По-перше. Збільшується розмір злочину жінок, що ведуть себе розгнуздано в день воскресення (св. Василій Великий, проповідь «Проти пияків», гомілія 4, V): «Розгульні жінки, забувши про божий гнів, нехтуючи вічним вогнем, в такий день, коли \197\ з уваги на пам’ять воскресення вони повинні сидіти вдома і роздумувати про день, в який відчиняться небеса, — і з’явиться нам суддя з небес, і труби господні, і воскресення мертвих, і суд праведних, і присудження кожному згідно з його заслугою; ось про це вони повинні б розмовляти з собою і очистити свої серця від грішних думок, і сльозами оплакувати попередні гріхи, і готовитися йти на зустріч Христові у великий день його появлення. Вони ж, скинувши ярмо рабства Христового, стягнувши з голови покров чесності, погордивши богом, його ангелами, без жодного сорому на очах у всіх чоловіків, пишаючись красою свого волосся, тягнучи за собою сукні та одночасно витупуючи ногами, з роспусними очима, зі сміхом на устах, шаліючи у танці, викликаючи до себе всю розгульність юнаків, на передмістях, де терпіли мученики, заводячи хороводи, зробили найсвященніші місця торговищем своєї власної безсоромності і навіть забруднили повітря повійницькими пісеньками і опоганили землю нечистими ногами, об яку вдаряли в танцювальних стрибках. Вони роблять своїми глядачами юрбу юнаків, а в дійсності — це повії й зовсім позбавлені усякого розуму і не залишають жодної божевільної розпусти. Як же я мав би мовчати про це? Як я повинен це оплакувати?»
По-друге. Збільшується страх і плач, який мав Ной під час потопу (св. Златоуст «Про провидіння», кн. 2): «Увесь рік Ной був засуджений до ув’язнення, чужого і жахливого. Не згадуватиму про велике число гадюк і звірів, з якими жив спільно такий довгий час, у великій тісноті. /63/ Що у нього, на твою думку, було на душі, серед таких численних і страшних гуркоту грому і розриву хмар? Нижня безодня розривалася, а верхня з найбільшою силою напору спускалася вниз, коли Ной з дітьми сидів сам всередині. І хоч він у спокої був безжурний, але з уваги на те, що діялось, майже завмирав зі страху. Бо коли ми, хоч маємо дуже міцні житла й будинки, основані глибше в землі, мешкаємо у містах, які оточені семи мурами, то коли бачимо зливу, що спадає дещо сильніше, ніж звичайно, падаємо духом і нас проймає страх. А що, думаєте, витерпів він, коли був сам всередині і дивився у ту жахливу безодню і бачив різні страхітливі небезпеки? Нарешті, для того, щоб нами оволодів найбільший страх, досить бачити, що якесь місто чи дім, відкрите з усіх сторін для хвиль, поглинається стихійною силою повені. А коли такого лиха зазнав увесь світ, то не можна висловити горя, в котрому був цей праведний муж, якого він зазнав страху, перебуваючи між хвилями. Отже, увесь той рік він провів у горі і стражданні. А коли, нарешті, увесь потоп відступив, то поволі вже й страх відступив. Та явно знову побільшу \198\ вався страх, і підходила інша буря, не менша за першу, коли він дивився на ту страшну пустку, на загальну смерть, трупи загиблих, що були змішані з мулом і глиною, бачив всіх людей і ослів, а також інші види тварин, які нижчі за людей, засипаними в одній спільній могилі. Бо хоч, очевидно, ці, що цього зазнали, були грішники, однак Ной був людиною і не міг не змилосердитися над своїми співплемінниками».
По-третє. Побільшується біль Авраама, коли мав принести в жертву сина (з тієї ж самої книжки, того ж самого автора):
«Якщо деяких людей, котрих спіймано на найгидкіших і ганебних вчинках, які залишалися дуже довго при житті невідомі і яких ми раніше не бачили, побачимо, що їх ведуть до страти, нас охоплює співчуття і біль, а часто навіть набігають сльози. Чи ж можна подумати, що не було жодного людського хвилювання у того, хто одержав наказ вбити і принести в жертву дорослого, єдинородного і найдорожчого сина, що народився несподівано, коли батьки були похилими стариками (адже все це тільки підсилює полум’я страждання). /63зв./ Бо що ж смішніше за тих, які так говорять? Та ж навіть якби батько був каменем, скелею, крицею, то не міг би не зм’якнути, не зігнутися, не зломитися, дивлячись на красу найлюбішого сина? Бо він був вже у розквіті віку, дозрілий мудрістю і досконалий релігією духа. Нарешті почув такі слова: «Бог заготовить собі вівцю для жертвоприношення, сину мій». І син нічого більше не питав: дивився на батька, що в’язав його і не чинив опору; покладений на вогнищі, не опирався; бачив меч, спрямований проти себе, і не злякався в душі. Що ж можна сказати або видумати релігійніше і відданіше за цю душу? Чи зважиться хтось сказати, що Авраам у цьому всьому не зазнав страждань? Бо якби навіть мав убити недруга, ворога, хоч би це була велетенська потвора, чи він виконав би це без болю? Не так воно, не так».
По-четверте. Збільшується біль Якова, коли йому донесли про смерть сина 64 (із книги того самого автора):
«Коли підріс син його найлюбішої жінки, і він надіявся, що той задовільнить його бажання і житиме спільно з ним, тоді звалилися на нього численні нещастя. Бо його брати, показуючи батькові сорочку, змочену в крові, призвели його до великого плачу. Адже він оплакував не лише смерть, а й сам рід смерті. Багато причин потрясли його душу і доводили майже до відчаю. Чому коханий його син, чому найкращий за все, чому найбільш улюблений, чому в самому розквіті віку, чому посланий ним помер не вдома, не в хаті, не перед присутнім батьком, не говорячи нічого і не слухаючи; чому не помер спільною смертю всіх, чому його розшматували дикі \199\ звірі, чому не міг знайти навіть його решток і поховати в землі, чому не зустріло його таке горе в молодості, коли це легше можна було перенести, а в глибокій старості. І, взагалі, це було жалюгідне видовище: сиве, гідне пошани волосся забруднене порохом, старечі груди, які відкрила розірвана сорочка, і ридання, що не допускали жодної розради. Бо роздер, кажу, Яків свій одяг і прилюдно наложив волосяницю на свою поясницю і оплакував сина довгі дні».
По-п’яте. Побільшується поміркованість, яку мав йосиф, /64/ коли його спокутувала [дружина] Путіфара 65 (того ж автора тієї ж книги):
«В той час, коли сильніше запалюється цього виду полум’я (а йому було тоді вже двадцять років) і сила цього вогню стає саме нестерпною і не треба підсилювати пристрасті, тоді найбезсоромніша жінка поставила пастку на найцнотливішого юнака, докидуючи до цього полум’я стільки своїх принад і прикрас, скільки було в неї від природи. Хто ж міг би вже тоді розказати про його збентеження, переживання і страх, коли його хвилювала і природа, і вік, і манила чарівна краса єгиптянки, і це він переносив не один або два дні, а дуже довгий час, і я думав, що він тоді не тільки боявся за себе, а й переживав за неї, що вона з таким запалом старається і поспішає на таку загибель».
По-шосте. Збільшується біль Павла через невірність євреїв (взятий з того ж автора, кн. 3):
«Я хотів, каже, щоб Христос наклав на мене анафему за моїх єдинокровних братів, які є ізраїльтянами». Ось що він далі говорить: «Я волів би опинитися у пеклі, ніж бачити іудеїв невірними», це означає, «я хотів би, щоб Христос наклав на мене анафему». Той, хто погоджувався на пекельні муки, аби зробити іудеїв вірними, ставив себе таким бажанням в рівень з тими, котрі горять у пеклі, коли він волів це, ніж те (тобто волів горіти у пеклі, ніж бачити іудеїв віровідступниками). \200\
Книжка третя
