Пізнання – це різновид діяльності, діяльність свідомості, це ідеальне освоєння світу у формах свідомості, це процес взаємодії суб‘єкта і об‘єкта, це процес здобування знань, створення образів, моделей, теорій реальності (інформаційний аспект П), прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані основи (вольовий аспект П), це бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (смисловий аспект П).
Основні проблеми: істинність знань(мають володіти категоріями все загальності і необхідності), джерела знань(авторитарні чи знання добуті в процесі власної пізнавальної діяльності), методи пізнання(Індуктивний, дедуктивний), напрями пізнавальної діяльності- гноселогії(раціональний, емпіричний), суб`єктивність та об`єктивність знань.
Види П: 1. Життєво-досвідне (прямо вписане у процеси повсякденної люд.дія-ті, є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існ-ня, емоції переплетені з знанням, бажанням тощо); 2. Мистецьке (окреслює реальність не відсторонено, а через переживання); 3. Наукове (через усвідомлення сутності знання); 4. Релігійно-містичне (окреслює джерела своїх відомостей як божественне об‘явлення, особливе просвітлення).
Довгий час у ф. панувала форма метафізичного (Безпосереднього,прямого) відображення світу у свідомості(Платон, Арістотель). Але вже у Платона з‘явл. вихід за рамки даної концепції. Платон створює вчення про метапсихоз (перехід душі): пізнання – це спогади душі про своє перебування у світі ідей (ейдосів). Ейдос – це образ, що споглядається.
Суб‘єкт(попереднє) одна з основних гносеологічних(пізнавальних) категорій виступаєяк дієвий агент пізнання. С. – активно діючий, той, що пізнає, володіє свідомістю і волею індивід або соціальна група.
Об‘єкт(предмет) - те, на що направлена пізнавальна діяльність суб`єкта. Це як не світ вцілому, то частина природи, яка стає предметом перетворюючої (пізнавальної) діяльності. Предмет пізнання – загальна сфера реальності, яку досліджуємо.
Пізнавальні проблеми пов. з С та О.:
- О можна розглядати як існуючий незалежно від С і воступає об`активно існуючим світом, предметом пізнання. С виступає тут в пасивній ролі сприймаючого дію на чуття індивіда;
- С може сприймати О оскільки вони виступають як вираз однієї субстанційної основи(Бог, ідея). Виходячи з цього нім.класики формулюють тезу про тотожність буття та мислення. О. може виступати як сукупність станів С.
- О і С існують незалежно. Але О не виступає абстракцією чи ідеєю по відношенню до С оскільки останній здатен перетворювати в процесі практичної діяльності О. Через практичну діяльність виникає взаємодія між С і осягається багатогранність О. С тепер престає бути виключно індивідом, він може виступати носієм цілого культурно пласта знань сформованих внаслідок пізнавального процесу.
39. Співвідношення абстрактного і конкретного в пізнанні (Гегель Г. Кто мыслит абстрактно?)
Діалектика процесу пізнання полягає в переході від конкр. до абстр., і від абстр.до конкр.знову. “ Абстракція” з лат.”відособлення”(у процесі осмисленні)у значенні часнини від цілого – напр.. кольору від предмета який його має. Абстрагування – це властивість суб`єкта.
Абстрактне – це зміст в пізнанні, який відволікається від емпіричної реал-ті і безпосередньої конкретики.
Гегель: значно поглиблює проблему – надаючи А статусу форми реальності(саморозвитку Абсолютного духу)
Абстрактне – сукупність розмаїтих визначень, що фіксують субстанціональне в пізнанні, вказують на суще, істинне, осн.властивості об‘єкта.
Кокретне – це безпосереднє. К.в дійсності має хар-р одиничності, безпосередньої реальності. К.в пізнанні утворюється за доп.абстрагування (за доп.побудови систем визначень).
Гегель “Кто мыслит абстрактно?”: намагається дати бій здоровому глузду, який є виявом міщанського обивательського підходу до життя. Здоровий глузд заважає жити. Абстрактно мислить простолюдин, а філософ – конкретно. Здоровий глузд випливає з з абстрактного мислення, бо воно вихоплює окр.частинки з заг.хар-ками об‘єкта. К.і А розуміє через мислення. Він створює м-д пізнання: шлях від А до К і від К до А. А (відособлення) – суб‘єкт пізнання відволікається від випадкового, другорядного, проникає в суть через відкидання другорядного, тобто пізнавати істинне. А – це сторона, частина цілого, одностороннє, просте, нерозвинуте. К (згущенне) – багатостороннє, складне, розвинуте. Гегель вперше вводить до філософії ці категорії. К – синонім діалектичного взаємозв‘язку, розчленованої цілісності. А – не метафізична протилежність К., а етап руху самого К, нерозвинуте, нерозкрите К. (співвідношення А і К Гегель порівнює, напр., з співвідношенням бруньки та плоду, жолудя та дубу). Але К є хар-ка тільки “духу”, мислення, “абсолютної ідеї”. Природа і суспільні відносини людей – “інобуття”, більш чи менш абстрактне віднайденням окремих сторін, моментів життя всезагального духу. Абстрактне мислення відділяє певні прояви речей і розглядає їх окремо, на перший план виходить дослідження зв‘язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) хар-ки та ознаки цілих класів предметів. Абстрактне мислення виходить за межі як окр.предметів, так і певних органів чуття. Воно є стабільним, упорядкованим, здатним відділяти суттєве від несуттєвого. Недоліки: в основі те, о надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, явищ.
