Друга частина промови, яку ми називаємо викладом справи, ділиться також на частини: розповідь, обгрунтування, спростування. Ці частини, звичайно, не завжди всі вживаються в кожній справі: інколи — саме спростування, інколи має місце лише спростування з обгрунтуванням. Про них усіх треба дуже старанно думати, а особливо про розповідь.
Всі вказівки щодо розповіді треба вивчати не тільки тому, що часто в результаті невдалої розповіді вона втрачає достовірність, а й тому, що від неї залежить виклад усієї справи. Бо ж коли в ній буде щось таке, чого слухач не зрозуміє або в що не повірить, то даремна тоді праця оратора в інших частинах промови. Крім того, треба знати, ще інколи трапляється таке, що не розповідь якоїсь події, а навіть виклад якоїсь незрозумілої думки або події буде трохи подібний до розповіді. /70/ Тому в цьому розділі треба говорити про одне й друге. \206\
1. Отже, розповідь — це виклад завершеної події, або коли те, що зробила якась одна людина або більше, ми викладаємо у промові, як, наприклад, розповідаємо про смерть Сократа 5, або про вбивство Цезаря, чи ще про щось.
2. Інша є історична розповідь, а ще іншою — риторична, хоч і тут і там — викладач однієї і тієї самої події. Адже ж історик розповідає інакше, ніж оратор. Історик, завданням якого є передати пам’яті нащадків завершену подію, менше займається розповіддю. Він повинен зберігати тільки те, що стосується пізнання справи. Отже, йому досить розповісти ясно, правдоподібно і коротко (про ці достоїнства ще буде мова). А ораторові необхідно подати більше число великих необхідних речей; він викладає події не тільки для пізнання, а ще й тому, щоб звідти брати докази для своєї справи і щоб своєю промовою зворушити слухача. Треба також знати, що все, що належить історичній розповіді, належить також ораторам, а крім того, в ораторській розповіді є інші закони, яких немає в історичній.
3. Є три характерні спільні ознаки як історичної, так і ораторської розповіді: ясність, кароткість і достовірність, і я тут коротко вкажу, як їх треба враховувати. Щоб розповідь була ясна й очевидна, то, по-перше, її треба викласти загально вживаними та властивими словами. Під властивими словами розумій такі, що справу викладають просто, не залежно від того чи вони вживаються у переносному чи прямому розумінні. По-друге, щоб те, що відбулося раніше, також викладалося раніше, і щоб зберігався часовий порядок, хоч би щось навіть сталось окремо від події, але пояснює її, то його, можна зручно замінити в самій розповіді, неначе парентетично, не зберігаючи навіть часового порядку. По-третє, не треба нічого викладати уривчасто, без порядку, перемішано, двозначно. По-четверте, треба уникати довгих парентез. По-п’яте, краще викласти окремі речі окремими членами [періодів] або навіть періодами, ніж багато охоплювати одним довгим членом [періоду]. Крім того, розповідь треба писати властивими періодами. По-шосте, як вимагає короткість, не говорім того, без чого часом так добре може бути зрозуміла /70зв./ розповідь. Та частіше ясність вимагає вживати те, без чого розповідь не буде ясною. Ось приклад цього порушення, який є в мужа справді великої красномовності та святості, але він, як людина, все-таки раз схибив у цій справі. Це Григорій Назіанзін у розповіді про Григорія Чудотворця 6. Коли він виклав, як якийсь єпископ Федім довго шукав Григорія, котрий уникав свого свяшеницького обов’язку, то потім додав те, що Федім посвятив богові навіть відсутнього Григорія. Замість хіротонії 7 він використав тут молитви. А коли, каже, \207\ Григорій побачив, що він не може втекти, прийшов до Федіма, який після виконання всього, що було потрібно зробити згідно з обрядом, зробив його настоятелем церкви. Ця розповідь не ясна. Бо як же побачив Григорій, що він не може втекти, коли він був відсутній і його не наздогнав Федім? Може він довідався, що Федім посвятив його богові. І, справді, якимось чином те саме чи то йому сповістили люди, чи було об’явлене богом. Але ж ні про одне, ні про друге немає тут мови, хоч одне з них повинно було трапитися, і він не повинен був цього замовчати. Отже, пропущено те, чого з уваги на ясність не треба було пропускати, тому не ясно пізніше [він] говорить: «Виконавши на ньому все, що треба було виконати згідно з обрядом». Отже, я думаю, що ці слова означають, що Григорій був посвячений християнським обрядом, але, мабуть, це не кожному читачеві так здається, Бо ті, що переконані цією промовою, думають, що св. Григорій був висвячений Федімом на священика, коли був відсутній, а мені здається, що вони помиляються, обмануті цією розповіддю. Ось щоб ми знали, як дуже інколи може зашкодити неясна розповідь.
4. Але не намагайся робити розповідь короткою, щоб охопити її тільки декількома словами, якщо сама справа буде вимагати певноі кількості слів. Суть короткості полягає в тому, що ми розказуємо так, як вже коротше навряд чи можна б про цю річ розповісти. А щоб ти це здійснив, то дотримуйся такого.
По-перше, починай звідти викладати свою річ, де вона вже має відношення до посування вперед твоєї справи. По-друге, не говори нічого поза справою. По-третє, викладай справу повністю, а не частково. По-четверте, про кожну річ говори тільки раз, і цього необхідно дуже старанно дотримуватись. По-п’яте, говори так, щоб зі сказаного можна зрозуміти також інше, що ще не сказане. По-шосте, нарешті, не говори нічого такого, без чого так само добре можна зрозуміти розповідь, і що не допомагає ні переконати слухача, ні дообгрунтувати справу.
5. Щоб оповідання було достовірним, пам’ятай, що слід дотримуватись таких вказівок: по-перше, не говори такого, чого не може бути. По-друге, не розповідай подій, що суперечать і протиставляються одна одній. По-третє, треба також оберігатися того, що не узгоджується з думкою загалу /71/ або що суперечить особам, місцям і часові, бо воно робить оповідання не правдоподібним і не гідним віри. Отже, треба зазначувати також і нагоду та відповідний час скоєння вчинку і вказувати догідне місце. Також і все інше хай добре узгоджується між собою і нехай не буде не сумісним з осо \208\ бами або з речами. Інакше тільки цим єдиним тараном можна розбити і спростувати розповідь, якщо все або не може відбуватися або суперечить собі або зовсім не сумісне з місцем, часом або особами. Але інколи буває так, що щось подібне трапляється, що здається неймовірним і тоді ми повинні визнати, що навряд є ймовірним те, про що ми говоримо, а все ж таки воно правдиве, тільки ми не знаємо, чому це сталося, але дивуємося і хочемо його довести,
Ось це ті три достоїнства, що вважаються спільними для ораторської та історичної розповіді. Правда, ораторська, крім цих трьох, вимагає ще трьох інших, і вони такі: приємність, психологічно-образна мова, ампліфікація.
6. Приємною розповідь буде тоді, коли міститиме в собі очікування чогось, захоплення, несподівані закінчення, коли викладаються дивні, незвичайні або великі речі, коли будуть блискучі слова, коли частини будуть так добре зв’язані між собою, що здаватиметься, що одна частина розповіді випливає з другої. Інколи вставляються певні короткі відступи, неначе приємне відхилення, слід також вплітати дещо для зворушення душ, що здійснюється за допомогою ампліфікації, Крім того, в ораторській розповіді є дуже сильне напруження, метафора, вигук, припущення, іронія.
7. Психологічно-образною є така мова, що зображає характери людей та показує їхні жести в дії, кивки, рухи, різні душевні стани. Це, звичайно, буває п’ятьма способами: по-перше, роз’ясненням рішення волі, наміру діючих осіб, тобто з яким планом і наміром хтось прийшов кудись, зробив щось тощо. По-друге, шляхом розгляду того, що означають характер кожного, промови, жести і т. д., очевидно, коли він це робив або хотів зробити, що сказав, з яким виразом обличчя, чола зробив. По-третє, шляхом доведення правдивості неймовірних та абсурдних речей, очевидно, доводять те, що для слухача менше здавалося ймовірним, однак заявляють, що воно дійсно відбулося. По-четверте, беруть до уваги значення природи таланту та звичок осіб. По-п’яте, розповідають про рухи та хвилювання, яких зазнали, коли займались справою, щось робили або щось переживали. Для прикладу цього треба читати поетів, найбільше героїчних і трагічних, хоч оратор повинен виражати почуття поважніше і спокійніше. /71зв./
У промові буває два види ампліфікації: один у розповіді, другий — поза нею. Поза розповіддю збільшується якась чеснота абозлочин або щось інше на чому, неначе на якійсь основі базується розказана справа, а збільшується вона вже викладеним способом, де йшлося про ампліфікацію. Прикладом хай буде остання «Промова проти Верреса», де розповідається «Про кари». У ній розказується про дуже багато зло \209\ чинних і жорстоких вчинків Верреса, а до окремих розповідей додаються збільшування жорстокості та дикості Верреса.
Ампліфікація, яка застосовується в самій розповіді, повинна бути більше стислою, і вона складається майже виключно з пригадування. Передусім, збільшуються дії та душевні стани діючих осіб: гнів, любов, самітність, страх, біль, зухвалість, безсоромність тощо. Цього досить про розповідь.
9. Деякі її приклади подаються в наступнім розділі. Крім цієї, є ще інший вид розповіді, вже не про подію, а, як я сказав, про якісь речі або слова, які не так легко сприймають слухачі. Якщо розповідається про невідому річ, то це називається описом і часто він трапляється в самій розповіді. Цей опис — це не те саме, що фігура гіпотипосис 8, бо він застосовується не тільки для прикраси, а й тому, що його часто вимагає необхідність. Він, звичайно, відбувається за такими самими правилами і таким самим способом і не відрізняється нічим, хіба тільки однією необхідністю.
Треба знати, що цього роду опис необхідний там, де або розповідь не може бути зрозумілою без нього, або цього вимагає справа і не можна тут подати іншого доказу. Бо здебільшого буває так, що, не пізнавши добре однієї речі, не розуміємо всієї справи або всієї промови. Тому фігура гіпотипосис описує також те, що сприймається легко і без опису. Отже, знай, що цього роду опис не так легкий, як може здатися, бо дуже часто трапляється така річ, яку важко знати і пізнати, але найважче викласти словами. Цього вчив Августин у своєму визначенні часу, бо що таке час можна, очевидно, зрозуміти, але не легко пояснити. Я розрізняю чотири роди речей, що їх виклад уважається важким.
По-перше: божественні таємниці, як, наприклад: єдність тройці і тройця в єдності, твори провидіння, милосердя і божественна справедливість.
По-друге, таємниці природи або чотирьох елементів, /72/ сполука двох частин, які філософи називають матерією і формою, поєднаних в тій самій речі, або якщо б ти хотів пояснити, як застигають метали, збільшується каміння, виростають рослини, яким чином тепло витягає із землі вологість, яка піднімається вгору, зводиться в краплі, потім або переходить у дощ, або розпорошується снігом, або замерзає в град, як, нарешті, людська душа тісно поєднується з тілом та й багато іншого.
По-третє, мистецькі винаходи та різні ремісничі майстерні, якби хтось, наприклад, хотів описати механізм годинника, справді натрапив би на чималі труднощі з приводу великого числа, різнорідності і майже непояснимого ланцюга деталей. Те саме треба сказати і про багато інших речей. \210\
По-четверте: нарешті, також важко пояснити те, що трапляється з людьми або речами завдяки якомусь дивному випадкові, звичайно як, наприклад, якийсь стрілець, як розказують, однією стрілою застрілив рибу, ластівку і зайця. Проходжуючись на березі ріки, він побачив зайця, що вигрівався на сонці на другому березі, і випустив у нього стрілу. Дивним випадком сталося таке, що в той самий час у воді підскочила риба і ластівка налетіла на стрілу. Прошивши їх, тому що стріла була випущена з великою силою, вона прошила також зайця. Так що на тій самій стрілі зависли всі троє: риба, ластівка і заєць, і тому подібне.
А причиною того, чому цього роду речі важко нам передати в розповіді, є недостатній словниковий запас: божественні справи — з уваги на їх глибину, природні — з уваги на таємничість і неясність природи, мистецькі — з уваги на геніальну новизну, а випадки — з уваги на їх незвичайність. Зверни також увагу, що у поясненні цього роду речей потрібне старанне і довге обдумання, бо якщо, довго роздумуючи, проникнеш у суть справи, то легше також вбереш її у слова. Однак рідко вживай слова у прямому значенні, бо вигідніше користуватися відповідними метафорами. Тому й у античних авторів, що писали про цього роду речі, повно метафор, наприклад, у Колумелли, Вітрувія, Вегеція, Плінія та ін. Звідси геніально винайдені військові машини одні називалися «баранами», інші «шопами», інші «ліліями» і т. д. У таких описах стиль повинен бути низьким: прості слова й короткі члени або синтагми періодів /72зв./ без жодних фігур, бо це в неясних справах ще збільшує неясність. Хочеться подати тут як приклад неясності декілька віршів якогось автора в Мурета, де тонко описується праця селянина, котрий крутить жорна, що, зрештою, було важкою працею:
5 Тіло підносить поволі, що звисло з нужденого ліжка,
І обережно рукою просліджує тьму нерухому,
Щупає вогнище, що відчуває рукою, попікшись.
З недогорілої гілочки ще залишилась головня,
Й попіл приховував світло прикритого вугля, що тліло.
10 Він прикладає до нього ліхтарик, схилившись,
Голкою клоччя сухе, без вологості, він туди вводить.
Дуючи часто, вогонь роздуває, що вже погасає.
19 Потім підходить, при жорнах лежить невеличка дощинка,
20 Що стіна вміщену в собі для вжитку цього зберігала.
Там кладе, потім скидає він одяг, щоб руки звільнити,
Підперезавшися поясом із волохатої кізки,
Камінь хвостом замітає, — жорен так вичищує лоно.
Кличе до праці небіжчиків тіні, надвоє розбившись, \211\
Ліва рука для обслуги, а права готова до праці.
Ця обертає кругом і виконує круг безперервно.
(Сильним ударом двох кременів розмелене зерно спливає)
Інколи ліва вже змученій йде на підмогу сестриці,
І виручає по черзі. То пісню сільську заспіває,
30 Голосом працю свою він сільським потішає...
10. Сказане тут про опис речей треба мати на увазі, коли доведеться про них говорити, але може бути інший і різний спосіб викладу.
По-перше, за допомогою синонімії можна сказати більше й іншими словами і легше можна пізнати річ, оскільки ми краще бачимо те, що довше оглядаємо.
По-друге: (вживання) прикладів або порівнянь, бо в них, неначе в дзеркалі, пізнається правда.
По-третє: за допомогою визначень речей і етимології, тому що думка частіше здається неясною, коли ми не можемо збагнути значення того або іншого слова.
По-четверте: за допомогою викладу протилежного, бо коли я сприймаю одне з протилежних, легко охоплюю також інше.
По-п’яте: якщо слово буде сказане загально, то ти зведи його до виду і покажи, що про дану справу йдеться як у цьому, так і в тому виді, як повідомляє взагалі саме речення.
По-шосте: коли ти схочеш прослідкувати думку не свою, а висловлену іншим, то звертай найбільше уваги на його намір, і з якою метою він це сказав, і на яку тему, потім дивись, що він насамперед після цього виголосив.
По-сьоме: можуть бути наведені також інші думки того або іншого автора, що стосуються того самого місця, але вони більш зрозумілі.
По-восьме: нарешті, май на увазі таке загальне і дуже /73/ певне правило викладу: вельми докладно проглядай і розмірковуй, чому якесь речення здається менше зрозумілим і що затемнює зміст, чи якась невідома річ, чи слово або словосполучення і т. д. Отже усунувши заслону, ти зробиш його ясним і зрозумілим, і можна буде сказати, що ця думка означає не те, що може інші думають, ні те і т. д., але це і т. д. Та найдосконалішим викладом був би той, у якому вживаються не один з наведених способів, але більше.
Тепер ознайомимося з прикладами розповіді і викладу, а тому що вони вимагають окремого місця, ми призначуємо їм окремий розділ. \212\
Розділ четвертий
