Буремна затока виправдовує свою назву 9 страница

Я по­шу­ка­ла очи­ма свічки - од­на горіла по­се­ред обіднього сто­лу, реш­та ж при­мос­ти­ли­ся на ма­ленько­му сто­ли­ку по­руч. Яких тільки свічок тут не бу­ло! Там і сям сто­яли пря­ничні хат­ки під чер­во­ни­ми че­реп’яни­ми да­ха­ми, ста­ро­винні го­дин­ни­ки з зо­зулькою, свічки-ляльки і свічки-книж­ки, бу­ла навіть свічка - точ­на копія па­ризько­го Нотр-Да­му. По­ки я роз­див­ля­ла­ся нез­ви­чай­ну ко­лекцію, Софія Торні-Дідько при­нес­ла ми­соч­ку кар­топ­ля­них чіпсів, які теж тре­ба бу­ло вмо­ча­ти в білий со­ус. Я приєдна­ла­ся до тра­пе­зи - че­ка­ти справжньої ве­чері вже не бу­ло жод­них сил.

Тут-таки док­тор Торні дістав фо­то­апа­рат і націлив­ся на наші працьовиті ще­ле­пи.

- Нарешті нашій ка­федрі,- мо­вив він,- вділи­ли кош­ти на про­моцію, тож ми цього ро­ку виріши­ли над­ру­ку­ва­ти рек­лам­ний пос­тер. Про­шу всіх усміхну­ти­ся в об’єктив - ось вам і світли­на з ве­се­ло­го сту­дентсько­го жит­тя!

- Хіба на­шу ка­фед­ру тре­ба по­пу­ля­ри­зу­ва­ти? - зди­ву­вав­ся Майкл.- По-моєму, тут іще від сту­дентів відби­ва­ти­ся тре­ба…

- Ти не ро­зумієш,- відмах­нув­ся Боб Торні,- рек­ла­ма - це ви­мо­га ча­су…

- А рек­лам­ний пос­тер,- закінчи­ла за нього Джеклін,- це найк­ра­щий спосіб відзвіту­ва­ти рек­то­ру, що ка­фед­ра про­ве­ла ро­бо­ту зі всебічно­го інфор­му­ван­ня абітурієнтів про всі пе­ре­ва­ги, які на­дає Універ­си­тет своїм сту­ден­там.

А мені, щи­ро ка­жу­чи, бу­ло надз­ви­чай­но приємно, що моя ук­раїнська пи­ка цілий рік кра­су­ва­ти­меться на рек­лам­но­му пос­тері Універ­си­те­ту да­ле­кої Бу­рем­ної За­то­ки.

Я по­ма­ца­ла ру­кою у та­релі з цвітною ка­пус­тою - і не знайш­ла нічо­го. В дру­го­му та­релі си­ро­тою ле­жа­ла ос­тан­ня морк­ви­на. Чіпси щез­ли - і крихт не зос­та­ло­ся. Софія Торні-Дідько за­ува­жи­ла, що гості вже все поїли, й радісно ви­гук­ну­ла:

- А те­пер прий­шов час свічок!

Гості вер­веч­кою підтяг­ли­ся до ма­ленько­го сто­ли­ка. Я роз­губ­ле­но ли­ши­ла­ся сидіти.

- Оця чарівна свічка,- за­го­во­ри­ла Софія, вка­зу­ючи на чер­во­ний ґотич­ний за­мок, який на­га­дав мені щось надз­ви­чай­но зна­йо­ме,- відтво­рює в мініатюрі те­атр Бу­рем­ної За­то­ки. Пог­ляньте, тут мож­на по­ра­ху­ва­ти всі вікон­ця й упев­ни­ти­ся, що ав­тор свічки не за­був про жод­ну де­таль.

- І скільки ж кош­тує та­ке ди­во? - спи­та­ла

Джеклін.

Софія ра­до наз­ва­ла ціну. Джеклін полізла по га­ма­нець. Після вда­ло за­ла­год­же­ної обо­руд­ки Софія Торні- Дідько по­вер­ну­ла­ся до нас­туп­ної свічки.

- Оце ди­зай­нерське ди­во - ма­ленька копія Тріумфальної ар­ки. Ко­ли во­на го­рить, то зго­ряє тільки се­ре­дин­ка, але фор­ма свічки зберігається до са­мо­го кінця. Ця свічка без­сумнівно пос­лу­жить найліпшою ок­ра­сою сто­лу!

Своїм крас­но­мовст­вом Софія зва­би­ла Сул­та­ну й підби­ла її прид­ба­ти крихітну Тріумфальну ар­ку. Я ж сиділа ні в сих ні в тих. Моя ук­раїнська мен­тальність не бу­ла го­то­ва до та­ко­го варіанту «ве­чері при свічках», і в го­лові чо­мусь весь час кру­ти­ло­ся, чи не зби­ра­ються сьогодні до сто­лу по­да­ва­ти га­ря­че.

Майкл ку­пив собі го­дин­ник із зо­зулькою, Пет­рик (нап­ро­чуд мов­чаз­ний сьогодні) зго­ло­сив­ся на Свя­то­го Ми­ко­лая, й на­решті дійшла чер­га до ме­не. Софія Торні-Дідько вже ні на ко­го не ди­ви­ла­ся - все її со­лод­ко­мовст­во бу­ло спря­мо­ва­не тільки на ме­не. Я зми­ри­лась і діста­ла га­ма­нець.

- Яку тобі? - улес­ли­во за­пи­та­ла Софія.

Я тицьну­ла пальцем у пер­шу-ліпшу свічку.

- Чудовий вибір! - пох­ва­ли­ла ме­не Софія.- По­дивіться - це справжнє індіанське ка­ное. Цю свічку найк­ра­ще пус­ти­ти на во­ду - і тоді ве­че­ря при свічках при­не­се вам ба­га­то не­за­бутніх хви­лин!

О, мені не потрібен цей со­лод­кий ро­ман­тич­ний ан­ту­раж - сьогоднішня ве­че­ря при свічках і так при­нес­ла мені чи­ма­ло віко­пом­них хви­лин.

- Я зва­рю ка­ви,- про­мо­ви­ла дру­жи­на док­то­ра Торні, зітха­ючи. Во­на об­ве­ла пог­ля­дом сто­лик, на яко­му за­ли­ша­ло­ся ніяк не мен­ше дю­жи­ни не­розп­ро­да­них свічок. Гості друж­но по­ча­ли зак­ло­по­та­но об­див­ля­ти­ся но­воп­рид­бані су­веніри.

- Як про­су­вається розсліду­ван­ня? - за­пи­тав ме­не Майкл, по­ки Софія та Джеклін нак­ри­ва­ли стіл до ка­ви.- Роз­шу­ка­ла вже невідо­му по­ет­ку О. Бай­ду?

- Ще ні,- відповіла я,- але знаю, що бу­ло їх дві сест­ри - Ок­са­на й Ори­ся. І мо­же та­ке ста­ти­ся, що од­на з них - десь тут, у Бу­ремній За­тоці!

- А Ро­ман Да…

- Данилець.

- …знайшов-таки її?

Я зни­за­ла пле­чи­ма. Яка та­ка таємни­ця мог­ла бу­ти пов’яза­на з невідо­мою ук­раїнською по­ет­кою, що во­на кош­ту­ва­ла жит­тя Ро­ма­ну Да­нильцю? Ми­ну­ло стільки років, збігло стільки во­ди, а дав­ня війна і те­пер раз у раз на­га­дує про се­бе.

- Не збаг­ну,- ска­зав Майкл,- чо­му ти й досі не по­го­во­ри­ла зі своїми гос­по­да­ря­ми. Хто-хто, а во­ни вже точ­но зна­ють кож­но­го ук­раїнсько­го со­ба­ку в Бу­ремній За­тоці!

- Безперечно,- кив­ну­ла я,- але ж навіть як­що кот­рась із сес­тер Байд і пе­реїха­ла сю­ди по війні, нав­ряд чи во­на досі жи­ве під діво­чим прізви­щем. А як ти її шу­ка­ти­меш, не віда­ючи її но­во­го прізви­ща? Ви уяв­ляєте, скільки Орись і Ок­сан сво­го ча­су виїха­ло з Ук­раїни?

Софія Торні-Дідько за­па­ри­ла ка­ву у ви­со­ко­му кав­ни­ку, схо­жо­му на тер­мос, і прип­ро­си­ла гос­тей при­го­ща­ти­ся. Я скром­но сиділа в ку­точ­ку, че­ка­ючи, ко­ли во­на здо­га­дається зап­ро­по­ну­ва­ти ще й чаю. Та, вид­ко, ця чу­до­ва дум­ка так її і не навіда­ла.

- Стривай,- мо­ви­ла Сул­та­на, туж­ли­во по­зи­ра­ючи на гос­по­ди­ню - мріяла про міцний чор­ний чай, як і я,- при­пустімо, що Ро­ман Да…

- Данилець,- укот­ре до­по­мог­ла я. Нев­же ук­раїнські іме­на аж такі складні? Я ж за­пам’ята­ла, як ви­мов­ляється ім’я Сул­та­на!

- …що він роз­шу­кав-та­ки кот­русь із сес­тер. От­же, ти теж змо­жеш її знай­ти!

- І теж нак­ла­де го­ло­вою?! - втру­ти­ла­ся Джеклін. Усі пог­ля­ди синх­рон­но звер­ну­ли­ся до ме­не.

Я відмах­ну­ла­ся: не меліть дур­ниць! Хто вза­галі знає про те, що я цікав­лю­ся сест­ра­ми Бай­да­ми? (Особ­ли­во як­що зга­да­ти, що в ме­не во­да за зу­ба­ми не три­мається…)

Час бу­ло зби­ра­ти­ся до­до­му. Ґреч­но по­дя­ку­вав­ши гос­по­да­рям за чу­до­ву ве­че­рю при свічках і при­тис­ка­ючи до гру­дей до­ро­гоцінні над­бан­ня, ми вдяг­лись і ви­си­па­ли надвір. Бу­ло близько восьмої ве­чо­ра, на Бу­рем­ну За­то­ку са­ме спус­ка­ли­ся сутінки. Пет­рик зго­ло­сив­ся за­вез­ти ме­не до­до­му, й ми поп­ро­ща­ли­ся з дру­зя­ми. Те­пер уже про­фе­со­ру Аніту не відкру­ти­ти­ся від роз­мо­ви зі мною.

Червона ма­ши­на кілька разів зас­туд­же­но чмих­ну­ла, та зреш­тою за­ве­лась і ви­ру­ли­ла на засніже­ну до­ро­гу. Щільні ря­ди со­сон уз­довж тра­си чорніли нескінчен­ним ко­ри­до­ром. Кілька кіло­метрів ми проїха­ли у цілко­витій тиші, тільки пічка гуділа в ма­шині та дму­ха­ла в об­лич­чя га­ря­чим повітрям, що ледь відчут­но відда­ва­ло бен­зи­ном. Я не на­ва­жу­ва­ла­ся по­ча­ти.

До ха­ти ми під’їха­ли у цілко­витій тем­ряві, але щой­но ма­ши­на за­вер­ну­ла у двір, як над па­рад­ним вхо­дом спа­лах­нув ліхтар. На по­розі ме­не зустрічав бла­кит­ний Яро - світив круг­ли­ми зе­ле­ни­ми очи­ма, зво­див у нит­ку білі ву­са й раз по раз стріпу­вав ки­тич­кою пра­во­го ву­ха, ко­ли хо­лод­на сніжин­ка при­зем­ля­ла­ся на нього.

Я зди­ву­ва­ла­ся, що Яро гу­ляє,- заз­ви­чай по восьмій гос­по­дарі не ви­пус­ка­ли ко­та надвір, бо тем­ної нічки чи­га­ють зусібіч страшні не­без­пе­ки: скун­си, ли­сиці, вед­меді… Я влас­ним клю­чем відімкну­ла двері.

- Ярчику, за­ходь. Да­вай, да­вай, годі ко­ми­зи­ти­ся! Завт­ра бу­де но­вий день…

І вкляк­ла на по­розі. У хаті ме­не зустрів пов­ний роз­гардіяш, і по­се­ред цього жах­ли­во­го без­ла­ду сиділа пані Іри­на, при­тис­ка­ючи до гру­дей ве­ли­кий альбом - ма­буть, зі ста­ри­ми світли­на­ми.

- Що тут коїться? - скрик­ну­ла я. Пані Іри­на на­си­лу здо­бу­ла­ся на сло­во.

- Здається, нас пог­ра­бу­ва­ли. Йо­сип поїхав у поліцію…

- А що зник­ло?

Пані Іри­на без­помічно роз­зир­ну­ла­ся по хаті.

Не роз­зу­ва­ючись, я злетіла схо­да­ми до­ни­зу - у свій за­тиш­ний підвал. Ні, сту­ка­ло у скро­нях, тільки не мій до­ро­гоцінний комп’ютер! У ме­не там не­до­чи­та­на книж­ка Ма­ри­ни Гри­мич, кур­со­ва ро­бо­та про мо­ву й німо­ту для док­то­ра Торні, дві тре­ти­ни магістерської ди­сер­тації, лис­ти з Ук­раїни… не­до­пи­са­ний ро­ман!!!

Яро біг нав­ви­пе­ред­ки зі мною. У кімнаті він мит­тю зас­ко­чив на ліжко й пе­ре­вер­нув­ся до­го­ри че­ре­вом - че­кав, ко­ли я спов­ню незмінний ри­ту­ал чу­хан­ня жи­во­ти­ка. Та за­ки я спус­ти­лась у підвал, но­ги вже лед­ве три­ма­ли ме­не, я не мог­ла ду­ма­ти ні про що, тільки про…

Комп’ютер! Мій рідний ма­ленький сіренький но­ут­бук спокійно сто­яв собі на столі й тільки упівго­ло­са щось дзиж­чав собі уві сні. Книж­ки на по­ли­цях обабіч ліжка радісно зустріли ме­не. Навіть сум­ка моя у ве­ликій вбу­до­ваній шафі ли­ши­ла­ся не­зай­ма­ною - грабіжник не опус­тив­ся до підва­лу.

Пошкрябавши на­решті Яр­чиків пух­нас­тий живіт, я зно­ву ви­дер­ла­ся на­го­ру. Пані Іри­на сиділа в тій самій позі.

- Що зник­ло? - пов­то­ри­ла я діло­ви­то. Пані Іри­на роз­губ­ле­но вту­пи­лась у ме­не.

- Не збаг­ну,- по­хи­та­ла во­на го­ло­вою.- Не збаг­ну. На те­левізорі ле­жа­ли гроші, які ти відда­ла мені за кімна­ту, а їх не взя­ли! На­томість пе­ре­ри­ли мою ко­роб­ку з лис­та­ми!

- Щось заб­ра­ли?

- Навіть не пев­на. Мені здається, ніби щез­ли два лис­ти з Ук­раїни, але, мо­же, я їх са­ма десь посіяла? То не від ро­дичів лис­ти бу­ти, я мог­ла їх у свою ко­роб­ку і не скла­да­ти… А ще… ще кілька фо­тог­рафій - ста­рих, до­воєнних…

У двері хтось рішу­че зас­ту­кав, і за­раз-та­ки в ха­ту вва­ли­ли­ся двійко поліціянтів у ве­ли­ких шес­тиг­ран­них каш­ке­тах. По­за­ду них ди­бав при­по­ро­ше­ний снігом пан Йо­сип.

- Попрошу всіх підійти до две­рей,- ско­ман­ду­ва­ла вже зна­йо­ма мені де­тек­тив Ко­ен. Пані Іри­на, при­тис­ка­ючи безцінну ко­роб­ку до жи­во­та, вста­ла з крісла. Гус­то на­фар­бо­ва­на біляв­ка зре­агу­ва­ла мит­тю: - Поп­ро­шу всі речі за­ли­ши­ти на місцях!

Інший поліціянт дістав ве­ли­кий но­тат­ник і націлив у ме­не руч­ку:

- Ви хто?

- Квартирантка. Сту­дент­ка Універ­си­те­ту.

Я по­ри­лась у ки­шені сум­ки й по­ка­за­ла сту­дентський кви­ток - плас­ти­ко­ву карт­ку, на якій, крім імені та прізви­ща, ще й кра­су­ва­ла­ся моя усміхне­на фізіономія.

Поліціянт од­ра­зу ж ут­ра­тив до ме­не будь-який інте­рес і по­вер­нув­ся до пані Іри­ни.

- Прошу поінфор­му­ва­ти про все, що вам відо­мо. Ко­ли ви за­ува­жи­ли, що в хаті по­бу­вав грабіжник? На якій підставі ви зро­би­ли та­кий вис­но­вок?…

Скориставшись на­го­дою, я вис­лиз­ну­ла надвір. Кон­че тре­ба по­ба­ла­ка­ти з Пет­ри­ком! Але де ж він? Чер­во­на ма­ши­на зник­ла…

Тільки-но я про­чи­ни­ла двері, як мені поміж ніг май­ну­ла сіра тінь - Яр­чик теж не дрімав і свій шанс ще тро­хи по­гу­ля­ти не проґавив.

- Яро, Яр­чи­ку! - пок­ли­ка­ла я.- Ти де це зібрав­ся по­ночі? Ой як вий­де хи­жий звір із лісу, як цап­не прик­ро­го Яр­чи­ка за пух­нас­тий хвос­тик!

У відповідь на мої сло­ва з тем­ря­ви випірну­ли руді ву­ха та блис­ку­чий чор­ний ніс ви­чак­лу­ва­но­го хи­жо­го звіра. Я прос­тяг­ну­ла ру­ку, мов­би хотіла по­чу­ха­ти поміж ву­ха­ми ве­ли­ку ло­ба­ту го­ло­ву, але до­ло­ня моя про­ва­ли­лась у по­рож­не­чу.

«Скучила за мною? - спи­тав мій зна­йо­мець ко­йот.- Ви­ба­чай - був я тро­хи зак­ло­по­та­ний ос­таннім ча­сом».

«А мені твоя по­ра­да ой як зна­до­би­ла­ся б! - відповіла я.- Стільки всього тра­пи­лось! Он гля­ди - і сьогодні неп­риємна прик­люч­ка…»

«А що та­ке?»

«Господарів моїх пог­ра­бу­ва­ли - і нічо­го влас­не ма­теріально­го не взя­ли».

«Чому ж ти ди­вуєшся? - не­терп­ля­че крут­нув но­сом ко­йот.- Хіба Майкл не по­пе­ред­жав те­бе, що вся­ко­му, хто поч­не во­ру­ши­ти дав­но ми­нулі спра­ви, заг­ро­жує не­без­пе­ка?»

«І нев­же ти хо­чеш, щоб я все ки­ну­ла на півдо­розі?» Ко­йот хит­ро прим­ру­жив очі. Ку­ти­ки йо­го чор­ненько­го ро­та бу­ли зак­ру­чені до­го­ри, на­че він собі посміхав­ся. Перш ніж за­го­во­ри­ти, ко­йот клац­нув зу­ба­ми се­бе за но­гу - ло­вив зна­хабнілу бло­ху.

«Я не рад­жу тобі ки­да­ти спра­ву на півдо­розі - я прос­то зас­терігаю. Твоє рішен­ня, як учи­ни­ти».

«А раніше ти мені до­по­ма­гав!» - ви­гук­ну­ла я.

«О, то ти хо­чеш пос­лу­ха­ти ще од­ну історію? Ба­чу, тобі при­па­ли мої оповідки до впо­до­би…»

«Усна на­род­на творчість північно­аме­ри­канських або­ри­генів не має собі рівних у світі».

Койот пирх­нув. Озир­нув­ся до Яр­чи­ка й пе­ре­морг­нув­ся з ко­том. І за­ше­потів таємни­чо:

«Слухай. Зран­ку над фаб­ри­кою лу­нав дзво­ник. Дівча­та, які меш­ка­ли у ве­ликій хо­лодній кімнаті в од­но­по­вер­хо­во­му ба­раці, зіска­ку­ва­ли з ліжок, щоб не запізни­ти­ся на ро­бо­ту…»

 

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

 

РІК 1944

 

Сонячний промінь сковз­нув по­темнілою лут­кою і прос­лиз­нув крізь доб­ре на­ми­ту шиб­ку в сон­ний ба­рак. Все­ре­дині він уздрів кілька рядів дво­ярус­них ліжок, на яких до­див­ля­лись ос­танній пе­ред­ран­ко­вий най­со­лод­ший сон мо­ло­денькі дівча­та.

Промінь націлив­ся на верхнє ліжко - там ле­генько зітха­ла уві сні не­ве­лич­ка круг­ло­ви­да дівчи­на років двад­цятьох із хвос­ти­ком; відрос­ле во­лос­ся ку­че­ря­ви­ло­ся на по­душці, а тон­ка ру­ка з бе­руч­ки­ми пальця­ми ле­жа­ла повйрх по­би­тої ча­сом і міллю ковд­ри. Та кво­ло­му вес­ня­но­му про­ме­неві не ста­ло сна­ги дісти­ся сплю­хи на верхньому ліжку, і він по­повз на нижній ярус.

Тут спа­ла ху­денька дівчи­на, з об­лич­чя нев­ло­ви­мо схо­жа на свою сусідку з горішнього по­вер­ху, але тро­хи стар­ша. Во­лос­ся, рівно об­тя­те попід ву­ха­ми, па­да­ло їй на чо­ло, лос­ко­та­ло, і від цього дівчи­на мор­щи­ла­ся. Промінь зрадів, що міцний сон уже по­чав утіка­ти від кра­суні й мож­на по­ба­ви­ти­ся. Він підповз до об­лич­чя дівчи­ни й торк­нув­ся но­са, а тоді впер­ся гост­рим кінчи­ком у зап­лю­ще­ну повіку.

Дівчина несвідо­мо пе­ре­вер­ну­лась на дру­гий бік, але хит­рий промінь по­лос­ко­тав її за ву­хом. Во­на розп­лю­щи­ла очі, ляг­ла на спи­ну й підста­ви­ла про­ме­неві ли­це. Він за­тан­цю­вав на носі, роз­цяцько­ву­ючи йо­го пер­ши­ми вес­ня­ни­ми кра­поч­ка­ми лас­то­вин­ня…

Оксана вип­рос­та­ла ру­ки з-під ковд­ри й по­тяг­ла­ся. Ліжко за­рипіло під нею, і во­на при­нишк­ла, щоб не збу­ди­ти реш­ту дівчат у ба­раці. Але су­дя­чи з то­го, що сон­це вже випірну­ло на не­бо, до дзво­ни­ка за­ли­ши­ло­ся яки­хось п’ять хви­лин. Дівча­та, звиклі про­буд­жу­ва­ти­ся щод­ня в той са­мий час, ще пе­ред дзвінком по­чи­на­ли вов­ту­зи­тись у ліжках.

І хоч усі зна­ли, що дзво­ник от-от за­те­ленькає, він про­лу­нав, як завж­ди, нес­подіва­но. Тре­ба бу­ло хут­ко зістри­бу­ва­ти з ліжок, зас­те­ля­ти ковд­ри, вми­ва­ти­ся хо­лод­ною во­дою біля кра­на. Майст­ри­ня, ог­ряд­на зак­ло­по­та­на німке­ня, вже не­терп­ля­че відчи­ни­ла двері ба­ра­ка. На хо­ду застібу­ючи одяг, зас­пані дівча­та вис­ка­ку­ва­ли з ве­ли­чез­ної спальні та пря­му­ва­ли на фаб­ри­ку.

Фабрика в’яза­ла шкар­пет­ки для сол­датів Рай­ху. Щод­ня - ти­сячі, де­сят­ки ти­сяч зруч­них вов­ня­них і ба­вов­ня­них шкар­пе­ток, щоб сол­датські но­ги упев­не­но по­чу­ва­ли­ся на будь-якій землі, ку­ди за­ки­не їх до­ля. Шкар­пет­ки в’яза­ли­ся здебільшо­го ру­ка­ми ос­тар­бай­терів.

До снідан­ку за­ли­ша­ло­ся дві го­ди­ни. Ок­са­на та її мо­лод­ша сест­ра Ори­ся пок­ва­пи­ли­ся до в’язальної ма­ши­ни і звич­но зай­ня­ли місця по обид­ва бо­ки. Со­та­ла­ся вов­ня­на нит­ка, розміре­но кла­цав склад­ний ме­ханізм…

Застережливий звук про­ник у прос­то­ре приміщен­ня не­помітно; гудіння швид­ко на­рос­та­ло, заг­лу­шу­ючи сту­ко­ти в’язальних верс­татів. Ви­бух­ну­ла си­ре­на повітря­ної три­во­ги.

- Зупинити ма­ши­ни! - крик­ну­ла майст­ри­ня.- Всім ви­ши­ку­ва­тись і спус­ти­тись у підвал!

Дівчата зав­че­ни­ми ру­ха­ми ви­ми­ка­ли верс­та­ти й ши­ку­ва­ли­ся біля две­рей. Ко­ли на фаб­риці стих­ло все, крім про­низ­ли­во­го гудіння за вікном, во­ни вер­веч­кою вийш­ли надвір, обігну­ли будівлю фаб­ри­ки і по­ча­ли спус­ка­тись у тем­ний му­ро­ва­ний отвір.

Перші бом­би глу­хо гуп­ну­ли десь по­ряд, зем­ля здриг­ну­ла­ся. З нес­подіван­ки на Ок­са­ну на­па­ла ги­кав­ка. Хай як во­на за­та­мо­ву­ва­ла по­дих, хай як стри­му­ва­ла­ся, нічо­го не до­по­ма­га­ло. Ори­ся нер­во­во хи­хик­ну­ла по­руч. Півтем­ним підва­лом - у стелі тьмяніла єди­на аварійна лам­поч­ка - про­ко­тив­ся нап­ру­же­ний смішок. Дівча­та прис­лу­ха­ли­ся до роз­ривів сна­рядів, ти­хо пе­ре­мов­ля­ли­ся, за­га­ду­ючи, чи не впа­де бу­ва бом­ба на біленький охай­ний бу­ди­но­чок ди­рекції фаб­ри­ки, хи­хотіли й штов­ха­ли­ся. Де­бе­ла німке­ня-майст­ри­ня, цілком бліда, сиділа на ослінчи­ку біля ви­хо­ду, тяж­ко вди­ха­ла повітря крізь щіли­ну в две­рях і раз у раз сти­ра­ла піт із чо­ла.

Близький ви­бух лус­нув, зда­ло­ся, прос­то у ву­хах. Ок­са­на на мить ог­лух­ла, тільки ба­чи­ла, як без­звуч­но роз­ту­ляє рот Ори­ся, як роз­губ­ле­но пе­ре­зи­ра­ються інші працівниці фаб­ри­ки, а німке­ня ухо­пи­ла­ся за сер­це й важ­ко на­ва­ли­лась на стіну.

І зра­зу по­то­му авіаналіт ущух. Німке­ня по­ма­лу зве­ла­ся на рівні но­ги й відчи­ни­ла двері. Про­низ­ли­во-яскра­вий ра­нок со­няч­но бу­яв за по­ро­гом. Пог­лухлі ос­тар­бай­те­ри вир­ва­ли­ся з підва­лу, роз­зир­ну­лись - і ста­ли як вриті.

Замість подвір’я фаб­ри­ки зя­яла ве­ли­ка вир­ва. Рвані краї нас­тов­бур­чи­ли­ся, мов відкри­та ра­на. У гурті ціка­вих то­ва­ри­шок Ок­са­на на нет­вер­дих но­гах наб­ли­зи­лась і за­зир­ну­ла все­ре­ди­ну. Очі зас­те­ли­ла чер­во­на за­по­на; Ок­са­на ба­чи­ла пе­ред со­бою ку­ций фраг­мент людської плоті, який чо­мусь зви­сав із краю вир­ви ок­ре­мо від реш­ти тіла. В го­лові зміша­ли­ся дум­ки, сплу­та­лись у щільний клу­бок. Ок­са­на гна­ла нав’язли­ве видіння, а їй ма­ри­ло­ся, що у відірва­но­му шмат­ку м’яса прос­ту­па­ють зна­йомі ри­си. І ще ру­кав - ру­кав од тої са­мої гімнас­тер­ки, що її во­на влас­но­руч спа­ку­ва­ла у жов­ту валізку на­пе­ре­додні то­го, як Се­ме­на мобілізу­ва­ли… Ок­са­на тяг­ну­ла­ся до Се­ме­но­вої ру­ки - і ніяк не мог­ла до­тяг­ну­ти­ся…

Опритомніла во­на вже в ба­раці. Ле­жа­ла на ліжку, навк­ру­ги ніко­го не бу­ло. Во­на по­вер­ну­ла го­ло­ву до вікна. Ціка­вий ранішній промінь дав­но за­гу­бив­ся в по­тоці теп­ло­го світла, що вли­ва­ло­ся крізь шиб­ку. Ок­са­на по­во­рух­ну­лась і відчу­ла, як зве­ло шлу­нок від го­ло­ду. Ну звісна річ, во­на при­муд­ри­ла­ся зімліти ще пе­ред снідан­ком, тур­бот­ливі то­ва­риш­ки з доз­во­лу майст­рині відпра­ви­ли її на­зад у ба­рак, а тут - і крих­ти їстівної кат­ма!

Треба зас­ну­ти, на­ка­за­ла собі Ок­са­на. Для то­го, щоб нічо­го не відчу­ва­ти, тре­ба пе­ре­вер­ну­ти­ся на лівий бік і зас­ну­ти. Во­на так і вчи­ни­ла. Але в го­ло­ву лізли неп­риємні дум­ки, зак­ри­вав­ле­на вир­ва раз у раз зри­на­ла пе­ред очи­ма, потім уява ма­лю­ва­ла ми­соч­ку га­ря­чої брук­вя­ної юш­ки - ріденької, нес­мач­ної, вічно пе­ре­со­ле­ної, але ж здат­ної за­пов­ни­ти по­рож­не­чу в шлун­ку і вта­му­ва­ти го­лод бо­дай на де­який час.

Оксані па­мо­ро­чи­лось у го­лові. Дум­ка пе­рес­ко­чи­ла на мо­лод­шу сест­ру - ко­лись круг­ленька як пам­пу­шок, Ори­ся за ос­танні кілька місяців вічно­го безхліб’я ви­ху­да­ла на скіпку. Зав­ше пов­ненькі ру­ки її зро­би­ли­ся тон­ки­ми й про­зо­ри­ми, а на­по­ло­хані очі по­су­воріша­ли. Як там Ори­ся на фаб­риці? Навіщо во­на відпра­ви­ла ме­не в ба­рак - нам за­раз не мож­на, ні на хви­лю не мож­на роз­лу­ча­ти­ся! Ви­жи­ва­ти - ра­зом, і ги­ну­ти - теж ра­зом!…

Оксана нез­чу­ла­ся, як на­решті задріма­ла ко­рот­ким нес­покійним сном.

Дівчата по­вер­ну­ли­ся в обідню пе­рер­ву на не­дов­гий пе­ре­по­чи­нок.

- Сплюхо, вста­вай! - по­тор­са­ла Ок­са­ну за пле­че Ори­ся.- Ми тут тобі та­ки-и-ий гос­ти­нець при­нес­ли! Ба­чиш, Ганьці ма­ма з до­му прис­ла­ла!

Орися по­су­ну­лась, і до ліжка підійшла синьоока Ганька з дов­гою се­лянською ко­сою - в місті вже й за­бу­ли, що бу­ва­ють такі дов­жезні ко­си. Ганька роз­повіда­ла, що пе­ред фаб­ри­кою пра­цю­ва­ла у ро­дині німецько­го бюр­ге­ра, і гос­по­ди­ня завж­ди до­по­ма­га­ла Ганьці ми­ти го­ло­ву й потім обе­реж­но та за­хоп­ле­но че­са­ла її дов­гу ко­су.

Ганька пос­та­ви­ла на край ліжка ко­шик і відгор­ну­ла край га­зе­ти. З ко­ши­ка пах­нэ­ло до­машнім хлібом. Ок­са­на роз­ши­ри­ла ніздрі й ми­мо­волі зап­лю­щи­ла очі, вди­ха­ючи.

- Мама ще й яй­ця ва­рені прис­ла­ла,- за­ги­готіла Ганька,- чис­то по­тов­чені!

Вона відщип­ну­ла сіру­ва­то­го хліба та прос­тяг­ну­ла Ок­сані. Ах, який то був хліб, який то був хліб!

- Що там на фаб­риці? - за­пи­та­ла Ок­са­на, на­си­лу во­ро­ча­ючи язи­ком у на­би­то­му со­лод­ким хлібом роті.

- Шибки по­виліта­ли на пер­шо­му й дру­го­му по­вер­хах,- до­повіла Ори­ся,- а на третьому, уяви, всі вціліли! То ми весь ра­нок заміта­ли фаб­ри­ку й подвір’я, а хлопців із за­во­ду наг­на­ли до нас, щоб вир­ву у дворі за­си­па­ли.

Орися хит­ро зблис­ну­ла очи­ма. Ок­са­на мит­тю про все здо­га­да­ла­ся.

- Ну да­вай, зізна­вай­ся. Хут­ко, хут­ко - за­раз зно­ву дзво­ник на ро­бо­ту про­лу­нає! Як йо­го кли­чуть?

- Кличуть йо­го Осип­ком, зрос­ту він під два мет­ри, сам зі Стрия, до війни вчив­ся на інже­не­ра у Львові…

Дзвоник про­тур­котів на найцікавішо­му місці. Ок­са­на не впізна­ла фаб­ри­ки - у ве­ли­ко­му приміщенні гу­ля­ли про­тя­ги, німкені хо­ди­ли зіщу­лені, як по­биті пси, майст­ри­ня раз у раз тяж­ко ви­ди­ха­ла та сти­ра­ла піт із чо­ла. Ок­са­на поміти­ла, що ос­таннім ча­сом став­лен­ня німкень до ос­тар­бай­терів кар­ди­нально зміни­ло­ся: дріб’язко­ва ви­мог­ливість і ледь при­хо­ва­на зверхність пос­ту­па­ли­ся місцем на­си­лу стри­му­ваній люті навпіл із якимсь жа­люгідним ост­ра­хом, на­чеб очіку­ва­ли во­ни день у день, що гос­по­дарі з аус­лен­де­ра­ми не­за­ба­ром поміня­ються місця­ми.

Орися зграб­но увімкну­ла верс­тат, виг­ля­ну­ла у вікно без шиб­ки. Озир­ну­ла­ся, чи не ди­виться майст­ри­ня або хтось із німкень, і пальчи­ком по­ма­ни­ла Ок­са­ну. Та вда­ла, мов розп­рав­ляє зап­лу­та­ну нит­ку, й обійшла ма­ши­ну кру­гом. Че­рез сест­ри­не пле­че ки­ну­ла пог­ляд у вікно.

- Ось він, ба­чиш?

Високий і ней­мовірно ху­дий ру­ся­вий па­ру­бок ко­тив візок із шу­те­ром. За мить до­ли­нув заст­раш­ли­вий шурхіт і злетіла в не­бо хмар­ка пи­лю­ки - шу­тер по­си­павсь у на­по­ло­ви­ну за­си­па­ну вир­ву.

Парубка гук­ну­ли, і він пог­нав свій візок десь за ріг будівлі.

- Ти знаєш,- підко­ло­ла сест­ру Ок­са­на,- що ко­хан­ня, за­род­же­не в екст­ре­мальних умо­вах,- нет­рив­ке?

- Це те­бе в універ­си­теті та­ко­му нав­чи­ли?

- Це світо­вий досвід учить. Тож перш ніж да­ти своє бла­гос­ло­вен­ня, я му­шу те­бе офіційно зас­те­рег­ти…

Оксана упійма­ла пог­ляд майст­рині й за­мовк­ла на півслові.

І тут вчас­но заст­ре­котів верс­тат - обірва­ла­ся нит­ка. Ори­ся ки­ну­ла­ся ви­ми­ка­ти, а Ок­са­на впа­ла нав­колішки й по­ча­ла ло­ви­ти обірва­ний край, до­ки він не зап­лу­тав­ся ос­та­точ­но.

- Ну й ґудз нак­ру­тив­ся! Ні, я не збаг­ну, чо­му нит­ка ко­ли рветься, так і но­ро­вить обк­ру­ти­ти­ся довк­руж ва­лу? Чорт, ми сьогодні зно­ву нор­му про­ва­ли­мо!

Але нор­ма й без то­го летіла до бісо­вої ма­ми. Вдру­ге за один день по­чав­ся наліт на містеч­ко - дівча­та, упев­нені, що до ве­чо­ра вже все бу­де ти­хо, навіть не зра­зу спо­хо­пи­ли­ся, ко­ли за­ви­ла три­вож­на си­ре­на. Майст­ри­ня роз­чах­ну­ла двері це­ху; ро­зуміла, що ви­ши­ку­ва­ти вер­веч­кою своїх підопічних за­раз не по­ду­жає, навіть як­що надірве го­лос і на­тов­че кілька пик. Працівниці по­за­ли­ша­ли увімкне­ни­ми верс­та­ти й по­ва­ли­ли до две­рей, Ори­ся встиг­ла клац­ну­ти ва­же­лем аварійно­го вим- кнен­ня елект­ро­енергії - і в цілко­витій тиші, яка наг­ло за­па­ла у приміщенні, лун­ко оз­вав­ся відда­ле­ний гуркіт літаків, які швид­ко наб­ли­жа­ли­ся.

Який бо­жевільний шпи­гун, ду­ма­ла Ок­са­на, наніс на кар­ту військо­вих об’єктів фаб­ри­ку, що пле­ла шкар­пет­ки для фрон­ту? Не раз і не два вже важкі че­ре­ва бом­бар­ду­вальників на­ви­са­ли над го­ло­ва­ми ос­тар­бай­терів, які б, мо­же, й хотіли віта­ти авіацію со­юз­ників, але за та­ких умов якось не ви­па­да­ло.

Оксана про­пус­ти­ла мо­лод­шу сест­ру впе­ред і вибігла з две­рей у ко­ри­дор. Од­на по одній за­хе­кані дівча­та, при­ги­на­ючись, вис­ка­ку­ва­ли надвір. Гудіння швид­ко на­рос­та­ло. Ок­са­на над­да­ла хо­ду, ру­кою вже взя­ла­ся за лут­ку две­рей - і тут спіткну­лась об шваб­ру, яку за­че­пи­ла Ори­ся, ко­ли вибіга­ла надвір. Стар­ша сест­ра грим­ну­ла­ся го­ло­вою об стіну, аж срібні зіроч­ки за­тан­цю­ва­ли пе­ред очи­ма.

Може, са­ме то­му во­на не по­чу­ла ви­бу­ху, тільки рап­том стіна пе­ред очи­ма лус­ну­ла навпіл і по­повз­ла до­ни­зу. Ма­ленький чор­ний ула­мок уп’явсь у ру­ку, роз­ти­на­ючи шкіру. Удар­ною хви­лею Ок­са­ну ки­ну­ло на підло­гу це­ху. Прос­то в ли­це війну­ло жа­ром - спа­ла­ху­ва­ли бобіни ни­ток і де­ре­во верс­татів, і зра­зу за тим спа­лах­ну­ло Ок­са­ни­не во­лос­ся - й во­на не­са­мо­ви­то за­во­ла­ла.

…Отямилася від бо­лю. Пек­ло все тіло. Спро­бу­ва­ла по­во­рух­ну­ти­ся - ста­ло ще гірше. На очах вис­ту­пи­ли сльози. Ок­са­на кліпну­ла й розп­лю­щи­ла повіки.

Приглушене світло вли­ва­лось у кімна­ту крізь щіли­ну в две­рях. Ок­са­на по­ма­ца­ла пог­ля­дом нав­ко­ло се­бе й по­ба­чи­ла ве­ли­чез­не приміщен­ня, схо­же на їхній ба­рак, тільки ліжка тут сто­яли не у два яру­си, а в один. На ліжках, зас­те­ле­них без­до­ган­но біли­ми прос­ти­рад­ла­ми, ле­жа­ли за­бин­то­вані лю­ди. Ок­са­на збаг­ну­ла, що во­на у шпи­талі. Тільки чо­му тут так ти­хо?

Зробила спро­бу ще раз по­во­рух­ну­ти­ся - зно­ву ней­мовірно за­пек­ло. Але рух її поміти­ли - во­на відчу­ла, що до­лоні торк­ну­ло­ся теп­ле. Ок­са­на ско­си­ла очі - й уп’яла­ся пог­ля­дом у роз­ши­рені зіниці Орисі. Рот сест­ри роз­ту­ляв­ся, мов у ри­би, але не до­ли­на­ло жод­но­го зву­ку.

Я кон­ту­же­на, по­ду­ма­ла Ок­са­на. Чу­до­вий підсу­мок жит­тя: об­горіла, кон­ту­же­на, у во­рожій країні, з Се­ме­ном зв’язок ут­ра­че­ний, у го­лові па­мо­ро­читься - жи­ти ли­ши­ло­ся не­дов­го. Стра­шен­но хо­четься поп­ла­ка­ти, але пе­ред сест­рою не мож­на.

- Я… не… чую,- спро­бу­ва­ла ви­мо­ви­ти Ок­са­на і тільки з ре­акції сест­ри збаг­ну­ла, що це їй вда­ло­ся-та­ки.

Орися відвер­ну­лась і нест­рим­но зап­ла­ка­ла. Ли­шень за­раз Ок­са­на зап­риміти­ла дов­го­те­ле­со­го па­руб­ка, який м’явся по­за­ду сест­ри. Ок­са­на чо­мусь по­ду­ма­ла, що те­пер мо­же спокійно по­мер­ти, бо сест­ра ма­ти­ме на ко­го спер­ти­ся. Відби­ра­ючи од­не, жит­тя завж­ди дає щось нав­замін. А що да­ло жит­тя нав­замін їй?

Орися зно­ву за­го­во­ри­ла. Ок­са­на усміхну­ла­ся не­тя­му­щості сест­ри.

- Напиши,- важ­ко про­мо­ви­ла во­на, не чу­ючи са­мої се­бе.

Орися лап­ну­ла якусь га­зе­ту, діста­ла не­дог­ри­зок олівця.

«Як ти по­чу­ваєшся?»

- Як ко­ро­ва по те­ляті.

Високий па­ру­бок на ім’я Осип­ко засміявся - Ок­са­на ба­чи­ла, як ши­ро­ко роз­тяг­нув­ся йо­го рот, як здриг­ну­ли­ся плечі. Мо­лод­ша сест­рич­ка теж усміхну­лась. Ок­са­на зро­би­ла зу­сил­ля й по­вер­ну­ла шию. Біль на­че на мить відсту­пив.

- Слухай… уваж­но… Мої що­ден­ни­ки… за­бе­реш до­до­му… відда­си Се­ме­нові… Обіцяй… що роз­шу­каєш… йо­го!…

Орися мит­тю пе­рейш­ла від сміху до сліз.

- Обіцяй! - на­по­ля­га­ла Ок­са­на. Вус­та німіли. Не чу­ла влас­но­го го­ло­су і бо­яла­ся, що й сест­ра не чує чи не мо­же розрізни­ти слів.

Раптом Ори­ся відвер­ну­ла­ся, й Ок­са­на по­ба­чи­ла білу пос­тать, яка схи­ли­ла­ся над нею. Пос­тать щось ска­за­ла до відвіду­вачів - з нед­воз­нач­но­го жес­ту хво­ра мит­тю вто­ро­па­ла, що сест­ру за­раз ви­же­нуть із па­ла­ти.

- Обіцяй! - крик­ну­ла во­на що­си­ли.

«Я все зроб­лю»,- про­чи­та­ла во­на по Ори­си­них гу­бах. Пос­тать у біло­му вже виш­тов­ху­ва­ла відвіду­вачів із про­хо­ду. Ок­са­на зап­лю­щи­ла очі, а ко­ли зно­ву про­лу­пи­ла їх, біла пос­тать чак­лу­ва­ла над якимсь роз­чи­ном. За мить во­на схи­ли­ла­ся над хво­рою й по­ча­ла роз­мо­ту­ва­ти і зди­ра­ти бинт. Ок­са­на за­ре­пе­ту­ва­ла - відчут­тя бу­ло, на­чеб ра­зом із бин­том зди­ра­ли шкіру.

Біла пос­тать су­во­ро на­сум­ри­ла бро­ви - й рап­том розд­воїла­ся. Од­на про­дов­жи­ла роз­мо­ту­ва­ти поп­ля­мо­вані бин­ти, а дру­га відділи­ла­ся, трош­ки підстриб­ну­ла та за­вис­ла над зем­лею. Ок­са­на так зди­ву­ва­ла­ся ней­мовірній ме­та­мор­фозі, що й не поміти­ла, ко­ли зник біль. Пос­тать же відплив­ла на кілька кроків, озир­ну­лась і по­ма­ни­ла дівчи­ну за со­бою. Ок­са­на важ­ко зве­ла­ся на ліктях. Біла пос­тать за­ува­жи­ла її нерішучість і пальчи­ком по­ка­за­ла ку­дись уда­ли­ну. Ок­са­на прис­ка­ли­ла око, при­ди­ви­ла­ся.

У са­мо­му кінці шпи­тально­го ба­ра­ка, у міжрядді білих ліжок, сто­яв Се­мен.

 

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ