Як вже зазначалося, в східній частині Євразії перехід від античності до середньовіччя відбувався в процесі поширення світових релігій арійської культурної спадщини – як її авестійської, так і ведичної гілок, охопивши принаймні три осередки формування цивілізацій третього покоління. На Середньому Сході цей процес відбувся в державі Сасанідів – Еран-Шахрі на основі оновленої авестійської релігії. В Північній Індії подібний же процес відбувається в державі Гуптів, яка на основі оновленої ведичної традиції (індуїзму) консолідує суспільства Індійського субконтиненту в Індуську цивілізацію. З Іранською цивілізацією Індуську зближує, крім спільних витоків і постійної взаємодії, те, що обидві на межі ер, завдяки експансії скіфо-сарматських народів, пережили період відкритості найрізноманітнішим надбанням античної ойкумени: в Ірані держава парфян (247 р. до н.е. – 226 рр. н.е.), в Індії – держава кушан (50 – 250 рр. н. е.)[7] – істотно оновили населення цих територій і долучили їх до найширших міжнародних контактів. Але після нетривалого їх панування, в обох суспільствах до влади прийшли старі аристократичні роди, прибічники традиціоналізму: Іран, на чолі з Аршакідами, намагався відродити в нових умовах славу імперії Ахеменідів, в Індії панування Гуптів (320-550 рр. н.е.) проходило під гаслами відродження слави Магадхи маурійського періоду. Але в імперії Гуптів всі течії і школи ведичної традиції продовжували розвивалися досить вільно, за власним покликом їх прихильників, тоді як в Еран-Шахрі релігія, ставши невід’ємною складовою офіційної політики держави, впроваджувалася під жорстким контролем вищих ієрархів влади і церкви. Ця обставина певною мірою обумовила те, що в ході експансії арабів іранське суспільство практично повністю забуло власну релігійну традицію, яка сприймалася широкими народними верствами як нав’язана зверху, тоді як індуське суспільство зберігало і продовжувало розвивати різні течії індуїзму під владою всіх завойовників, які панували в Індії від VІІІ до ХХ століть. З іншого боку, іранське суспільство, значно змінене етнічно і культурно під владою халіфату, зрештою, спромоглося сформувати власну версію ісламу (шиїзм), на основі якого відродило як свою політичну незалежність, так і культурну самобутність – в якості окремої гілки Ісламської цивілізації. Індуське ж суспільство, переживши ісламізацію частини свого населення, зберегло індуїзм в якості свого головного системотворчого чинника, але практично не зуміло протистояти політично кільком потужним хвилям загарбників, залишаючись останню тисячу років під їх владою.
На Далекому Сході в середньовіччі відбуваються ще більш складні процеси. Буддизм, що виник в північній Індії в процесі антибрахманської філософської революції (VІІ-V ст.ст. до н.е.), в середньовічній Індії, ставши ідеологією аристократії, поступився популярністю більш «народному» індуїзму. Зате, в якості запозиченого скіфо-сарматськими народами релігійного вчення, буддизм поширився в Середній Азії і на Далекому сході. Його адептами стали й численні кочові народи алтайської сім’ї, які в ІІІ ст. нової ери в ході розпаду імперії Хань, іммігрували в межі Піднебесної. Сприймаючи буддизм як світову релігію, що зв’язує різні народи і відкриває простір для найширшої експансії, а конфуціанство – як основу політичної й культурної спадщини Китайської державності, ці народи розбудовують основи нової цивілізації, головним ядром якої стає могутня імперія Тан під владою династії «окитаєних» тобгачів[8]. За сприяння Тан на Далекому Сході впродовж VІ-VІІІ століть формується своєрідна «буддистка ойкумена», в якій, разом з ідеологією буддизму, поширюються і основи політичної культури Китаю, консолідовані в етиці конфуціанства. Це сприяє швидкій розбудові осередків державності по всьому Далекому Сходу – від Японії і Кореї до країн Тибету й Індокитаю. Отже, на відміну від ранньої (неісламської) Іранської і Індуської цивілізацій, які відродили в ранньому середньовіччі власні культурні традиції, Далекосхідна цивілізація формувалася під сильним впливом запозиченої релігії – буддизму. Цим вона схожа з Ранньохристиянскою й Західно-християнською цивілізаціями, які, попри сильний вплив латини і еллінської античності, головним організуючим чинником мали християнство, запозичене у народів Близького Сходу.
Розглянемо більш детально три зазначені осередки формування цивілізацій третього покоління в східній половині Євразії.
