Буремна затока виправдовує свою назву 8 страница

Бібліотекарка піднес­ла кни­гу обліку зво­рот­ним бо­ком до зчи­ту­вально­го прист­рою, й од­ра­зу спа­лах­нув ек­ран комп’юте­ра, висвітив­ши дов­гий пе­релік імен. Я хотіла бу­ла встро­ми­ти ціка­во­го но­са в монітор, про­те дівчи­на ввічли­во по­су­ну­ла ме­не пле­чем і відпра­ви­ла спи­сок на друк. За хви­лю ми з Майк­лом ви­ди­ра­ли од­не в од­но­го за­повітний ар­куш.

- Гляди! - кри­ча­ла я.- Тут є той при­кольний дя­деч­ко, Лео Дан… ко­лишній мер, здається?

- Так, мер… ко­лишній мер…- не­уваж­ли­во бур­мотів Майкл.- Ти ди­вись! Пе­ред Лео Да­ном стоїть ім’я Бо­ба Торні!

Хто б міг по­ду­ма­ти, що док­тор Торні, не­за­бутній пер­шовідкри­вач ру­ко­пи­су Мар­ка Тве­на, ціка­виться ук­раїнською ста­ро­ви­ною! Хо­ча ні, заждіть, на ви­дер­то­му ар­куші був за­пис не тільки про на­шу ко­роб­ку під інвен­тар­ним но­ме­ром LU1310 - на кожній сторінці місти­ло­ся що­най­мен­ше півто­ра де­сят­ки різно­манітних за­писів.

Проте хро­ба­чок сумніву вже за­повз у сер­це і по­чав підто­чу­ва­ти йо­го зсе­ре­ди­ни. Боб Торні чо­ти­ри ро­ки зба­вив на од­ну-єди­ну за­пис­ку Са­мю­еля Кле­мен­са. А як­що він на­ки­нув оком на мою знахідку? Я ж бо плес­ка­ла язи­ком нап­ра­во й наліво - тільки б слу­хачі знайш­ли­ся!… Та хіба ж док­тор Торні змо­же роз­шиф­ру­ва­ти ук­раїнські за­пи­си? Чи він сподівається спер­шу прив­лас­ни­ти мою знахідку, а потім знай­ти собі гар­но­го ук­раїно­мов­но­го помічни­ка?…

Стривайте, але до чо­го тут смерть Ро­ма­на Да­нильця? І зник­нен­ня Ожа­ваш­ко?

- Наразі ли­шень од­на лю­ди­на,- мо­ви­ла я, за­вер­шу­ючи не­вис­лов­ле­ну дум­ку,- мо­же хоч щось про­яс­ни­ти у смерті Ро­ма­на Да­нильця. Хіба що досі не ви­чу­ха­ла­ся…

Майкл зди­во­ва­но на­су­пив бро­ви.

- Ожавашко,- по­яс­ни­ла я.- Дівчи­на-або­ри­ген­ка, кот­ра ле­жить у лікарні і з якою Ро­ма­на вос­таннє ба­чи­ли. Як­що во­на отя­ми­ла­ся - по­над тиж­день ми­нув, як-не-як! - ма­ла би по­ча­ти щось роз­повіда­ти, ад­же поліція тон­ко на­тяк­ну­ла: во­на - од­на з го­лов­них підоз­рю­ва­них.

- Розповідати поліції,- за­ува­жив Майкл,- не зна­чить діли­ти­ся інфор­мацію з пер­ши­ми-ліпши­ми відвіду­ва­ча­ми…

- А я не пер­ша-ліпша! Як­би ми з Пет­ри­ком не знайш­ли її в лісі, во­на б за­мерз­ла на бу­рульку! Пра­во на інфор­мацію - мій без­за­пе­реч­ний привілей.

- Поїхали! - мах­нув ру­кою Майкл.

Вже вдру­ге я бу­ла в лікарні Бу­рем­ної За­то­ки, але тільки на цей раз мені вда­ло­ся доб­ре роз­ди­ви­ти­ся ве­лич­ний п’яти­по­вер­хо­вий бу­ди­нок із чер­во­ної цег­ли. Ле­ген­да оповідає, що на по­чат­ку двад­ця­то­го сторіччя лікар­ню по­бу­ду­вав і по смерті за­повів місту ба­гач МакКілер із Фор­ту - тор­го­вець хут­ро­вим звіром. На по­чат­ку століття двад­цять пер­шо­го мерія ро­би­ла не­од­но­ра­зові спро­би нак­лас­ти ла­пу на чу­до­ве приміщен­ня, та по­ло­ми­ла собі зу­би об за­повіт - бу­ди­нок по­вер­тається у власність ро­ди­ни по­чи­ло­го в Бозі ба­гатія, щой­но лікар­ню пе­реп­рофілю­ють. Прав­да це чи поб­ре­хеньки - а лікар­ня пра­цює собі, як і сто років то­му.

Ми про­ми­ну­ли ста­ру англіканську церк­ву - на ви­со­ченній башті ку­ран­ти видз­во­ню­ва­ли по­лу­день - і за­вер­ну­ли на сто­ян­ку побіля лікарні. О цій порі ма­шин тут сто­яло зовсім ма­ло - і то більше впа­да­ло у вічі зна­йо­ме чер­во­не ав­то. Я вилізла з Майк­ло­во­го тісно­го піка­па й до­ди­ба­ла на за­терп­лих но­гах до чер­во­ної ма­ши­ни. Так і є: крізь ло­бо­ве скло вид­но, як на дзер­калі тріпо­че крильця­ми чор­ний во­рон - пус­тун-трикс­тер з аме­ри­канських ле­генд.

- Гляди,- пок­ли­ка­ла я Майк­ла,- Пет­рик теж приїхав провіда­ти Ожа­ваш­ко.

- Ну, звісна річ,- не зди­ву­вав­ся мій су­пут­ник,- в індіанській ре­зер­вації всі ро­дичі.

- Ой, на­пи­шу на те­бе скар­гу,- жартівли­во приг­ро­зи­ла я Майк­лу,- що ти вжи­ваєш у мові політич­но не­ко­ректні вис­ло­ви що­до тубільців!

- Я з Чер­во­но­го Озе­ра,- гмик­нув Майкл,- усе ди­тинст­во провів у бійках з індіанця­ми «стінка на стінку», а в юності во­ло­чив­ся за їхніми дівча­та­ми. У ме­не без­до­ган­на ре­пу­тація се­ред тубільців.

Ми зайш­ли у лікар­ню. У пе­ред­по­кої, мов зак­ло­по­тані му­ра­хи, ме­ту­ши­ли­ся лю­ди. Майкл упев­не­но провів ме­не до ліфта. Ми вийш­ли на третьому по­версі, мій су­пут­ник по­вер­нув у дов­гий ко­ри­дор. Я очіку­ва­ла, що нас зу­пи­нять: у зи­мо­вих курт­ках, без білих ха­латів шас­таємо інтен­сив­ною те­рапією, про­те за­мис­ле­на санітар­ка, що квап­ли­во сту­па­ла нам на­зустріч, навіть не звер­ну­ла на відвіду­вачів ува­ги.

- А ха­лат нам одяг­ну­ти не тре­ба? - спи­та­ла я

Майкла по­шеп­ки.

- Який ха­лат?

- Ну, це ж ме­дич­ний зак­лад… Тут усе сте­рильно, а ми у верхньому одязі…

- А де ж ти візьмеш ха­лат? - Майк­лові очі ста­ли завбільшки зі скельця оку­лярів.

А я ще вва­жа­ла, що в ук­раїнських лікар­нях без­лад! Майкл підійшов до сест­ринсько­го пос­ту, де нудьгу­ва­ла дівчи­на в зе­ле­ненькій піжамі, з чор­ною теч­кою в ру­ках. Те­ку сест­рич­ка то при­тис­ка­ла до гру­дей, то кла­ла на­зад на сто­лик. Мій су­пут­ник за­пи­тав:

- У якій па­латі ле­жить Ожа­ваш­ко? Мед­сест­рич­ка без роз­думів ви­го­ло­си­ла:

- Палата C35.

Майкл кив­нув і роз­вер­нув­ся - па­ла­ту С35 ми про­ми­ну­ли, ко­ли йшли до сест­ринсько­го пос­ту. Під две­ри­ма я на мить нерішу­че зав­мер­ла, тоді обе­реж­но пос­ту­ка­ла й од­ра­зу по­то­му про­чи­ни­ла двері.

Нам відкрив­ся ма­ленький півтем­ний там­бур; двері ліво­руч ве­ли до сан­вуз­ла - ту­але­ту й ду­шо­вої кабіни. Са­ма па­ла­та, дов­гас­та й світла, впо­пе­рек бу­ла пе­ре­го­род­же­на зе­ле­ною шир­мою, тож нам не вид­но бу­ло дру­гої її по­ло­ви­ни, кот­ра з вікном. У першій же сто­яло по­рожнє ліжко - ба­га­то­функціональний ме­ханізм, який по­над усе на­га­дав мені скла­да­не-розк­ла­да­не тре­ну­вальне крісло для льотчиків-вип­ро­бу­вачів.

- Де ж Пет­рик? - за­пи­та­ла я упівго­ло­са.

- Де ж Ожа­ваш­ко? - в тон мені про­бур­мотів Майкл. З-за шир­ми до­ли­нув ше­лест. Я встро­ми­ла ту­ди но­са - й од­ра­зу відсах­ну­ла­ся:

- Пробачте!

Вспіла поміти­ти ог­ряд­ну жіноч­ку, яка, півси­дя­чи на точ­но та­ко­му са­мо­му ліжку, як і в першій по­ло­вині па­ла­ти (так і кор­тить ска­за­ти: в пер­шо­му відсіку), на­ми­на­ла кар­топ­ляні чіпси.

- Ласкаво про­шу! - відгук­ну­ла­ся жіноч­ка.

Майкл тим ча­сом ог­ля­нув па­ла­ту. На сто­ли­ку побіля ліжка сто­яла по­рож­ня тарілка від же­ле - за­лиш­ки яду­чо-зе­ле­но­го де­сер­ту ще не встиг­ли підсох­ну­ти. На підлозі ле­жа­ла зіжма­ка­на па­пе­ро­ва сер­вет­ка і за­губ­ле­на «чверт­ка» - двад­ця­тип’яти­цен­то­ва срібляс­та мо­нет­ка.

Повернувшись до сест­ринсько­го пос­ту, я за­пи­та­ла знуд­же­ну дівчи­ну з теч­кою:

- Ожавашко дав­но при тямі?

- Та ще від учо­ра.

- А ви ко­ли її вос­таннє ба­чи­ли?

- Години зо три то­му - ко­ли сніда­нок роз­но­си­ла… А що тра­пи­ло­ся?!

- А ви за­зирніть у па­ла­ту.

Сестричка ки­ну­ла не­потрібну теч­ку на стіл і пом­ча­ла в па­ла­ту. На по­розі во­на зу­пи­ни­лась як уко­па­на.

- Де хво­ра?! - ви­гук­ну­ла во­на.

- Я б у вас це хотів за­пи­та­ти,- відізвав­ся Майкл.

- Але ж во­на до ту­але­ту не здат­на бу­ла дош­кан­ди­ба­ти! Мед­сест­ра ки­ну­лась до комірчи­ни - я спер­шу її навіть не приміти­ла,- де зберігав­ся одяг та інші речі хво­рих. Нор­ко­ва шу­ба, що оди­но­ко висіла тут, мог­ла вмісти­ти при­наймні чо­ти­ри Ожа­ваш­ко. Мені од­ра­зу при­га­дав­ся ше­лест­кий па­ке­тик чипсів у де­белій руці.

Сестричка за­зир­ну­ла за шир­му:

- Вибачте, ви не знаєте, ку­ди поділа­ся ва­ша сусідка? Тлус­та жіноч­ка по­мо­та­ла го­ло­вою, швид­ко до­жо­ву­ючи чіпси. Про­ковт­нув­ши, во­на ска­за­ла:

- Але я чу­ла го­ло­си. Хви­лин зо де­сять то­му. Ледь чутні го­ло­си - жіно­чий і, здається, чо­ловічий.

Жіночий і чо­ловічий? Го­ло­си Ожа­ваш­ко і Пет­ри­ка? От­же, він точ­но був тут і навіть, навіть… при­чет­ний до пов­тор­но­го зник­нен­ня Ожа­ваш­ко?!

Я смик­ну­ла Майк­ла за ру­кав і пом­ча­ла до ви­хо­ду.

- Вибачте! - крик­ну­ла я че­рез пле­че.- Нам тре­ба не­гай­но…

Ліфт їхав ней­мовірно дов­го, і так са­мо не­мож­ли­во дов­го тяг­нув­ся нескінчен­ний ко­ри­дор. Ко­ли ми на­решті опи­ни­ли­ся на сто­янці, я вже зна­ла, що ніко­го тут не за­хоп­лю. І справді: де щой­но сто­яла Пет­ри­ко­ва чер­во­на ма­ши­на, ли­ши­ли­ся тільки брудні сліди про­тек­торів.

- Нічого не збаг­ну,- Майкл зняв оку­ля­ри й по­чав навіже­но їх тер­ти,- Пітер Аніт до­поміг утек­ти Ожа­ваш­ко? Але для чо­го?

- Може, він дізнав­ся, що їй зно­ву заг­ро­жує не­без­пе­ка?

- Яка не­без­пе­ка мо­же заг­ро­жу­ва­ти в лікарні? Ми ж не в Дет­ройті!

- А що в Дет­ройті?

- Їдеш ма­ши­ною цент­ром Дет­рой­та - вва­жай: ко­ли ста­неш на світло­форі, три­май двер­ця­та замк­не­ни­ми, бо мо­жеш поз­бу­ти­ся і ма­ши­ни, і жит­тя… Тільки до чо­го тут Дет­ройт? Ми ж го­во­ри­ли про Піте­ра! Після візи­ту яко­го півмерт­ва дівчи­на щез­ла з лікар­ня­ної па­ла­ти! Ра­зом з усіма ре­ча­ми!

- Ти ж не підоз­рюєш, що він її вик­рав? Ра­зом із ре­ча­ми? - скри­ви­лась я, а підсвідомість пос­луж­ли­во підсу­ну­ла спо­гад: са­ме Пет­рик цілком ви­пад­ко­во опи­нив­ся біля бібліоте­ки, ко­ли там спра­цю­ва­ла сиг­налізація… Са­ме Пет­рик був за­над­то обізна­ний у справі Ром­чи­ка Да­нильця…

Зимний вітер вир­вав­ся нізвідки та зло шарп­нув ме­не за курт­ку.

 

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

 

Л. Д.

 

Мої гос­по­дарі, літня па­ра Іри­ни та Йо­си­па Ба­чинських, опи­ни­ли­ся за оке­аном не з влас­ної волі:

1948-го ро­ку во­ни, пе­реміщені осо­би в од­но­му з німецьких та­борів, ста­ли пе­ред ви­бо­ром - по­вер­ну­ти­ся на­зад в Ук­раїну чи по­да­ти­ся за оке­ан, до­ки є та­кий шанс. Йо­сип Ба­чинський, як ко­лишній польський гро­ма­дя­нин, він-бо до війни меш­кав у Стрию, мав привілеї: не підля­гав не­гай­но­му інтер­ну­ван­ню в Ра­дянський Со­юз. Ки­ян­ка пані Іри­на висіла на во­ло­сині, але вда­лий шлюб уря­ту­вав її.

На за­оке­анській землі Ба­чинські так і не при­жи­ли­ся - пан Йо­сип чу­жої мо­ви не опа­ну­вав, дов­чи­ти­ся не зміг, навіть не­пов­ну свою ви­щу освіту не підтвер­див, а пані Іри­на зна­ла мо­ву хіба настільки, щоб пе­ре­ки­ну­ти­ся кілько­ма сло­ва­ми з влас­ни­ми ону­ка­ми. За­те ук­раїнські тра­диції Ба­чинські бе­рег­ли рев­но. Щой­но пан Йо­сип вий­шов на пенсію, як пішов слу­жи­ти па­ла­ма­рем в ук­раїнську гре­ко-ка­то­лицьку церк­ву, їхня мо­лод­ша доч­ка співа­ла в цер­ков­но­му хорі, а пані Іри­на що­день хо­ди­ла до церк­ви, як на ро­бо­ту - ліпи­ти ва­ре­ни­ки, що їх про­да­ва­ли, зно­ву ж та­ки, щоб за­без­пе­чи­ти церкві ся­ку-та­ку копійчи­ну.

Церква в Бу­ремній За­тоці бу­ла цент­ром ук­раїнсько­го жит­тя. Сю­ди стіка­ли­ся всі но­ви­ни й плітки, тут лю­ди дізна­ва­ли­ся про найб­лижчі ук­раїнські кон­цер­ти, тут свят­ку­ва­ли­ся дні на­род­жен­ня й співа­ли­ся ве­личні «Мно­гая літа», при церкві пра­цю­ва­ла недільна ук­раїнська шко­ла і зби­рав­ся ан­самбль на­род­но­го тан­цю, тут навіть хо­ди­ли найк­ращі ук­раїнські гроші - ва­ре­ни­ки; мож­на ска­за­ти, це був яск­ра­вий прик­лад будівницт­ва національної дер­жа­ви в ок­ре­мо взятій церкві.

Тож са­ме з церк­ви од­но­го чу­до­во­го дня пані Іри­на при­нес­ла радісну звістку, що в п’ятни­цю в Бу­рем­ну За­то­ку приїжджає ук­раїнський ба­лет, який предс­тав­ля­ти­ме «Син­де­ре­лу». З та­кої на­го­ди в те­атрі бу­ла заб­роньова­на ло­жа, і весь тиж­день ве­ли­ся роз­мо­ви тільки про май­бутнє ви­до­ви­ще. Тричі мені пе­ре­повіли (двічі са­ма пані Іри­на і ще раз її доч­ка), що ук­раїнський ба­лет, який ста­ви­ти­ме «Син­де­ре­лу»,- то найвідоміша тру­па на за­оке­анській землі, кот­ра зби­рає анш­ла­ги в будь-яко­му місті й усякім те­атрі. Пра­цю­ють во­ни в національно­му стилі, не­суть, так би мо­ви­ти, ук­раїнську культу­ру в ма­си.

Як ша­нов­ний чи­тач уже здо­га­дав­ся, я бу­ла го­то­ва до то­го, що Син­де­ре­ла вий­де на сце­ну у ви­ши­ванці й віноч­ку. Про­те ба­лет пе­ре­вер­шив усі мої найсміливіші сподіван­ня.

Я по­вин­на бу­ла нас­то­ро­жи­ти­ся вже тоді, ко­ли ми щой­но під’їха­ли до те­ат­ру. На най­вищій вежі псев­до-ґотич­но­го зам­ку, збу­до­ва­но­го з чер­во­ної цег­ли, ма­яв синьо-жов­тий пра­пор. Тільки-но пані Іри­на вист­ро­ми­ла ніжку з ав­то­мобіля, як до неї підско­чив жва­вий дідок - пос­луж­ли­во до­поміг вий­ти.

- Ви теж на ба­лет,- то­рохтів він без упи­ну,- я й не сумнівав­ся, що ви обов’язко­во бу­де­те. Як мож­на проґави­ти та­ку на­го­ду! Цього ро­ку тру­па да­ла по всій країні трид­цять вісім вис­тав, а на­весні зап­ро­ше­на в Ук­раїну!

Говірливого дідка я упізна­ла од­ра­зу - містер Лео Дан, ко­лишній мер Бу­рем­ної За­то­ки.

Пані Іри­на та пан Йо­сип пра­во­руч і ліво­руч здо­ров­ка­ли­ся зі зна­йо­ми­ми. Всі роз­мов­ля­ли ук­раїнською; у ме­не кру­ти­лось у го­лові від хи­мер­но­го відчут­тя, що я якимсь ди­вом по­до­ла­ла кілька ти­сяч миль і опи­ни­ла­ся, скажімо, у Львівській опері у день прем’єри «Бо­ярині»…

Лео Дан дов­го й радісно тру­сив мою до­ло­ню і кліпав чер­во­няс­ти­ми повіка­ми та при­нагідно зап­ро­сив відвіда­ти свій сер­пен­тарій - після де­сятьох років у політиці він відчув нест­рим­ний по­тяг до змій і, щой­но вий­шов на пенсію, од­ра­зу ки­нув­ся зби­ра­ти ко­лекцію особ­ли­во рідкісних порід от­руй­них пла­зунів.

Тут продз­венів третій дзво­ник, і ми поп­ро­ща­ли­ся з па­ном Лео. В ло­жу ми за­хо­ди­ли, ко­ли вже зга­са­ло світло. Са­ме то­му я й не за­ува­жи­ла од­ра­зу, що на кріслі моєму ле­жить прог­рам­ка сьогоднішньої вис­та­ви. Тільки плюх­нув­шись на ок­са­ми­то­ве сидіння, я по­чу­ла ше­лест і ви­тяг­ну­ла з-під за­ду цілком пом’ятий бук­лет.

«Синдерела ли­шається без ма­тері, а батько од­ру­жується вдру­ге. Зла ма­чу­ха всіля­ко зну­щається з бідної дівчи­ни, а наз­вані сест­ри драж­нять її. Од­но­го дня ро­ди­на Син­де­ре­ли от­ри­мує зап­ро­шен­ня на ко­ролівський бал - принц Іван зби­рає в па­лаці всіх дівчат ко­ролівства, бо хо­че об­ра­ти собі дру­жи­ну…»

Дочитавши лібре­то до «прин­ца Іва­на», я по­ти­хеньку скла­ла прог­рам­ку й не­на­ро­ком впус­ти­ла її під сусіднє крісло. Тим ча­сом закінчи­лась увер­тю­ра і на сцені роз­виднілось, і ми по­ба­чи­ли бідну Син­де­ре­лу, яка спа­ла сном пра­вед­ни­ка, на­том­ле­на від зну­щань злої ма­чу­хи і вред­них сес­тер. Заз­ву­ча­ла му­зи­ка, Син­де­ре­ла про­ки­ну­ла­ся.

Про ви­ши­ван­ку й віно­чок я вже зга­ду­ва­ла - та це, як ви­яви­ло­ся, бу­ла тільки пре­людія. Му­зи­ка - от кульмінація! Мо­тив «Гей, на­ли­вай­те повнії ча­ри», що раз у раз ви­ри­нав на му­зич­них хви­лях і вик­ли­кав бурх­ли­ву ре­акцію за­ли, до­ко­нав спра­ву ук­раїнізації «Син­де­ре­ли», і ко­ли го­лов­на ге­роїня ви­пад­ко­во за­гу­би­ла чер­во­ний чобіток (для чо­го одній із ба­ле­рин до­ве­ло­ся «не­помітно» стяг­ну­ти йо­го з но­ги Син­де­ре­ли), за­ла ви­бух­ну­ла нест­рим­ни­ми оп­лес­ка­ми.

Але каз­ка має щас­ли­вий кінець, і на­решті Син­де­ре­ла та принц Іван ста­ли на руш­ни­чок, і батько підніс їм хліб-сіль, а зла ма­чу­ха та заздрісні сест­ри впійма­ли об­лиз­ня. За­ла чо­ти­ри ра­зи вик­ли­ка­ла тан­цю­ристів кла­ня­тись і гу­ка­ла «Бра­во! Біс!» Із те­ат­ру ук­раїнська гро­ма­да ви­хо­ди­ла ще згур­то­ванішою, як­що це вза­галі мож­ли­во. Син­де­ре­ла при­ми­ри­ла бан­дерівців і мельниківців, Син­де­ре­ла при­ми­ри­ла навіть пер­шу та дру­гу хвилі еміграції.

Пані Іри­на в нор­ковій шубі до п’ят лю­бенько про­ща­ла­ся зі зна­йо­ми­ми. Завт­ра в церкві вихідний, тож во­ни не по­ба­чаться аж до неділі! Хіба що піде­мо зран­ку у фінський рес­то­ран­чик на млинці? Де ж іще мож­на поїсти в Бу­ремній За­тоці справжніх ук­раїнських млинців, як не у фінсько­му рес­то­ран­чи­ку!

- Пані Іри­но, чи ви ба­чи­ли сьогодні па­на Орес­та? - дзвінким го­ло­сом звер­ну­ла­ся до моєї гос­по­дині мініатюр­на жіноч­ка, в якої з-під фа­со­нис­то­го ка­пе­люш­ка ви­зи­ра­ли сиві ку­че­ри­ки.- Він не прий­шов на ба­лет!

Дійсно, не­чу­ва­на спра­ва - якийсь там пан Орест не прий­шов на ба­лет!

Інша жіноч­ка (пов­на про­ти­лежність першій: хрип­кий низький го­лос, жод­ної кос­ме­ти­ки, по­терті джин­си на де­бе­лих но­гах) втру­ти­лась у роз­мо­ву:

- А ви не знаєте? У па­на Орес­та ве­ли­ке го­ре! Вночі хтось вдер­ся у «Просвіту» й по­цу­пив старі па­пе­ри…

- Ніхто нічо­го не по­цу­пив! - пе­ре­бив жінку су­во­рий муж­чи­на в оку­ля­рах.- Роз­гардіяш учи­ни­ли, це прав­да. Не схо­же, щоб ши­бе­ни­ки по­ба­ви­ли­ся,- на­че шу­ка­ли щось, але нічо­го не зник­ло…

- Правду ка­жу­чи,- до­лу­чи­ла­ся до роз­мо­ви ру­да кра­су­ня з на­фар­бо­ва­ни­ми вус­та­ми,- у «Просвіті» дав­но вже не­має ла­ду. Пан Орест зас­та­рий, щоб са­мо­туж- ки вес­ти спра­ви. Тож я не ди­ву­юся, що злодії нічо­го не знайш­ли…

Я ста­ла як уко­па­на. Мо­ро­зець щи­пав що­ки і підку­су­вав ніс, але я цього не відчу­ва­ла. Тільки-но я зібра­ла­ся ще раз навіда­тись у «Просвіту», як хтось ви­пе­ре­див ме­не. Яке щас­тя, що в па­на Орес­та дав­но не­має по­ряд­ку! Але що са­ме шу­ка­ли в «Просвіті»? Нев­же відо­мості про за­гад­ко­ву О. Бай­ду? «У Ца­рег­раді на ри­ноч­ку п’є Бай­да мед-горілоч­ку…» Не пхай, ше­потів мені роз­важ­ли­во внутрішній го­лос, не встром­ляй сво­го ціка­во­го но­са в цю спра­ву, як­що не хо­чеш висіти за реб­ро на га­ку…

Після свят­ко­вої ве­чері у моїх гос­по­дарів, до якої по­да­вав­ся чер­во­ний борщ, го­лубці з бу­ря­ко­вої гич­ки та незмінні ва­ре­ни­ки з кар­топ­лею навпіл із си­ром, ме­не нест­рим­но по­тяг­ло в Ук­раїну - до ска­зу за­кортіло са­ла­ту «Олів’є», пельменів і ка­бач­ко­вої ікри. Я ки­ну­ла все і побігла до комп’юте­ра - пи­са­ти слізно­го лис­та до Ліни Овер­чен­ко.

Однак ко­ли я відкри­ла свою пош­то­ву скриньку, в неї упав не­роз­пе­ча­та­ний кон­вер­тик - Ліна вже про­ки­ну­лась, відпро­ва­ди­ла чо­ловіка на ро­бо­ту й од­ра­зу по­ду­ма­ла про ме­не. Що то є друзі!

Я не­терп­ля­че клац­ну­ла миш­кою. Комп’ютер роз­гор­нув дов­жез­ний білий сувій, спи­са­ний дрібненьки­ми чор­ни­ми літе­ра­ми. Спер­шу мені зда­ло­ся, що жур­налістка Ліна Овер­чен­ко пе­реп­лу­та­ла ад­ре­сатів і замість ре­дакції га­зе­ти ви­пад­ко­во надісла­ла політич­ну стат­тю на чо­ти­ри сму­ги мені. Та очі ви­хо­пи­ли перші ряд­ки лис­та, ад­ре­со­ва­но­го мені-та­ки, і я зав­мер­ла пе­ред ек­ра­ном.

«Бубочко, - пи­са­ла Ліна,- мо­жеш уже го­ту­ва­ти пляш­ку кле­но­во­го си­ро­пу - я ви­ко­на­ла й пе­ре­ви­ко­на­ла твоє зав­дан­ня. Вчо­ра я хо­ди­ла в гості до стар­шої сест­ри Ром­чи­ка Да­нильця. Ми з нею, як то во­диться, поп­ла­ка­ли й пе­ре­хи­ли­ли чар­ку за упокій йо­го душі, а потім сест­ра по­ка­за­ла мені альбом ро­дин­них світлин…»

У власній уяві я миттєво ре­конст­ру­юва­ла кар­ти­ну, змальова­ну Ліною. Зви­чай­на кух­ня у зви­чайній трикімнатній квар­тирі в па­нельно­му бу­дин­ку на око­лиці міста. Горілка і два криш­та­леві ке­лиш­ки, двоє тон­ко-сльозих жінок, пов­на не­до­палків попільнич­ка - все як завж­ди. Та вирізняється на тлі вбо­гої кухні гру­без­ний альбом у шкіряній ша­ба­турці.

Жінка з дов­гим тьмя­ним во­лос­сям однією ру­кою стру­шує попіл із ци­гар­ки, а дру­гою гор­тає альбом, вка­зує пальцем на світли­ни:

«Троє їх бу­ло - наш дідо Лев­ко Да­ни­лець, йо­го од­но­курс­ник Ле­онід Дунін і то­ва­риш їхній Ро­ман Шо­лу­ден­ко».

Зі світли­ни прос­то на Ліну див­ляться троє во­яків. Той, що по­се­ре­дині, шкіриться в об’єктив і мру­жить насмішку­ваті очі. У цьому хлоп­цеві в по­тер­то­му од­ност­рої без­по­мильно вга­дується на­ща­док давнього шля­хет­но­го ро­ду - чи то пансько­го, чи то ко­зацько­го. Зна­ний, ли­бонь, жіно­чий спо­кус­ник був цей Ле­онід Дунін на псев­до Пе­ре­лес­ник!

Ліворуч од нього то­ва­риш із ав­то­ма­том, зав­да­ним на пле­че. Ли­це три­кут­не, гли­бокі темні очі - за­па­лені, не­вис­пані. Пог­ляд три­вож­ний. Це Ро­ман Шо­лу­ден­ко на псев­до Бу­ревісник.

Третій на світлині - сам Лев­ко Да­ни­лець на псев­до Сокіл. Су­во­ро зіпер­ся обо­ма до­ло­ня­ми на ав­то­мат, який ви­сить йо­му упо­пе­рек гру­дей. Та щось ди­тя­че, наївне про­зи­рає в тон­ких ри­сах об­лич­чя сіро­око­го юна­ка - на­чеб це на­по­ло­ха­ний пта­шок зав­мер на гілці на мить.

«Вони прот­ри­ма­лись до со­рок дев’ято­го ро­ку. Потім хотіли ви­би­ра­ти­ся за кор­дон, але «вси­па­ли­ся». Діда взя­ли, і він дов­ший час нічо­го не знав про то­ва­ришів. Ко­ли по­вер­нув­ся в Ук­раїну, по­чав їх роз­шу­ку­ва­ти. Про Ром­ка Шо­лу­ден­ка дізнав­ся швид­ко - як ви­яви­ло­ся, за­ги­нув у той са­мий день, ко­ли взя­ли мо­го діда. А Ле­онід Дунін щез, мов під зем­лю за­пав­ся…»

Жінка з тьмя­ним во­лос­сям підво­диться і йде до кімна­ти. По­вер­тається з книж­кою в ру­ках. «Спо­га­ди» на­зи­вається книж­ка, ав­тор - Лев­ко Да­ни­лець.

«Дідо хотів, щоб хоч якась пам’ять ли­ши­ла­ся по йо­го поб­ра­ти­мах, і вирішив на­пи­са­ти спо­ми­ни. Ви­дав цю книж­ку він у дев’янос­то дру­го­му, і зра­зу по­то­му на нього по­си­па­ли­ся жах­ливі лис­ти. Йо­го зви­ну­ва­чу­ва­ли, буцімто він зра­див то­ва­ришів! Наш дідо, який май­же двад­цять років відсидів у та­борі! А потім іще й на по­се­ленні… Пішов по­го­лос, що Ро­ман Шо­лу­ден­ко пе­ред смер­тю на­пи­сав на землі ініціали - «Л. Д.» Але ж Дунін теж був «Л. Д.»! А по­ду­ма­ли са­ме на мо­го діда! Чо­му? Бо він посмів ви­жи­ти?»

Ліна Овер­чен­ко слу­хає з роз­ту­ле­ним ро­том, але не за­бу­ває в ки­шені поп­рав­ля­ти циф­ро­вий дик­то­фон, щоб на ньому доб­ре все за­кар­бу­ва­ло­ся. До­ве­деться-бо звіт пи­са­ти аж у да­ле­ку Бу­рем­ну За­то­ку!

«Як во­ни вза­галі на­ва­жи­ли­ся ду­ма­ти на мо­го діда? - кри­виться жінка - от-от зно­ву зап­ла­че.- Це ж він наз­вав мо­го бра­та Ром­чи­ком на честь Ро­ма­на Шо­лу­ден­ка! Я мо­жу тобі по­ка­за­ти, скільки листів він на­пи­сав у різні інстанції - до­ма­гав­ся пос­мерт­ної ре­абілітації Бу­ревісни­ка!»

Жінка зно­ву вибігає з кухні й по­вер­тається зі жму­том пом’ятих па­перів.

«Бачиш,- май­же кри­чить во­на,- дідо всі копії собі за­ли­шав. І всі відповіді, які от­ри­му­вав. І домігся! Ро­ма­на Шо­лу­ден­ка ре­абіліту­ва­ли у ве­ресні дев’янос­то­го ро­ку «за відсутністю скла­ду зло­чи­ну». А Ле­оніда Дуніна він так і не знай­шов…»

Ліна нап­ру­же­но слу­хає - тільки б не пе­ре­пов­ни­ла­ся пам’ять у дик­то­фоні!

«А твій дідо не здо­га­ду­вав­ся, від ко­го са­ме пішли чут­ки, що зрад­ник - Л. Д.?»

«Не знаю точ­но,- зни­зує пле­чи­ма Ром­чи­ко­ва сест­ра,- але дідо ко­лись об­мо­вив­ся, що йо­го на зак­ри­то­му суді «за­хи­щав»,- во­на жес­том до­да­ла лап­ки,- один ад­во­кат, який усе зро­бив, щоб дідо от­ри­мав мак­си­мальний строк. На ви­ході з за­ли су­ду дідо плю­нув йо­му в об­лич­чя. А че­рез ба­га­то років во­ни ви­пад­ко­во зди­ба­лись у Києві…»

«А для чо­го твій брат поїхав у Бу­рем­ну За­то­ку?» - пе­ре­во­дить Ліна мо­ву на інше.

«Коли діда зви­ну­ва­ти­ли у зраді й по­ча­ли зусібіч цьку­ва­ти, він ду­же зах­ворів. Років зо п’ять прох­ворів і по­мер. Ром­чик так по­би­вав­ся! Ти ж знаєш, ми без батьків рос­ли, нам дідо був і за та­та, і за ма­му. І Ром­чик дав сло­во - роз­ко­паю спра­ву з цією зра­дою і вип­рав­даю діда!»

Жінка пе­ре­би­рає па­пе­ри, зна­хо­дить два од­на­кові кон­вер­ти.

«Ось тут за­пи­ти, які дідо по­си­лав у довідко­ве бю­ро. У тій боївці, що в ній він слу­жив, бу­ли дівча­та-зв’язкові - Ок­са­на й Ори­ся Бай­ди. Пе­ред війною во­ни всі ра­зом учи­ли­ся в універ­си­теті. У со­рок чет­вер­то­му році сест­ри Бай­ди зник­ли безвісти. Спер­шу дідо ду­мав, що во­ни пот­ра­пи­ли в об­ла­ву і їх ви­вез­ли в Німеч­чи­ну на ро­бо­ту, але заз­ви­чай усі, ко­го так ви­во­зи­ли, потім якось да­ва­ли про се­бе зна­ти. А Бай­ди прос­то щез­ли! І ти не повіриш: ко­ли по­ча­ло­ся це жах­ли­ве цьку­ван­ня, діда зви­ну­ва­ти­ли, буцімто він і сес­тер Байд ви­дав. А він же все жит­тя був за­ко­ха­ний в Ок­са­ну! Навіть ба­бу­ся до неї рев­ну­ва­ла, са­ма мені ка­за­ла, хо­ча до ко­го там бу­ло рев­ну­ва­ти - до безтілес­ної тіні?…»

«Ой! - ви­гу­кує Ліна Овер­чен­ко.- Ок­са­на й Ори­ся Бай­ди? Обидві на «О». А хто з них двох пи­сав вірші і дру­ку­вав­ся пе­ред війною в «Ра­дянській літе­ра­турі»? В універі ска­за­ли, що Ром­чик роз­шу­ку­вав якусь О. Бай­ду…»

«Гадки не маю, кот­ра з них по­ет­ка, але Ром­чик де­що про них роз­ко­пав-та­ки. Щось там бу­ло пов’яза­не з пе­реміще­ни­ми осо­ба­ми, здається, од­на з них по війні емігру­ва­ла за оке­ан. Я нічо­го не знаю - Ром­чик дзво­нив із тої Бу­рем­ної За­то­ки раз на тиж­день і на п’ять хви­лин! - зап­ла­ка­ла сест­ра.- Я навіть не знаю, зу- стрівся він із тою жінкою чи ні!»

Ліна Овер­чен­ко на­ли­ває ще по чарці, жінки не цо­ка­ючись ви­пи­ва­ють, Ром­чи­ко­ва сест­ра ся­кається в сер­вет­ку й ви­ти­рає сльози.

«А Ле­оніда Дуніна,- пи­тає Ліна,- Ром­чик зміг роз­шу­ка­ти?»

«Ні,- хи­тає го­ло­вою жінка з тьмя­ним во­лос­сям.- Скільки я знаю, ні».

Я сид­жу пе­ред комп’юте­ром, і дум­ки плу­та­ються мені в го­лові. При­пустімо, що Ром­чик Да­ни­лець вий­шов-та­ки на слід справжнього зрад­ни­ка. Хіба за це б йо­го уби­ва­ли? По­над п’ятде­сят років ми­ну­ло! Яке зви­ну­ва­чен­ня мож­на ви­су­ну­ти то­му зрад­ни­кові? І де - в Бу­ремній За­тоці? Ну, відвер­неться від нього ук­раїнська гро­ма­да - то він завт­ра ж пе­реїде в інше місто й ма­ти­ме усіх десь.

Уява жва­во на­ма­лю­ва­ла ста­рез­но­го діда, який уже й ду­ма­ти за­був, що тра­пи­ло­ся п’ятде­сят років то­му. Навіть як­що зрад­ник - не хво­роб­ли­вий витвір ко­лек­тив­но­го підсвідо­мо­го, яке ви­чи­та­ло якісь там ініціали «Л. Д.» боз­на-де й боз­на-ко­ли, за­раз він уже на­пев­не обріс ону­ка­ми та прав­ну­ка­ми й ве­де по­ряд­не жит­тя. Як­що не по­мер до цих пір. І він уби­ва­ти­ме Ром­чи­ка, бо­ячись вик­рит­тя? Ма­яч­ня.

І де в цю схе­му впи­сується Ожа­ваш­ко? І Пет­рик, ра­зом із яким во­на зник­ла з лікарні та який ос­таннім ча­сом так майс­тер­но ме­не уни­кає, що мій намір спи­та­ти йо­го про Ожа­ваш­ко в лоб мож­на повіси­ти в ту­алеті на гвіздоч­ку. Хіба що… На гос­ти­ну до Бо­ба Торні він же не змо­же не приїха­ти? Як мені до­че­ка­ти­ся тої «ве­чері при свічках»?…

Я по­вер­ну­ла­ся до комп’юте­ра.

«Бубочко, - закінчу­ва­ла Ліна сво­го лис­та,- за всі мої тру­ди мені на­ле­житься ве­ли­ка пляш­ка кле­но­во­го си­ро­пу, а не той шка­лик, що ти при­вез­ла ми­ну­ло­го ра­зу. І че­каю но­вих до­ру­чень - бо мені ще хо­четься ма­ти су­венірну ляль­ку-індіанку».

 

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

 

ВЕЧЕРЯ ПРИ СВІЧКАХ

 

За ос­танні двісті років устрій жит­тя меш­канців Бу­рем­ної За­то­ки, здається, не змінив­ся ні на йо­ту. Ліс, який підсту­пав до містеч­ка зусібіч і заг­ро­жу­вав от-от пог­ли­ну­ти, дик­ту­вав свій плин ча­су - розміре­ний, нек­вап­ли­вий. Та й ку­ди поспіша­ти, ко­ли за вікном хур­то­ви­на, до­ро­ги за­ме­ло, а бу­дин­ки за­си­па­ло снігом чи не попід са­мий дах, і па­нові Йо­си­пу сьогодні зран­ку до­ве­ло­ся ви­би­ра­ти­ся з ха­ти крізь вікон­це на го­рищі й відко­пу­ва­ти вхідні двері? До церк­ви ми запізни­ли­ся на де­сять хви­лин, що для па­ла­ма­ря бу­ло прос­то не­чу­ва­но.

І са­ме в та­кий день ме­не зап­ро­си­ли на за­гад­ко­ву «Ве­че­рю при свічках» аж на лісо­ве озер­це, де Боб Торні і йо­го дру­жи­на Софія, у дівоцтві Дідьку (так-так, жод­ної по­мил­ки, са­ме Дідько,- іноді мені зда­ва­ло­ся, що Бу­рем­на За­то­ка - двад­цять шос­та об­ласть Ук­раїни), збу­ду­ва­ла собі літній бу­ди­но­чок.

Поєднання не­поєднан­но­го - літній бу­ди­но­чок у со­ро­каг­ра­дус­ний мо­роз - да­ло нес­подівані ре­зульта­ти. Ха­та Бо­ба й Софії Торні на­га­ду­ва­ла гост­ро­вер­хий на­мет, тільки чо­мусь збу­до­ва­ний із не­оте­са­них де­рев’яних ру­ба­нок. Ко­ли ми, себ­то Джеклін, Сул­та­на, Майкл, Пет­рик і я, дво­ма ма­ши­на­ми під’їха­ли до лісо­во­го озер­ця, тут уже сто­яла автівка са­мих Бо­ба та Софії Торні. Ли­ша­ючи гли­бокі сліди в пух­ко­му снігу, ми підійшли до гру­бих де­рев’яних две­рей і гуч­но пос­ту­ка­ли.

Двері роз­чах­ну­лись, і зсе­ре­ди­ни війну­ло теп­лом і за­тиш­ком. Я уяви­ла га­ря­чу груб­ку, в якій потріску­ють дро­ва, і крісло-гой­дал­ку по­руч. Та й хіба мо­же бу­ти інак­ше у справжньому де­рев’яно­му зрубі, що виріс на бе­резі озе­ра десь «на північ від шістде­ся­тої па­ра­лелі»?

Газовий ко­ми­нок насмішку­ва­то щи­рив­ся до ме­не. Во­гонь пла­вав у скля­но­му йо­го нутрі, як чер­во­на ри­ба в ак­варіумі. Софія Торні-Дідько прип­ро­си­ла нас до вітальні, де Боб уже по­пи­вав біле ви­но замість апе­ри­ти­ву. На столі сто­яли два та­релі - один пов­ний ма­ле­сеньких морк­вин, дру­гий - си­рої цвітної ка­пус­ти, по­се­ре­дині ж умос­ти­ла­ся мис­ка з гус­тим білим со­усом. Док­тор Торні раз у раз брав із тарілки морк­ви­ну або суцвіття ка­пус­ти, вмо­чав у со­ус і відправ­ляв до ро­та.

Джеклін теж ухо­пи­ла грон­це цвітної ка­пус­ти, за­ну­ри­ла в со­ус і вки­ну­ла собі до ро­та. Бадьорий хрумкіт на­пов­нив кімна­ту.

- Ну, чо­го замріяла­ся? - підштовх­нув ме­не до тарілки Майкл.- Нат­ще­сер­це не роз­ва­жиш­ся.

- Ви ка­пус­ту прос­то си­ру їсте? - не мог­ла я повіри­ти влас­ним очам.

- Звісна річ! - об­ра­зив­ся Майкл.- А як же ще?

Я обе­реж­но вмо­чи­ла най­мен­ше суцвіття в со­ус і пок­ла­ла до ро­та. До­ве­ло­ся тро­хи поп­ра­цю­ва­ти ще­ле­па­ми, але на смак стра­ва ви­яви­ла­ся смач­ною - ледь гост­ру­ва­тою, со­ко­ви­тою. Вже сміливіше я прик­ла­ла­ся до цвітної ка­пус­ти. Що мо­же бу­ти кра­ще за сирі овочі, щоб на­гу­ля­ти апе­тит пе­ред ве­че­рею при свічках?