Рольмедіа критики у забезпеченні соціальної відповідальності та підзвітності ЗМІ

В даний час широко поширене припущення, що в умовах політичного плюралізму та ринкових відносин «четверта вла-да» забезпечує спостереження і контроль діяльності решти трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової. Ра-зом з тим закономірним і логічним є запитання: хто повинен спостерігати за діяльністю самої друкованої та електронної преси, які структури і механізми закликані уберегти її від помилок, спотворень і зловживань, забезпечити сумлінне і повне задоволення прав громадян у информаційній сфері, відповідальність перед суспільством?

Природний в умовах демократичного розвитку інтерес до проблеми свободи преси та журналістської діяльності, праг-нення розширити рамки незалежного функціонування ЗМІ не повинні закривати проблему їх відповідальності перед сус-пільством. Соціальна відповідальність ЗМІ і журналістів грунтується на знанні, розумінні потреб суспільства у сфері масової інформації та можливих соціальних наслідків інформаційної діяльності. Реалізується така відповідальність через механізми підзвітності суспільству: саме ці механізми забезпечують громадський контроль за інформаційною діяльністю ЗМІ. Здійснення принципу відповідальності є ключовим питанням соціального функціонування ЗМІ на принципах демо-кратії, оскільки свобода мас-медіа без соціальної відповідальності несе їх асоціальність.

Незважаючи на існування законодавства про ЗМІ, російська громадськість має численні претензії до засобів масової інформації у зв'язку з виразними тенденціями асоціальної їх діяльності. Це породжує посилення суспільних настроїв на користь цензури друкованої та електронної преси, у відновленні якої багато хто бачить панацею від нинішніх гострих проблем ЗМІ, від байдужості Медіа - суспільства до прав, потреб і думок публіки. За даними досліджень, проведених організацією «Моніторінг.ру», 57% опитаних росіян вважають можливим і бажаним відновлення в Росії цензурного контролю засобів масової інформації і лише одна третина учасників опитування однозначно висловилася проти введення цензури.

У російських регіонах співвідношення прихильників запровадження цензури і її супротивників виглядає ще більш конт-растно. Результати соціологічного опитування, проведеного серед жителів Томська, свідчать: 61,5% опитаних городян підтримують ідею введення цензури ЗМІ, проти виступають лише 28 %. Якщо врахувати, що тільки 3,8 % учасників опитування заявили про своє різко критичне ставлення до журналістів, стає очевидно, що невдоволення громадян дру-кованої та електронної пресою викликано не стільки поведінкою представників журналістського «цеху», скільки де-якими загальними тенденціями в діяльності ЗМІ. 32% опитаних вважають, що цензура потрібна для того, щоб перешко-джати пропаганді насильства і «жорсткої» еротики у засобах масової інформаціі.

Керівники медійних організацій обізнані про ці загально-суспільні настрої. Але комерційно-орієнтовані ЗМІ не схилні відмовлятися від широкого використання публікацій і програм, насиченних насильством і сценами, такими, що прини-жують людську гідність, що тільки посилює настрої на користь введення цензури.

Масова підтримка ідеї цензури має місце ще й тому, що в нинішніх умовах захист прав та інтересів медійної аудиторії дуже ускладнений через низку обставин. По-перше, нерозвинене і недосконале російське законодавство в його сучасно-му стані не регулює багато аспектів діяльності засобів масової інформації та їх взаємовідносин із суспільством. По-друге, правове регулювання за своєю природою обмежене в можливостях ефективного впливу на деякі аспекти діяльності ме-дійних організацій, особливо на творчий бік інформаційного виробництва. Навіть найдосконаліші закони, що містять чіткі, однозначні правові норми, не здатні регулювати діяльність ЗМІ в ситуаціях, коли останні грішать неповнотою інформування, тенденційністю, створюють спотворені образи соціальних явищ, експлуатують емоції аудиторії в мані-пулятівних цілях. Неможливо заборонити законом тиражування через ЗМІ маніпулятивних міфів і іміджів. В принципі не піддаються правовому регулюванню натяки, символіко - асоціативні елементи, що в достатку зустрічаються в медій-ному змісті.

По-третє, на практиці відстоювання законних інтересів окремих громадян і аудиторії через суди виглядає досить про-блематично. В ході судових процесів, ініційованих громадянами, позивачі зазвичай мають перед собою в якості відпові-дачів економічно могутні медійні організації, здатні забезпечити ефективну правовий самозахист. Положення громадян - позивачів у суді ускладнюється і тим, що багато російських ЗМІ (особливо провінційні) мають у складі своїх засновників

Проблема соціальної відповідальності масмедіа нерозривно пов’язана з проблемою їх підзвітності. Ідеї соціальної підз-вітності ЗМІ, які отримали визнання в країнах зрілої демократії, невідомі значній частині вітчизняних медійних профе-сіоналів або вкрай не - популярні в їхньому середовищі. У Росії громадська підзвітність засобів масовоюї інформації не-рідко ототожнюється з підзвітністю масмедіа державі. Саме в укорінених уявленнях про тотожність держави і суспільст-ва полягає основна причина живучості розпорядження ілюзій про доброчинну роль цензури (в «доброму», в демократи-чній державі і цензура буде «хорошою», що діє на благо суспільства).

Закономірне питання про те, яким чином громадяни можуть здійснити свої права спостереження за засобами масової інформації та забезпення підзвітності преси за соціальні наслідки її діяльності. Проблема підзвітності ЗМІ не отримала систематичної теоретичної бази в працях вітчизняних теоретиків масових комунікацій. У працях зарубіжних теоретиків присутні різні трактування проблеми підзвітності ЗМІ. «Розширювальний» підхід до підзвітності преси та журналістів проявився у виділенні чотирьох видів відповідальності: політичної (за дотримання законів і приписів регулюючих орга-нів); ринкової (за слідування ринковим «правилами гри»); публічної (за облік і дотримання прав та інтересів медійної аудиторії, громадян і суспільства в інформаційній сфері); професійної (перед професійною корпорацією за дотримання внутрішньокорпоративних стандартів і правил, вироблених журналістським співтовариством у цілому і конкретними медійними організаціями зокрема).

У світовій практиці існують різні види підзвітності ЗМІ. Науковці виділяють в цілому понад 30 видів внутрішньокорпо-ративної і публічної підзвітності ЗМІ і журналістів. Однак у названих роботах не позначені критерії поділу підзвітності на внутрішньокорпоративну (професійну) і публічну (громадську), а також не вироблено відповідне розмежування, що вказує на недостатній рівень опрацювання теорії питання. Поряд з різними формами власне внутрішньокорпоративної підзвітності журналістів, видавців, медійних організацій сьогодні в закордонній практиці існують форми, що забез-печують поєднання всередині корпоративної та публічної підзвітності. Це відноситься до діяльності рад преси, спеці-альних комісій та відділів з прийому та розгляду скарг та звернень від читачів, радіослухачів, телеглядачів (наприклад, британської Комісії зі скарг на пресу - РСЗ). Такі органи, створювані журналістськими і видавничими корпораціями і деякими медійними організаціями, можуть включати до свого складу представників громадськості.

Як правило, регулюючі органи та інстанції - ради і комісії з преси, омбусмени, наглядові ради здійснюють прийом і розгляд індивідуальних скарг громадян лише по окремих аспектам діяльності ЗМІ. Вони реагують на обмежений набір порушень преси, в основному на недотримання професійних стандартів фактичної точності інформації та втручання жу-рналістів в особисте життя людей. Значна ж частина скарг, що надходять з різних причин відхиляється задовго до розг-ляду, в результаті чого діяльність цих структур не забезпечує повну реалізацію та захист прав аудіторії, а їх роль у за-безпеченні публічної підзвітності преси та журналістів обмежена.

Поєднання внутрішньо-корпоративної підзвітності з публічною характерно також для діяльності прес - омбудсменів. Іс-нуючі за кордоном наглядові громадські органи, покликані забезпечити «громадянську складову» регулювання діяль-ності засобів масової інформації (поряд з «державної складової»), поширюють свою діяльність тільки на суспільні ж медійні організації. У країнах Західної Європи діють спостережні органи, що приймають участь від імені громадськості у регулюванні діяльності громадських організацій. Не заперечуючи їх позитивної ролі, слід визнати, що вплив цих ор-ганів найчастіше виявляється недостатньо, щоб нейтралізувати негативні тенденції у діяльності громадських організацій мовлення, наприклад, пов'язані з прогресуючою комерціалізацією мовлення. У зарубіжній практиці існують різні форми публічної підзвітності ЗМІ та журналістів (наприклад, публікація регулярних відкритих звітів перед телеглядачами і ра-діослухачами, як це робить громадська мовна корпорація Бі -Бі -Сі).