Щодо будови періоду варто, найперше, йдучи за Туллієм [Ціцероном] сказати про ритм на початку, в середині і в кінці періоду.
1. На початку періоду бажані такі стопи 29: кретик або дактиль: Neminem vestrum ignorare arbitror [Кожний з вас, думаю, знає]. Пеон, що є двох видів: один складається з трьох коротких складів і довгого, другий — з довгого і трьох коротких: Levia sunt haec in hoc reo crimina [В цього підсудного легкий цей злочин]. Вживається теж дохмій, який складається з двох довгих, короткого і довгого складу. Молос — із трьох довгих, анапест і т. д.
2. У середині передусім вживаються пеони. Це буде ясно
для дослідників з такого речення: Vincat cupiditas aliquando voluptasque rationem [Нехай, нарешті, жадібність і розкіш переможе розум]. Тут треба користуватись цим правилом помірковано. Інші стопи можна вживати скрізь. \262\
3. У кінці періоду слід зберігати ритм більш дбайливо. Тут найбільш відповідний дохмій. Ціцерон повідомляє, що в його присутності народний трибун /105/ сказав так: «O Marce Druse, tu dicere solebas sacram esse rem publicam Quicumque eam violavissent ab omnibus esse ei penas persolutas. Patris dictum sapiens temeritas filii comprobavit» [О Марку Друзе 30, ти, звичайно, говориш, що республіка є священною. Якби її хтось порушив, то всі покарають його за те. Розумне слово батька підтвердила нерозсудливість сина [Оратор, 214]. Коли це сказав трибун, то піднявся на зборах дивовижний галас. Ціцерон приписує це ритмові: «Бо якщо, — говорить він, — зміниш ритм і скажеш: «Comprobavit filii temeritas», то не буде жодного ефекту. Але це не повинно часто траплятись, повчає там же Ціцерон, заявляючи: «Спочатку слухач відчує ритм, потім він надоїдає йому, а згодом, пізнавши його легкість, нехтує ним. Але є ритмічні клавзули 31, які закінчуються і приємно» [Оратор, 215]. А які бувають клаузули, деякі з них можна спостерігати в його промовах, як-от: дохмій, дикретик 32 і дактиль, трибрах 33 зі спондеем, диспондей 34, що мало різниться від дихорея 35 та інколи три спондеї і т. д.
4. Щоб не здавалося, що я завдав тобі великої турботи в укладанні промови, а саме, щоб ти займався такими дрібницями, то прочитай дуже розумне нагадування найвченішого учителя красномовства Юнія Мельхіора (розд. 202): «Отже, треба дотримуватися такого: я подаю викладені настанови не для того, щоб промова, яка повинна плисти, слабшала завдяки виміряним складам і визначеним стопам, а щоб, раз пізнавши їх, сама собою неначе плила і неслася. Отже, тут потрібні чотири речі: по-перше, треба дотримуватись настанов, але не занадто старанно і не забобонно. Далі численні вправи у писанні промов, додаю часте читання Ціцерона та інших визначних авторів, що приведе до того, що, хоч не думаємо про ритм і стопи, будемо писати ритмічно і гармонійно. По-третє, голосне і виразне виголошування. /105зв./ Так взагалі треба писати, як і виголошувати: отже, у вступі значно нижчим голосом, у розповіді повним, у доказах жвавим, у спільних місцях розтягнутим і плавним, в епілогах пониженим та послабленим. Їм повинні відповідати структура і композиція, і відповідними повинні бути ритм і стопи. І треба дбати про вуха, які найкраще судять про композицію і ритм. Вони відчувають повнозвучні слова, бажають завершених, обурюються незв’язними, лоскочуться лагідними, збуджуються неправильними, схвалюють з постійним значенням, ганять нестійкі, не люблять надмірних і з різноманітним смислом. \263\
Крайні засоби, яких треба вживати, — це зміна порядку слів і відмінків. Потім треба дбати про мовні фігури та прикраси, що йдуть часто на підмогу невдалій і недосконалій композиції». Стільки [говорить] Юній.
5. Сполучення метрів 36 також необхідне для досконалого та привабливого періоду, і вони повинні так сполучатись, щоб не окремі, а всі разом давали досконалий смисл. Вони переплітаються зі словами, що означають якесь поєднання з іншими членами періоду, переважно за допомогою певних часток, декілька видів яких доречно тут подати і занотувати.
6. Перший вид — це такі, що виражають якусь причину або умову, а вони такі: якщо, як тільки, коли, якщо дійсно, одного разу, щоб не, щоб, тому, через те, тому що і т. д.
7. Другий вид — це ті, які служать для порівняння, як наприклад: так-як, скільки-стільки; не менше — ніж; стільки раз — скільки; так довго — як довго, або поки або під час, начебто так і т. д. /106/
8. Третій вид — це розділові — між однією та другою поміщені якісь події, або коли періоди розділяють назви. Вони мало різняться від компаративів: один — один; це справді — а той; там — тут і т. д.
Четвертий вид — це ті, які позначають зростання і спад речей; не тільки — а й; не лише — а також і т. д.
П’ятий з них — це ті, за допомогою яких втрачаємо сумнів, чи щось буде зроблено, або що треба робити, або говорити, або яка справа скоріша в своєму роді і т. д. А вони такі: чи — чи; чи це — чи те і т. д.
9. Шостий вид — які відповідають бажанню і служать для його вираження, як-от: щоб, щоб, я хотів би, щоб і т. д.
10. Сьомий вид — це відносні, як: той, що.., ніхто, що.., ніхто, що не.., будь-хто, той і т. д. Треба знати, що, як і інші, так, передусім, відносні частки не завжди треба ставити обидві, а подати тільки будь-яку з них.
11. До восьмого виду належать ті, що сприяють виправленню або заперечують закиди, а такими є: хоч — однак, хоч — але, однак, все ж таки і т. д.
12. Дев’ятий вид — це заперечні або такі, з яких одна частка щось заперечує, а інша стверджує і ставить на місце запереченого, як: ні, але, ні або найменше, справді і т. д.
13. Десятий вид — це ті, що вказують місце або час: коли, тоді, де, там, ледве, щойно, водночас. /106зв./
Цими частками, неначе якимись клямрами, сполучаються з собою члени періоду, і завдяки вживанню різних видів часток досягається дивна різноманітність. Про них запам’ятай таке. \264\
По-перше, до однієї частки можна додати дві інші з різним значенням, які, однак, мають стосуватись першої, як у цьому періоді: «Скільки значить на полі і пустельних місцях відвага, стільки на Форумі і, в судах значить безсоромність» [Ціцерон, «На захист Цеціни», I, 1].
По-друге, найбільша допомога для початківця, який складає промову, буває від перегляду цього роду часток, якщо у реченні, яке ти хочеш виголосити у формі періоду, застосуєш частки одного з наведених видів, а не будеш думати, що у кожному реченні можна вживати всі види часток. Навряд чи знайдеться якась частка, що може ділити речення на його члени і служити для утворення періоду.
Щодо прикрас періоду, то він всюди прикрашується тропами і мовними фігурами. Гарною буде тоді будова членів періоду, коли у реченні вдало вживатимуться метафоричні слова, або воно матиме відповідне мовне оформлення. Подібно як ми захоплюємося обличчям людини, у якої вбачаємо вчений розум: яке б воно не було, а милуємось ним як красивим.
Але бувають деякі мовні фігури, які служать для прикраси періоду так, начебто вони були властивими і специфічними лише для нього.
14. Першою із них є ізоколон, коли члени періоду складаються з рівного числа складів. Прекрасною вважається ця форма мовлення і найбільше відповідає поважному виголошуванню речення, як-от відоме речення Ціцерона («Парадокси стоїків», I, 15): «Коли хтось є причетним до /107/ великого добра, то він найбільше гідний похвали; бо немає жодного добра, яким не міг би чесно хвалитися той, хто його має».
15. Друга фігура — це нерівний період, протилежний першому, коли один з його членів значно коротший від інших, як: «Я беру це одне, що дає мені твій явний злочин — і справа очевидна» [Ціцерон, «На захист Росція Амеріна», 97].
16. Третя — це антитеза, тобто не всяке протиставлення, а таке, коли взаємно протиставляються члени періоду, або коли воно міститься в окремих синтагмах так, що створюється враження, наче ударяються члени періоду один з одним, синтагма з синтагмою. У Ціцерона («На захист закону Манілія», 10, 28) читаємо: «Помпей частіше бився з ворогами, ніж хто-небудь виступав у суді проти свого ворога; вів більше воєн, ніж інші про них читали; підкорив більше провінцій, ніж інші бажали; у молодості вивчив воєнне мистецтво не за допомогою чужих настанов, а своїми власними силами, не на воєнних поразках, а на перемогах, не під час воєнної служби, а під час тріумфів». \265\
17. Четверта — це поєднання або зевгма, очевидно коли більше членів періоду стягуються в меншу кількість. Так, Ціцерон («Філіппіка», IX, 1) говорить: «Сервій Сульпіцій від’їхав з деякою надією добратися до Марка Антонія, або без жодної — на вороття».
Дотримуйся дуже гарної форми зевгми, коли з чотирьох членів періоду стає два, таким чином йдеться раніше про те, що стосується слів другого члена, а пізніше — що першого. Чудовою є зевгма у Ціцерона («Після повернення»): «Якби я був убитий сам, це ганебно для мене; якщо з численними мужами республіки, то здавалося, що це буде згубним». Два середні члени: /107зв./ здавалося, що для мене буде ганебно і якби я був убитий сам, тому що подібні до двох інших, стягнулися з ними: другий з четвертим, третій з шостим, кожний з подібним до себе, але так, що першим ставиться те, що стягається з наступним, а другим те, що з першим, хоч їх можна виголосити теж іншим способом.
18. Об’єднання — це дуже гарне сплетення членів періоду, яке полягає в тому, що речення перетворюється в якесь інше, собі протилежне, переходить з одного члена періоду до наступного, неначе споріднена кров. Слід тут дивитись, щоб був відповідний ритм, наприклад: «Щоб без ненависті не спокутувалась вина і без вини не каралась ненависть» [Ціцерон, «На захист Клюенція» 37, 5].
19. Певне зіставлення членів періоду має, очевидно, деякий сенс, коли вживається більше членів і окремим з них відповідають щодо смислу інші. Таким є відомий вислів Ціцерона («На захист Цеціни», I, 1): «Скільки важать відвага на полях і в пустельних місцях, стільки на Форумі і в суді значить безсоромність, не менше тепер у судовій справі уступив би Цеціна безсоромності Ебутія, скільки щодо насильства уступив зухвальству». Бачиш, отже, що двом першим відповідають два наступні члени періоду.
Розділ сьомий
