Економічне вчення фізіократів Ф.Кене,А.Тюрго

Фізіократія (з гр. – “влада природи”) стала одним з напрямів класичної політичної економії у Франції, представниками якого є Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо, В. де Гурне, П. Мерсьє де Ла Рів’єр. Фізіократи критикували меркантилізм, центр ваги теоретичних досліджень перенесли зі сфери обігу до сфери виробництва, вперше дали аналіз капіталу, чистому продукту і розподілу доходів, поставили проблему продуктивної і непродуктивної праці, започаткували теорію відтворення і теорію корисності.

Фундатором економічної школи фізіократів став видатний французький економіст Франсуа Кене (1694-1774), який виклав свої погляди у працях “Загальні принципи економічної політики землеробської держави” (1758), “Економічна таблиця” (1758), “Природне право” (1765). У теоретичній системі Ф. Кене виокремлюють кілька елементів: 1) вчення про “природний порядок”; 2) вчення про “чистий продукт”; 3) вчення про капітал; 4) модель суспільного відтворення (господарського кругообігу).

Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781) у своїх працях “Роздуми про створення і розподіл багатства” (1766) і “Цінність та гроші” (1789) узагальнив фізіократичну систему, розглянув проблеми ціноутворення, вартості та грошей, проаналізував капітал і доходи.

Істотний вплив на подальший розвиток економічної науки справили сформульовані фізіократами положення про природну закономірність суспільного життя, розвиток економіки за об’єктивними законами; джерело утворення багатства (вартості), яким є не товарний обмін, як стверджували меркантилісти, а виробництво; розмежування продуктивної і непродуктивної праці; капітал, його структура і роль у суспільному виробництві та відтворенні; господарський кругообіг продукту, пропорційність суспільного відтворення; спадний характер віддачі капіталу в землеробство (закон спадної родючості землі); необхідність утвердження принципів економічного лібералізму.

Сміт в економічній науці

У 1776 р. вийшла книга А. Сміта “Дослідження про природу і причини багатства”, яка ознаменувала завершення етапу становлення політичної економії як науки. У ній автор чітко визначив предмет, методологію і загальну основу політичної економії як особливої галузі знання.

Предметом економічної науки Сміт вважає суспільний економічний розвиток і зростання добробуту суспільства. При цьому розвиток економіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використання яких призводить до створення благ і багатства народу.

Методологія вчення Сміта ґрунтується на концепції економічного лібералізму. Вчений стверджував, що інтереси окремих осіб збігаються з інтересами суспільства. Він використав поняття “економічна людина”, під яким мав на увазі особу, наділену егоїзмом, що прагне до все більшого нагромадження багатства. Неодмінною умовою дії економічних законів Сміт вважав вільну конкуренцію, а прагненняотримати прибуток та вільна торгівля є вигідними усьому суспільству.

За твердженням дослідника на ринку діє “невидима рука”, за допомогою якої вільна конкуренція управляє діями людей через їхні інтереси і зумовлює вирішення суспільних проблем.

Завданням політичної економії Сміт вважав збільшення могутності та багатства країни.

В основі економічних поглядів Сміта є ідея, що продукти матеріа-льного виробництва є багатством нації, а величина останнього залежить від частки населення, зайнятого продуктивною працею, та продуктивності праці. Рівень продуктивності праці вчений ставив у залежність відподілу праці або спеціалізації. Результатом поділу праці він вважав економію робочого часу, вдосконалення навичок роботи та винахід машин, які полегшують ручну працю.

Гроші, за Смітом, є особливим товаром, який виступає загальним засобом обміну. Оскільки витрати обігу мусять бути мінімальними, тому віддавав перевагу паперовим грошам.

У своїх працях визначив три підходи до поняття вартості:

1) вартість визначається витратами праці;

2) вартість визначається працею, що купується, тобто кількістю праці, на яку можна придбати певний товар;

3) вартість визначається джерелами прибутку, до яких вчений зараховував заробітну плату, прибуток і ренту. Останнє твердження має назву “догма Сміта” і є основою теорії факторів виробництва.

А. Сміт визнавав, що до вартості одиничного товару, крім прибутків, входить також вартість спожитих засобів виробництва. Водночас він стверджував, що їхня вартість створюється живою працею в інших галузях, тому вартість сукупного суспільного продукту зводитьсядо суми прибутків, а отже, виходить, що вартість засобів виробництва, створена працею минулих років, зникла.

Заробітну плату А. Сміт розглядав як “продукт праці, винагороду за працю”. На його думку, розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскільки при збільшенні багатства збі-

льшується попит на працю. Прибуток називав “вирахуванням з продукту праці”, різницею між вартістю виробленого продукту і заробітною платою робітників. Земельну ренту також вважав “вирахуванням з продукту праці”, який створюється неоплаченою працею працівників.

Капітал, на думку А. Сміта, є частиною запасів, на яку капіталіст розраховує отримати прибуток.

Головним чинником нагромадження капіталу вчений вважав ощадливість. Капітал він поділяв на основний і оборотний. Під основним капіталом він мав на увазі капітал, який не вступає в процес обігу, а під оборотним – капітал, який змінює форму в процесі виробництва.

А. Сміт ігнорував постійний капітал, оскільки в його теорії вартості не враховувалась вартість засобів виробництва, створена працею минулих років.

Повне невтручання держави в економіку країни – “laissez faire” – він вважав умовою багатства, а державне регулювання необхідне лише у разі виникнення загрози загальному благу.

Сміт сформулював чотири правила оподаткування: пропорційність, мінімальність, визначеність, зручність для платника.