Інвестиційна політика підприємства

 

Відповідно до Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиції визначаються як всі види майнових та інтелектуаль­них цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької діяль­ності, в результаті якої може бути отримано прибуток або досяг­нуто соціальний ефект.

Джерелом приросту капіталу і рушійним мотивом здійснення інвестицій є отриманий від них прибуток. Залежно від протікан­ня у часі процесів вкладення коштів і отримання прибутку від інвестицій виділяють три можливі форми:

• послідовне протікання процесів: прибуток може бути отримано одразу після вкладення інвестицій у повному обсязі;

• паралельне протікання процесів: прибуток може бути отри­маний вже після введення першої черги об'єкта;

• інтервальне протікання процесів (як у випадку інвестицій у фондові інструменти).

Залежно від виду вкладених інвестиційних ресурсів інвестиції можуть здійснюватися у формі:

—грошових коштів та цільових банківських вкладів;

—рухомого та нерухомого майна;

—ноу-хау;

—майнових прав та ін.

За формою одержання доходу інвестиції можна класифікувати на такі, що приносять матеріальні вигоди (грошові доходи, змен­шення ризику, вихід на нові ринки збуту) і такі, що забезпечують соціальні вигоди (підвищення престижу підприємства, поліпшен­ня умов праці та стану навколишнього середовища).

Залежно від напряму вкладень виділяють дві основні форми інвестицій: реальні і фінансові.

Реальні інвестиції — це вкладення коштів у основні й оборотні виробничі засоби, в тому числі в матеріальні й нематеріальні активи.

Різновидом реальних інвестицій є інноваційна форма інвес­тицій, за якої кошти вкладаються у нововведення з метою запро­вадження останніх науково-технічних розробок та успішної про­тидії конкурентам на товарних ринках. Фазами інноваційного процесу є:

· патентування ідеї;

· обґрунтування доцільності нововведень;

· експериментальне освоєння нововведень;

· доведення інноваційної ідеї до промислового виробництва;

· маркетинг нововведень;

· здійснення інноваційного проекту;

· реалізація продукції, виробленої в результаті нововведень.

Інноваційні інвестиції є дуже ризиковими. їх реалізацією зай­маються спеціалізовані венчурні (ризикові) фірми. Залежно від джерел фінансування можуть застосовуватися різні форми венчуру:

1. Венчурні, інноваційні фірми створюються у формі акціонер­ного товариства і після широкої реклами інвестиційної ідеї у за­собах масової інформації акумулюють для її реалізації кошти приватних та інституціональних інвесторів. Такий венчур інакше називається незалежним або чистим.

2. Венчурні інноваційні фірми створюються декількома підприємствами на дольових засадах і організаційно оформлюються у ви­гляді науково-дослідних консорціумів (зовнішній венчур),

3.Венчурні інноваційні фірми створюються інвестиційними компаніями і фондами, які спеціалізуються на реалізації іннова­ційних проектів.

4. Створюються внутрішні венчурні інноваційні відділи на ве­ликих підприємствах (науково-дослідницькі бюро, дослідно-кон­структорські бюро, науково-промислові об'єднання).

Остання організаційна форма інновацій найчастіше застосо­вується вітчизняними підприємствами. Але вона має низку серйозних недоліків. Так, в періоди спаду виробництва на підприємстві фінансових ресурсів на нововведення не вистачає і інноваційний процес практично призупиняється. Крім того, відсутність конку­ренції як стимулу інтенсифікації робіт не завжди забезпечує ви­соку якість інноваційних продуктів.

Фінансові інвестиції — це вкладення активів у різноманітні гро­шові та фондові інструменти. До грошових інструментів відносять цільові або спеціальні банківські вклади, депозити, паї; а до фондо­вих — цінні папери (акції, облігації, інвестиційні та ощадні сер­тифікати, векселі тощо) та їх похідні (ф'ючерси, опціони, гаранти).

Залежно від характеру участі у процесі інвестування інвес­тиції можна класифікувати так:

—прямі;

—стратегічні;

—портфельні (опосередковані, непрямі).

При прямих інвестиціях інвестор бере безпосередню участь у виборі об'єктів інвестування, не звертаючись до послуг посеред­ників. Як правило, при цьому інвестор намагається заволодіти

контрольним пакетом акцій підприємства, а вже після цього ак­тивно вкладати кошти в його подальший розвиток (стратегічні

інвестиції).

Портфельні (непрямі) інвестиції здійснюються із залучен­ням посередників — інституціональних інвесторів. В цьому випадку інвестор не має намірів щодо збільшення свого впливу на емітентів, а формує за допомогою посередників портфель цін­них паперів, диверсифікований за видами фінансових інстру­ментів.

Непряма форма управління інвестиціями доцільна у випадку, коли інвестор не має достатньої кваліфікації і інформації для вибору об'єктів інвестування і подальшого управління ними.

Залежно від періоду інвестування інвестиції діляться:

– на короткострокові – вкладення коштів на період, що не перевищує 1 рік (в основному, це фінансові інвестиції);

– довгострокові – вкладення капіталу на період більше одного року.

За формами власності інвестиції бувають: державні, приватні, спільні, іноземні.

За регіональною ознакою інвестиції класифікують так: внут­рішні (в межах країни) і зовнішні (закордонні).

За величиною ризику інвестиції бувають: неризикові (надійні), середньоризикові, ризикові, високоризикові (венчурні).

За цілями відтворювального процесу інвестиції поділяють та­ким чином:

—початкові або нетто-інвестиції – розмір вкладень у створення (купівлю) нового підприємства або виробництва;

—інвестиції на розширення діючого виробництва – розмір вкладень на введення додаткових складських приміщень, вироб­ничих площ, основного технологічного обладнання;

—реінвестиції – направлення вільних коштів, отриманих від попередньої інвестиційної діяльності, на заміну основних засобів, раціоналізацію, зміну асортименту продукції, диверсифікацію, підготовку кадрів, НІОКР, охорону довкілля тощо;

—брутто-інвестиції – сумарні нетто-інвестиції і реінвестиції за весь період.

Перелічені класифікаційні ознаки на цьому не обмежуються. Залежно від цілей аналізу інвестицій як об'єкта управління фінан­совий менеджер повинен враховувати їх специфіку за такими кри­теріями:

— сфера інвестиційної діяльності підприємства (капітальне будівництво, екологічна сфера, інноваційна сфера, сфера обігу фінансового капіталу, сфера реалізації майнових прав суб'єктів інвестиційної діяльності);

— функціональна спрямованість інвестицій (у розвідку корис­них копалин, їх видобуток, виробництво, переробку, транспорту­вання, збут і маркетинг);

— галузева спрямованість вкладень (енергетика, транспорт, машинобудування, хімічна і нафтохімічна промисловість, медицина, сільське господарство тощо);

— необхідність здійснення інвестицій (обов'язкові, бажані, необов'язкові);

— джерела фінансування інвестицій (за рахунок власних, позикових і залучених коштів);

— новизна одержуваних в результаті інвестування продуктів (цілком нові, удосконалені, знайомі ринку);

— відношення до ринків збуту (інвестиції на утримання існуючого ринку чи його розширення в цій країні і за кордон);

— показник ефективності інвестиції (високоефективні, середньоефективні, малоефективні);

— часова структура грошових потоків (з постійним рухом, зі змінним рухом) та ін.

ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА. Інвестиційна діяльність підприємства — це сукупність прак­тичних дій зі здійснення інвестицій відповідно до обраної інвес­тиційної політики. Головним суб'єктом інвестиційної діяльності в цьому випадку є саме підприємство, яке виступає у ролі інвес­тора і приймає рішення про вкладення власних, позикових іза­лучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвес­тування.

У більшості випадків в одній особі суміщаються ініціатор інве­стицій (генератор інвестиційної ідеї), інвестор і замовник (кори­стувач) інвестиційного об'єкту. Крім того, учасниками інвести­ційної діяльності є кредитори, інвестиційні посередники, підряд­чики та ін.

Об'єкти інвестиційної діяльності: нові підприємства або виробництва; нові технології і обладнання; нова продукція; майнові права та ноу-хау; фінансові інструменти.

При розробці інвестиційної політики підприємства необхідно враховувати правові та економічні передумови інвестування кош­тів.

До правових передумов інвестиційної діяльності слід віднести право інвестора самостійно обирати напрями, види та обсяги інве­стиційної діяльності, на свій розсуд формувати систему договір­них взаємовідносин з будь-якими учасниками інвестиційної діяль­ності. Серед економічних передумов інвестування потрібно особливо відзначити необхідність компенсації інвестору відмови від вико­ристання наявних коштів на поточне споживання, забезпечення винагороди за ризик та обов'язкове відшкодування інвестицій­них втрат.

Розробка інвестиційної політики підприємства базується на таких концепціях фінансового менеджменту:

1. Концепція грошових потоків базується на визнанні активів як джерела майбутніх грошових потоків у передбачає:

— ідентифікацію грошових потоків від інвестування в окремі активи;

—оцінювання факторів впливу на величину і структуру майбутніх грошових надходжень від інвестицій;

—вибір коефіцієнту дисконтування, що дає змогу зіставити грошові потоки, які генеруються на різних стадіях інвестиційного процесу;

—оцінювання ризиків, пов'язаних з грошовими потоками.

2. Концепція теперішньої вартості витікає з об'єктивно існую­чої нерівноцінності наявних і очікуваних грошових ресурсів у зв'язку з інфляцією, ризику упущеної вигоди, уповільнення обо­роту коштів.

3. Концепція компромісу між ризиком і дохідністю враховує, що зі збільшенням рівня очікуваної дохідності інвестицій одно­часно зростає ризик недоотримання цього доходу. Найчастіше у практиці фінансового менеджменту вирішується завдання опти­мального поєднання ризику і дохідності, хоча в окремі періоди можуть вирішуватися завдання максимізації інвестиційного до­ходу або мінімізації інвестиційних ризиків.

4. Концепція ціни капіталу передбачає необхідність врахуван­ня вартості окремих інвестиційних ресурсів з метою забезпечення їх найбільш оптимальної структури за критерієм мінімізації середньозваженої ціни капіталу.

5. Концепція ефективності ринку капіталу полягає в тому, що при своєчасному і достатньому інформаційному забезпеченні ринкові ціни фінансових інструментів відповідають їх внутрішній (реальній) вартості. Виходячи з цієї концепції, фінансові менедже­ри можуть орієнтуватися на ринкові ціни фінансових інстру­ментів, обґрунтовуючи необхідність їх включення в інвестицій­ний портфель.

6. Концепція асиметричної інформації враховує той факт, що окремі учасники інвестиційної діяльності можуть володіти конфіденціальною інформацією і використовувати її при прийнятті інвестиційних рішень.

7. Концепція альтернативних затрат виходить з необхідності враховувати розмір упущеної вигоди інвестора у випадку, коли він обирає один напрям вкладення коштів і відмовляється від альтернативних варіантів інвестування.

8. Концепція агентських угод передбачає необхідність свідомо йти на додаткові агентські витрати у випадку, коли інвестиційні посередники краще знають кон'юнктуру інвестиційного ринку і можуть більш ефективно управляти інвестиційним портфелем, ніж сам інвестор.

Основна мета інвестиційної політики полягає у забезпеченні найбільш ефективних шляхів розширення активів підприємства. Для її реалізації в рамках фінансового менеджменту вирішується таке коло завдань:

· досягнення високих темпів зростання капіталу і поточних доходів від інвестицій (на окремих стадіях інвестиційного проце­су може ставитися завдання збереження інвестованого капіталу);

· мінімізація інвестиційних ризиків за допомогою методів і прийомів ризик-менеджменту;

· забезпечення ліквідності інвестиці й шляхом зменшення строків реалізації інвестиційних проектів, вкладення інвестицій лише у високоліквідні фінансові інструменти.

Розробка інвестиційної політики починається з дослідження зовнішнього інвестиційного середовища і прогнозування кон'юн­ктури інвестиційного ринку. На підставі отриманих результатів та керуючись основними стратегічними завданнями економічно­го розвитку підприємства, визначають стратегічні напрямки його інвестиційної діяльності.