Нова королівська влада
До папської революції королівства Європи об’єднувало не стільки загальне право, скільки особистість самого короля. Королі постійно об'їжджали свої володіння, щоб придушувати повстання і здійснювати правосуддя. Великі феодали - васали королів були не їх чиновниками, а автономними правителями. Економічна й політична єдність в підвладних королю землях взагалі була відсутня.
Становлення нової королівської влади відбувалося за взірцем папської влади, визначеним у “Диктатах папи“ Григорія VII. Подібно до папи, який на чолі єдиної корпоративної церкви, став керувати через постійно діючий адміністративний апарат (канцелярію), так і королі почали утворювати власні канцелярії і прагнули об’єднати свої королівства на основі одноманітного по усій країні застосування і здійснення права. Подібно до пап, королі стали видавати закони й судити через посадових осіб, спеціально професійно підготовлених для цих цілей.
Королівські судді, у доповнення до законів королів, застосовували правові принципи, поняття й норми, що вважалися обов’язковими для всієї країни. Загальноєвропейське право, в якості якого слугувало оновлене канонічне право, виводилося, відповідно з нової правової науки, розуму й совісті.
Отже з кінця XI - початку XII сторіччя склався новий тип політичного утворення – світська держава, що мала такі важливі риси:
1. Король більше не був просто першим серед своїх соратників – вищих військових і духовних ієрархів народу-війска і головним сеньйором над своїми васалами: замість цього він набув повноваження безпосередньо керувати всіма підданими в межах свого територіального домену.
2. Король перестав вважатися вищим духовним лідером: він став світським (виключно мирським) правителем – у духовних питаннях, підпорядкованим Римській церкві на чолі з папою.
3. Головним завданням короля стало не лише і не стільки вдале ведення війни: як світський правитель усіх своїх підданих він ставав гарантом збереження миру й здійснення правосуддя, що на практиці означало придушення сваволі і регулювання відносин на правовій основі.
4. Ці й інші завдання король почав виконувати не як колись – через автономну феодальну аристократію і періодичні роз’їзди зі своїм військом, а через постійно діючі органи з професійними чиновниками, включаючи королівських суддів.
5. Уперше була інституціалізовані право і обов’язок короля законодавствувати, тобто більш-менш часто в міру потреби видавати закони.
6. Подібно церковній державі, що керувалася новим канонічним правом і вільним містам-республікам, що керувалися власними хартіями (новим міським правом), нова королівська держава також створила через судові прецеденти й законотворчість – власну систему королівського права.
7. Владу короля було вперше обмежено не випадковими силовими перевагами, а конституційно, тобто правовими нормами (прецедентного чи кодифікаційного характеру), що прозоро й зрозуміло мали окреслювати межі його юрисдикції.
8. У політичній і правовій практиці влада короля була обмежена впливом різних спільнот у межах королівства – баронів, духовенства, дрібного лицарства й купецького класу, а також міжнародними чинниками.
9. Королі складали міжнародну професійну еліту, будучи зв’язані династичними шлюбами. Монарх кожної європейської країни потребував свого визнання монаршими родинами інших країн.
Це був перший етап у розвитку нової європейської системи держав, у якій кожна з них визначала свій політичний характер як суверен на підставі своєї участі в геополітичній системі і системі міжнародного права, яка визнавала державний суверенітет. Ці загальні риси нового типу королівської влади виявилися перш за все в таких державах як Сицилія, Англія, Нормандія, Франція, деякі німецькі герцогства, Фландрія, північні іспанські королівства, Данія й Угорщина.
