Формування релігійно-правової традиції Православної цивілізації

Релігійно-правова традиція Ранньохристиянської (Православної) цивілізації мала, в ході свого становлення, два основних джерела: світську політико-правову традицію Еллінської цивілізації і Старозаповітну релігійно-правову традицію Сирійської цивілізації. Обидві, як було показано в попередніх главах, мали доскональну правову ідеологію і класичні правові джерела ще в епоху античності. Навколо і в межах Римської імперії діяли численні давні й молоді народи, беручи участь у її політичному житті, виступаючи як союзники, а часом і як руйнівники: починаючи з І-ІІ століття серед них поширюється християнство, і вони, разом з греками, формують ядро візантійської релігійно-політико-правої традиції. Найбільш ранніми християнами були, очевидно окремі общини євреїв, палестинців, єгиптян і сірійців. Найбільш давні і авторитетні християнські єпископства було утворено в Римі, Антіохії й Олександрії. Досить рано (ІІІ-IV століття) хрестилися вірмени, алани і готи. У 303 р. Вірменія стала першою країною, яка прийняла християнство як державну релігію. Відповідно, норми канонічного права увійшли у вірменську правову систему як її найважливіший елемент, особливо в сфері шлюбно-сімейних відносин. Істотно вплинуло візантійське право на право Ефіопії, деякі норми якого діяли тут ще в XIX ст. Ранніми осередками християнства на крайньому заході стали Ірландія й Шотландія, де в якості першого хрестителя діяв легендарний святий Колумбанус.

В Ранньохристиянській цивілізації регулювання суспільних відносин спиралося на владні акти імператора і канонічні норми християнства. Прийняття християнства імператором Костянтином у 337 році н. е. і набуття у 391 р. християнством статусу офіційної релігії Римської імперії (едикт Феодосія Великого), різко змінило ставлення до християнства і прискорило його поширення.

З V століття (після битви при Каталауні у 451 р.) до Візантійської імперії вторгаються гуни й анти, які частково осідають в її межах. Одним з гунно-слов’янських політичних об’єднань стало Болгарське царство, яке в ІХ столітті приєднується до Православної цивілізації, утворюючи автокефальну Болгарську церкву і стаючи культурним центром слов’янського православ’я. Далі християнство активно поширюється серед волохів, слов’ян і тюрків. З християнством розповсюджується канонічне право.

Коли візантійський імператор Юстиніан (527-565 рр.) здійснив останню спробу знову об’єднати Римську імперію, він керувався ідеєю утворення всехристиянської ойкумени, під захистом божественного імператора. Для цього, крім територіальної експансії, він зміцнював авторитет церкви і забезпечив весь християнських світ новою правовою системою. Побудоване на римській правовій культурі, воно мало слугувати ідеї світової християнської спільноти під владою і захистом базилевса-імператора. У 528-533 р. за участю Юстиніана було здійснено першу повну кодифікацію правовідносин, що одержала назву Corpus juris civilis (Зведення цивільного права[44]), відома також як “Корпус Юстиніана”, який включав: Кодекс Юстиніана; Дігести (50 книг); Інституції і Новели. Перше джерело – Кодекс Юстиніана – було спрямоване на регулювання поточних справ; друге – Дігести – систематичне зведення римського права в 50-ти книгах – призначалося для ретельного вивчення спадщини римських юристів, в контексті візантійської систематики правових відносин (поділ на книги і титули), новим поколінням майбутніх візантійських юристів[45]; третє – Інституції – популярне керівництво з юриспруденції для вивчення юристами першого року навчання; четверте – Новели – нові чинні закони, видані Юстиніаном впродовж 534/535-565 рр. Процес кодифікації супроводжувався виданням Конституцій, в яких роз’яснювалися мотиви і порядок застосування джерел кодифікації. Значення кодифікації Юстиніана і, передовсім, Дігест важко переоцінити. Без перебільшення можна сказати, що все, чим сучасна юридична наука завдячує римському праву, стало доступне цивілізованому світу саме завдяки і через Дігести. Оскільки кодифікація Юстиніана була здійснена латинською мовою, яка на той час в повсякденному житті вже була витіснена грецькою в більшості провінцій Візантійської імперії, юристи здійснили кілька неофіційних перекладів найбільш актуальних розділів з Кодексу і Дігест, які за домовленістю застосовувалися для регулювання відносин і вирішення спорів. У повсякденному житті.

Corpus juris civilis стала основою права християнських держав і відіграла величезну роль у поширенні християнської правової традиції. За Юстиніана відбувся потужний процес християнізації, який супроводжувався прийняттям кодифікованих правових джерел у новонавернених народів за взірцем візантійської кодифікації. У 531 р. посланий Юстиніаном монах Юліан навертає в християнство Аксум (Ефіопію), а у 543 р. Нубію, де поширюється візантійське право[46]. У 563 р. на острові Айон монах Св. Колумбанус заснував монастир – осередок ірландського (далекозахідного) християнства, ірландська церква модернізує до християнських реалій звичаєвий ірландський Кодес брегонів. Варварські держави Європи з прийняттям християнства отримують свої «Варварські правди» (кодекс Теодоріха, Салічна правда франків, «Правди» алеманів, тюрінгів, Правда Атальберта тощо).

У VІІ столітті Левом Ісаврійським здійснена перша системна кодифікація візантійського права грецькою мовою: Еклога, Морський закон Родосців, Земельний і Військовий кодекси і Книга Епарха [47] – основні джерела цього періоду. Еклога Лева ІІІ (бл.726 р.) має 18 титулів, що регулюють сімейне, спадкове, кримінальне право і всі питання процесу. В ній втілюється принцип рівність всіх громадян перед судом; відміна судових мит для позивачів. Але найтяжчими злочинами вважаються злочини проти віри і основ моралі: порушення святості олтаря і церковного притулку; віровідступництво; клятвопорушення; розкрадання могил; підробка грошей; крадіжки; перелюб тощо. Покарання досить суворі: смертна кара – за інцест, мужоложство, отруєння, чаклунство, розбій і умисний підпал; биття (батогами і киями), відрізання носа, язика, кінцівок, осліплення, паління волосся.

Зазначені джерела ісаврійської династії, особливо Еклога, укладені в контексті ідей іконоборства (Лева ІІІ і його наступників, за винятком імператриці Ірини). Тому засновник Македонської династії Василь І вирішив здійснити нову системну кодифікацію, яка б більше детально і масштабно регулювала всі правовідносини і усунула б норми іконоборчого змісту і інші застарілі норми. За наказом Василя І і за активної участі патріарха Фотія було розроблено Прохірон (879 р.) – керівництво для суддів з кримінального, адміністративного й цивільного процесу і збірку законів Епанагону (бл.886 р.), яка складалася з 40 титулів. Вона включала загальну теорію права, вперше визначала повноваження імператора, патріарха та вищих посадовців, та ієрархів церкви, правові основи ведення юридичної документації, регулювало питання будівництва (operis novi nuntiatio) та комплекс питань приватно-правого характеру. Найпотужніша кодифікація Базиліки з коментарями була здійснена сином і співправителем Лева VІ Костянтином Багрянородним (913-959 рр.) і мала потужний вплив на розвиток права інших народів в наступні історичні періоди[48].

У християнському світі загалом і Візантійській імперії зокрема існувало два напрями законотворчості імператора, пов’язані з ідеєю його «богопомазаності» і поєднання в ньому статусу глави держави і церкви. Юстиніан проголосив цей принцип як тріаду: «одна віра, один закон, один глава». Лев Ісаврієць у VII столітті проголошує цей принцип дуалістично: «я імператор – я церква!». «Двоглавість» влади імператора, була покликана забезпечувати збалансований розвиток церкви і світської влади під єдиним імперським покровительством. Візантійський імператор (базилевс) – є помазаником божим наділеним безмежною владою. Імператор розпоряджався казною, землею і людьми, підносив і страчував свої підданих, практично з необмеженою повнотою влади. Тільки патріархи могли обмежити цю владу, але лише умовляючи імператорів як «добрих християн». З іншого боку, навколо імператора швидко формувався штат випадкових людей, часто євнухів, які маніпулювали волею монарха. Побут базилевса підкреслював прірву між монархом і іншими підданими. На аудієнції перед ним падали ниць, під час його тронної промови він був закритий особливою завісою. В його присутності могли сидіти лише особливо відзначені. Базилевс єдиний з мирян мав право входити в олтар. В його честь складалися гімни і славослів’я. Як і сам він, всі піддані величали його лише в множині. Родина базилевса – «порфірородні» тобто народжені в Порфирі, особливому приміщенні палацу де приймалися роди імператриці, укладали шлюби тільки з представниками монарших родин (якщо доживали до шлюбного віку). Вперше за «варвара» порфірородну принцесу (дочку Романа ІІ Анну) видали заміж лише у 989 році. Цим варваром був князь Русі Володимир Великий.

Формально базилевс керував синклітом (рада вищих сановників), військом, церквою і народом. Але влада базилевса, найбільш необмежена з-поміж інших держав, була і самою вразливою: якщо він не отримував підтримки від зазначених чотирьох складових візантійського суспільства, опозиція могла скористатися з цього, щоб скинути його з престолу. Саме в Візантійській імперії знищення можливих конкурентів з числа найближчих родичів набуло ознак постійної практики. За 1122 роки існування імперії в ній змінилося до 90 базилевсів. Кожний правив в середньому не більше 13 років. Половина з них була знищена фізично. Слід також зауважити що в період становлення візантійської державності «порфірородними» була лише третина імператорів. Тільки в період стагнації імперії після 1261 року з порфірородністю у Візантії «склалося» остаточно: майже за 200 років (до 1453 року) всі імператори (за винятком лише двох) були «порфірородними».

В політико-правових реаліях Візантійської імперії цей принцип загалом домінував до династії Комнінів[49]. Імператор поєднував повноваження як глави церкви, так і глави держави. Це верховенство самодержця як в політико-правових, так і в духовних питаннях стало основною ознакою політичного устрою Московського царства і Російської імперії.

Відповідно й геополітична ідеологія, що панувала в Візантії, виходила з того, що Костянтинополь – Новий Рим, а держава ромеїв – єдина хранима Богом імперія. Як писала (фактично вже про минуле імперії) в ХІ ст. сестра Олексія І Анна Комнін: «По самій своїй природі імперія – володарка інших народів. Якщо вони не християни, імперія просвітить їх і буде ними управляти. Якщо вони вже християни – то вони члени Ойкумени – цивілізованого світу, на чолі якого стоїть імперія». Отже цивілізований світ за уявленнями візантійців – це Християнський світ, ієрархічне суспільство, де місце кожного народу в ньому визначає глава цього світу – Візантійський імператор.

Коли перший хрестовий похід виявив всю глибину протиріч між «латинянами» й візантійцями, відгуком Візантії стала відмова від «величної ізоляції», навіть певна вестернізація візантійського суспільства для зближення з культурою християнського Заходу. Латиняни мали однак простіші плани: хрестові походи показали наскільки Візантія багата, але й неспроможна захиститися. Спроба реформ Олексія І і пізніше Андроніка І Комніна не змінила геополітичних реалій: об’єктивно підносилися дві геополітичні сили: Західна Європа, в період свого першого підйому, ідеологічно об’єднана Святим Престолом в Римі, і Ісламська цивілізація, яка виходила з «лихоліття» халіфатів і отримувала новий геополітичний центр в Османській імперії. Проте більше тисячі років існування Візантії між Сходом і Заходом були героїчною епохою утримання основ цивілізованості на тлі постійних війн між новими й новішими народами Євразії і передання культурної спадщини двом молодшим цивілізаціям – Ісламській і Західно-Християнській.

 

Ісламська цивілізація

Передумови формування.

За старозаповітною традицією, давні араби поділялися на дві групи – північних, якими були нащадки Ізмаїла, сина Авраама/Ібрахіма (від його наложниці Агарі, яку вигнала в пустелю Сарра), і південних, пращурами яких вважався дядько Ібрахіма – Кахтана (Йоктана), праправнук легендарного Ноя. Північні араби жили родоплемінними кочовими й напівкочовими об’єднаннями. Близько 600 чол. на чолі з вождями сеїдами (сеїд – той, хто говорить, очевидно, суддя). В політичному їх житті мали місце лише нетривалі об’єднання з метою набігів на оази й осередки цивілізації.

На півдні («щаслива» Аравія) здавна існувала досконала цивілізована спільнота. Іригаційна система (Магрибська гребля) забезпечувала розвинене сільське господарство, важливим джерелом доходів традиційно була міжнародна торгівля. З ІІ тис. до н.е. на півдні Аравії відоме Сабейське царство, цариця якого (цариця Савська) гостювала у царя Ізраїлю Соломона. В період занепаду Саби бл. ІІ ст. до н.е. в південній Аравії утворилося кілька вождівств: на Йеменському нагір’ї, зокрема, сформувалося найбільш сильне Хам’яритське «царство», яке захопило Мінейське, Катабанське та інші політичні союзи, і яке можна вважати в культурному плані спадкоємцем царства Сабейського, яке хам’ярити захопили бл. 25 р. до н.е.

Упродовж семи наступних сторіч Середній схід був переділений між Римом с персами. Умовний і постійно мінливий кордон між ними утримувався по верхній течії Євфрату і разом з Сірійською пустелею виявився на диво стійким, попри численні війни, істотно не змінюючись з 64 р. до н.е. (завоювання Помпеєм Сирії й Іудеї) і до VІІ століття (початок походів військ Мухаммада). Проте вже після Р.Х. в Аравії починається нова активізація суспільного життя під впливом еллінізації Середнього Сходу і протистояння Риму й імперії Парфян і Персів. У ІІ ст. н.е. на півночі Аравійського п-ва постає Набатейська держава. Після захоплення Єрусалиму і в зв’язку з повстанням Бар-Кохби в період з 66 по 140-ві роки відбувається масова міграція в Аравію іудейських общин.

З ІІІ століття послаблення Риму і перемоги Персії спричинили до нового руху: з півдня на північ Аравії мігрують окремі клани з Йемену. Два найсильніших клани Гассан і Лахм утворили буферні держави, відповідно в Сирії, як васали Риму (клан Гассан) і в Вавилоні, як васали Сасанідів (клан Лахм). Після перемоги і захоплення в полон шахіншахом Шапуром І римського імператора Валеріана, перемоги над персами царя Гассанідів Одената (260-266 рр.) мала наслідком піднесення його царства зі столицею в Пальмірі і занепокоєння римлян. Він був оголошений співправителем Галієна, але запрошений до резиденції імператора, був убитий його оточенням. Після цього Пальмірою правила його дружина Зенобія, вона розірвала відносини з Римом і певний час успішно протистояла римлянам, але в 273 р. Пальміра була повністю знищена військами імператора Авреліана.

Після столітнього занепаду у 500-х роках в Аравії відбувається нова активізація, пов’язана з поширенням християнства. Вона втілюється у протистоянні проіранських і провізантійських партій. Зміцнюється держава Лахмітів у Вавилоні. Хам’ярити приймають іудаїзм і починають гоніння на християн, зрештою вони потрапляють під владу персів (516-570 рр.). У 560 році ефіопи (аксуміти) намагалися захопити Мекку, але були розгромлені племенем Курейш (родичами майбутнього Пророка, який народжується у 569 році). З цього часу курайшити поселяються в Мецці і контролюють торгівельні шляхи, що через неї проходять. Вони також відновлюють давню святиню арабів Каабу, навколо якої формується певна інфраструктура з обслуговування паломників, що дає хороші доходи.

Формування Ісламської цивілізації

Мухаммад, правнук Хашима, сина Абд Манафа з племені Курайш, народився Меціі в рік слона (569 р.). В 613 р. він почав засуджувати багатобожжя і спосіб життя своїх одноплемінників і підносити молитви Єдиному богові Аллаху. За три роки до того Мухаммада, до того часу вже цілком зрілого чоловіка у віці біля 40 років почали відвідувати дивні видіння. Після тривалих духовних пошуків він пересвідчився, що голос, котрий чувся йому під час видінь, був голосом архангела Гавриїла (Джабраїла), який наказував йому донести волю Аллаха до арабів. Мухаммед почав передавати свої прозріння у вигляді проповідей, які згодом були записані як Коран і навколо нього сформувалася община майбутніх мусульман, до якої спочатку входили лише його родичі й найближчі друзі.

Мухаммад заклав ґрунт абсолютно нового способу життя. Теми перших його проповідей були досить простими: Один бог Аллах; настане Судного дня, коли гнів Аллаха впаде на невірних, тому обов'язок кожного вірного виконувати волю Аллаха, передану через його Пророка. Його натхненні пророцтва поширюються у Медині, формуючи нову систему цінностей і світогляд. Поступово почали вимальовуватися і межі нового богоцентричного способу життя – ісламу. Основою мусульманської самодисципліни – став намаз, який вірним слід було здійснюватися п'ять раз на день. Намаз розглядався як ритуальне втілення покори перед Богом, і виражався в низці канонічних жестів, які закінчувалися тим, що молільник схилявся на колінах додолу, а також у виголошенні кількох молитовних текстів. Крім того, Мухаммад проповідував обов'язкову добродійність (закіят), піст від світанку до смерку у місяць рамадан, а згодом, коли його община після вигнання повернулася до Мекки, до бажаного обов’язку мусульманина додався хадж – проща до цього міста і поклоніння Каабі. Мухаммад також заборонив пити вино і їсти свинину, і взагалі робити те, що позбавляє людину здорового глузду й духовної бадьорості. З іншого боку, людині заборонялося посягати робити те, що властиво лише Богу (сифати Аллаха). Усе це поряд із правилами щодо спадщини, шлюбу, розв'язання суперечок між одновірцями та інших практичних питань, дуже швидко перетворило невелику, але швидко зростаючу мусульманську громаду на неординарне суспільство з унікальною внутрішньою дисципліною. Мусульмани стали єдиною общиною – уммою.

Аллах спершу характеризувався Мухамадом як той самий Бог, що виявив себе раніше через іудейських Пророків і Ісуса. Мухаммад, напевне, очікував, що іудеї визнають у ньому останнього посланця Бога. Але іудейські общини не прийняли його віри. Для більшості населення Мекки Мухаммад також був лише приватною особою, під захистом вождя його племені. Але його проповіді не подобалися навіть його родичам, і йому все більше загрожувала небезпека бути підданим гонінням разом з його одновірцями. Досить швидко Мухаммад зрозумів, що йому з прибічниками краще залишити рідне місто. Певний час його люди вели переговори з общинами Ясріба (майбутньої Медини) і, зрештою, запрошення в це місто було отримане. За традицією, ворогуючі між собою общини Ясрібу, яким була потрібна авторитетна стороння людина, здатна їх розсудити, запросили Мухаммада як чоловіка відомого своєю праведністю. У 622 році він з однодумцями переїхав до Ясрібу, згодом названого Мединою. Цей рік переїзду (рік хіджри) через два роки потому став вважатися мусульманами початком нового літочислення.

Ставши виконувати публічні обов’язки, Мухаммад не забував і про інтереси своєї общини, домігшись, зрештою, того, що між Мединою і Меккою почалася війна. З одного боку, це було обумовлено обов’язком поширювати віру. Практичним же приводом до війни стало те, жителі Мекки не пускали мусульман до Кааби на тих умовах, які ті висували. Було це пов’язано і з необхідністю прогодувати зростаючу общину мусульман. Ця необхідність спонукала їх ще в Мецці грабувати каравани, але цього було замало: почався грабунок общин іновірців по оазах. Захоплення Мекки давало б хороший прибуток від контролю за паломництвом до Кааби. Під час війни з Меккою прибічники Мухаммада, серед іншого, вигнали з Ясріба всі немусульманські общини, звинувативши їх у зраді, внаслідок чого Ясріб став містом мусульман Мединою. Після трьох зіткнень між мусульманами Медини і громадою Мекки, у 630 році між ними було укладено угоду, за якою контроль над містом переходив до мусульман.

Мусульмани, як спільнота одновірців стала автономною політичною силою, змінюючи все політичне й культурне життя – спершу в Аравії, а потім і на всьому Середньому Сході. Вчення Мухаммада було розраховано на міське, переважно, арабське населення, але в основі воно мало тисячолітню традицію ранніх пастуших племен Середнього Сходу, втілену, зокрема, і в Старому Заповіті. І хоч спочатку воно знайшло відгук серед невеликої кількості прибічників, але «стратегічний» перелом було здійснено, згодом, коли почалися військові перемоги, і у цей процес втягнулися пастуші роди. Їх вабила перспектива законної військової здобичі, а перемоги швидко переконували, що Бог дійсно на боці мусульман. Крім того, історично назріло усвідомлення кочовиками всієї привабливості контролю над міжнародною торгівлею, як і специфічної можливості долучитися до цивілізованого життя у якості добре організованого війська, освяченого волею Аллаха, яке має всі права підкоряти й грабувати багаті народи, що й так гинуть від неправедності. Мета життя мусульманина – служити Аллаху, виконуючи його приписи точно й беззастережно. На практиці це означало беззаперечне підкорення Мухамадові – Посланцеві божому. Військові успіхи полегшили прийняття такої покори, оскільки громада віруючих швидко стала набагато сильнішою за будь-яку силу в Аравії, а згодом і за її межами. Непримиренна ворожість до невірних зміцнювала внутрішню дисципліну нової релігійною спільноти. Частково силою, частково загрозою сили, мусульмани підкорили майже весь півострів.

Смерть Мухаммада у 632 р. мало наслідком рідду – повернення до язичництва частини пастуших родів з війська мусульман. Багато племінних вождів розглядали іслам як їх договір особисто з Мухаммадом про військовий союз, і з його смертю вважали себе вільними від взятих на себе зобов'язань. Крім того, Мухаммад не залишив синів. Його спадкоємицею стала дочка Фатима, на якій був одружений Алі – двоюрідний брат і один з перших послідовників Пророка. Але вождем мусульман (халіфом, тобто наступником) став найбільш досвідчений з вірних – Абу Бекр, також один із перших сподвижників Мухаммада. Військові перемоги були життєво необхідними для збереження єдності мусульман. В якості першого «праведного халіфа» Абу Бекр (632-634) зумів знову об’єднати сили мусульман, спрямувавши їх на завоювання Сирії, але в 634 році помер і він. За правління другого «праведного халіфа» Умара ібн аль-Хаттаба (634-644) халіфат став імперією. Омар – енергійна, владна і дуже релігійна людина, яка рішуче спрямувала мусульман за межі Аравії. Під владу мусульман швидко потрапили Сирія (636), Ірак, (637), Месопотамія (641), Єгипет (642 р.), і тоді навіть найбільш скептичні араби повірили у велич і могутність Аллаха.

Проте перемоги арабів, об’єднаних ісламом, збудили бажання родової арабської верхівки підпорядкувати рух своїй владі. Після убивства Омара найманим вбивцею у 644 р. владу захоплює рід Омейядів, висунувши на посаду Халіфа свого представника – Османа ібн Аффана (644-656). Він став третім праведним халіфом, оскільки за його правління було закінчено запис Корану і, зрештою, була завойована Персія (651 р., кінець династії Сасанідів). Осман вперше заснував постійну резиденцію в Дамаску (Сирія). Але прихід його до влади через вбивство викликало протистояння: сформувалася «партія Алі», якого було підтримано в Іраці. Почалася міжусобна війна.

Прибічники Алі у 656 році захопили Дамаск і вбили Османа. За традицією краплі його крові впали на щойно принесений йому перший примірник Корану, робота над записом якого було започатковано ще Омаром і закінчено за Османа. Коли халіфом (четвертий праведний халіф) було проголошено Алі ібн Абі Таліба (656-661 рр.) проти нього об’єдналися Омейяди на чолі з Муавією. В липні 657 року в битві при Сіффіні, на правому березі Єфрату відбулося велике побоїще між прихильниками Омейядів (сирійцями) і прихильниками Алі. Нанісши поразку сирійцям, Алі не зміг закріпити успіх і скористатися з перемоги, давши згоду на третейський суд, до якого закликали сирійці. Через це частина воїнів Алі (12 тисяч), звинувативши його в нерішучості, покинули його табір під Куфою і виділилося в угруповання хариджитів, що повели боротьбу не тільки проти Омеядів, але й проти прибічників Алі. Алі було визнано халіфом, але боротьба продовжувалася. Від рук хариджитів у 661 році Алі й загинув. За переказами його поховали в місті Ен-Наджаф, яке стало одним із святих місць паломництва шиїтів.

Муавія ставши халіфом, започатковує Халіфат Омейядів (661-750 рр.) зі столицею в Дамаску. Халіфат розмівся як дуже своєрідна держава, основна функція якої полягала у постійному збройному поширенні ісламу на землі, де його ще не прийняли. Фактично халіфат Омейядів був першою хвилею експансії мусульман, що тривала до VІІІ століття. Її результатом стало панування однієї мови (арабської) і однієї релігії (ісламу) від Іспанії (завойована в 711 р.) до Синду (715 р.).

Але як тільки експансія почала припинятися, почали виявлятися і численні проблеми. Припинення експансії було, перш за все пов’язане з зіткненням арабів з іншими пасіонарними народами. Ще в 714 р. тюрки вибили арабів з басейну Аму-Дар’ї і до Х ст. не визнавали влади халіфа. У 717 р. араби взяли в облогу Константинополь, але у 717-718 рр. візантійська армія під проводом Лева ІІІ Ісаврійського завдала їм тяжкої поразки. Карл Мартелл у Франції розбив арабів біля Пуату (732) і Тура (733). Припинення експансії з новою силою виявило протиріччя серед самих арабів. У 750 році після кровопролитних міжусобиць Омейядів було повалено і до влади прийшли Абассиди.

Блискавичне арабське поширення призвело до радикальних змін культурних кордонів і переселення великих мас народів. Середній Схід – колиска найдавніших цивілізацій, поглинений на тисячоліття хвилею елліністичної цивілізації, і потім переділений між Римом і Персією, знову став об'єднаним. Але ісламське суспільство не мало таких культурних переваг, які мав буддизм чи еллінізм, щоб представники інших культурних традицій його наслідувати добровільно. Воно було максимально зосереджене на здобутті перемог і пануванні завдяки згуртованості, одностайності і сприйнятті людей лише за принципом «свій-чужий». Тому окремі особи та спільноти або приймали іслам, або відкидали його – взаємодії культур не відбувалося. Все, чим прикрасила себе культура ісламу, виявилося лише згодом і хоча й розглядалося вже як розвиток ісламської культури, часто походило саме від доісламських культурних традицій підкорених народів – сирійців, іранців, індусів.

Халіфат розглядається як єдина легітимна форма правління, де халіф є заступником Пророка і всі зусилля докладає, щоб продовжувати справу його життя. Отже халіфат – це теократична монархія, але в особі халіфа втілюється як духовна (імамат), так і світська (емірат) влада. Вся власність на землю також зосереджена в руках халіфа, який розряджається нею від імені і на користь всієї общини мусульман. Проте це – ідеал халіфату. Два реальні халіфати – Омейядів і Аббасидів, переважно, не відповідали цьому ідеалу.

Характеристика халіфату Омейядів

В халіфаті, як братерстві рівних (уммі), ще від другого халіфа Умара діяв принцип винагороди воїнів, цілком відмінний від феодальних відносин: Умар заповідав ретельно ділити здобич за заслуги тільки серед послідовників вчення, а пізніше, замість того, щоб роздавати їм у володіння підкорені землі, він виплачував гроші і розміщував їх підрозділи у гарнізонних містах по всі території халіфату. Найважливіші гарнізони розташовувалися в старих центрах цивілізації (Дамаск, Басра, Кордова), або в новозбудованих містах (Куфа в Іраку). Такий принцип не давав змоги розвиватися намісництву і заохочував сумлінно нести службу, оскільки гроші могли припинити виплачувати. Політка створення спеціальних військових залог сприяла підтримці відмінностей між арабськими і неарабськими воїнами в халіфаті Омейядів. Воїни з одного племені билися під проводом свого племінного вождя. Їхня розосередженість по окремих центрах давало змогу зберігати старий племінний поділ. Але наслідком цього стало те, що коли розгорілися міжусобиці між окремими родами і племенами, в ворожнечу втягувалися відповідні території, підконтрольні тим чи іншим племенам.

Основні протиріччя халіфату Омейядів:

1. Родоплемінні відносини між арабами суперечили територіальному принципу управління державою. Араби воювали і служили в гарнізонах за родовою приналежністю. Простий побут кочової «шатрової аристократії» не сприяв формуванню адміністративного апарату.

2. Різниця між арабами та мусульманами – не арабами суперечила принципам ісламу (ідея умми) – для нових навернених не знаходилося місця в Халіфаті Омейядів, і релігійні переконання послідовних прибічників Мухамаада все більше входили в суперечність з родоплемінним привілеям арабської родової аристократії.

3. Світськи орієнтовані Омейяди взагалі не були зацікавлені у наверненні в іслам представників інших народів: вони виходили з того, що, оскільки податки повинні платити лише немусульмани, то з масовим прийняттям інших народів у іслам, податкова база буде скорочуватися.

4. Суперництво в халіфаті між Сирією й Іраком: кожна з країн стала осередком двох партій (умовно Омейядів і послідовників Алі), протиріччя між якими все більше зростали. У 680 р. коли, за традицією, загинув син Алі Хусейн, прибічники партії Алі почали шанувати цей день (шайсей-вахсей), як початок розколу. Кожна з партій претендувала на лідерство в халіфаті, і кожна мала власний погляд щодо принципів управління спільнотою мусульман та її внутрішнього устрою.

5. Не було визначено критерії легітимності правителя. Заформувалися три групи поглядів: 1.тільки нащадки Фатіми мають божественне благословення, необхідне для того щоб вести за собою правовірних; 2. на цю роль можуть претендувати нащадки Алі не лише від Фатіми, але й від будь-якої іншої його дружини; 3. тільки узгоджена думка всієї спільноти може назвати справді богообраного законного халіфа. Омейяди взагалі відкинули як критерій легітимності прямий зв’язок з Фатімою, отже і з Пророком, для них стало головним монархічне успадкування (за народженням), що зрештою призвело до протистояння Омейядам всіх їхніх опонентів.

Лихоліття.

З кінця VІІІ ст. в халіфаті поширюються заворушення, які після поразки від Візантії виливаються у громадянську війну. Швидко утворений, і не маючи традиції державотворення, халіфат Омейядів в VІІІ столітті пережив кризу міжусобиць і розкол на дві релігійні течії, які згодом стали визначати як сунізм і шиїзм. Це був хоч і нетривалий, але досить критичний період лихоліття Ісламської цивілізації.

Світова держава – халіфат Абассидів (VІІІ-ХІІІ ст.)

Абассиди, піднявшись на підтримці поборників чистоти віри і простоти життя мусульман – шиїтів (партії Алі), згодом придушили їх повстання (правління другого Аббасида Аль-Мансура – 754-775 рр.).

Але третій халіф – аль Махді (775-785 рр.) зміг налагодити відносини з більшістю шиїтів. Він визнав юрисдикцію правознавців-улемів (з парті Алі) у вирішенні більшості питань повсякденного життя. Частина улемів висловила лояльність до Абассидів, на умовах, що влада спиратиметься на них у своїх безперервних зусиллях сформувати суспільство за законом Аллаха. Сидячи на базарах як приватні, але авторитетні особи, вони тлумачили Священний закон і застосовували його в конкретних випадках. Крім того, улеми були організаторами публічних намазів і вихователями нового покоління мусульман. Саме вони вважалися спадкоємцями справи Пророка. Порівняно з ними роль халіфа, солдатів, збирачів податей і чиновників була другорядною. Мусульмани, які прийняли цей компроміс почали називатися сунітами. Інші мусульмани не визнали цього компромісу і далі сподівалися на такий устрій, де халіф та його слуги будуть повними виразниками божої волі, як за давніх часів Медини. Ці секти (прибічники Алі, шиїти) виступали проти Аббасидів на тих же підставах, що виступали й проти Омейядів. Проте розквіт при халіфаті Аббасидів був безперечним. Поширення мусульманства відбувалося далі, переважно ісламськими купцями, – в Сероедню Азію, Індію, Китай та Індокитай (місії в Малацці, Гонконгу), а також в євразійські степи і Африку.

Особливості халіфату Аббасидів

Всіх мусульман однаково підкорено самодержавному володареві халіфу. Тож відмінності між мусульманами арабами і не арабами було усунуто. Арабську племінну верхівку від двору було віддалено, усі їх привілеї скасовано.

Була відтворена адміністративна і військова організація попередніх цивілізованих імперій захоплених територій. Основною військовою силою стали родові професійні воїни-мусальмани зі Східної Персії. Адміністрація була також переважно сирійська і перська.

Форма правління і структура влади. Аббасиди скопіювали перську модель державного устрою. Халіфат визначається як військово-теократична монархія (деспотія) на чолі з Халіфом – намісником Бога на землі. Халіф зосереджував як духовну, так і світську владу[50]. Пишність і церемоніал двору набуває ознак східної деспотії, витіснивши прості звичаї «шатра шейха». Влада халіфа припинялася з його смертю, тому династичні вбивства родичів стають звичайним явищем.

Адміністративний поділ: халіфат поділявся на емірати на чолі з емірами, при яких діють помічники – наїби. Окремими великими містами управляли шейхи. Столиця була перенесена до Багдаду.

В якості міністерств халіфату виступають дивани:

1) диван-аль-джунд – постачання і озброєння війська;

2) диван-аль-харадж – фінансова діяльність, податки;

3) диван-аль-барід – пошта, вантажоперевезення, будівництво і забезпечення шляхів, колодязів, караван-сараїв, а також таємне інспектування і політичний нагляд.

Найважливіші посадові особи арабського халіфату:

1) Візир повновладна і за все відповідальна особа. Ще для Давнього Єгипту і Месопотамії характерна ця посадова особа;

2) Наглядач за чиновниками;

3) Керівник загонів поліцейського призначення;

4) Завідуючий донесеннями – канцелярія дивана (пошта, розвідка).

В халіфаті згодом оформилось 4 книги норм регулювання суспільних відносин: зобов’язання договірні й недоговірні; військових справ; внутрішніх справ; фінансів; чиновництва. Судочинство в халіфаті здійснювали «судді за посадою» – каді. На базарах чи інших людних місцях також могли судити авторитетні знавці шаріату – улеми чи факіги. Верховним суддею й вищою апеляційною інстанцією був халіф (з дорадчим голосом колегії правознавців), на місцях – поставлені ним еміри.

Особливості розвитку Іранської мусульманської цивілізації

Культурологічною передумовою виокремлення Іранської ісламської цивілізації з багатонаціонального ісламського суспільства була, перш за все, наявність у іранців власної багатовікової культурної традиції. І якщо прийняття нової релігії, саме по собі, не викликало масового спротиву, то зверхнє відношення малоосвідчених завойовників до історичної й культурної пам’яті іранців викликало у них подив, а потім і активний опір. Політичні ж передумови формування Іранського ісламського суспільства, заклалися вже в ході боротьби за владу клану Абассидів. Майбутній перший правитель халіфату Абассидів – Абу-аль-Аббас ас-Сафах (правив 749-754 рр.) прийшов до влади, значною мірою, завдяки рішучим діям вождя повстання проти Омейядів в Харасані – Абу-Мусліма – персом-мусульманина, якого Абу-аль-Аббас призначив генералом. У 750 р. Абу-Муслім завоював Дамаск, і інші центри халіфату, досить швидко присягли Аббасидам. Тільки в Андалузії Омейяди залишилися при владі. Персидські губернатори отримали за Абассидів значну автономію, і перси почали призначатися на посаду візирів, відіграючи все більше значення в халіфаті.

Але криваві розправи Абассидів зі своїми колишніми прибічниками – шиїтами й іранськими губернаторами, призвели до того, що в ІХ столітті відбувся остаточний розкол Ісламської цивілізації: умовно його можна розглядати як розкол на сунітську (на початку, переважно арабську) й шиїтську (переважно іранську) гілки. Політичним осередком нової Іранської ісламської цивілізації стала Середня Азія: в 822 р. губернатор Хорасану Тахір бен-Гусейн бен-Мусаб проголосив незалежність провінції і став родоначальником персидської династії Тахірідів (821-873). За правління династії Саманідів (888-999 рр.) Іран став повністю незалежним від арабів. В цей час починається іранське культурне відродження, важливу роль у якому відіграло відродження перської мови й літератури. Саме з VІІІ століття формується новоперська мова, ядром якої стає Східний Іран і Середня Азія. Бухара – резиденція династії Саманідів – стає центром формування як загальновживаної мови міжнародного спілкування, так і центром формування новоперської літературної мови.

На території західного Ірану і Іраку в цей час утворюється шиїтська також іраномовна держава Буїдів (945-1055рр.). Причиною приходу азербайджанського клану Буїдів до влади в халіфаті стала перша серйозна експансія в центр халіфату огузів під проводом еміра Йакута, посланого халіфом на придушення осередків шиїзму. Буїди розбили Йакута, були підтримані на всіх колишніх іранських територіях і захопили Багдад і території халіфату від Ірану до Сирії. Халіф залишався в Багдаді, але фактично став маріонеткою буїдів. Під час свого правління буїди сприяли поширенню перської мови і культури. Правителі буїдів носили «синтетичний» сасанідсько-халіфатский титул «шахіншах ал-азам малік ал-мулюк». Державу Буїдів знищила потужна експансія огузків-сельджуків, які під проводом Тугрул-Бека, завоювали Середню Азію, Іран, Ірак, Афганістан, і у 1055 р. захопили Багдад. Тугрул-бек також залишив халіфу життя і формальну владу, а той визнав його султаном і «правителем Сходу і Заходу».

З ІХ століття Саманіди також контактують з тюркським каганатом Караганідів, що знаходився на північний схід від Мовеннахра, і сприяють поширенню в ньому ісламу. Караганіди стали першим тюркським політичним союзом, що прийняв іслам. В 932 р. мусульманином стає йабгу племени ягма Сатук, змінивши своє ім’я на Абд ал-Карим. За правління його двох наступників до кінця Х століття відбулася ісламізація всього союзу Караганідів. Об’єднані ісламом, караганіди в кілька набігів підпорядковують своїй владі Харасан і Мовеннахр, але самі стають жертвою молодої Газневідської держави.

Всі ці події стали відображенням важливих етнополітичних процесів в Середній Азії: за межами східних провінцій халіфату Хорасану і Мовеннахру на межі VІІІ-ІХ століть завершується потужний етногенез кочових ірано-тюркських народів – нащадків воїнів ранніх тюркських каганатів і місцевого дотюрксого (переважно іраномовного) населення. Ці новоутворені народи стали відомими в наступній історії як огузи й сельджуки. Перші згадки про огузів відносяться до VІІІ століття, коли вони кочують в Приараллі. В кінці VІІІ ст. частина з них залишається в Середній Азії, але більшість рухається на захід, де, уклавши союз з Хазарським каганатом, витісняють за Дон печенігів. Далі одна частина огузів переселяється на Русь і осідає на Волині (торки), а друга – переходить Дунай і осідає в межах візантійських володінь на території сучасної Болгарії. Частина огузів повернулися з Хазарського каганату в Середню Азію і стали ядром майбутніх завойовників Візантії, Ірану й Індії, відомих під назвою сельжуки. Легендарний їх родоначальник Сельджук, за переказами, служив Хазарському кагану, а з його падінням на чолі огузів закріпився на території сучасної Туркменії, очевидно об’єднавшись з огузами, що залишалися в степах Приаралля. Впродовж ХІ століття онуки Сельджука (Тогрул-бек, Чагри-бек Дауд, Алп-Арслан та ін.) – стали видатними полководцями халіфату Абассидів, все більше контролюючи в ньому політичну владу. Але в Х столітті вони, як васали Тіхірідів і Саманідів, розселилися в межах Харасану й Мовеннахру, і далі на чолі з Алп-Тегіном почали свій рух на південь, утворивши в Афганістані, державу Газневідів (977-1186).

Експансія сельджуків істотно змінила етнічний склад народів Євразії і сприяла переходу населення цілих регіонів на тюркську мову (наприклад, в Азербайджані). Але в східній частині халіфату іранська мова залишається офіційною й літературною ще кілька століть.

Тюрки стали своєрідним синтезуючим етносом, який поширившись як на іранських, так і на арабських територіях халіфату, на деякий час зробив мозаїчним розподіл осередків шиїзму і сунізму, та інших течій ісламу. Під владою сельджуків опинилася Середня Азія, Закавказзя, Месопотамія, Ірак, Сирія і більша частина Ірану, і така геополітична ситуація залишається до експансії в ХІІІ столітті нової потужної сили з Сходу – монголів. Навала монголів ще більше ускладнила цю мозаїку: в Ірані запанували нащадки Хулагу, в Середній Азії утворилася улус Чагатая, згодом на його основі частина монголів і тюрків на чолі з Тимуром утворили в ХІV столітті величезну імперію, що охопила території від Причорноморських степів до Паміру, і включала Іран і Індію. У Малій Азії сельджуки створили низку держав і політичних союзів, з яких найбілішим став Конійський (Румський) султанат, на основі якого з ХІV ст. почала формуватися Османська імперія. Під час навали монголів на Хорезм залишки війська останнього хорезмшаха Джалал ад-діна, рушили на захід. Серед них був і родоначальник османів – вождь огузського племені кайї Ертогрул, який отримав від сельджукського султана наділ (Оттоманський бейлік) на кордоні Румського султанату і Візантії. Його син Осман І Газі став правителем автономного Османського емірату, оголосивши в 1299 р. незалежність своєї держави від Конійського султанату, а себе султаном. З цього часу багатоетнічне населення султанату швидко зростає за рахунок масово руху на ці територію всіх охочих відвоювати для себе землю у послабленої Візантії. Коли за Баязета імперія досягає на заході кордонів Угорщини Тимур завдає османам нищівної поразки в 1402 р., після чого Порта майже півстоліття відновлює сили. Але подолавши ці хвороби росту Османська імперія постає в ХV столітті як наймогутніша держава Ісламської цивілізації, а турецький султан стає захисником мусульманської віри і правовірних. Це означає, що він офіційно підтримує сунізм, хоча в його війську і серед його підлеглих ще перебуває значна кількість прибічників шиїзму і членів суфійських орденів.

Лише з 1500 р. розмежування між осередками шиїзму і сунізму стає знову більш менш територіально визначеним. Це відбувається внаслідок утворення держави Сефевідів (ХVІ–ХVІІІ ст.) – могутньої світової держави Іранської ісламської цивілізації, в якій шиїзм став офіційною релігією.