Буремна затока виправдовує свою назву 4 страница

Шлях до ма­ши­ни ви­дав­ся неп­ри­род­но дов­гим. На­че снігу на­па­да­ло вдвічі більше, і но­ги заш­пор­ту­ва­лись у ньому, чер­па­ли йо­го че­ре­ви­ка­ми, сніг не пус­кав нас, чіпляв­ся з усіх сил.

Петрик штовх­нув ма­ши­ну - і во­на нес­подіва­но лег­ко по­ко­ти­ла­ся на­зад. Дівчи­ну-або­ри­ген­ку ми вмос­ти­ли на заднє крісло. Я ско­цю­би­ла­ся по­ряд, підтри­му­ючи її, бо во­на весь час спов­за­ла з сидіння. Стіна пралісу чорніла у вікні. Пет­рик обер­нув­ся від кер­ма:

- До найб­лиж­чо­го те­ле­фо­ну і вик­ли­каємо поліцію?

- Ні, кра­ще прос­то зра­зу до лікарні. Я ро­зумію, у вас поліція, мо­же, й швид­ше во­ру­шиться, ніж в Ук­раїні, але по­ки нас роз­шу­ка­ють се­ред сніго­вих за­метів… я не пев­на, що ця дівчи­на вза­галі ще жи­ва… во­на та­ка хо­лод­на…

Петрик мовч­ки ви­вер­нув кер­мо, і ма­ши­на, до­ла­ючи сніг, пом­ча­ла до міста. Чу­мацький Віз, який ви­пад­ко­во забрів у цю за­оке­анську країну, пе­ремістив­ся і те­пер ру­хав­ся про­ти нас, відда­ля­ючись на південь, щоб спо­чи­ти у теп­лих кра­ях…

За два ро­ки в Бу­ремній За­тоці я так і не змог­ла вто­ро­па­ти, як тут пра­цює служ­ба швид­кої до­по­мо­ги. Те­оре­тич­но будь-хто мо­же подз­во­ни­ти за всесвітньо відо­мим но­ме­ром «911», але мої місцеві друзі чо­мусь не ра­ди­ли мені то­го ро­би­ти. Ту­ман­но во­ни на­тя­ка­ли: не дай Бо­же вик­лик виз­на­ють фальши­вим, до­ве­деться пла­ти­ти та­ку ком­пен­сацію, що кра­ще… оно лісу навк­ру­ги, як у давні ча­си в Ди­ко­му Сте­пу,- хоч повісься, та й во­ди у Ве­ли­ко­му озері - хоч вто­пи­ся… по­ми­наю- чи вже зем­лю, кот­рої - хоч вда­ви­ся…

Передпокій зустрів ти­шею. Чер­га мов­чаз­на, зо­се­ред­же­на. До вікон­ця підхо­дять хворі, де­ко­го за­но­сять ро­дичі, і су­во­ра сест­рич­ка швид­ко виз­на­чає, ко­му потрібна на­гальна до­по­мо­га, а хто мо­же за­че­ка­ти півго­ди­ни, і чіпляє на зап’ястя папірець із но­ме­ром.

Але наш приїзд зчи­нив бу­чу. Мед­сест­ри й медб­ра­ти за­ме­ту­ши­ли­ся, з ко­ри­до­ру миттєво ви­ко­ти­ли ліжко на ко­ле­сах, дівчи­ну-або­ри­ген­ку вкла­ли набік. Її од­ра­зу зну­ди­ло, і медб­рат у зе­леній піжамі мет­нув­ся до ту­але­ту, виніс відро з во­дою, за­мив підло­гу. Ок­ре­ма па­ла­та вся в елект­роніці. З-за Пет­ри­ко­во­го пле­ча я за­зир­ну­ла все­ре­ди­ну, ще встиг­ла по­ба­чи­ти, як дівчи­ну приєдну­ють до апа­ра­та, що постійно ра­хує пульс, потім го­ту­ють кра­пельни­цю, а вже нас­туп­ної миті ми опи­ни­ли­ся віч-на-віч із не­мо­ло­дою блон­дин­кою у тем­но-синьому поліційно­му строї.

На блон­динці бу­ло за­ба­га­то кос­ме­ти­ки - з об­лич­чя ледь тиньк не си­пав­ся. В ру­ках во­на ма­ла план­шет, на ньому - блок­нот для за­писів. Поліціянтка у ши­ро­ко­му каш­кеті зав­че­но усміха­ла­ся, та очі бу­ли сер­йозні. У ме­не во­на навіть пас­пор­та не поп­ро­си­ла, але, зреш­тою, я все од­но йо­го при собі не ма­ла: у Бу­ремній За­тоці мені ще ні ра­зу не до­во­ди­ло­ся пред’явля­ти жод­но­го до­ку­мен­та, крім сту­дентської карт­ки у бібліотеці.

- Детектив Ко­ен,- предс­та­ви­ла­ся блон­дин­ка.- Змо­же­те по­ка­за­ти, де са­ме ви знайш­ли дівчи­ну?

- Приблизно,- нев­пев­не­но про­мим­рив Пет­рик.- Але ма­ли за­ли­ши­ти­ся сліди від коліс. Їх не мог­ло так швид­ко снігом за­мес­ти.

- А там, між іншим,- конфіденційно до­да­ла я,- ще й вед­межі ла­писька зос­та­ли­ся. Їх теж, ма­буть, ви змо­же­те роз­шу­ка­ти…

Збудження пот­ро­ху вля­га­ло­ся, на­томість но­ги по­важ­ча­ли, у плечі стрельну­ло, очі по­ча­ли зли­па­ти­ся. За­хотіло­ся га­ря­чо­го ви­на й сма­же­ни­ни, але вдо­ма не бу­ло ні рісоч­ки.

- А нам мож­на ще раз до неї за­зир­ну­ти?

Детектив Ко­ен кив­ну­ла і відсто­ро­ни­ла­ся. Мурк­ну­ла щось на кшталт: подз­во­ни­мо, ко­ли ви­ник­не пот­ре­ба,- і ми пройш­ли вузьким ко­ри­до­ром до па­ла­ти.

Дівчина ле­жа­ла з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма. Чор­не во­лос­ся злип­ле й ску­йовд­же­не, на об­личчі білі пля­ми відмо­ро­же­ної шкіри. Ву­ха ве­ликі, як ва­ре­ни­ки, і яс­но-чер­воні. Але ек­зо­тич­на кра­са дівчи­ни не поб­ляк­ла навіть після пе­ре­не­се­них вип­ро­бу­вань - дівча­та-або­ри­ген­ки в Бу­ремній За­тоці нап­ро­чуд хо­роші з ли­ця. По­дей­ку­ють, ко­ли ет­нос заг­ро­же­ний, він за­чи­нає про­ду­ку­ва­ти ба­га­то врод­ли­вих лю­дей, особ­ли­во жінок.

Хвору вже пе­рев­дяг­ну­ли у зе­ле­ний лікар­ня­ний ха­лат, вкри­ли прос­ти­рад­лом; у па­латі без вікон бу­ло так га­ря­че, що я пла­ви­ла­ся під пу­хо­вою курт­кою. Од­на ве­на дівчи­ни бу­ла прошт­рик­ну­та гол­кою кра­пельниці, на другій руці - наліпка плас­ти­ру. Тільки за­раз я розг­леділа, що або­ри­генці - не більш як двад­цять років, ми­ле лич­ко з ви­со­ки­ми ви­ли­ця­ми і чор­ни­ми бро­ва­ми-шну­роч­ка­ми, але поміж брів за­ляг­ла болісна зморш­ка.

- А во­на,- спи­та­ла я по­шеп­ки,- так і не при­хо­ди­ла до тя­ми?

Медсестра, яка чер­гу­ва­ла в па­латі, по­хи­та­ла го­ло­вою.

- А хто во­на? Ви ж її роз­дя­га­ли… Бу­ли якісь до­ку­мен­ти?

Сестричка пог­ля­ну­ла на ме­не зди­во­ва­но, але відповіла:

- Нічого не бу­ло. Але її фо­то дру­ку­ва­ли в «Бор­то­во­му жур­налі»…

Це чис­ло місце­вої га­зе­ти мені, ли­бонь, не пот­ра­пи­ло до рук. Ви­хо­дить, що ця дівчи­на… ця або­ри­ген­ка… та са­ма або­ри­ген­ка… та са­ма…

Дівчина по­во­ру­ши­ла­ся на ліжку і, не розп­лю­щу­ючи очей, про­бур­мотіла:

- …аазгоґан… акіўетзііўі… ааба­ва…

 

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

 

НЕЗАКОННЕ ПРОНИКНЕННЯ

 

Що во­на ска­за­ла? - за­пи­та­ла я по­шеп­ки, щой­но ми з Пет­ри­ком опи­ни­ли­ся над­ворі.

- Ти га­даєш, я так доб­ре знаю мо­ву од­жиб­ве?

Я ви­ко­ти­ла очі. Або­ри­ген, який виріс у ре­зер­вації - пе­реп­ро­шую, в тубільно­му се­лищі,- не ро­зуміє мо­ви своїх пра­щурів?!

Петрик де­що за­со­ро­мив­ся.

- Ну, у ме­не тільки тітка ба­ла­кає на аніши­на­бе-моўін… А ще я рік вив­чав мо­ву в Універ­си­теті…

- Хоч щось же ти маєш пам’ята­ти?

- Якщо я доб­ре роз­чув, во­на про­бур­мотіла три сло­ва: «міст», «ста­ри­гань» і «теп­ло»…

- Та-а-ак… «Теп­ло» нам ні до чо­го,- за­мис­ли­лась я.- Звісна річ, що після лісу в лікарні во­на на­решті зігріла­ся… А от «міст» і «ста­ри­гань» мо­жуть де­що оз­на­ча­ти… щось важ­ли­ве! Які у вас тут є мос­ти?

Петрик по­тер пальця­ми цілком чер­во­ний від мо­ро­зу ніс. Пічка в ма­шині шпа­ри­ла на пов­ну, хо­лод і нер­во­ве збуд­жен­ня пот­ро­ху ви­хо­ди­ли з нас, у ме­не теж свербіло в носі, і кілька разів я по­ри­ва­ла­ся чхну­ти - але ос­танньої миті вдер­жу­ва­ла­ся. Я діста­ла кар­ту Бу­рем­ної За­то­ки, з якою не роз­лу­ча­ла­ся. На зги­нах папір уже по­тер­ся, місця­ми навіть до­ве­ло­ся підклеїти скот­чем, але зручнішої ма­пи міста й око­лиць годі бу­ло шу­ка­ти.

Петрик увімкнув ліхта­рик у стелі са­ло­ну й на­хи­лив­ся над кар­тою.

- Один міст є на во­дос­паді Ка­ка­бе­ка…

- Так, пам’ятаю, де­рев’яний… Мо­же, во­на ма­ла на увазі йо­го?

- Навряд чи. Той хло­пець упав да­ле­ченько від мос­ту че­рез Ка­ка­бе­ку… Є кілька мостів че­рез Кам’янис­ту річку: ба­чиш, отут, біля Ве­ли­ко­го озе­ра; потім трош­ки далі,- Пет­рик вів нігтем по карті,- це ста­рий залізнич­ний, за­раз по­тя­ги уже не хо­дять… Є місток че­рез Ро­со­ма­ху - це ру­кав Кам’янис­тої ріки…

- Добрий день у вашій хаті! - об­ра­зи­лась я.- Та я щод­ня пе­ре­ти­наю цей місток, ко­ли йду на ав­то­бус! Я ж тут меш­каю! Ми­ну­лої вес­ни, на Верб­ну неділю, я навіть по­са­ди­ла на бе­резі Ро­со­ма­хи свя­че­ну вер­бу…

- Навіщо? - ви­лу­пив­ся Пет­рик.

- Довго по­яс­ню­ва­ти… Ук­раїнський зви­чай… Вер­ба - це оберіг. Ну, як у вас тю­тюн - чи май­же так…

- Ага. А от є ще один міст - че­рез Сма­раг­до­вий потік. Це теж ру­кав Кам’янис­тої річки, він пет­ляє че­рез весь Од­жиб­ве-парк і впа­дає в Сма­раг­до­ве озер­це.

- Це де?

- На про­ти­леж­но­му боці від аме­тис­то­вої ко­пальні,- по­яс­нив Пет­рик.- Гніздо Бу­ревісни­ка як­раз поміж аме­тис­то­вою ко­пальнею і Сма­раг­до­вим озе­ром. По цей бік го­ри, ближ­че до ко­пальні - на­ша ре­зер­вація.

- Ну, дівчи­на лед­ве чи мог­ла від Сма­раг­до­во­го озе­ра дов­го плу­та­ти лісом по коліно в снігу, потім здо­ла­ти Гніздо Бу­ревісни­ка й зреш­тою опи­ни­ти­ся аж біля ко­пальні, де ми її знайш­ли…

- Хтозна,- зни­зав пле­чи­ма Пет­рик,- вся­ке бу­ває.

- Добре, а «ста­ри­гань»?

Замість відповіді Пет­рик увімкнув пер­шу швидкість і ру­шив із місця.

- Звідки мені віда­ти,- ки­нув він, ви­ру­лю­ючи зі сто­ян­ки біля лікарні,- який ста­ри­гань при­видівся Ожа­ваш­ко, по­ки во­на ле­жа­ла у без­пам’ятстві?

- Ожавашко? То ти її знаєш?!

Петрик різко на­тис­нув на газ, і ма­ши­на рво­ну­ла по за­ме­теній трасі, тільки сніг із-під коліс порс­нув.

- Звісна річ, я її знаю! Ми ви­рос­ли в од­но­му се­лищі!

- Чому ж ти раніше і сло­вом не об­мо­вив­ся?! Пет­рик навіть не гля­нув у мій бік. Мені зро­би­ло­ся тро­хи ніяко­во, що я так на нього на­посіла­ся. Справді, ко­ли ми чи­та­ли га­зет­ну замітку, звідки Пет­ри­кові бу­ло зна­ти, що са­ме Ожа­ваш­ко суп­ро­вод­жу­ва­ла за­гиб­ло­го Ро­ма­на Да­нильця? А потім якось і мо­ва не за­хо­ди­ла про той жах­ли­вий ви­па­док…

- Дивне ім’я - Ожа­ваш­ко,- мо­ви­ла я при­мир­ли­во,- щось оз­на­чає на аніши­на­бе­моўін?

- Ожавашко - зе­ле­на. Во­на вро­ди­ла­ся з зе­ле­ни­ми очи­ма. Очі зго­дом по­темніли, та ім’я ли­ши­ло­ся… Те­бе до­до­му?

- Мабуть,- зро­ни­ла я.- До речі, пів на де­ся­ту, я щой­но з’яви­ла­ся на світ.

- Мої вітан­ня.

Петрик по­вер­нув на Вікторію - най­дов­шу ву­ли­цю у Бу­ремній За­тоці. Вікторія-Схід відля­га­ла од Вікторії-Захід на кілька кіло­метрів, і у ве­ресні, ко­ли я ре­гу­ляр­но влаш­то­ву­ва­ла собі піші оз­на­йомчі екс­курсії містом, мені зна­до­би­ло­ся ди­ба­ти го­ди­ну со­рок хви­лин, щоб із до­му до­би­ти­ся до Інтер­національно­го скве­ру, де всі на­ро­ди, котрі про­жи­ва­ють у Бу­ремній За­тоці, вста­но­ви­ли пам’ятни­ки своїм по­ки­ну­тим батьківщи­нам.

Був там і ук­раїнський три­зуб, аяк­же.

Я обер­ну­ла го­ло­ву, вдив­ля­ючись у тем­ря­ву. Ось він - за ко­лю­чим дро­том ве­ли­чез­ний три­зуб, лед­ве-лед­ве освітле­ний тьмя­ним ліхта­рем… З нут­ра підня­ло­ся бен­теж­не відчут­тя, яке що­раз вик­ли­кав у ме­не цей по­не­во­ле­ний три­зуб.

Ми са­ме про­ми­на­ли од­но­по­вер­хо­вий шо­ко­лад­ний бу­ди­но­чок, ко­ли Пет­рик тро­хи при­гальму­вав.

- Отут,- кив­нув він,- меш­кав за­гиб­лий хло­пець.

- Роман Да­ни­лець?

- Роман Да… я не мо­жу ви­мо­ви­ти йо­го прізви­ща.

- Звідки ти знаєш? Ти був із ним зна­йо­мий? Спер­шу Ожа­ваш­ко, те­пер бу­ди­нок Ро­ма­на Да­нильця… Пет­ри­ко­ва обізнаність ля­ка­ла. Ні, стри­вай, я не мо­жу ду­ма­ти на лю­ди­ну, з якою їду в одній ма­шині! Але, згодьте­ся, історія тем­на…

- Я роз­пи­ту­вав про Ожа­ваш­ко і цього хлоп­ця. Знаєш, як нес­терп­но жи­ти з відчут­тям, що нас, корінних жи­телів, білі зай­ди підоз­рю­ють у всіх гріхах?!

- Ану, зу­пи­ни ма­ши­ну.

Петрик зне­хо­тя ско­рив­ся. Він за­вер­нув за ріг і при­ту­лив ма­ши­ну у вузько­му за­вул­ку з по­етич­ною наз­вою Вільшан­ка. Дви­гу­на Пет­рик не ви­ми­кав, і пічка жа­ром пахтіла мені в об­лич­чя.

- Зараз я тобі щось зап­ро­по­ную,- мо­ви­ла я, див­ля­чись прос­то пе­ред со­бою у чор­не про­вал­ля нічно­го за­вул­ка,- але ти не поспішай ого­ло­шу­ва­ти ме­не бо­жевільною…

У відповідь Пет­рик шморг­нув но­сом.

- Роман Да­ни­лець меш­кав у цьому бу­дин­ку не сам? - спи­та­ла я.

- Сам,- відповів Пет­рик.- Цей бу­ди­но­чок роз­ра­хо­ва­ний на двох сту­дентів, але, наскільки я зро­зумів, тут місце не над­то вигідне, тож дру­го­го по­жильця по­ки що не зна­хо­ди­ло­ся…

- Чудово. Бо в ме­не ви­ник­ла од­на геніальна ідея.

- Незаконне про­ник­нен­ня? - здо­га­дав­ся про­фе­сор Аніт і ще раз шморг­нув но­сом.

- А звідки ще по­чи­на­ти розсліду­ван­ня, як не з пе­ревірки по­меш­кан­ня? - зни­за­ла я пле­чи­ма.- Ти хіба де­тек­тивів не чи­тав?

- А ти знаєш, що нам за це світить?

- Здогадуюся. У вас тут за­ко­ни про при­ват­ну власність су­ворі.

Петрик вимк­нув дви­гун і відчи­нив бар­да­чок. Я підтяг­ла до се­бе коліна, щоб не за­ва­жа­ти. Се­ред ку­пи за­по­ро­ше­но­го мот­ло­ху про­фе­сор Аніт знай­шов ліхта­рик і скла­да­ний ніж, тоді по­ду­мав іще, дістав зас­мальцьовані ни­тяні ру­ка­вич­ки й запх­нув усе доб­ро собі в ки­ше­ню пальта. У ме­не ру­ка­вич­ки бу­ли теплі, шкіряні.

Ми вилізли з ма­ши­ни, і Пет­рик обе­реж­но при­чи­нив двер­ця­та, щоб го­лос­но не бряз­ка­ти. У за­вул­ку Вільшан­ки не світи­ло­ся жод­но­го ліхта­ря, і чер­во­на Пет­ри­ко­ва ма­ши­на ви­да­ва­лась у тем­ряві чор­ним си­лу­етом ве­ли­ко­го звіра.

Ми сту­пи­ли кілька кроків у бік Вікторії. Сер­це моє ша­ле­но ка­ла­та­ло. Вчи­ни­ти не­за­кон­не про­ник­нен­ня в чужій країні, та ще й ко­ли в ки­шені не ле­жить навіть пас­пор­та, та ще й у ком­панії чер­во­ношкіро­го або­ри­ге­на, а на них, як відо­мо, білі по­люб­ля­ють віша­ти не­розк­риті спра­ви…

Світло блим­ну­ло так наг­ло, що я ос­товпіла. Май­ну­ла хи­мер­на дум­ка, що тут - засідка, і поліція нас знімає на ка­ме­ру. Я ще зди­ву­ва­ла­ся, навіщо зніма­ти тут, над­ворі, ко­ли ми не встиг­ли здійсни­ти про­тип­рав­них дій,- і на­решті по­ба­чи­ла, що то спа­лах­нув ліхтар над ґанком. У Бу­ремній За­тоці люб­лять еко­но­ми­ти на сірни­ках: віша­ти над две­ри­ма ліхтарі на фо­то­еле­мен­тах, а в хаті ціло­до­бо­во па­ли­ти світло в усіх кімна­тах.

Я вист­риб­ну­ла з ко­ла світла.

- Боже, як я на­ля­ка­ла­ся!

Петрик зловтішно підсміював­ся.

Ми по­вер­ну­ли за ріг і зу­пи­ни­ли­ся, за­чув­ши слаб­ке то­рохтіння ав­то­мобільно­го дви­гу­на. З сусіднього про­вул­ка виїхав зе­ле­ний пікап. У Майк­ла та­ка ма­ши­на, зри­ну­ло в пам’яті, а нам за­раз зовсім не потрібна зай­ва ком­панія… Та, зреш­тою, в Бу­ремній За­тоці муж­чи­ни по­люб­ля­ють напівван­тажні джи­пи: і на по­лю­ван­ня зруч­но їзди­ти, і влітку виб­ра­ти­ся відпо­чи­ти - є де на­ме­ти поск­ла­да­ти, а рап­том за­баг­неться втек­ти від дру­жи­ни, мож­на навіть при­хо­пи­ти улюб­ле­ний ди­ван­чик… Ні, то не мо­же бу­ти Майкл - що йо­му ро­би­ти тут по­ночі!

Перетнувши ву­ли­цю, ми підійшли до шо­ко­лад­но­го бу­ди­ноч­ка.

Парадні двері бу­ли зак­леєні жов­тою стрічкою з заг­роз­ли­вим на­пи­сом «МІСЦЕ ЗЛО­ЧИ­НУ. НЕ ПЕ­РЕ­ТИ­НА­ТИ», і хо­ча я точ­но зна­ла, що жод­но­го зло­чи­ну тут не тра­пи­ло­ся, бо Ро­ман Да­ни­лець за­ги­нув на во­дос­паді, я мерз­ля­ку­ва­то сте­ну­ла пле­чи­ма. Не­за­кон­не про­ник­нен­ня в опе­ча­та­ний бу­ди­нок, бігме, ще гірше, ніж прос­то не­за­кон­не про­ник­нен­ня.

Петрик по­ма­нив ме­не, і ми обійшли ха­ту із пра­во­го бо­ку, ли­ша­ючи чіткі відбит­ки ніг на свіжо­му снігу. Га­раж, який врізав­ся в пра­ву стіну бу­дин­ку, крім ав­то­ма­тич­них ро­летів, мав іще збо­ку двері, які Пет­рик із надією пос­ми­кав. Звісна річ, во­ни бу­ли замк­нені.

Ми пройш­ли ще кілька метрів і опи­ни­лись у дворі. Доріжка, що нею ми прос­ту­ва­ли, впи­ра­лась у не­ве­лич­ку підсоб­ну будівлю. Пет­рик підійшов і пок­ру­тив руч­ку. Теж замк­не­но.

- Якщо зла­маємо за­мок у цей са­рай,- по­шеп­ки мо­вив Пет­рик,- це ж не так страш­но, як ла­ма­ти за­мок на па­рад­но­му вході в ха­ту?

Поважний про­фе­сор Аніт дістав скла­да­ний но­жик, вивільнив ле­зо й заст­ро­мив йо­го у зам­ко­ву шпа­ри­ну на круглій ручці. Ме­не завж­ди при­го­лом­шу­ва­ли зам­ки на ха­тах Бу­рем­ної За­то­ки: у нас та­кий хир­ля­вий за­пор пос­тав­лять хіба на ту­алет… Пет­рик обе­реж­но по­вер­нув ле­зо і штовх­нув двері. Во­ни зне­хо­тя підда­лись, і злов­мис­ник прос­лиз­нув усе­ре­ди­ну.

Він засвітив ліхта­рик, жму­ток світла за­тан­цю­вав по стінах. Над одвірком, на сим­па­тич­но­му гач­ку, висів оди­но­кий клю­чик. Пет­рик по­тяг­нув­ся до гач­ка.

- Як ми й очіку­ва­ли,- про­мур­котів він.

- Господарі теж вва­жа­ли,- про­ше­потіла я за­чу­до­ва­но,- як­що за­губ­лять ключі, кра­ще зла­ма­ти са­рай, ніж ха­ту? Доб­ре, хоч під ки­лим­ком на по­розі ключі не ли­ша­ють…

- Чому не ли­ша­ють? - об­ра­зив­ся Пет­рик за своїх співвітчиз­ників.- Батьки все моє ди­тинст­во під ки­лим­ком хо­ва­ли ключ для ме­не, аж по­ки до нас не вло­ми­лись злодії та не вкра­ли те­левізор і но­веньку валізу - більше крас­ти бу­ло нічо­го.

Петрик при­чи­нив по собі двері, по­вер­нув­ся до га­ра­жа й відімкнув за­мок. Пах­ло все­ре­дині ней­мовірно гид­ко.

- Що це за сморід? - не втерпіла я.- Тут не розк­ла­дається ще один труп?

Мій су­пут­ник зу­пи­нив­ся у кут­ку біля сходів, що ве­ли до ха­ти, і за­зир­нув у сміттєвий бак. Ко­ли він зняв пок­риш­ку, сморід оше­ле­шив ме­не.

- Повнісінький,- повідо­мив Пет­рик.- Скільки він уже тут стоїть отак? Місяць? Як­би не зи­ма, сусіди б уже самі зла­ма­ли двері, не вит­ри­мав­ши со­пу­ха.

Професор Аніт підняв­ся по схо­дах і тим са­мим клю­чем відімкнув бічні двері до бу­дин­ку.

- Як ти це зро­бив? Хіба ключ па­сує до всіх замків?

Петрик зди­во­ва­но озир­нув­ся.

- Звісно, па­сує. А як інак­ше? Не тя­га­ти­меш же де­ся­ток ключів у ки­шені!

- На всіх две­рях - од­на­кові зам­ки? - уточ­ни­ла я.

- Так.

У Бу­ремній За­тоці меш­ка­ють справді довірливі лю­ди, які не бо­яться злодіїв! Не уяв­ляю, що б по­ду­ма­ли во­ни про моє психічне здо­ров’я, як­би дізна­ли­ся, що вдо­ма, в Ук­раїні, моя квар­ти­ра має подвійні двері (зовнішні - залізні), й об­лад­нані во­ни чо­тир­ма різни­ми за­по­ра­ми…

Шоколадний бу­ди­но­чок мав дві спальні, один сан­ву­зол і вітальню, яка вод­но­час пра­ви­ла за кух­ню і їдальню. Пет­рик у тем­ряві прой­шов­ся кімна­та­ми, нав­по­мац­ки по­опус­кав усі жа­люзі, тоді зва­жив­ся за­па­ли­ти світло у ко­ри­дор­чи­ку біля две­рей, крізь які ми сю­ди пот­ра­пи­ли.

Оселя ма­ла за­нед­ба­ний виг­ляд, і не тільки то­му, що вже місяць сю­ди не з’являв­ся гос­по­дар і все поп­ри­па­да­ло по­ро­ха­ми. Старі меблі ди­ха­ли на ла­дан, замість книж­ко­вої ша­фи - відкриті по­лиці з нест­ру­га­них до­щок, залізні ліжка пе­ре­жи­ли, ма­буть, не од­не по­коління меш­канців бу­дин­ку, де­рев’яні шаф­ки в кухні ро­дом із п’ятде­ся­тих років, і хіба сан­ву­зол об­лад­на­ний су­час­ною ду­шо­вою кабіною і но­веньким уніта­зом.

Петрик за­зир­нув ув од­ну зі спа­лень, посвітив ліхта­ри­ком. Ця кімна­та, во­че­видь, дав­но не ма­ла по­жильця.

У другій спальні бу­ло ве­селіше - тро­хи на­ки­да­но кни­жок на письмо­во­му столі, у ко­моді - чо­ловіча білиз­на, у вбу­до­ваній шафі на віша­ках че­ка­ють гос­по­да­ря піджа­ки, свет­ри і со­роч­ки. Тільки гос­по­дар уже не прий­де…

Поки мій су­пут­ник пе­ревіряв уміст шух­ля­док письмо­во­го сто­лу, я увімкну­ла настільну лам­пу - й по­ба­чи­ла га­зе­ту, скла­де­ну так, що од­на замітка впа­да­ла в око. Кри­чу­щий за­го­ло­вок че­рез усю сторінку - «СПРА­ВУ ІВА­НА «ГРІЗНО­ГО» ДЕМ’ЯНЮ­КА ПО­НОВ­ЛЕ­НО». Я пробігла очи­ма кілька пер­ших рядків, тоді вчи­та­ла­ся.

«Джон (Іван) Дем’янюк (нар. 3 квітня 1920 р. в Київській обл.) іммігру­вав до США з Євро­пи у 1951 р. і пра­цю­вав ме­ханіком на за­воді «Форд» в Ога­йо. Батько трьох дітей, од­ру­же­ний із жінкою, що з нею поз­на­йо­мив­ся в та­борі для пе­реміще­них осіб. У 1958 р. от­ри­мав гро­ма­дянст­во США. У серпні 1977 р. Міністерст­во юс­тиції США по­да­ло до су­ду за­яву про відмо­ву Дем’яню­ку в аме­ри­кансько­му гро­ма­дянстві, оскільки з’яви­ли­ся свідчен­ня, що він слу­жив кон­вой­ним у кон­цент­раційно­му та­борі в Треблінці і збре­хав, по­да­ючи до­ку­мен­ти на імміграцію. У червні 1981 р. Ізраїль надіслав ви­мо­гу про екст­ра­дицію Дем’яню­ка, і в лю­то­му 1986 р. йо­го де­пор­ту­ва­ли до Ізраїлю, де він пос­тав пе­ред су­дом.

Джону Дем’яню­ку ви­су­ну­ли об­ви­ну­ва­чен­ня, що у 1942 році він, ко­лишній сол­дат чер­во­ної армії, зго­ло­сив­ся співпра­цю­ва­ти з на­цистською Німеч­чи­ною та слу­жив кон­вой­ним у кон­цент­раційно­му та­борі в Треблінці, де обс­лу­го­ву­вав га­зові ка­ме­ри й от­ри­мав прізвисько Іван Грізний. Зви­ну­ва­чен­ня ви­су­ну­ли на підставі посвідчен­ня з йо­го то­го­час­ною світли­ною та справжніми підпи­са­ми ви­щих офіцерських чинів СС. У квітні 1988 р. ізраїльський суд за­су­див Дем’яню­ка до стра­ти че­рез повішен­ня.

Захист по­дав апе­ляцію, і в серпні 1993 р. Вер­хов­ний суд Ізраїлю вип­рав­дав Дем’яню­ка, оскільки вва­жав, що посвідчен­ня мог­ло бу­ти сфальшо­ва­ним ра­дянською вла­дою для диск­ре­ди­тації Дем’яню­ка, тоб­то існує дос­татньо підстав для сумнівів у про­вині підсуд­но­го. Дем’яню­ка ви­пус­ти­ли з-під вар­ти, і він по­вер­нув­ся до США. У лю­то­му 1998 р. Фе­де­ральний ок­руж­ний суд пос­та­но­вив відно­ви­ти йо­го гро­ма­дян­с­т­во.

Однак уже в травні 1999 р. Міністерст­во юс­тиції зно­ву по­да­ло по­зов про­ти Дем’яню­ка. На цей раз йо­го зви­ну­ва­ти­ли в то­му, що він слу­жив у та­бо­рах смерті Собібур і Май­да­нек у Польщі, а та­кож у та­борі Флос­сен­бург у Німеч­чині. Дем’янюк пос­тав пе­ред су­дом у 2001 р., і вже в лю­то­му 2002 р. суд пос­та­но­вив, що Дем’янюк не на­дав дос­татньо до­казів своєї не­ви­ну­ва­тості. Про­вад­жен­ня у справі Дем’яню­ка ве­деться далі».

Що це нам дає? Хтоз­на. Щось ця інфор­мація зовсім не в’яжеться до зник­лої чер­во­ношкірої дівчи­ни… Відклав­ши га­зе­ту, я по­гор­та­ла кілька кни­жок. «Філо­софія ав­тох­тонів. Підруч­ник»,- так на­зи­ва­ла­ся од­на з них. В іншої на ти­тулі зна­чи­ло­ся: «Ле­ген­ди ко­йо­та». Ще од­на книж­ка - «Пле­ме­на або­ри­генів і кор­до­ни їхнього при­род­но­го роз­се­лен­ня».

- Глянь,- я по­тяг­ла Пет­ри­ка за ру­кав,- глянь, які книж­ки! На яко­му фа­культеті вчив­ся Ро­ман Да­ни­лець?

- Спершу вту­пив у магістра­ту­ру на політо­логію, потім пе­ревівся на філо­софію ав­тох­тонів…

Знов ме­не нас­то­ро­жи­ла Пет­ри­ко­ва ней­мовірна обізнаність, але за­раз я не ма­ла ча­су дов­го над цим мірку­ва­ти. По­ряд із книж­кою «Зе­мельні уго­ди. 1808-1867» ле­жав стос чис­то­го па­пе­ру для но­та­ток. Я спря­му­ва­ла на нього світло настільної лам­пи, тоді на­хи­ли­ла­ся ближ­че. Мені при­виділо­ся, що на верхньому ар­куші прос­ту­пи­ли сліди від за­пи­су, що ро­бив­ся на по­пе­редній сторінці.

Покрутивши ар­куш і так і сяк, я на­решті роз­ди­ви­ла­ся нечіткі літе­ри - «Л. Д.»?… На­пи­са­но бу­ло не ла­тин­кою, а ки­ри­ли­цею. Тоб­то пи­сав Ро­ман Да­ни­лець.

- Що там у те­бе? - по­тяг­нув­ся Пет­рик до ар­ку­ша.

- Та… не мо­жу розібра­ти… За­пис якийсь ро­би­ли на верхньому папірці, тут трош­ки прос­ту­пи­ло.

Петрик дов­го розг­ля­дав ар­куш.

- Знаки пи­тан­ня - аж три шту­ки. І якісь літе­ри…

- Давай сю­ди,- я відібра­ла у нього знахідку.- Оця літе­ра - ніби ук­раїнське «Л». Дру­га, ма­буть, «Д»… Удо­ма при нор­мально­му світлі доб­ре роз­див­лю­ся. А ти щось на­ди­бав?

- Нічого ціка­во­го.

- Тоді за­би­рай­мо­ся, до­ки нас не зас­ту­ка­ли.

Я за­га­си­ла світло настільної лам­пи і ру­ши­ла до две­рей. В ос­тан­ню мить мені в око впа­ла книж­ка «Ле­ген­ди ко­йо­та».

- Слухай,- я за­по­пад­ли­во за­зир­ну­ла Пет­ри­кові в очі,- мож­на я цю кни­жеч­ку на па­ру днів по­зи­чу? У нас же є ключ, я потім обов’язко­во по­вер­ну її на місце! Ну будь лас­ка.

Петрик пок­ру­тив пальцем біля скроні, і я сприй­ня­ла це як знак, що він не схва­лює, але й не за­пе­ре­чує. За­хо­вав­ши книж­ку під курт­ку, я ви­повз­ла з бу­дин­ку, і Пет­рик по­за­чи­няв за на­ми усі двері.

Свіжий сніжок уже прит­ру­сив відбит­ки на­ших ніг, і я ма­ла надію, що до ран­ку на­па­дає ще, тож від не­за­кон­но­го про­ник­нен­ня ли­шиться тільки один слід: зла­ма­ний за­мок на са­раї. Але про це гос­по­дарі дізна­ються не раніш вес­ни - ко­ли ще їм зна­до­биться го­родній ре­ма­нент!

Червона Пет­ри­ко­ва ма­ши­на ти­хо че­ка­ла у тем­но­му про­вул­ку. Об­ми­на­ючи підступ­ний ліхтар на фо­то-еле­мен­тах, ми наб­ли­зи­лись - і з-під ма­ши­ни прос­то мені під но­ги чкур­ну­ла мет­ка тінь.

«Ой!» - скрик­ну­ла я і за­ту­ли­ла собі рот обо­ма до­ло­ня­ми.

«Чого ре­пе­туєш? - нев­до­во­ле­но відізва­ла­ся тінь.- Дав­но ко­йо­та не ба­чи­ла?»

Переді мною, підняв­ши пе­ред­ню ла­пу, сто­яв зна­йо­мий ру­дий си­лу­ет і усміхав­ся гост­рим пис­ком. На­шо­ро­шені ву­ха ло­ви­ли зву­ки ночі.

«Що ти тут ро­биш?» - по­шеп­ки спи­та­ла я.

«Що-що! На те­бе че­каю! Маю для те­бе ще од­ну пізна­вальну історію - по­да­ру­нок, так би мо­ви­ти, до дня на­род­жен­ня. Не мог­ла ж ти по­ду­ма­ти, що я те­бе не привітаю? Ди­вись: шес­ти­кут­на вітальня. Портьєри зап­нуті…»

 

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

 

РІК 1942

 

Шестикутна вітальня. На вікнах зап­нуті портьєри.

- Який пас­куд­ний настрій…- Ок­са­на пос­ми­ка­ла се­бе за моч­ку ву­ха. Ця звич­ка з’яви­лась у неї з не­давнього ча­су - щой­но во­на зга­ду­ва­ла про Се­ме­на, від кот­ро­го не бу­ло жод­ної звістки з са­мо­го дня наг­лої мобілізації, то по­чи­на­ла нер­во­во сте­на­ти пле­чи­ма й тер­ти ву­хо.

- А на що ти сподіва­ла­ся? - зло й рішу­че відтя­ла мо­лод­ша сест­ра.- Зга­дай оті до­воєнні па­ра­ди й де­монст­рації, оте фальши­ве єднан­ня й бра­терст­во. Хіба військові френчі не дра­ту­ва­ли те­бе са­мою своєю при­сутністю на ву­ли­цях тво­го міста? Хіба ти не бри­ди­ла­ся що­раз від їхнього панібратст­ва і зверх­ності? - Ори­ся не­са­мо­ви­то жес­ти­ку­лю­ва­ла.- То чо­го ж ти вва­жа­ла, що інші військові… фор­мою хіба відрізня­ються… що інші впи­шуться в інтер’єр?

- Який пас­куд­ний настрій… - за інерцією пов­то­ри­ла Ок­са­на, й Ори­ся, стріпнув­ши віями, спро­бу­ва­ла за­зир­ну­ти їй у вічі, за­цо­котіла:

- Ну-ну, не пе­рей­май­ся… Це ж не кінець… Дасть

Бог, гар­ну но­ви­ну от­ри­маєш…

Облудні сло­ва, кот­рим уже ніхто не вірив. Котрі ви­мов­ля­ли­ся, тільки аби го­во­ри­ти. Котрі нічо­го не ва­жи­ли. Си­па­ли­ся - довгі, ко­роткі, дзвінкі, погідні,- бо та­ка звич­ка людська: у сло­вес­ну фор­му одя­га­ти не за­лежні від волі лю­ди­ни яви­ща, щоб змог­ти їх осяг­ну­ти. Насп­равді ж Орисі хотіло­ся так са­мо опус­ти­ти плечі й, хи­ли­та­ючись із бо­ку в бік, зітха­ти. Кри­ви­ти об­лич­чя, як від бо­лю.

Знадвору по-ха­зяйсько­му пос­ту­ка­ли, за мить двері про­чи­ни­лись, і крізь щіли­ну за­зир­ну­ла ве­се­ла пи­ка Ле­оніда Дуніна. Здмух­нув­ши чор­не пас­мо з чо­ла, він без привітан­ня поціка­вив­ся:

- Гостей не че­ка­ли?

Сміливо відчи­нив двері навстіж, і тоді ви­яви­ло­ся, що за спи­ною в Льончи­ка сто­ять іще двоє: один у чор­но­му еле­гант­но­му кос­тюмі, з де­що збен­те­же­ним ви­ра­зом пта­ши­но­го об­лич­чя - Ори­ся впізна­ла в ньому Льончи­ко­во­го ко­лишнього од­но­курс­ни­ка Лев­ка Да­нильця.

Другий же був нез­на­йо­мий. Ви­со­кий, струн­кий, ли­це три­кут­не, відкри­те, а пог­ляд блу­кає, і ніяк не вдається спійма­ти ви­раз йо­го ка­рих очей під за­па­ле­ни­ми, хво­ри­ми повіка­ми.

Поманивши за со­бою то­ва­ришів, Дунін пер­шим сту­пив у сіни, ски­нув че­ре­ви­ки, при­лаш­ту­вав їх під схо­да­ми, що ве­ли на го­ри­ще, та сміли­во по­вер­нув пра­во­руч, до кухні. Там він, нас­вис­ту­ючи уро­чис­тий марш, за­па­лив во­гонь і на­лив пов­ний чай­ник во­ди.

А гості так і туп­ця­ли в сінях, незг­раб­но роз­зу­ва­ючись.

Орися зас­тиг­ла в две­рях, не пев­на, чи до вітальні їх зап­ро­шу­ва­ти, чи кра­ще відпро­ва­ди­ти на кух­ню до Льончи­ка, за­ки стар­ша сест­ра не огов­тається.

Тим ча­сом Ле­онід випірнув із кухні; лег­ко взяв круг­леньку Ори­сю за талію й відсто­ро­нив із про­хо­ду, а тоді підштовх­нув своїх то­ва­ришів до вітальні. Слідком за при­яте­ля­ми Льончик прос­лиз­нув у кімна­ту, за­ува­жив пос­му­че­ну Ок­са­ну. На­хи­лив­шись над нею, шеп­нув щось на ву­хо, від чо­го та стис­ну­ла гу­би, але невільно по­чер­воніла й за­хо­ва­ла усмішку, а потім підне­се­но про­мо­вив:

- Пані та па­но­ве, доз­вольте відре­ко­мен­ду­ва­ти­ся: Пе­ре­лес­ник,- він по-військо­во­му хит­нув підборіддям і клац­нув за­каб­лу­ка­ми.- А ще маю поз­на­йо­ми­ти вас. Сокіл,- він ука­зав на Лев­ка Да­нильця.

Левко прос­тяг­нув Орисі ру­ку, ско­ро­мов­кою бурк­нув:

- Сокіл… е-е-е… то… то…

Орися по­дум­ки про­дов­жи­ла: «…псев­до»,- але вго­лос нічо­го не ска­за­ла, тільки кив­ну­ла при­яз­но, з ро­зумінням. Вда­ла, що впер­ше па­руб­ка ба­чить. Ок­са­на теж кив­ну­ла, та ру­ки не да­ла: ду­шею бу­ла ще да­ле­ко. Лев­ко-Сокіл зніяковів.

Льончик Дунін вка­зав на ви­со­ко­го чор­ня­во­го й мо­вив:

- А це Бу­ревісник.

Чорнявий за­побігли­во усміхав­ся, цілу­вав жінкам ру­ки.

- Роман Шо­лу­ден­ко,- предс­та­вив­ся сміли­во. За­чув, що на кухні за­ки­пає чай­ник, і дістав з ки­шені пляш­ку: - За зна­йомст­во, еге ж?

- Хлопці,- за­ме­ту­ши­ла­ся Ори­ся, пе­ре­нес­ла з круг­ло­го сто­лу ва­зу на ета­жер­ку і відста­ви­ла до стіни два крайні стільці,- до­по­можіть мені стіл по­су­ну­ти на се­ре­ди­ну.

Сокіл-Данилець за­ню­хав борщ і прос­то­душ­но спи­тав:

- А що це у вас так смач­но пах­не? Борщ? Справжній борщ? Не мо­же бу­ти!…

Льончик ущип­ли­во про­дек­ла­му­вав:

 

Сокіл літа ви­со­ко.

Шпундри, млинці, ку­ле­шу

Остре со­ко­ле око

Завше уздріє пер­шим.

 

Сокіл приг­ро­зив йо­му ку­ла­ком.

…Відпарувала на столі каст­ру­ля з бор­щем, відбряз­ка­ли лож­ки, віддзвеніли ке­лиш­ки з око­ви­тою. Нап­ру­жен­ня, яке ледь помітною тінню ков­за­ло по об­лич­чях при­сутніх пе­ред обідом, те­пер за­ляг­ло не­терп­ля­чи­ми зморш­ка­ми на чо­лах. Ори­ся пог­ля­да­ла на Дуніна спідло­ба, хотіла пок­ва­пи­ти: «Льончи­ку, го­во­ри вже! Не зволікай!…» - але на­томість мов­ча­ла, бо не виріши­ла для се­бе, чи хо­че во­на по­чу­ти те, що той має ска­за­ти. О, відчу­ва­ла всією шкірою, що са­ме хо­че ска­за­ти не­вип­рав­ний бабій-пе­ре­лес­ник, пус­тун і відчай­дух. І бу­ла пев­на: стар­ша сест­ра притьмом на все по­го­диться. А от чи го­то­ва по­го­ди­ти­ся во­на?…