Допрофесійна підсистема соціального інституту освіти включає до своєї структури:
— дошкільну освіта і виховання;
— загальну середню освіту;
— позашкільну освіту і виховання.
Дошкільна освіта — первинна, найскладніша організація навчально-виховного процесу, спрямована на адаптацію біоістоти у систему людських відносин, соціальних цінностей. Це початок, первинна ланка у неперервній освіті людини, період формування підґрунтя чуттєвої організації і самостійного мислення. І починається він у дитини з оволодіння світом звуків і конструкцій із слів, створення свого багажу суспільно значущих термінів, що несуть визначений, усім зрозумілий зміст. Дошкільна освіта готує дитину до самостійних відповідей на питання: "Що таке добро і що таке зло?" Відомий дитячий письменник Корній Чуковський із захопленням відзначав: "Якби знадобився найнаочніший, найвиразніший для усіх доказ, того що кожна малолітня дитина є найбільшим розумовим трудівником планети, досить було б придивитися, можливо уважніше до складної системи тих методів, за допомогою яких їй вдається у такий дивовижно короткий час оволодіти своєю рідною мовою, усіма відтінками її химерних форм, усіма тонкощами її суфіксів, приставок і флексій"
Пріоритетні напрями дошкільного виховання викладені у такому документі, як Державна Національна Програма "Освіта". До них відносяться:
— практичне освоєння рідної мови у сім'ї і дошкільному виховному закладі;
— забезпечення пізнавальної активності, розвиток творчих і художніх здібностей в ігровій та інших видах дитячої діяльності;
— виховання культури спілкування, поваги і любові до батьків, сім'ї, Батьківщині;
— формування основ трудового виховання, екологічної культури, моральної орієнтації у національних і загальнолюдських цінностях.
Вирішувати такі складні проблеми можна лише спільними зусиллями сім'ї і дитячих дошкільних закладів за участю школи. Реальність свідчить, що сім'я як первинна соціальна спільність у масовому порядку не готова виконувати цього завдання. По-перше, через відсутність достатньої педагогічної підготовки батьків та інших опікунів-вихованців дитини. По-друге, через професійну і інших видів творчо орієнтовану зайнятість батьків. По-третє, через відсутність середовища для усебічного самовираження дитини, де відбувається його соціальна ідентифікація, де він може претендувати на об'єктивне розуміння з боку ширшої соціальної спільності. Таким середовищем є дитячий колектив. Суспільство вже давно усвідомило, що у сім'ї створюється клімат для відпочинку, відновлення духовного і фізичного потенціалу людини. Але формування особистості, процес її соціалізації відбувається, зазвичай, поза сім'єю. Проблема розвитку дитини найбільш цілеспрямовано, системно, організовано і науково забезпечено вирішується у дитячих дошкільних закладах. У Україні їх створюють підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також і фізичні особи.
До категорії дошкільних виховних закладів відносяться дитячі ясла, дитячі садки, ясла-садки з короткочасним, денним, цілодобовим і цілорічним перебуванням.
Залежно від психофізіологічних особливостей дітей і форм організації занять з ними створюються різноманітні типи (групи) закладів: загального розвитку, компенсуючого, комбінованого, сімейного, прогулянкового тощо. Головна функція дитячих закладів загального типу полягає у інтелектуальному розвитку особистості дитини. Заняття у них можуть організовуватися з вибірковою орієнтацією на фізичні, музичні, художні, лінгвістичні тощо здібності дітей. Компенсуючі дошкільні заклади створюються для дітей, що потребують корекції фізичного і психічного розвитку. Комбінований тип дошкільного закладу представляє собою поєднання як загального розвитку, так і компенсації дитячих груп.
Дитячі групи у дошкільних закладах комплектуються також за віковою ознакою і підрозділяються на ясельні та дошкільні. Перші включають дітей з двох місячного до трирічного віку. Другі — з трьох — до семилітнього — і підрозділяються на чотири підгрупи: друга молодша, середня, старша і група підготовки до школи.
Найважливішими завданнями дошкільних закладів є:
— реалізація державної політики у сфері освіти;
— забезпечення фізичного і психічного здоров'я дітей;
— забезпечення кваліфікованою допомогою у корекції недоліків розвитку дитини;
-— формування умінь і навичок, необхідних для навчання у школі.
Індикатором готовності до школи є уміння дітей підпорядковувати мотиви діяльності, управляти своєю поведінкою на підґрунті певних правил, інтериоризованих у межах сім'ї і дошкільних закладах.
Дошкільне виховання як підсистема соціального інституту освіти робить акцент на відому сукупність громадських цінностей. Дітям органічно властивий потяг до доброти, справедливості, чесності. Вони чуйно фіксують їх справжнє значення, як і фальш відносно цих цінностей з боку дорослих. Природно виражається їх прагнення до самостійності. Дитина фактично відвойовує у батьків і дорослих опікунів право на самостійну думку, самостійний вчинок. Самостійні дії досить часто не відповідають логіці дорослих, тому що виникаючи зі світу уявлень, абстракцій і асоціацій конкретної дитини. Фахівці дошкільних навчально-виховних закладів стимулюють перетворення цих цінностей на стабільні явища особистісних якостей дитини.
Соціальні взаємодії між вихователем і виховуваним відносяться до специфічних соціальних відносин. Провідною мотивацією дій дитини є чистий інтерес до пізнання. Провідною мотивацією соціальних дій вихователя є бажання і готовність допомогти дитині відчути, уявити, зрозуміти, зафіксувати в пам'яті предметний світ і адекватно розпорядитися своїми відкриттями і надбаннями. Прагнення дитини до спілкування з вихователем відбиває його внутрішній чуттєвий стан. Прагнення фахівця до спілкування з дитиною визначається соціальною заданістю і внутрішнім прагненням до безкорисної допомоги. Один реалізує чуттєві потреби. Інший — сукупність соціальних інтересів і чуттєвих потреб. Чуттєві потреби такого роду у вихователя проявляються обов'язково, оскільки вони закладалися, розвивалися і закріплювалися у його дитячому віці за допомогою розумного серця і здорового глузду дорослих. До речі, цей чинник у деякій мірі впливав на професійний вибір фахівця. Відсутність другого компонента у соціальних діях вихователя спонукає до сумного висновку про те, що суспільство і діти мають справу з виконавцем, що діє за інструкцією, а не за мотивами духовності.
Управління дошкільними виховними закладами здійснюється їх творцями, державними і місцевими органами влади. Їм же належить і контроль за діяльністю цих закладів. Безпосереднє керівництво здійснює завідувач і рада дошкільного закладу. Органом самоврядування є загальні збори членів трудового колективу дошкільного виховного закладу і батьків. У закладах з числом не менше трьох педагогічних працівників створюється постійно діючий колегіальний орган — педагогічна рада. Фінансового-господарська діяльність відбувається за рахунок бюджетних і спонсорських коштів.
Починаючи з 90-х років соціальний інститут освіти України є самостійною незалежною державно-національною системою. Соціальні структури, що займаються його організацією і управлінням, розробили основні шляхи реформування дошкільного виховання. Кабінет Міністрів України затвердив їх як керівництво до дії для усіх суб'єктів освітньо-виховної підсистеми. До перспективних шляхів реформування дошкільного виховання нині відносяться:
• комплексне вивчення проблем сімейного і суспільного виховання у сучасних соціальних умовах;
• встановлення вікових нормативів фізичного, психічного і духовного розвитку дітей;
• створення організаційно-методичної служби сім'ї, її психолого-педагогічне забезпечення з розрахунком необхідності відродження сімейних традицій, сучасної культурно-побутової сфери;
• створення оптимальних науково-методичних, організаційно-педагогічних, санітарно-гігієнічних, матеріально-технічних, природніх умов функціонування дошкільних виховних закладів різних типів;
• розробка державних і авторських програм дошкільного виховання, вироблення критеріїв їх експертизи і оцінки на основі психофізичних, соціально психологічних, педагогічних, гігієнічних вимог;
• створення мережі дошкільних виховних закладів нового покоління;
• оновлення змісту, форм і методів виховання і розвитку дітей дошкільного віку.
Таким чином, дошкільне виховання — підсистема соціального інституту освіти, початкова ланка і первинний етап дії тенденції безперервності освіти.
Шкільна освіта займає центральне місце серед усіх підсистем цього соціального інституту. Специфіка явища полягає у тому, що у його сфері відбувається підготовка особи до основ самоорганізації, до соціального самовизначення. Школа забезпечує дитині отримання базового компонента знань і особистого досвіду як передумови для затвердження себе у дорослому житті, для інтегрування у різні соціальні структури. У процесі шкільного життя відбувається вибір пріоритетів соціальних цінностей, формуються основи системи стосунків до соціально значущих норм, закладається концепція соціальної дії особи: переважно егоїстична або альтруїстична, діяльнісна або пасивна, примирлива або конфліктогенна тощо.
Проблеми шкільної освіти стоять у центрі як загальної, так і спеціальної соціології. Наскільки вдало вони вирішуються у різних країнах, показують результати соціологічного дослідження, проведеного журналом "Ю.С. Ньюс энд Уорлд рипорт". Для отримання відносно об'єктивної відповіді на питання "Як ви оцінюєте за 10 — бальною шкалою якість викладання окремих предметів у початкових і середніх школах деяких країн" були запрошені незалежні експерти: із США — 12 фахівців, з Японії і Західної Європи — 10. Шкала якості показала, що із математики і природничих наук на першому місці стоять школи Японії, на другому — колишнього СРСР, на передостанньому США, на останньому — Англії. За суспільними науками на першому місці школи ФРН, на другому — США, на четвертому — колишнього СРСР, на п'ятому — Японії, на шостому — Франції. З рідної мови перше місце належить школам Франції, друге — колишнього СРСР, останнє — США. З іноземної мови на першому місці стоїть система шкільної освіти ФРН, на другому — колишнього СРСР, на передостанньому — Японії, на останньому — Англії.
Результати дослідження можуть якось заспокоювати професіональних діячів освіти в Україні. І, усе ж, як і школи інших країн, наша вітчизняна школа мала потребу, а з початку 90-х років ця потреба ще більше зросла щодо ґрунтовного реформування. Рішучий і обнадійливий рух в цьому напрямі почав відбуватися з виходом у світ нової ідеології шкільної освіти
Вузловою проблемою соціології освіти є аналіз компонентів розвитку. Першим аспектом її виступає розвиток самої школи, внутрішні можливості загальної шкільної освіти до систематичного якісного оновлення. Другий аспект відбиває вирішальну роль школи у становленні і розвитку особистості дитини. Він методологічно озброює суспільство у рішенні завдання усебічного розвитку школярів. Третій аспект полягає у розкритті можливостей школи як соціокультурного інституту не на відтворення форм розвитку буття, що заскніли, а на розвиток суспільства.
Освіта, орієнтована на розвиток здібностей і розквіт індивідуальності школяра, можлива тільки у процесі змістовної співпраці того, хто навчає і того, хто навчається. Педагогічний процес — це спільний рух педагогів і учнів до цілей освіти. У основі стратегії соціальної взаємодії учителя і учня лежить стимулювання і педагогічна спрямованість пізнавальних і життєвих інтересів учнів. Це, зокрема, передбачає розуміння педагогом права учня на власну думку, на помилку, — з одного боку, і на відкритість і особисту відповідальність педагога за свої судження, вимоги і вчинки, — з іншого. Діяльність дитини — основний фактор його розвитку, його самовизначення. Оптимальна організація її залежить від успішної реалізації координуючої функції педагога.
Зміст шкільної освіти — ця нерозривна єдність двох зустрічних взаємозв'язаних соціальних дій — орієнтуючого у культурі і творчо-діяльнісного. Джерелом формування змісту освіти взагалі і змісту загальноосвітньої школи зокрема є найважливіші сфери самовизначення особи — людина, суспільство, природа, ноосфера. Базовий компонент змісту освіти фокусує пізнавальну діяльність учня на ріст і якісні зміни потенціалу людини, на його зв'язок з людством і життям попередніх поколінь. У педагогічному плані базовий компонент змісту освіти є вихідною точкою для організації розвиваючого шкільного навчання і виховання.
Соціолог В. Нечаєв, на підґрунті "Концепції загальної середньої освіти", розробленої науково-дослідним колективом під керівництвом Є. Дніпрова, виділяє принципи організації шкільної освіти: динамічного культурного розвитку, гуманізації, діяльнісного підходу, трудової орієнтованості, спільної життєдіяльності дітей і дорослих, колективістської спрямованості, демократизації і самоуправління.
Українське суспільство сподівається, що загальна середня освіта забезпечить продовження усебічного розвитку особистості дитини, її здібностей і обдарованості. І на цьому підґрунті збагатить інтелектуальний потенціал народу, його духовність і культуру. Сформує громадянина України збагаченого не спотвореною московськими маніпуляторами історичною пам’яттю, здатного до свідомого національного, громадянського, політичного і соціального вибору. У загальнонаціональній державній програмі "Освіта" розроблені шляхи реформування загальної середньої освіти:
• визначення державних стандартів усіх рівнів загальної середньої освіти;
• визначення змісту загальноосвітньої підготовки і відповідних базових дисциплін, впровадження інтегрального і варіативного принципів навчання;
• реформування структури загальноосвітніх навчально-виховних закладів відповідно до рівня освіти і потреб регіонів, їх кооперація з вищими навчальними закладами;
• розвитку мережі загальноосвітніх навчально-виховних закладів, заснованих на різних формах власності тощо.
Кабінет Міністрів України 19 серпня 1993 р. затвердив Положення про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад. У ньому визначені головні завдання, принципи, структура загальноосвітньої школи, окреслена організація навчально-виховного процесу, його учасники, система управління загальноосвітнім закладом. Це положення, як нормативний державний документ визначає основні фонди і інше майно школи, її фінансово-господарську діяльність, міжнародні зв'язки і систему контролю за нею.
Головними завданнями середнього загальноосвітнього навчально-виховного закладу є:
— виховання морально і фізично здорового покоління;
— створення умов для здобуття середньої освіти на рівні державних стандартів;
— розвиток природних позитивних здібностей, обдарувань, творчого мислення, потреби і уміння самовдосконалюватися;
— формування громадянської позиції, особистої гідності, готовності до трудової діяльності, відповідальності за свої вчинки і справи.
Основним видом навчально-виховних закладів є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова, другий — основна, третій — старша, які відповідно забезпечують початкову, неповну середню і повну загальну середню освіту. Для розвитку природної обдарованості дітей створюються спеціалізовані школи, профільні класи, ліцеї і гімназії. Гімназії — школи друго-третього ступеня, забезпечують науково-теоретичну, гуманітарну, загальнокультурну підготовку обдарованих і талановитих дітей. Ліцеї — середні загальноосвітні навчально-виховні заклади, які забезпечують учням освіту понад державний мінімум і здійснюють науково-практичну підготовку талановитої учнівської молоді.
Змістовна сторона навчально-виховного процесу має буття через два компоненти: державний і шкільний. Перший визначає Міністерство освіти, другий — навчально-виховний заклад з урахуванням інтересів і побажань учнів, їх батьків, культурно-етнічних особливостей регіону, країни.
Найвищим органом громадського самоврядування школи є загальні збори (конференція), куди встановленим порядком делегуються працівники навчально-виховного закладу, батьки, учнів що вчаться, представники громадськості. У період між такими зборами найвищим органом самоуправління стає рада школи. Певне місце у системі самоврядування школою займає педагогічна рада як постійно діючий колегіальний орган.
Таким чином, загальна середня освіта є базою будь-якої подальшої спеціалізації, ключовою ланкою неперервної освіти.
Відповідно до Закону України "Про освіту" на серйозну підтримку з боку держави може розраховувати позашкільна підсистема освіти, яка в Україні має давню історію. Вона є невід'ємною частиною усього освітнього інституту. Без неї немислима повна реалізація закону безперервності освіти. Саме про це говорять найважливіші напрями її функціонування як соціальної кооперації. Найважливішими серед них стали, по-перше, розвиток здібностей і талантів дітей, учнівської і студентської молоді, по-друге, задоволення їх інтересів і духовних потреб у професійному самовизначенні. Позашкільна освіта і виховання здійснюються навчальними закладами спільно з сім'єю, трудовими і творчими колективами, суспільними організаціями, товариствами, фондами і базуються на принципі добровільності вибору типів навчальних закладів і видів діяльності.
До позашкільних навчальних закладів освіти відносяться: палаци, будинки, станції дитячої і юнацької творчості, учнівські і студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, а також школи мистецтва, студії, бібліотеки, оздоровлювальні та інші заклади. Окрім цього, для проведення навчально-виховної роботи позашкільні навчальні заклади на пільгових умовах можуть орендувати державні і приватні об'єкти культури, спорту і тощо.
Слід особливо відмітити, що підсистема позашкільної освіти виконує свою роль у розвитку особистісних рис людини не лише на допрофесійному рівні, але і значно пізніше.
Усі проаналізовані підсистеми є єдиним блоком, що представляє фундамент для саморозвитку, самовизначення і самореалізації молодого покоління.
