Буремна затока виправдовує свою назву 6 страница

Якщо я га­да­ла, що Пет­рик нав­мис­не зу­пи­нив­ся, аби ми мог­ли вдос­таль на­ми­лу­ва­ти­ся на при­род­ний фе­но­мен, то я гли­бо­ко по­ми­ля­ла­ся. Насп­равді до­ро­га тут закінчу­ва­лась, і далі мож­на бу­ло про­би­ра­ти­ся тільки пішки. Ми обійшли на­сос­ну станцію (Бу­рем­на За­то­ка жи­виться пит­ною во­дою са­ме з Гнізда Бу­ревісни­ка), а тоді Пет­рик кілька разів зро­бив спро­бу заг­ли­би­тись у ча­гарі - і що­ра­зу вер­тав­ся.

- Тут бу­ла стеж­ка,- сер­ди­то по­яс­нив він після ен­ної спро­би.- Влітку я б її швид­ко знай­шов. Че­кай, здається, тут.

Він по­ма­цав но­гою сніг - і впер­ше не про­ва­лив­ся, на­томість підош­ва впер­лась у твер­де. Я сту­пи­ла у йо­го слід і все од­но трош­ки заг­реб­ла снігу низьки­ми чобітка­ми. О, тут би мені при­да­ли­ся армійські ґумові бахіли, тільки ж де їм узя­ти­ся?

Мабуть, стеж­ку Пет­рик ви­ню­ху­вав, як звір: нічо­го навіть відда­ле­ки схо­жо­го на просвіт у ча­гар­ни­ках я не ба­чи­ла. Але про­су­ва­ли­ся ми до­сить жва­во, і хоч я доб­ря­че под­ря­па­ла курт­ку об гілляч­чя, від швид­кої хо­ди тіло розігріло­ся, що­ки пашіли, і доб­ро­го гу­мо­ру при­бу­ва­ло з кож­ною хви­ли­ною. Таємни­ця Сма­раг­до­во­го озе­ра ма­ни­ла, крізь верхівки со­сон про­би­ва­ло­ся яск­ра­ве північно­аме­ри­канське сон­це, і праг­ло­ся жи­ти.

- Років со­рок то­му в цих ха­щах бу­ло люд­но,- роз­повідав Пет­рик де­що за­хе­ка­но, ад­же нав­ряд чи про­фе­сор Аніт був аж та­ким звич­ним тро­пи­ти стеж­ки в гірських снігах.- Тут ва­ли­ли ліс, не­по­далік Сма­раг­до­во­го озе­ра сто­яв ве­ли­кий табір…

- Я знаю. Мій гос­по­дар, пан Йо­сип, по війні пра­цю­вав па­ру років на лісо­по­валі. Він із пе­реміще­них осіб, іншої ро­бо­ти не бу­ло, а тут пла­ти­ли дев’янос­то п’ять центів на го­ди­ну.

- На той час - прис­тойні гроші,- підтвер­див Пет­рик,- як­що зва­жи­ти, що мій батько тоді мав тільки «чверт­ку» на го­ди­ну.

Трошки прой­ти­ся зи­мо­вим лісом - і я впріла, як ми­ша. Не уяв­ляю, як ми вер­та­ти­ме­мо­ся тим са­мим шля­хом: за­раз ми су­ну­ли вниз, а от ко­ли до­ве­деться пер­ти­ся вго­ру!…

- Дивись,- Пет­рик зу­пи­нив­ся,- ось він, ко­лишній табір.

Сосни розс­ту­пи­лись, і я уг­леділа три од­на­кові де­рев’яні хижі. (Чи не такі ку­рені ста­ви­ли ко­за­ки на Січі?) На двох із них да­хи світи­ли гни­ли­ми крок­ва­ми, тре­тя ще три­ма­ла­ся. За со­рок років ліс підсту­пив зовсім близько, од­не де­рев­це про­би­ло­ся по­се­ред хижі, вилізло поміж кро­ков і роз­ки­ну­ло навсібіч мо­гут­ню кро­ну - йо­му не за­ва­жа­ли сест­ри-сос­ни, що тісни­ли­ся навк­ру­ги.

Петрик сту­пив кілька нерішу­чих кроків, і я ру­ши­ла за ним.

- Це хіба те місце,- спи­та­ла я чо­мусь по­шеп­ки,- яке об­ве­де­не на карті?

- Ще ні,- так са­мо по­шеп­ки відка­зав мій су­пут­ник,- але ми вже не­по­далік.

Ми наб­ли­зи­ли­ся до пер­шої хижі. Двері дав­но зірва­ли­ся з завіс, і все­ре­дині ве­ли­ка пря­мо­кут­на кімна­та бу­ла за­ме­те­на снігом. Жод­них ліжок, та нав­ряд чи їх сво­го ча­су ви­вез­ли за­пас­ливі гос­по­дарі, рад­ше працівни­ки лісо­по­ва­лу звик­ли спа­ти долі. Схо­же, ми перші лю­ди, які навіда­лись у цю глу­ши­ну за де­сят­ки років…

- Ми не перші,- мов­би всу­пе­реч моїм дум­кам про­бур­мотів Пет­рик, який заг­ля­дав у дру­гу хи­жу. Я наз­дог­на­ла йо­го.

Старі гнилі двері міцно три­ма­ли­ся на завісах - так ніби їх хтось не­що­дав­но укріпив. Я за­зир­ну­ла все­ре­ди­ну - і не по­ба­чи­ла снігу. На­томість уздріла чор­ну залізну скриньку з тру­бою, що ве­ла у сте­лю,- у ній я шос­тим чут­тям упізна­ла са­мо­роб­ну пічку,- а ще го­ру сос­но­вих лап на землі і бруд­ний спальний мішок. На сто­ли­ку сто­яли ка­за­нок і декілька кон­серв­них бля­ша­нок. Я взя­ла бля­шан­ку в ру­ки: да­та ви­роб­ницт­ва бу­ла зовсім свіжою.

- Ми не перші,- з запізнен­ням підтвер­ди­ла я Пет­ри­ко­ве одк­ро­вен­ня.

Тим ча­сом мій су­пут­ник роз­гор­нув кар­ту, яку ми прив­лас­ни­ли з шаф­ки Ро­ма­на Да­нильця, та розк­лав на столі. Звіря­ючись із сон­цем і го­дин­ни­ком, він кілька разів по­вер­тав кар­ту, щоб зорієнту­ва­ти по сто­ро­нах світу, а тоді зас­тиг над нею. Чорні пас­ма дов­го­го во­лос­ся тор­ка­ли­ся па­пе­ру, а Пет­рик во­див по карті пальцем.

Нарешті він зу­пи­нив­ся в точці, де сти­ка­ли­ся по­ча­ток і кінець чер­во­но­го ко­ла, наш­вид­ку­руч на­мальова­но­го фло­мас­те­ром. Кінчи­ки ліній пе­рех­ре­щу­ва­лись, і Пет­рик мо­вив:

- Ми десь тут. Сма­раг­до­вий потік те­че зовсім по­руч, на північ від нас, а Сма­раг­до­ве озер­це осьдеч­ки, на захід.

Поки про­фе­сор Аніт муд­ру­вав над кар­тою, я пройш­ла­ся хи­жею, за­зир­ну­ла по за­кут­ках, посвіти­ла ліхта­ри­ком. Хто ж міг меш­ка­ти тут пізно во­се­ни, ко­ли вночі тем­пе­ра­ту­ра опус­кається вже до мінус де­сятьох, пічка нав­ряд чи опа­лить здо­ро­вез­не приміщен­ня, а зі щілин не­ми­ло­серд­но дме? Я на­хи­ли­ла­ся над ле­жан­кою з сос­но­вих лап. Промінь ліхта­ри­ка мет­нув­ся й ковз­нув по світлій стрічці, чу­жорідній і в той сам час ор­ганічній тут, у глу­хо­му лісі, де ко­лись во­ди­ли­ся буй­во­ли, а ко­чо­вий на­род од­жиб­ве блу­кав услід за їхніми ота­ра­ми - за ди­чи­ною - і пе­ре­хо­див ці ней­мовірні ча­гарі зі схо­ду на захід. Я прос­тяг­ла ру­ку й підня­ла шкіря­ну прик­ра­су.

- Петрику! - пок­ли­ка­ла я.

- Це брас­лет з оле­ня­чої шкіри і кісток,- ска­зав він, за­би­ра­ючи у ме­не знахідку.- Такі речі наші жінки заз­ви­чай пле­туть для ту­ристів, їх мож­на не­по­га­но про­да­ти, але й наші дівча­та їх ча­сом одя­га­ють…

Химерне пле­тен­ня зі шкіря­них стрічок, дов­гас­тих відполіро­ва­них кісток і різно­барв­них на­мис­тин, а по­се­ре­дині - пер­ла­мут­ро­вий ґудзик, з яко­го зви­са­ють два «ву­си­ки». На зап’ястку брас­лет мав зав’язу­ва­ти­ся на такі ж то­ненькі шкіряні мо­ту­зоч­ки.

- А це не брас­лет Ожа­ваш­ко? - стрельну­ло мені в го­ло­ву прозріння.

Петрик рвуч­ко роз­ки­дав сос­нові ла­пи, роз­рив ле­жан­ку, мов пес, який за­ню­хав слід. Я присвічу­ва­ла ліхта­ри­ком, але не всти­га­ла за Пет­ри­ко­вим ска­же­ним тем­пом. Він но­сив­ся по хижі, як учаділий, змів зі сто­лу бля­шан­ки кон­сервів, об­ниш­по­рив кож­ну щіли­ну між дош­ка­ми стін. Я поз­би­ра­ла бля­шан­ки, що роз­ко­ти­ли­ся по зем­ляній долівці, присіла біля сто­лу, тяг­ну­чись до ос­танньої, яка за­ко­ти­ла­ся най­далі.

І вдру­ге по­щас­ти­ло мені - ма­буть, то­му, що я зовсім цього не сподіва­ла­ся. На ніжці сто­лу, зго­ри вниз, чи­мось гост­рим бу­ли вид­ря­пані два сло­ва ла­тин­кою. Я ви­вер­ну­ла го­ло­ву й при­кипіла до на­пи­су очи­ма.

Мій су­пут­ник, помітив­ши це, відштовх­нув ме­не.

- «Ваабішкізі маяґі»,- про­чи­тав він.

- Що це оз­на­чає?

- По-моєму, «білий іно­зе­мець».

- Роман Да­ни­лець?

Петрик гах­нув ку­ла­ком об край сто­лу.

- Вона бу­ла тут! Її три­ма­ли са­ме тут! Але за що? Їм і досі не дає спо­кою на­ша зем­ля! Спер­шу - оті безк­раї ро­дючі рівни­ни, потім ліси, а те­пер, ко­ли витісни­ли нас на північ, що далі вже прос­то ніку­ди, їм потрібні ко­па­ли­ни й наф­та з на­ших надр!

- Професоре Аніт, зас­по­кой­те­ся, до чо­го тут зем­ля? Чо­му ти в усьому вба­чаєш про­тис­то­ян­ня білих і чер­во­них? Ну, на­пи­са­ла во­на «білий чу­жи­нець». Мо­же, во­на за ним нав­па­ки по­би­ва­ла­ся! Ад­же во­ни, здається, дру­жи­ли, їх час­то ба­чи­ли ра­зом…

- Це все зем­ля, зем­ля…- Пет­ри­кові очі хво­роб­ли­во бли­ща­ли.

- Це су­тич­ка двох культур, це при­род­но. За­во­йов­ни­ки му­сять пригнічу­ва­ти за­во­йо­ва­них, втовк­ма­чу­ва­ти їм, що ті нижчі за роз­вит­ком, в іншо­му разі як се­бе вип­рав­да­ти? Ця бо­жевільна місіонерська ідея ви­щої цивілізації… Як у Кіплінга: «The Whi­te Man’s Bur­den» - тя­гар білої лю­ди­ни. Хо­ча як­що зга­да­ти рік відкрит­тя Аме­ри­ки - 1492, то чи бу­ла на той час відмінність у пос­тупі білої та чер­во­ної цивілізацій аж та­кою ра­зю­чою?…

- Це все зем­ля, зем­ля… Їм потрібна на­ша зем­ля…

- Ну так, імперія завж­ди праг­не роз­ши­рен­ня кор­донів. Але до чо­го тут Ожа­ваш­ко? До чо­го тут Ро­ман Да­ни­лець?

- О, ти не ро­зумієш! Це все зем­ля, зем­ля!…

Я знов по­чи­на­ла мерз­ну­ти. У курінь не про­ни­ка­ли со­нячні про­мені, а мо­ро­зець відчут­но да­вав­ся взна­ки. Ру­ки за­дубіли в ру­ка­вич­ках, і я схо­ва­ла їх у ру­ка­ви. Пет­рик не відри­вав очей від на­пи­су. У ме­не май­ну­ла ней­мовірна дум­ка, що мій су­пут­ник при­хо­вує більше, ніж ка­же. Що йо­го зрив - оті ма­рен­ня сто­сов­но землі - не прос­то так. Він, ли­бонь, знав Ожа­ваш­ко до­сить близько і при­наймні здо­га­дується, чо­му во­на мог­ла опи­ни­тись у цій за­нед­баній ха­лупі на краю світу, по­се­ред предвічних лісо­вих нетрів.

- Петрику, ходімо до ма­ши­ни. Я змерз­ла і страх як зго­лодніла. І вже по­чи­наю за­див­ля­ти­ся на чужі кон­сер­ви… Слу­хай, мо­же, відку­по­ри­мо бля­ша­ноч­ку? Свіженька, цілком при­дат­на до спо­жи­ван­ня. Я не їла з са­мо­го ран­ку! Тільки чаю по­пи­ла, ко­ли Джеклін при­гос­ти­ла.

Що то пе­ре­ва­ги цивілізації: бля­шан­ки ма­ли з тор­ця ме­та­ле­ве кільце, тож нам не тре­ба бу­ло дба­ти навіть про кон­серв­ний ніж. Чу­до­ва шин­ка все­ре­дині, щоп­рав­да, хліба не­має, та й ви­де­лок та­кож, але раз у житті в екст­ре­мальних умо­вах мож­на поїсти і зі скла­да­но­го но­жи­ка…

Першу бля­шан­ку я прос­тяг­ну­ла Пет­ри­кові. Виг­ляд він при цьому мав цілком при­го­лом­ше­ний. Ка­юся, тре­ба бу­ло не­гай­но відвер­ну­ти йо­го ува­гу від белькотіння про зем­лю й во­лю, от і спа­ла на дум­ку безг­луз­да й вод­но­час рятівна ідея з кон­сер­ва­ми. Я віку­по­ри­ла дру­гу бля­шан­ку.

Віддалене ревіння за­хо­пи­ло ме­не зне­нацька. Пет­рик на нього спер­шу вза­галі не про­ре­агу­вав. Ревіння, яке зго­дом пе­рет­во­ри­ло­ся на об­ра­же­не му­ги­кан­ня, наб­ли­жа­ло­ся.

- Що це? - спи­та­ла я обе­реж­но.

- Ведмідь,- повідо­мив Пет­рик цілком бай­ду­же.- Во­ни ще не повк­ла­да­ли­ся спа­ти, тож шас­та­ють час від ча­су око­ли­ця­ми.

- Ведмідь? Справжній бу­рий ведмідь гризлі?! Нас­тир­ли­ве ревіння пов­то­ри­лось уже зовсім по­руч, і я че­ка­ла, що за­раз гігантська поч­ва­ра за­зир­не у вікно. У той мо­мент я не усвідом­лю­ва­ла, що вікно за­би­те дош­ка­ми - пев­но, щоб збе­рег­ти теп­ло.

Я штовх­ну­ла но­гою двері, досі за­тис­ка­ючи в руці відку­по­ре­ну бля­шан­ку.

Просто пе­реді мною, підпи­ра­ючи кош­ла­тою спи­ною стов­бур невідо­мо­го де­ре­ва, сто­яв ведмідь. Чор­ний ніс, ве­ли­кий і во­ло­гий, стріпу­вав ніздря­ми. Ма­леньких очиць вед­ме­де­вих я не ба­чи­ла, але бу­ла пев­на, що в них зблис­ку­ють хтиві іскор­ки. Вед­меді гризлі хоч і підсліпу­ваті, але ж нас він не змо­же не поміти­ти. Ди­чи­на са­ма приб­лу­ка­ла йо­му в па­ще­ку, навіть дві не­роз­важ­ливі ди­чи­ни!

З пе­ре­ля­ку но­ги мої підігну­лись, і я поп­лив­ла вниз по одвірку, чіпля­ючись курт­кою за трух­ле де­ре­во. Шка­руб­кий звук за­хир­котів у тиші. Дзер­кально пов­то­рю­ючи мій рух, ведмідь теж присів на задніх ла­пах і сер­ди­то за­гар­чав - по­ки що зовсім ти­хо, але заг­роз­ли­во.

Ухопившись ру­кою за пе­рех­няб­лені двері, я сяк­так вип­рос­та­ла­ся. Ведмідь та­кож по­во­леньки звівся на задні но­ги та зро­бив оче­вид­ний рух на­зустріч мені. Я інстинк­тив­но відсту­пи­ла ліво­руч, на­че мож­на бу­ло у зи­мо­во­му лісі роз­ми­ну­ти­ся з вед­ме­дем гризлі, кот­рий ніяк не вля­жеться у спляч­ку! Звір при­туп­нув і теж сту­пив убік, пе­ре­ти­на­ючи мені шлях до втечі.

Крок ліво­руч - і ведмідь ту­ди ж. Крок пра­во­руч - і ведмідь за мною. Мов­чаз­ний бо­жевільний та­нок. Зда­ва­ло­ся, звір за­хо­пив­ся грою і навіть при­пи­нив рев­ти.

- Що це ти ро­биш?

Ой! Я ж цілко­ви­то за­бу­ла про Пет­ри­ко­ве існу­ван­ня! Щось про­бур­мотівши, про­фе­сор Аніт, який та­кож три­мав у руці відку­по­ре­ну бля­шан­ку, ки­нув вед­ме­дю. Бля­шан­ка не до­летіла до чор­но­го ве­лет­ня якийсь метр і впа­ла у сніг. Вміст її ви­ва­лив­ся, і на снігу на­ма­лю­ва­ла­ся чер­во­няс­та пля­ма, на­че роз­летіли­ся роз­пат­рані тельбу­хи. Насліду­ючи Пет­риків рух, я та­кож шпур­ну­ла свою бля­шан­ку вед­ме­деві - запізно помітив­ши, що він на­хи­ляється до ро­же­вої пля­ми на снігу й при­ню­хується.

Бляшанка влу­чи­ла хи­жа­кові прос­то в чор­ний чут­ли­вий ніс.

Ведмідь рев­нув так, що з со­сон по­си­па­ла­ся гли­ця. Смик­нув­ши ме­не за со­бою, Пет­рик рво­нув на­ши­ми ста­ри­ми сліда­ми. У ву­хах відлу­ню­вав об­ра­же­ний рик і хрускіт по­ла­ма­но­го віття, а ще сту­гоніння крові. Мої чобітки бу­ли повні снігу, я не ба­чи­ла стеж­ки у при­західних ко­сих про­ме­нях сон­ця, бо в по­ти­ли­цю ди­хав страш­ний звір.

Не відаю, як ми по­до­ла­ли кілька кіло­метрів без­доріжжя - вго­ру, вго­ру, до Гнізда Бу­ревісни­ка. Пет­рик зу­пи­нив­ся щой­но на вер­шеч­ку ко­ло на­сос­ної станції. Я лед­ве пе­ре­во­ди­ла по­дих і весь час не­са­мохіть ози­ра­ла­ся на­зад.

- Чого ти весь час ози­раєшся? - не вит­ри­мав на­решті Пет­рик, вит­ру­шу­ючи з-за коміра сніг.- Ніяко­го вед­ме­дя не бу­ло. Бо як­би був, ми б від нього зро­ду не втек­ли.

- А хто ж тоді?… - роз­зя­ви­ла я ро­та.

- Ґічімаква - Ве­ли­кий Ведмідь. Дух. Я по­ка­за­ла Пет­ри­ку ку­лак.

Ми заст­риб­ну­ли в ма­ши­ну, і не встиг водій іще по­вер­ну­ти ключ у зам­ку за­па­лю­ван­ня та вру­ба­ти пічку, як я розс­теб­ну­ла курт­ку і стяг­ну­ла шап­ку. Тіло пашіло, але я не відчу­ва­ла ні за­дубілих рук, ні щік - так на­че поз­бу­ла­ся тіла та зро­би­ла­ся не­ва­го­мою й ефе­мер­ною.

Темна хмар­ка зне­нацька набігла на сон­це, яке нест­рим­но ко­ти­ло­ся на захід - от-от про­ва­литься у незмірні гли­би­ни озе­ра. Вчу­ло­ся лег­ке ля­пан­ня крил, я по­вер­ну­ла го­ло­ву й по­ба­чи­ла, як ве­ли­кий птах ро­бить ко­ло над своїм гніздом, зни­жу­ючись, стає на кри­ло, кліпає од­ним оком, ніби підмор­гу­ючи мені. Гус­та тінь йо­го нак­ри­ла ма­ши­ну, нак­ри­ла ліс і до­ро­гу, і тоді над Гніздом Бу­ревісни­ка за­па­ли осінні мрячні сутінки.

 

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

 

ФАЛЬШИВА ТРИВОГА

 

Султана, як уже зга­ду­ва­ло­ся, бу­ла справжньою банг­ла­деською князівною.

Вдома во­на вик­ла­да­ла в універ­си­теті англійську мо­ву й літе­ра­ту­ру, і до двад­ця­ти вісьмох років, аж по­ки не вийш­ла заміж за сво­го ко­ле­гу - мо­ло­денько­го про­фе­со­ра еко­номіки, Сул­та­на вміла ору­ду­ва­ти тільки слу­га­ми та служ­ни­ця­ми.

Заміжжя пе­ре­вер­ну­ло її жит­тя з ніг на го­ло­ву. По-пер­ше, магічним чи­ном зник­ли слу­ги - всі во­ни за­ли­ши­лись у батьківсько­му па­лаці, а чо­ловік не ли­шень не мав фінан­со­вої по­ту­ги за­до­вольня­ти вит­ре­беньки дру­жи­ни, але й цілком у соціалістич­но­му дусі не схва­лю­вав експ­лу­атацію най­ма­ної праці.

По-друге, Сул­та­на рап­том дізна­ла­ся, що їжа, яку во­на спо­жи­ває щод­ня що­най­мен­ше двічі, а частіше тричі, на столі са­ма не з’являється - її тре­ба ку­пу­ва­ти і го­ту­ва­ти, і доб­ре ще, ко­ли не до­во­диться самій ви­ро­щу­ва­ти! Пер­шим по­да­рун­ком, який зро­бив Сул­тані чо­ловік, був кри­вий, мов ята­ган, східний ніж на підставці, і Сул­та­на довгі го­ди­ни прос­то­юва­ла пе­ред но­жем на колінах, на­ма­га­ючись нав­чи­ти­ся різа­ти м’ясо у повітрі. Сул­та­на зрос­та­ла пра­вовірною му­сульман­кою, і не­по­ко­ра чо­ловікові навіть не спа­да­ла їй на дум­ку.

По-третє, чо­ловікові рап­том за­баг­ло­ся підви­щи­ти на­уко­ву кваліфікацію, і він не ви­га­дав нічо­го ліпшо­го, як чкур­ну­ти з квіту­чо­го Банг­ла­деш у засніже­ну Бу­рем­ну За­то­ку й по­тяг­ти мо­ло­ду дру­жи­ну за со­бою. Двад­цять п’ять розкішних сарі, які Сул­та­на при­вез­ла з теп­ло­го краю, їй прос­то не бу­ло ку­ди вдяг­ну­ти у Бу­ремній За­тоці!

Ах, сарі, сарі! Чер­воні, жовті, ро­жеві, зе­лені, пиш­но гап­то­вані зо­ло­том! Без сарі жит­тя жінці цілком не та­ке! Навіть як­що ти при­пас­ла ве­ли­ченьку скриньку зо­ло­тих прик­рас і, як будь-яка по­ряд­на князівна, нед­ба­ло три­маєш її у своїй кімнаті прос­то на столі - пов­ну шка­тул­ку перснів, се­ре­жок, брас­ле­ток і лан­цюжків - та ча­сом пе­ре­би­раєш і приміряєш зо­лоті цяцьки, бо ж у за­над­то де­мок­ра­тичній Бу­ремній За­тоці у те­бе ще не бу­ло на­го­ди по­хи­зу­ва­ти­ся пе­ред то­ва­риш­ка­ми східни­ми своїми роз­ко­ша­ми!

А ко­ли ще й ха­ляльно­го м’яса ніде не діста­неш, бо не­має в Бу­ремній За­тоці му­сульманської діаспо­ри, і за­мов­ля­ти яло­ви­чи­ну до­во­диться в сусідньому місті - і ти зму­ше­на хар­чу­ва­ти­ся ку­ря­ти­ною, щод­ня ку­ря­ти­ною, яка стоїть тобі уже по­пе­рек гор­ла!

Єдина відра­да для душі - скли­ка­ти гос­ти­ну і зап­ро­си­ти на неї своїх од­но­курс­ників, до­ки чо­ловік зай­ня­тий на семінарі з мак­ро­еко­номіки. До гос­ти­ни Сул­та­на дов­го го­ту­ва­ла­ся, ку­хо­ва­ри­ла й прик­ра­ша­ла бу­ди­нок, і ко­ли ми з Джеклін і Майк­лом пе­рес­ту­пи­ли поріг її ха­ти, ніздрі нам при­над­ли­во за­лос­ко­та­ли терпкі па­хощі східних пря­нощів.

Султана, вдяг­не­на в ма­ли­но­во­го кольору шов­ко­ве сарі, біга­ла вго­ру і вниз по схо­дах, що­ра­зу при­га­ду­ючи чер­го­ву дрібни­цю, яку їй обов’язко­во тре­ба при­нес­ти, і цо­ко­та­ла так швид­ко, що ми че­рез її твер­ду ви­мо­ву й нез­вич­ний ак­цент нічо­го не мог­ли вто­ро­па­ти­та, зреш­тою, уже й не на­ма­га­ли­ся.

Головною стра­вою був рис. Сул­та­на якось зізна­ла­ся мені: ко­ли бо­дай раз на день не по­куш­тує ри­су, то, вва­жай, ще сьогодні й не їла. Го­ту­ван­ня ри­су пе­рет­во­рю­ва­ло­ся на феєрич­ний пер­фор­манс, я бу­ла якось при­сут­ня при ньому, і єди­на дум­ка сну­ва­ла­ся тоді у ме­не в го­лові: як по­цу­пи­ти бо­дай ло­жеч­ку.

- Султано, сядь уже, не га­сай!

- Боже, який за­пах!

Султана вос­таннє зліта­ла на­го­ру, по­вер­ну­ла­ся з розкішни­ми сер­вет­ка­ми, зня­ла нак­рив­ку з па­тельні, хап­ну­ла в жме­ню ри­су - рис їдять тільки ру­ка­ми - і вдо­во­ле­но кив­ну­ла. І тоді на столі ма­теріалізу­ва­ли­ся тарілки і на­пов­ни­ли­ся ри­сом, мов від по­ма­ху чарівної па­лич­ки, і над гірка­ми жов­тої, щед­ро прип­рав­ле­ної пря­но­ща­ми стра­ви за­па­ру­ва­ло.

- Султано, а ми при­нес­ли ви­на! - Майкл опус­тив у центрі сто­лу пляш­ку чер­во­но­го су­хо­го. Вже не знаю, де са­ме в Бу­ремній За­тоці ви­ро­щу­ва­ли ви­ног­рад і яким ди­вом він дозрівав у цих північних ши­ро­тах, але ми здебільшо­го пи­ли чу­до­ве місце­ве ви­но - не­до­ро­ге й за­па­ху­ще.

Султана вис­та­ви­ла на стіл три бо­ка­ли.

- А собі?

Мусульманка зля­ка­но по­хи­та­ла го­ло­вою.

Майкл роз­лив ви­но, і ми друж­но ви­пи­ли та, приц­мо­ку­ючи й за­ко­чу­ючи очі, за­хо­ди­ли­ся драж­ни­ти гос­по­ди­ню: «Ой, яка сма­ко­та! Не­пе­ре­вер­ше­ний бу­кет! Нев­же ти жод­но­го ра­зу не куш­ту­ва­ла?» Сул­та­на тільки відма­ху­ва­ла­ся. Пра­вовірні ма­го­ме­та­ни, як відо­мо, ал­ко­го­лю не п’ють.

Звабники та згуб­ни­ки на­ляг­ли на рис із гост­рим м’ясом, ще раз ви­пи­ли. За дру­гим ра­зом Сул­та­на не втри­ма­лась і вис­та­ви­ла на стіл чет­вер­тий бо­кал. Майкл націдив їй од­ну кра­пельку, Сул­та­на піднес­ла ви­но до но­са та вдих­ну­ла за­пах.

- Ну вмо­чи вус­та! - спо­ку­ша­ли ми.- Спро­буй на язик, а потім вільно навіть вип­лю­ну­ти. Як це мож­на про­жи­ти май­же трид­цять років - і не скуш­ту­ва­ти ви­на?

Султана зро­би­ла рішу­чий рух пе­ре­хи­ли­ти бо­кал - і в ос­тан­ню мить за­ва­га­ла­ся. Ми ти­хенько підсміюва­ли­ся. Насп­равді нам не аж так ішло­ся про те, щоб спо­ку­си­ти пра­вед­ну му­сульман­ку, ви­но - то бу­ла рад­ше ма­ленька гра, затіяна, ще ко­ли ми, май­бутні магістри, тільки-но пе­рез­на­йо­ми­лись і по­ча­ли влаш­то­ву­ва­ти спільні вечірки.

Була в нас іще од­на гра, й ми час до ча­су за­бав­ля­ли­ся в неї. Спра­ва в то­му, що банг­ла­деська князівна, вже не знаю з яко­го ди­ва, стра­шен­но бо­яла­ся тва­рин. Вар­то бу­ло шеп­ну­ти їй: «Ко­ше­ня!» - як Сул­та­на з ве­рес­ком ви­ди­ра­ла­ся на стіл, а то ще й ви­ще. Але з цією за­бав­кою бу­ло складніше, бо Сул­та­на, зна­ючи про наші підсту­пи, май­же завж­ди бу­ла нас­то­рожі.

Після смач­ної ве­чері са­ме прий­шов час про­гу­ля­ти­ся. Сул­та­на меш­ка­ла не­по­далік Універ­си­те­ту, у сту­дентсько­му містеч­ку, і че­рез ву­ли­цю від неї роз­та­шу­вав­ся ди­тя­чий май­дан­чик, де ма­ми-сту­дент­ки мог­ли на па­ру го­дин ли­ши­ти своїх дітей під наг­ля­дом і піти на лекції. Уве­чері ж май­дан­чик по­рожнів, і тоді навіду­ва­ли­ся ту­ди такі до­рослі бевзі, як ми,- з’їха­ти з гірки чи по­ка­та­ти­ся на гой­далці.

Коли в місті ви­па­дав пер­ший сніг, Бу­рем­на За­то­ка, і так ма­ло­люд­на, прак­тич­но ви­ми­ра­ла. На ву­ли­цях не зустрінеш пізніх пе­ре­хо­жих, за­те вікна світяться за­тиш­но, вікна пе­ре­важ­но без фіра­нок, і вид­но, що на кухні зібра­ли­ся ро­ди­ною, ве­че­ря­ють і по­пи­ва­ють пи­во або й де­що міцніше, і про щось ти­хенько го­мо­нять. А з ко­ми­на стру­мує ди­мок - ще де-не-де в Бу­ремній За­тоці збе­рег­ли­ся справжні ко­мин­ки, які па­ляться ду­бо­ви­ми дро­ва­ми.

Ми ви­ва­ли­ли­ся надвір, спо­ло­хав­ши ти­шу своїм га­ла­сом. Он по­пе­ре­ду ди­тя­чий май­дан­чик, він доб­ря­че за­си­па­ний снігом, але для нас це не пе­ре­по­на.

- Султано, ти зно­ву без ру­ка­ви­чок? Хо­чеш, щоб до­лоні прик­леїли­ся до гой­дал­ки?

Здається, Сул­та­на ніко­ли не звик­не до мо­розів

Буремної За­то­ки.

- Добре, що во­на хоч шап­ку на­решті ку­пи…

- Скунс! - гук­нув Майкл. Сул­та­на виск­ну­ла, підстриб­ну­ла й за­че­пи­ла­ся за гілля­ку. Ма­ленька яб­лунька, де нап­рикінці літа визріва­ли гірку­ваті райські яб­луч­ка, не вит­ри­ма­ла на­па­ду - гілка трісну­ла, й Сул­та­на геп­ну­лась у сніг.

Ми ре­го­та­ли, як навіжені.

- А там, між іншим,- мо­вив Майкл сер­йоз­но,- дійсно пе­ре­хо­див до­ро­гу скунс. Ча­ла­пав собі пе­ре­вальцем у невідклад­них спра­вах. А ви йо­го, бідо­ла­ху, так наст­ра­ха­ли, що він і за­був, яку зброю має при собі!

Сморід скун­са ні з чим не сплу­таєш, і навіть над­ворі со­пух не вивітрюється го­ди­на­ми, а як­що скун­сові по­пав­ся со­ба­ка, ка­жуть, потім сер­деш­но­го пса ніяким шам­пу­нем не відми­ти.

Неподалік од нас світи­ла­ся вікна­ми будівля універ­си­тетської бібліоте­ки. Пра­цю­ва­ла бібліоте­ка до де­ся­тої, тож за­раз уже го­ту­ва­ла­ся до зак­рит­тя, і на п’ято­му по­версі, у відділі рідкісних ви­дань, світло за­га­си­ли. Один по од­но­му по­вер­хи з чет­вер­то­го по дру­гий за­па­да­ли у мо­рок, але на пер­шо­му і далі світи­ло­ся: бібліоте­карі на­ма­га­ли­ся вис­та­ви­ти за двері ос­танніх запізнілих завсідників чи­тальної за­ли. Потім вимк­ну­ло­ся яск­ра­ве світло і на пер­шо­му по­версі, й тільки де-не-де горіли зе­лені чер­гові ліхтарі, які вка­зу­ва­ли на за­пасні ви­хо­ди з приміщен­ня.

Султана і Джеклін «па­ро­во­зи­ком» з’їха­ли з гірки та за­ри­лись у сніг. Услід за ни­ми вже нісся Майкл, і по­ки во­ни ви­бор­су­ва­ли­ся з за­ме­ту, він лан­ту­хом на­ва­лив­ся зго­ри. Майкл був одяг­не­ний у пу­хо­ву курт­ку, джин­си, товсті вов­няні шкар­пет­ки і спор­тивні шкіряні бо­соніжки. Я дав­но пос­та­но­ви­ла собі нічо­му не ди­ву­ва­тись у Бу­ремній За­тоці, але час од ча­су містеч­ко ви­ки­да­ло чер­го­вий ко­ник, до яко­го я не бу­ла го­то­ва.

- Розступіться! - гук­ну­ла я.- Розс­тупіться! Ви­ни­щу­вач ро­бить мерт­ву пет­лю!

Пластмасова гірка бу­ла не­ви­мов­но слизькою, не встиг­ла я пос­та­ви­ти на неї но­гу, як уже нест­рим­но поїха­ла, і спуск мій суп­ро­вод­жу­вав­ся ог­луш­ли­вою си­ре­ною, на­че увімкну­ло­ся про­ти­повітря­не по­пе­ред­жен­ня. Я ляп­ну­ла­ся по­ряд із од­но­курс­ни­ка­ми, наб­рав­ши повні ру­ка­ви хо­лод­ню­чо­го снігу. І з по­ди­вом ви­яви­ла, що си­ре­на лу­нає насп­равді.

- Це з бібліоте­ки,- гук­ну­ла Джеклін, ти­ця­ючи пальцем у нап­рям­ку будівлі, яка ми­готіла аварійни­ми вог­ня­ми.

- А що ж там мог­ло скоїти­ся? Сьогодні неділя, в цей час у кни­гос­хо­вищі вже не­має відвіду­вачів.

- Може, на сиг­налізацію ста­ви­ли, і хтось не на ту кноп­ку на­тис­нув?

Ми ви­ка­рас­ка­ли­ся зі снігу й, ве­дені цікавістю, поп­ря­му­ва­ли до бібліоте­ки. Що ближ­че ми підхо­ди­ли, то людніше ста­ва­ло: сту­ден­ти з нав­ко­лишніх гур­то­житків і бу­ди­ночків ви­си­па­ли надвір, підбігли охо­ронці з го­лов­но­го кор­пу­су, і як завж­ди в та­ких ви­пад­ках, зчи­нив­ся жах­ли­вий гар­ми­дер.

- Що тра­пи­ло­ся? - пи­та­ли ми у всіх поспіль.

- Та, ка­жуть, ніби са­ме ста­ви­ли на охо­ро­ну, а тут сиг­налізація спра­цю­ва­ла в підвалі, де архіви. Буцім там сту­дент за­чаївся і че­кав, ко­ли бібліоте­ка за­чи­ниться, щоб потім по­ко­па­тись у комп’ютері і зня­ти з се­бе бор­ги по книж­ках…

- Та що ви та­ке вер­зе­те! Нічо­го там страш­но­го не тра­пи­ло­ся, прос­то од­на сту­дент­ка, інвалід у візоч­ку, за­сиділась у ту­алеті та проґави­ла мо­мент, ко­ли за­чи­ня­ли, а щой­но виїха­ла, сиг­налізація й за­во­ла­ла…

- Таж ні, ота бібліоте­кар­ка ка­за­ла, що то на п’ято­му по­версі спра­цю­ва­ло, там хтось хотів ста­ро­вин­ну кни­гу по­цу­пи­ти…

Ми наб­ли­зи­ли­ся до цент­рально­го вхо­ду. Охо­ронці ме­ту­ши­ли­ся, біга­ли ту­ди-сю­ди, й не бу­ло в то­му бро­унівсько­му русі жод­но­го ла­ду. Двоє пе­ре­ля­ка­них дівчат-бібліоте­ка­рок мерз­ли над­ворі в са­мих свет­ри­ках, од­на з них нер­во­во ку­ри­ла, а дру­га раз у раз пог­ля­да­ла на го­дин­ник.

Поруч із бібліоте­кар­ка­ми май­ну­ла зна­йо­ма пос­тать, й у світлі по­туж­них ліхтарів, що їх увімкну­ли охо­ронці, чер­во­няс­тим відли­вом блис­ну­ло дов­ге тем­не во­лос­ся.

- Професоре Аніт? - зди­во­ва­но про­мо­ви­ла я вго­лос.- Ви тут що ро­би­те?

Він рвуч­ко обер­нув­ся.

- Іду з ка­фед­ри на сто­ян­ку.

- З ка­фед­ри на сто­ян­ку? - пе­ре­пи­та­ла я. Гу­манітар­ний кор­пус був нас­туп­ним за бібліотеч­ним, а сто­ян­ка роз­та­шу­ва­ла­ся по­за­ду нього, і йти з ка­фед­ри на сто­ян­ку поп­ри бібліоте­ку - приб­лиз­но так са­мо, як доїжджа­ти з Хре­ща­ти­ка на Ку­ренівку че­рез Ше­петівку.

- А що тут ста­ло­ся? - змінив те­му Пет­рик.

- Сигналізація спра­цю­ва­ла. Біс йо­го знає.

- На п’ято­му-та­ки по­версі,- по­да­ла го­лос Джеклін.- Щой­но роз­мо­ву охо­ронців підслу­ха­ла.

Серед ра­ри­тетів на п’ято­му по­версі зберіга­ла­ся до­ро­гоцінна ко­роб­ка з вірша­ми невідо­мо­го ав­то­ра. У ме­не вже був ксе­рокс із ар­кушів - і все од­но я ре­гу­ляр­но навіду­ва­лась у бібліоте­ку, щоб пе­ре­ко­на­ти­ся: знахідка ніде не зник­ла й не при­ма­ри­ла­ся мені. І за­раз, по­се­ред засніже­но­го універ­си­тетсько­го дво­ру, ме­не охо­пи­ло не­пе­ре­бор­не відчут­тя, що сиг­налізація за­го­ло­си­ла не прос­то так. Чи не по­ва­жив­ся злов­мис­ник на мої до­ро­гоцінні ар­куші?!

- Боже, я прос­то за­раз маю упев­ни­ти­ся, що вірші на місці! У ме­не шос­те чут­тя: во­ни під заг­ро­зою! Не­гай­но доз­вольте прой­ти!

Якби не Джеклін, нав­ряд чи вда­ло­ся б умо­ви­ти охо­рон­ця прос­то за­раз пус­ти­ти ме­не в бібліоте­ку: я роз­ма­ху­ва­ла ру­ка­ми, кри­ча­ла й по­во­ди­ла­ся не­адек­ват­но. Прит­ри­мав­ши ме­не за ру­ку й шик­нув­ши, аби я на­решті сту­ли­ла пельку, Джеклін делікат­но по­яс­ни­ла, що на п’ято­му по­версі зберіга­ються цінні для ук­раїнської діаспо­ри до­ку­мен­ти, тож нам на­гально тре­ба пе­ревіри­ти їхню цілісність. Ет­нос­тудії в мульти­національній Бу­ремній За­тоці - то свя­те, тож, по­ма­хав­ши пе­ред но­сом охо­рон­ця на­ши­ми сту­дентськи­ми квит­ка­ми, Джеклін по­тяг­ну­ла ме­не все­ре­ди­ну будівлі.

Ліфт їхав ней­мовірно дов­го.

Невимовно по­ма­лу пе­рес­тав­ляв но­ги ліни­вий охо­ро­нець, який нас суп­ро­вод­жу­вав.

Чималу го­ди­ну охо­ро­нець ма­цав по стіні, де вми­кається світло.

Повз сте­лажі я бігла з три­вож­ним пе­ред­чут­тям.

І ко­ли в про­ході на підлозі по­ба­чи­ла зна­йо­му ко­роб­ку, но­ги зро­би­ли­ся ва­тя­ни­ми.

- Там,- тицьну­ла я пальцем, не в змозі по­во­рух­ну­ти­ся. Джеклін на­хи­ли­ла­ся над ко­роб­кою, але зро­зуміло бу­ло, що во­на не мо­же зорієнту­ва­ти­ся: до­ку­мен­ти-бо на­пи­сані чу­жою мо­вою.

Долаючи заціпеніння, я наб­ли­зи­лась і зня­ла кар­тон­ну нак­рив­ку.

Всередині все ли­ша­ло­ся, на щас­тя, не­тор­ка­ним. Ар­куші з вірша­ми ле­жа­ли са­ме в тій послідов­ності, в якій я їх вос­таннє зос­та­ви­ла кілька днів то­му.

- Слава Бо­гу,- ви­дих­ну­ла я.- Бо­же ж ти мій!

Охоронець од­ра­зу зме­ти­ку­вав, що ко­роб­ка ма­ла б сто­яти на сте­лажі, а не на підлозі, вик­ли­кав по рації підмо­гу, й уд­вох предс­тав­ни­ки за­ко­ну, сти­ха про щось пе­ре­мов­ля­ючись, доп­ро­ва­ди­ли нас до ліфта, а самі зос­та­ли­ся на­горі.

Коли ми зно­ву опи­ни­ли­ся над­ворі, Пет­ри­ка вже не бу­ло. Я по­ма­лу при­хо­ди­ла до тя­ми. Те­пер ме­не му­чи­ли два пи­тан­ня: ко­му мог­ла зна­до­би­ти­ся ко­роб­ка, яка про­ле­жа­ла де­сят­ки років, при­па­да­ючи по­ро­ха­ми в бібліотеці, перш ніж я ви­пад­ко­во її роз­ко­па­ла,- і яким чи­ном вірші невідо­мо­го ав­то­ра вза­галі опи­ни­ли­ся за оке­аном.

Якби хтось із літе­ра­торів-українців Бу­рем­ної За­то­ки, ко­лишніх пе­реміще­них осіб (не за­бу­вай­мо про 1943 рік і спе­цифічну те­ма­ти­ку віршів!), за­хотів пе­ре­да­ти

«Просвіті» свій архів, це б обов’язко­во бу­ло заз­на­че­не в суп­ровідних до­ку­мен­тах, тоб­то пи­тан­ня ав­торст­ва виріши­ло­ся б лег­ко та швид­ко. Але в «Просвіті» мені нічо­го путнього не відповіли, я зби­ра­ла­ся дня­ми ту­ди ще раз навіда­ти­ся, та че­рез те, що по­чав­ся пе­ре­дек­за­ме­наційний ав­рал і Пет­рик за­ва­лив ме­не сту­дентськи­ми тво­ра­ми ви­ще го­ло­ви, я ніяк не мог­ла до «Просвіти» доїха­ти.

Швидше за все, вірші на­ле­жать ав­то­ру, який або по­вер­нув­ся в Ук­раїну, або за­ги­нув під час Дру­гої світо­вої. Тоді яким чи­ном па­пе­ри пе­рет­ну­ли оке­ан і опи­ни­лись у Бу­ремній За­тоці? Як­би вірші ви­си­ла­ли­ся ко­мусь лис­та­ми, ма­ли б збе­рег­тись і самі лис­ти, і кон­вер­ти, хіба ні? Як­що бу­ли по­да­ро­вані осо­бис­то, то ко­му?…