Що означає говорити по-латинськи

 

Під поняттям «говорити по-латинськи» не треба розуміти, що красномовство властиве тільки латинській мові. Оратор може користуватись будь-якою мовою, але це повинна бути чиста, правильна його рідна мова. Бо як Ціцерон («Про оратора», кн. II) найкращим способом мовлення називає «говорити по-латинськи», /91/так Арістотель («Риторика», кн. I, розд. 3) називає «ελληνιξείυ» тобто говорити по-грецьки. Звідси ясно, що мовно-стилістичне оформлення здійснюється в тій говірці, на підставі природних властивостей тієї мови, якою пишеться промова. Ось ті особливості, які треба зберігати в будь-якій мові, щоб не допускати помилок:

по-перше, зміст окремих слів;

по-друге, їх побудова;

по-третє, властивість мови або рідний звичай мовлення;

по-четверте, правильна вимова.

1. Якщо йдеться про окремі слова в латинській мові, то треба докласти найбільших зусиль, щоб не вживати інших, а тільки латинські слова, за винятком слів грецького походження, яких вживали античні автори, і ті слова в наслідок довгого вживання закріпились і неначе здобули там право громадянства. Такими є, наприклад, численні грецькі слова, що прийшли до римлян з мистецтвами і науками.

Сюди належать і ті слова, що з христовою вірою найперше поширилися на Сході (Азія також навчилась говорити по-грецьки), прийшли на захід, і їх не треба відкидати, як: християнин, ортодокс, католик, ангел, апостол, Євангеліє еклезія [церква] і т. д. Те саме треба думати і про деякі єврейські слова, як: херувим, серафим ¹, Саваоф ² і т. д.

Бо деякі з новіших ораторів так забобонно дбали про чистоту латинської мови, що стали майже смішними, боячись \243\ вимовляти церковні слова. Це, передусім, Христофор Ліготій ³, який називає церкву «республікою», а апостолів — «дванадцятьма мужами». За винятком згаданих слів, не слід вживати в промові як грецьких, так і іншомовних слів. Це було для стародавніх римлян таким святим, що Цезар, як передає Светоній, раніше вибачився перед сенатом, ніж вимовив слово «монополія».

2. А щодо побудови слова, то оратор буде найбільше турбуватися про те, щоб не наштовхнутись на підводну скелю граматиків. Я маю на думці варваризми і солецизми.

Адже і в оратора гидким /91зв./ буде те, що ганять поети. Тільки деякі еллінізми, тобто певні грецькі конструкції, дозволяються історикам, як також і поетам, наприклад, Горацій (кн. 3, ода 13, с. 13):

«Будеш також і ти славним з джерел», і Вергілій («Енеїда», 4, с. 569):

«Жінка — це змінне щось завжди і різне...» Так і Курцій (7, 18): «Розтягнувшись всюди на бездоріжжях шорстких скель».

Але щось подібне навряд чи коли-небудь дозволяється ораторам. Та найбільше треба дивитися на властивість латинської мови, тобто які слова з якими можуть поєднуватися і що об’єднані означають. А це полягає не в самій побудові, а в певному способі і порядку сполучення слів, який властивий рідній мові. Слова, об’єднані у певному порядку, в одній мові мають свій тонкий смисл, а в іншій, об’єднані в такому самому порядку, не мають його, наприклад: «Хай боги це обернуть на добре», коли бажаємо комусь добра. «Надати ім’я військовій службі», тобто стати воїном. «Бути комусь на серці», тобто хтось чимсь турбується. «Мати серце», замість бути розважним. «Мати ніс (нюх)», замість бути кмітливим у підозрюванні. «Чути добре або погано», замість мати добру або погану славу. «Накладати на когось», замість обманути, і інші нескінченні приклади. Якщо ти це перекладеш дослівно на рідну мову, це буде смішним і не означатиме нічого.

Важко сказати, як багато людей страждають від цього недоліку. Вони часто рідний вислів перекладають на латинь і пишуть промову, якої навіть сам Ромул «е пізнав би, що вона складена латинською мовою. Отже, цього треба уникати. Треба твердо знати слова, прислів’я, ідіоми латинської мови, а цього не можна досягти інакше, хіба тільки наполегливим читанням античних авторів. /92/ Передусім треба брати до уваги таких авторів, що славилися б в Італії до імператора Тіберія ⁴, бо пізніше чистота і чар латинської мови вже почали псуватися.

Якщо хто шукає всебічного досвіду, достатнього для всякого змісту латинської мови, то хай читає авторів з окремих галузей. \244\

Військову лексику і цілі вислови хай бере у Тіта Лівія, Саллюстія, Юстіна ⁵, Цезаря, Курція та інших античних істориків, але особливо у Вегеція, що написав твір «Про військове мистецтво».

А те, що стосується землеробства і сільського господарства, хай черпає в Колумелли й Варрона, щодо медицини — в Цельса ⁶, до архітектури — в Вітрувія, а про все інше дізнається з книг Марка Туллія Ціцерона.

Крім того, Альдус Мануціус ⁷, йоанн Фоссіус, Адріг Кардіналі ⁸ та інші новіші автори написали книги про властивість і виняткову вишуканість латинської мови, що дуже допомагають початківцям.

3. Властиво латинська вимова вже загинула, її вчаться від матерів, і вона живе в самій батьківщині, і коли та гине, гине й вимова. Чужинці досконало не володіють нею, бо вживання латинської мови (особливо через варварство вандалів ⁹, лонгобардів ¹⁰ і готів ¹¹) геть зникло в Італії і залишилося в книжках, а водночас із цим пропала також і правильна вимова слів, і тепер вони вимовляються різними народами по-різному. І хоч Юст Ліпсій у виданій на цю тему книжці намагається відновити античну мову, то все ж таки висміюють того, хто вимовляє латинські слова правильно, але інакше, ніж усі. Тому треба зберігати місцевий звичай і вимовляти на лад тих, за якими слуга божий вимовляє латинські слова. Тільки часокількість не підлягає сумніву і повинна зберігатись старанно. Вона набувається, передусім, під час читання поетів та співання пісень. /92зв./

Треба сказати, що найкращою вимовою у нинішніх живих народних мовах є та, яку приймають усі люди, що користуються тією мовою. Підтвердження цього можна взяти у тих, які рідні слова вимовляють неправильно, навіть всупереч своїй волі, хоч вони самі ніколи не користуються цією вимовою у своїх листах або інших письмових творах. Повсякденною практикою вони підтверджують, що їхня вимова погана.

А оскільки кожна мова псується від сусідства з іншою, то здебільшого найкращою є вимова в містах, котрі знаходяться в центрі того народу.

Тут варто знати, чи, промовляючи якоюсь мовою, треба вживати без зміни слова іншої мови чи навіть вплітати цілі речення. Думаю, що це можна робити в листах і бесідах. Зокрема Ціцерон листи, які адресував передусім Аттіку ¹², часто прикрашає грецькими словами. Але в промовах та історії цього взагалі не треба робити, бо на це немає жодного прикладу. Та, зрештою, і в листах не треба вживати будь-яких слів і речень, а тільки ті, що почерпнуті з творів якогось автора або є прислів’ям, і то дуже рідко. \245\

Годі й казати, як часто такими прикладами рясніє польське красномовство. Бо поляки тільки на тому базують мистецтво красномовства, щоб промова була насичена щонайчисленнішими латинськими, італійськими, французькими та іншими чужомовни ми словами. А хто робить інакше, того вони приймають зі сміхом та реготом (хоч вони й самі смішні) як неосвіченого. Тому більшість з них складає промову, яку не можна назвати ні латинською, ні польською.

І справді, з самих поляків /93/ мужі солідної освіти також дуже сильно ганять тих базік і не називають їх красномовни \246\ ми (на що вони мають претензії), а напівварварами і руйнівниками мови. Ось що викладач латинської та польської мов, єзуїт Григорій Кнапський ¹³ передусім думає про таке красномовство. У вступі до свого «Словника» про якогось письменника, котрий захоплюється такою «витонченістю», говорить так: «В’ін так переплітає латинські та польські слова, перекручені та зіпсовані, з іншомовними запозиченнями, що його промову не зміг би зрозуміти ні латинянин, ні поляк.

Ось таке воно: «Якби хтось avisaius rem publicam хотів турбуватися, аби suis locis були інсеровані simplici, а не fucato corde. Accessia dignitatem constitutiones аброговані, а бувають реасумовані. Більше experabantur анімозе, маючи за hostes patriae. А де був би ideo fortis, тоді viciniores capitaneatus мають рушитися. Піддатися під externum militem. Посли воєводства, praesentes тут будучи, обрали на сейм coronationis». Й багато подібного до такого будеш читати у якогось видатного письменника. Є теж немало інших, що вважають це найбільшою витонченістю, хоч воно смішне, гидке і дуже темне «...» І на такій основі деякі вважають себе в латинській мові Ціцеронами, а в польській — Кохановськими ¹⁴, хоч вони напівварвари і руйнівники однієї та другої мов».

Таке каже Кнапій. Дивно, що авторитет такого великого мужа і його невтомний /93зв./ труд у навчанні своїх земляків досі не мали жодного успіху. Однак це зрозуміло, бо всі їхні костьоли, всі сеймики ¹⁵ і суди лунають ще й нині такими недоречностями. Причиною цього недоліку є те, що численні, переважно з кола всезнайків, видають себе в той спосіб за красномовців і досвідчених мовознавців. Вони переконали недосвідчену юрбу і своїм прикладом псують також молодь. Ось так поволі в’яне справжнє красномовство.

Отже, таких треба висміювати, як неосвічених. Вони — гості в ораторському мистецтві і не розуміють, що це найгірша вада, яка дуже спотворює промову.

 

Розділ другий

ЩО ОЗНАЧАЄ ГОВОРИТИ ЯСНО

 

Говорити ясно — це те саме, що — зрозуміло, щоб те, що говорить оратор, легко сприймали слухачі. Дотримуватись цієї настанови — невелика заслуга, а порушувати — прикра вада. Оскільки риторика — це мистецтво гарно говорити, то що більш вороже йому, ніж говорити так, щоб ніхто не розумів. \247\ Погано говорити, означає не говорити нічого. Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим!

Немає потреби багато говорити про таку ваду, бо це явно суперечить не тільки авторитетові найповажніших античних грецьких та римських авторів, не лише спільному вченню всіх, хто писав про це мистецтво, а й самому розумові. Але є багато з новіших ораторів, яким цей недолік так подобається, що вважається ними доброю ознакою.

І такі переважно саме через те захоплюються Луканом ¹⁶ і Тацітом, засуджуючи, Ціцерона й Вергілія, бо мова цих ясна і прозора, /94/ а тих — темніша. Вони також, як і ті, що я засудив їх у попередньому розділі, обманюють себе виглядом того, що їм уявляється правильним. Вони твердять, що ясна і відповідна промова — проста. Такі нісенітниці вони говорять лише з тією єдиною метою, щоб показати себе, що вони не прості. Коли вони складають порожні та без жодного смислу або навіть смішні речення, то вони оповивають їх темрявою слів, аби не видно було того, якими вони є.

Так, як ми, звичайно, закриваємо і ховаємо здеформовані ранами частини тіла, так вони, неначе свідомі своєї неспроможності, приховують пусті думки під темним покривалом слів. Але якщо вади завжди хочуть бути прихованими, то чеснота, навпаки, радіє, коли її бачать. І ми не повинні дивуватися нерозумному переконанню недосвідчених людей, які тих, котрих слухали і не зрозуміли, вважають мудрішими, бо їхніх промов вони не збагнули, мовляв, через високий і тонкий смисл. Вони напевно бояться, що коли б хтось з них признався, що не зрозумів оратора, якого всі хвалять, то інші подумають, що він дурень. А боячись цієї критики, взаємно часто схвалюють те, чого не розуміють. В Ієроніма читаємо, що таку думку юрби тонко висміяв св. Григорій Назіанзін, який, пишучи до Непотіана, відрізняє справжнє красномовство від фальшивого.

 

ІЄРОНІМ, ЛИСТ 2 ДО НЕПОТІАНА

 

«Не хочу, каже, щоб ти був декламатором, пустомелею і базікою без розуму, а щоб ти був досвідченим у містеріях бога свого, у його таїнствах, бо звичаєм невчених є сипати словами і швидкістю говоріння викликати подив у недосвідченої юрби. Зухвала голова тлумачить часто те, чого не знає, а коли переконає інших, приписує також собі знання. Колись мій учитель Григорій Назіанзін, відповідаючи на моє питання, що /94зв./ означає у Луки «девтеропротна» субота, тонко зажартував: «Навчу тебе, говорячи про це в церкві, в якій вигуками всього народу, змушений будеш проти власної волі знати, чого не \248\ знаєш або напевно, якщо сам мовчатимеш, то будеш засуджений всіма за глупоту. Бо немає нічого легшого, як обманювати мовними викрутасами невчені збори і простий народ, який більше дивується тому, чого не зрозумів». Скільки [сказав] Ієронім.

Коли хтось вперто доводить, що той красномовний, хто говорить темно, то, отже, на його думку, найкрасномовнішим буде німий.

Тому треба дуже старанно передбачувати, щоб туман не закривав промови, щоб вона була відкрита, ясна, прозора і пристосована до рівня слухачів. А це буде тоді, коли, як того вчить Красс у Ціцерона, будемо користуватися зрозумілими словами, уникатимемо двозначних, будемо складати невеликі періоди, не будемо покривати думок, не порушуватимемо порядку.

Крім того, не думай, що промова досить ясна, коли ти її розумієш. Адже тоді навіть найтемніша справа буде здаватися ясною, якщо ти прослідкуєш її до глибин довгим роздумуванням. Отже, не задовольняйся в цій справі своїм власним міркуванням, а перейди до чужого і старанно подумай, чи ти легко міг би зрозуміти свою промову, якби ти не виголошував її, а тільки слухав, як виголошує інший.

Якщо ти цього не будеш дотримуватись, то важко буде тобі уникнути цієї вади, і ти виставиш себе на таке глузування, яке зробив з трибуни Марк Туллій з Рулла (промова «Про аграрний закон»): «Рулл такою темною промовою запропонував свій закон, що слухачі, які були на зборах, сумнівались у тому, що він хотів сказати про аграрний закон». /95/

 

Розділ третій