очах.

Той зно­ву про­мо­вис­то кив­нув:

«Оригінал».

І Ліна вже на­пев­но зна­ла, що юнак бре­ше. Але навіщо?

«Що ви хотіли мені по­ка­за­ти?» - за­пи­та­ла Ліна.

«Ви ціка­ви­ли­ся опи­рем Бор­ковським. У ме­не є де­що на про­даж…»

«Це ж кош­тує ней­мовірних гро­шей! - тро­хи пе­рег­ра­ючи, ви­гук­ну­ла Ліна.- І ви за­во­ди­те пер­шу-ліпшу лю­ди­ну з ву­лиці й по­ка­зуєте такі ба­гатст­ва? А що як вас пог­ра­бу­ють?»

Ґотичний юнак пох­ню­пив­ся.

«Ви не мо­же­те зі мною так учи­ни­ти. Я вам довірив­ся. Мені зда­ло­ся, ви лю­ди­на по­ряд­на й пря­молінійна…»

«Я - так, але інші… Га­разд, роз­кажіть про свої ра­ри­те­ти».

Бородань ожи­вив­ся.

«Ви не чу­ли ле­ген­ди, пов’яза­ної з цим порт­ре­том? Насп­равді з-над по­хо­ван­ня Бор­ковсько­го пар­су­ну не прос­то так зня­ли, й во­на опи­ни­лась у чиїйсь там ко­лекції. Ченці Єлецько­го мо­нас­ти­ря ста­ли поміча­ти, що но­ча­ми хтось стог­не й пла­че в Ус­пенсько­му со­борі. На порт­реті ж по­ча­ли прос­ту­па­ти кри­ваві пля­ми - дов­ко­ла вуст небіжчи­ка. Від гріха по­далі ченці хотіли спа­ли­ти дош­ку, але во­на не горіла. Зреш­тою во­на пот­ра­пи­ла у при­ват­ну ко­лекцію…»

«Чому ж за­раз усі ди­ва з порт­ре­том при­пи­ни­ли­ся?»

«Припинилися з тої по­ри, як опи­реві за­би­ли в гру­ди оси­ко­вий кілок!»

«Добре, а шаб­ля?»

«Ця шаб­ля - з особ­ли­вої гар­то­ва­ної та ос­вя­че­ної сталі, зі срібним руків’ям. Нею мо­же од­ним ма­хом відтя­ти бу­гаєві го­ло­ву навіть ди­ти­на. Вся си­ла, яку мав за жит­тя опир Бор­ковський, по йо­го смерті пе­рейш­ла в шаб­лю…»

«І скільки ж ви пра­ви­те за та­кий до­ро­гоцінний ра­ри­тет?»

Юнак не змиг­нув­ши оком наз­вав зах­мар­ну су­му. Ліна прис­вис­ну­ла.

«А чо­гось де­шев­шо­го у вас не при­па­се­но? Для се­редніх, так би мо­ви­ти, верств на­се­лен­ня?»

«Є! Є і для се­редніх! Ось глядіть - чу­до­вий перс­тень-пе­чат­ка са­мо­го ге­не­рально­го обоз­но­го!»

Хлопець прос­тяг­нув ру­ку, і на се­редньому пальці Ліна уздріла ме­та­ле­вий перс­тень із ма­люн­ком шаблі й хрес­та. Зблизька каб­луч­ка зовсім не бу­ла схо­жа на срібну, хоч як за­пев­няв її в цьому ґотич­ний юнак.

«Звідки ж у вас пе­чат­ка? - за­пи­та­ла Ліна.- Як я мо­жу бу­ти пев­на її ав­тен­тич­ності?»

«О, не сумнівай­те­ся! По війні цей перс­те­ник знайш­ли в Києві, в одній за­нед­баній хаті, ку­ди, як зго­дом ви­яви­ло­ся, до і під час війни вча­щав та­кий собі Ле­онід Дунін…»

Ліна за­та­му­ва­ла по­дих.

«Нащадок?»

«Ні,- мах­нув ру­кою бо­ро­дань,- ніякий не на­ща­док, прос­то да­ле­кий ро­дич. Але пе­чат­ка справж­ня, я про­во­див екс­пер­ти­зу!»

Він підвів гос­тю до ма­пи на стіні й по­ка­зав на ге­не­алогічно­му древі відга­лу­жен­ня, на яко­му зна­чив­ся Ле­онід Дунін. Да­та смерті бу­ла вка­за­на зі зна­ком пи­тан­ня в дуж­ках.

«Ви здійсни­ли та­ку ро­бо­ту!» - у зах­ваті ви­гук­ну­ла

Ліна.

Хлопець скром­но зни­зав пле­чи­ма.

«То ви бе­ре­те перс­тень?»

«Скільки?»

Сума Ліну не вра­зи­ла, як та, що ґотич­ний генд­ляр зап­ра­вив за яв­но фальши­ву шаб­лю. Жур­налістка діста­ла га­ма­нець і відра­ху­ва­ла потрібні гроші. Те­пер у неї хіба ли­ша­ло­ся на марш­рут­ку до Києва. Юнак не­охо­че стяг­нув із пальця каб­луч­ку й хотів на­дяг­ну­ти новій влас­ниці, та щоб перс­тень три­мав­ся на Ліниній мініатюрній лапці, тре­ба бу­ло б йо­го но­си­ти од­ра­зу на двох пальцях. Ліна пок­ла­ла перс­тень у по­тай­ну ки­шеньку в сумці.

«А роз­кажіть-но мені, будь лас­ка,- поп­ро­си­ла во­на,- про маєтності Ва­си­ля Дуніна-Бор­ковсько­го. По смерті та­кої по­важ­ної лю­ди­ни, ціло­го ге­не­рально­го обоз­но­го, ма­ли ж за­ли­ши­ти­ся незліченні стат­ки!»

Хлопець пе­ре­ра­ху­вав от­ри­мані від Ліни двад­цят­ки, охай­но згор­нув їх і за­хо­вав у внутрішню ки­ше­ню курт­ки. Вдо­во­ле­но поп­лес­кав се­бе по гру­дях і про­мо­вив:

«Пошуками скарбів ге­не­рально­го обоз­но­го, який сво­го ча­су да­вав по­зи­ку са­мо­му Ма­зепі, пе­рей­ма­лись і жук і жа­ба. Та в дійсності жод­них особ­ли­вих статків від Бор­ковсько­го не зос­та­ло­ся. Він ба­га­то жерт­ву­вав на церк­ви й мо­нас­тирі, тут в око­лиці по­ло­ви­на храмів збу­до­ва­на йо­го кош­том - са­ме він відно­вив чернігівську фор­те­цю, на­дав гроші на відбу­до­ву Єлецько­го мо­нас­ти­ря, Спасько­го і Бо­ри­соглібсько­го со­борів, П’ятницької церк­ви. Ли­ши­ли­ся по йо­го смерті землі, таж ви ро­зумієте, де за­раз ці землі… Сло­вом, не­ма тут особ­ли­во чо­го шу­ка­ти. От хіба що па­пе­ро­вий архів - лис­ту­ван­ня, за­пи­си, до­ку­мен­ти. Але то зав­дан­ня справжніх істо­риків, ви знаєте, про що я…»

Ліна гля­ну­ла на співроз­мов­ни­ка зовсім інши­ми очи­ма - ніби їй відкри­ла­ся цілко­ви­та про­ти­лежність ґотич­но­го юна­ка. Окрім ріденької борідки, во­на з по­ди­вом за­ува­жи­ла ро­зумні сірі очі, твер­до стяті вус­та й ледь на­суп­лені бро­ви.

«А мо­же та­ке бу­ти,- пос­та­ви­ла Ліна ос­таннє за­пи­тан­ня,- що під час війни якісь цінності, котрі на­ле­жа- ли ро­дині Бор­ковських, опи­ни­ли­ся за кор­до­ном? Не міг їх пе­ре­вез­ти отой ро­дич, Ле­онід Дунін?»

Юнак провів Ліну до­ни­зу. Во­ни вийш­ли надвір, де з-за хма­ри ви­зир­ну­ло кво­ле зи­мо­ве со­неч­ко. Кри­ви­ми за­вул­ка­ми гос­по­дар про­во­див гос­тю до зу­пин­ки марш­рут­ки й аж там уваж­но по­ди­вив­ся їй в об­лич­чя та відповів на за­пи­тан­ня:

«По-перше, Ле­онід Дунін зовсім да­ле­кий ро­дич, цілко­ви­то інше відга­лу­жен­ня ро­ду, тож не міг бу­ти ре­альним спад­коємцем. По-дру­ге, як­би Ле­онід Дунін щось і вивіз під час війни, во­но б уже десь вип­лив­ло-та­ки. За стільки років! Швид­ше за все, Дунін дійсно за­ги­нув. Хіба не це насп­равді стається май­же з усіма, ко­го вва­жа­ють про­па­ли­ми безвісти?»

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

 

БЕЗІМЕННЕ ПОХОВАННЯ

 

Отак обірва­лись усі ни­точ­ки й за­ли­ши­ла­ся єди­на - Ожа­ваш­ко. Без­пе­реч­но, і за­ги­бель Ро­ма­на Да­нильця,

і на­пад на пані Іри­ну рос­ли корінням з Ук­раїни, але ж са­ме Ожа­ваш