Викладається дилема та індукція, найважливіші доводи спростування потім подається розміщення доказів спростування, а далі додаються приклади спростування

Для викладу доказів спростування можна використовувати ті самі форми, що й для викладу доказів обгрунтування, як-от: силогізм, ентимему, епіхейрему і т. д., про що було сказано в кн. II, але є два особливі види доведення: дилема та індукція. Вони можуть служити самому обгрунтуванню, і їх застосовують насамперед в обгрунтуванні, таму зовсім слушно вони вимагають тут для себе свого місця.

1. Дилема — це обгрунтування, в якому з двох контрарних суджень виводиться консеквент, що відповідає одному й другому, як це маємо у Ціцерона у промові «На захист Марцелла», 21 — 22, що я подаю тут простими словами: Цезар твердив, що на нього багато [римлян] робить засідки. Це спростовує Ціцерон такою дилемою: «Чи на тебе роблять засідки твої друзі чи вороги. Не друзі, бо ж це неймовірне, щоб на тебе робили засідки ті, хто прийняв від тебе найбільші добродійства. Ані також вороги, тому що одні з них вбиті, інші — яких ти пощадив, за врятоване їм життя стали твоїми друзями. Отже, ніхто для тебе не є ворогом /85/і не робить засідок».

Тут бачиш, що з двох заперечних протилежностей «друзі — недруги» виводиться консеквент «ніхто не робить засідок». Таке доведення називається рогатим силогізмом, тому що воно і правим і лівим рогом вдаряє противника.

2. Цього можна досягти тач: дивись, чи судження, яке ти навіть задумуєш захищати, є загальним і чи може поділятись \234\ на якісь види, бо з такого може виникнути дилема, як, наприклад, у вже згаданій дилемі: «Ніхто на тебе, Цезарю, не робить засідок». Потім це загальне судження діли на два або три види, наприклад, «Ніхто» — діли на друзів і ворогів, потім ці видові поняття вживай у більшому засновку. Це звичайно, робиться двояко: або шляхом запитання, як у тій дилемі, або вживанням розділових часток, як або... або і т. д.

Для меншого засновку візьми ті окремі види і підсиль їх окремими обгрунтуваннями, але як висновок треба взяти саме судження, яке ти хочеш довести. Можеш також, залишивши більший засновок, починати від меншого, наприклад, якби ти сказав: «Ні друзі не роблять на тебе засідок, тому що і т. д., ні вороги і т. д.», і тоді це можна назвати рогатою ентимемою.

3. Але дуже пильно зауваж: ті два або більше видових понять треба брати так, щоб не було жодного іншого, крім них, бо інакше дилема буде смішною, якби, наприклад, Ціцерон сказав: «Хто робить засідки на тебе? Чи народні трибуни чи військові?». З цієї дилеми не вийде нічого, крім сміху. Бо після трибунів залишаються ще сенатори і народ, що можуть готовити засідки на Цезаря.

4. Індукція — це доведення, яке з часткових недостатньо численних суджень виводить загальне судження. Якби ти, наприклад, намагався довести, що прихильників єретиків треба ненавидіти, то вичисляй. видові поняття цього загального судження, а вони є двоякі: одні для нього властиві, як-от: ті, що сприяють лютеранам ⁴³, ті, що примикають до аріан ⁴⁴ і т. д., інші не властиві, але подібні, наприклад, прихильники ворогів республіки, прихильники наших ворогів, прихильники розбійників і т. д.

Перерахувавши це й взявши їх антецедентом, зробиш такий висновок, який вирішив довести: отже, прихильників єретиків треба ненавидіти. Таке доведення називається сократівським, бо кажуть, що він вживав його часто, тому воно часто трапляється також і в його учня Платона,

5. Запам’ятай, є ще індукція діалектична, коли з одиничних виводиться загальне судження. Але оратори не дотримуються цього закону, бо вони, звичайно, блискуче виводять одиничне судження з багатьох також одиничних такого самого або подібного роду. /85зв./

В Епіктета ⁴⁵, найвидатнішого стоїчного філософа, ця індукція чудова. Шляхом останньої він доводить, що нам треба байдуже переносити те, що трапляється іншим, і нічому не дивуватись: «Можна пізнати задум природи з тих речей, про які в нас немає жодних суперечок, наприклад, якщо хлопець сусіди розбив кубок або якусь іншу річ, то це, звичайно, так \235\ має бути: отже, знай, якщо і твій розіб’ється, то ти повинен бути таким, яким ти був, коли розбився чужий. Так само застосуй це до більших речей, як-от: помер син або дружина у когось. Нікого немає, щоб сказав, що це звичайна людська річ, якщо комусь самому це зараз трапиться. Ох, я нещасний! Я повинен був пам’ятати про це, і ми погоджуємося, коли щось таке чуємо про інших» (Епіктет, «Підручник», розд. 33). Дуже витончена індукція у блаженного Кипріана (промова «Проти ідолів поган»), де він доводить, що повинен бути один бог: «До божественного, каже, царства, запозичаймо приклад також із світу. Бо ніколи царська влада не почалася з віри або перестала існувати без проливу крові. Так перервалось побратимство фіванців ⁴⁶, так римських близнюків ⁴⁷ бере одне царство, приймає одне гостинне лоно. Помпей і Цезар були родичами, однак у змаганні за владу не дотримали родинних зв’язків. І не дивуйся тут людині, тому що з цим погоджується вся природа. Є один цар для всіх і один вождь в отарах і один керманич у чередах. Тим більше є один керманич світу, який усе, що тільки існує, розподіляє розумом і керує».

6. Форма індукції має найбільше значення для доказів, які взяті від подібного або від прикладу, як це ясно для того, хто мислить.

Тепер вже подумаємо про розміщення, характерне для спростування.

СПОСІБ РОЗМІЩЕННЯ ДОКАЗІВ СПРОСТУВАННЯ

1. Найперше запам’ятай, що тут можна розуміти два види доказів: перший — це ті, що їх робить нам противник, другий — це ті, які ми вживаємо для спростування закидів.

Поміркуй також, чи є одне чи більше обвинувачень, які нам закидають. Якщо більше, то на першому місці треба буде спростувати Те, що буде здаватися найважчим. Легше обвинувачення слід віднести на середину або на кінець промови.

2. Якщо тобі закидають одне обвинувачення, то дивися, чи противник обгрунтував його одним чи більшою кількістю доказами, а якщо більшою, ти повинен користуватися також тим самим способом. Отже, як серед обвинувачень, так і серед доказів, звернених проти нас раніше, треба спростовувати ті, які будуть здаватись найсильнішими.

3. Якщо противник звинуватив нас або протилежну нам справу захищатиме якимсь одним доказом, то ти повинен користуватися методом своєї промови, якою задумуєш спростувати закид, і треба тобі дивитися, чи будеш цей закид /86/ спро \236\ стовувати одним доказом чи більше. Бо якщо одним, то розміщення легше. Розглянувши те, що закидають тобі, зразу ж направляй свій доказ, неначе таран, А щоб він був ще сильнішим, то його треба підкріпити іншими доказами, застосовуючи ампліфікацію і додаючи відповідні фігури.

4. Якщо буде закидів більше, то винахідник повинен застосувати той спосіб розміщення, який ми вважали за потрібне застосовувати в розміщенні доказів обгрунтування, тобто сильні або вагомі необхідно ставити тільки на першому місці, менш сильні — в середині, а найсильніші неодмінно повинні займати останнє місце.

5. У різнорідності розміщення є смисл, тому що в спростуванні наша справа повинна зростати, а чужа, нам протилежна, повинна зменшуватись і поволі зникнути.

6. Можна поставити питання, як саме спростування, що складається з одного чи більше моментів, треба розміщувати з обгрунтуванням. Чи обгрунтування, чи спростування має займати перше місце. Я відповідаю, що на це є трояка причина: по-перше, якщо ти бачиш, що слухачі здібні й готові слухати, то ти повинен передусім обгрунтувати поставлену тему, потім спростувати протилежне. По-друге, якщо ти зрозумієш, що вони мають протилежну думку (внаслідок певних причин, які їх переконали), то також і ті їхні докази слід відкинути, а тоді обгрунтувати свою тему. Бо як ти зможеш довести до їх свідомості суть думок, якщо раніше не спростуєш закидів? По-третє, не рідко можна буде також в середині обгрунтування, де тільки буде протилежна до твоєї думка, скористуватися спростуванням і її відкинути. Це дозволяється тільки тоді, коли закид є слабшим і не таким важливим, або, коли, на твою думку, його можна легко спростувати кількома словами. Інколи саме спростування утворює увесь кістяк промови.

Розділ восьмий