Сучасні кризові явища у сфері права та їхнє політичне підґрунтя

Юристи сьогодні занепокоєні кризою права й намагаються знайти вихід з цього неприємного для них стану, звертаючись до філософії та соціології права.

Криза права, на думку сучасних юристів та соціологів, — це кри­за культурних форм держави, яка відображає кризу суспільства, хоча остання не обов'язково зачіпає державу, оскільки держава має й інші, крім права, засоби самозбереження.

Нинішня дискусія про кризу права набула у країнах Заходу ве­ликого значення ще й тому, що вона має глибокий політичний сенс, оскільки передбачається, що право — одне з найголовніших, якщо не найголовніше, знарядь демократії. Ставити під сумнів право — означає ставити під сумнів демократію.

Суспільство сьогодні подрібнене на безліч фрагментів, які само­визначаються та самоорганізуються щодо держави. На зміну лібе­ральній плюралістичній державі приходить корпоративстська дер­жава. Якщо прогнози про наростання кризи права мають реальний смисл, то емпіричні дослідження кризових явищ у правовій системі сучасного суспільства мають здійснювати не стільки юристи, яким вистачає своїх турбот, скільки соціологи права.

Аргументи на користь соціології права можна було б і не наво­дити, оскільки ця дисципліна міцно утвердилася у своїх правах. Але якщо врахувати, що в колишньому СРСР не дуже шанували соціологію та філософію права через їхню "буржуазність", то така аргументація не зайва.

З історії права в СРСР

Сьогодні дедалі більший інтерес до соціології та філософії права виявляють вчені незалежних держав на теренах колишнього Радянського Союзу, які зрозуміли, що оголошення цих дисциплін "вигадками буржуазії" призвело до різкого зниження теоретичного та культурного потенціалу юридичної науки в СРСР.

Жовтневий державний переворот 1917 р., змітаючи попередні державні інституції, завдав відчутної шкоди розвиткові правової культури СРСР. Не встигши зміцніти, демократичні правові інсти­туції були частково зруйновані, а частково перенацілені на здійснен­ня завдань диктатури пролетаріату у непролетарській країні. Відте­пер роль права полягала в тому, щоб бути знаряддям побудови сус­пільства, позбавленого експлуатації людини людиною. Про інші форми експлуатації мовчали, але не свідомо, а з тієї причини, що не було визначено роль держави, що "відмирає", у системі інших бур­жуазних держав, які не "відмирали", але "зогнивали". Точніше, про­летарській державі відводили незавидну роль "порохової бочки" для здійснення світової пролетарської революції.

Люди, які йшли в авангарді соціалістичної революції, забарвле­ної комуністичними утопіями, відчували граничну недовіру до бур­жуазних юристів, до буржуазної соціології та філософії права й намагалися безпосередньо виводити норми права з філософії марк­сизму, яка робила зайвою особливу філософію права. Але між філо­софією як такою та правом не існує безпосередніх та однозначних відносин. Не помічаючи цього, юристи нової генерації формували свої доктрини під впливом політичних керівників та їхніх ідео­логічних маніфестів.

Особливо негативний вплив на традицію радянського правознав­ства справила практика "воєнного комунізму". У багатьох дослід­ників радянської історії цього періоду складається враження, що будівники нового суспільства хотіли одразу перестрибнути в кому­нізм, обминаючи першу фазу комуністичної соціально-економічної формації — соціалізм. Характерно, що у першій Конституції РРФСР 1918 р. немає навіть слова "держава". Всупереч марксистському вченню про державу, яку за соціалізму не скасовують, але яка пос­тупово відмирає в тому розумінні, що зникає репресивна функція держави, ґрунтованої на приватній власності (придушення одним класом або класами інших), натомість інші функції поступово пере­ходять у відання громадських організацій, багато які ідеологи пер­ших місяців та років радянської влади спробували зухвало "спрости­ти" проблему. У результаті репресивна функція традиційного типу держави не тільки не зникла, а ще більше посилилася. Водночас посилилася експлуатація людини-трудівника, але не людиною, а знеособленим державно-бюрократичним апаратом. За таких умов повсякденною практикою стали позасудові розправи над противни­ками та тими, хто просто не співчував новій владі. Що ж стосуєть­ся радянських судів, то вони ухвалювали свої рішення, керуючись "революційно-класовою совістю", а не формальними процедурами. Внаслідок цього право виявилося розчиненим у штучно сконструйо­ваній "пролетарській моралі", урізаній до куцих висловлювань з каральними закликами. Норми цієї карикатурної до кривавих сліз моралі робили засадовими для норм права. Результати добре відомі.

У нещодавньому минулому історики радянського кримінального права писали, що деякі рядянологи ("совєтологи") обстоюють злов­мисну тезу про те, що відсутність Кримінального кодексу у перші роки радянської влади була свідомим актом Радянської держави, оскільки створений у такий спосіб "правовий вакуум" давав змогу безжально боротися з класовими противниками. Ці історики лука­вили, оскільки добре знали, що значна частина ідеологів більшовиз­му виступала проти створення Кримінального кодексу, мотивуючи це непередбачуваними формами класової боротьби. Деякі так звані юристи з прямолінійною відвертістю висловлювалися проти кодифі­кації кримінального права на III з'їзді діячів радянської юстиції у 1920 р., посилаючись на те, що "революцію ще не закінчено".

Нова економічна політика (неп) 20-х років вселила надії на від­новлення правових інституцій, на розмежування "пролетарської мо-рачі" та права. У цей період прийнято такі важливі кодекси, як Цивільний та Цивільно-процесуальний, Кримінальний та Криміналь­но-процесуальний, а також Земельний кодекс та Кодекс законів про сім'ю. Водночас було створено прокуратуру, покликану здійснювати суворий нагляд за дотриманням принципів соціалістичної.закон­ності всіма органами управління та окремими громадянами.

На жаль, час, відпущений на неп, виявився не дуже тривалим. Хоча прийняті у цей період кодекси й залишилися потім чинними, проте вони були до невпізнанності викривлені наступними постано­вами, доповненнями, поправками, які трансформували диктатуру пролетаріату в диктатуру однієї особи.

Тільки наприкінці 30-х років, коли сталінський терор досягнув небувалих масштабів, почалося термінове подолання нігілістичного ставлення до кримінального права. Одні з теоретиків юридичної на­уки, яких підганяв страх, сподівалися на "букву" закону, натомість інші намагалися замаскувати беззаконня цією самою "буквою".

Є безліч причин всенародної трагедії сталінського управління СРСР. До них належить традиція неповажного ставлення до юриспруденції та правової держави, яка, незважаючи на всю демократич­ну "балаканину", процвітає й по сьогодні. До 1917 р. це неповажне ставлення виявлялося в тому, що більша частина народних мас ба­чила у законах тільки царське свавілля та принизливий спосіб без­душно-адміністративного командування людьми. Після Жовтневого перевороту, коли було проголошено знищення буржуазної держави та права з наступним стрімким відмиранням правової держави, це мало шокувало маси. їх радше здивувало інше, а саме — утверджен­ня принципу соціалістичної законності у період непу.

Нерозвиненість юридичної традиції у Росії до другої половини XIX ст. давалася взнаки у тому, що писане право було чужим для народної свідомості. Селянська маса продовжувала жити згідно з дідівськими звичаями та традиціями. На думку істориків права, для селян правосуддя уявлялося персоніфікованою справедливістю, тоб­то справедливість або несправедливість ототожнювали з волосним судом, створеним з неюристів. Якщо врахувати, що волосний суд був підпорядкований міністерству внутрішніх справ, а не міністер­ству юстиції, то легко уявити, якою була суть "волосної справедли­вості". Це була справедливість господаря до голоти, оскільки право виражало не традиції народу, а волю самодержавного володаря та його дворянсько-бюрократичного апарату. Юристи були радше ла­кеями царя та царського уряду, ніж професійно компетентними "слугами народу".

Коментуючи картину російського життя тієї доби, добре відомий французький фахівець у галузі порівняльного права Р. Давід писав, що Лев Толстой бажав зникнення права і створення суспільства, ґрунтованого на християнському милосерді та всезагальній любові. У цьому плані марксистський ідеал майбутнього суспільства пого­ловно закоханих у працю людей знайшов благодатний грунт у мо­ральних та релігійних почуттях російського народу.

Порівнюючи те, що відбулося у СРСР, з розвитком європейських соціалістичних країн, фахівці відзначають, що у жодній з європей­ських соціалістичних країн не спостерігалося спроб скасувати все старе право загалом, як це було зроблено у Росії після Жовтневого перевороту 1917 р. У цих країнах було зламано лише економічні та політичні структури, але по можливості збережено багато що з попе­редньої теоретичної та практичної юриспруденції. Щоправда, старі закони переважно тлумачили по-новому й часом дуже довільно.

Сьогодні ніхто всерйоз не повірить у те, що можна безболісно замінити право "революційною правосвідомістю". А проте ще з більшими зусиллями повертається до нас вихідний сенс правової держави. Почасти ці труднощі можна пояснити незнанням історії інституцій, покликаних забезпечувати дію принципу законності. Ми часом дивимось на ці інституції як на щось, дане одвічно. Так, наприклад, мало хто знає, що за радянської влади було відроджено старовинну інституцію прокуратури, створену ще Петром Першим у 1722 р. Ця інституція була покликана зміцнювати центральну владу жорсткими бюрократично-правовими заходами. З набуттям чин­ності указу про створення в імперії прокуратури до всіх воєводств були призначені державні чиновники, щоб виконувати функцію "царського ока", яке пильно стежить за місцевим управлінням.

Петровську прокуратуру ліквідували тільки 1864 р., коли було прийнято ідею створення прокуратури французького (демократич­ного) типу та засновано суд присяжних, виборного мирового суддю та адвокатуру. Цей тип прокуратури скасували у листопаді 1918 р. разом зі старими судами. Тільки у 1922 р. відтворили прокуратуру, вона багато в чому нагадувала "царське око". Ця прокуратура була покликана здійснювати правовий контроль над усією адміністратив­ною ієрархією та спільно з партійним апаратом сприяти зміцненню централізованої влади, подеколи на шкоду відносній автономії місцевих рад.

Цей тип прокуратури ставить у невигідне становище інституцію адвокатури, оскільки прокуратура намагається міцніше прив'язати до себе адвокатів, применшуючи їхні функції турботи про інтереси обвинувачуваних та вивищуючи їхню роль як ревних помічників правосуддя.

Упродовж тривалого часу діяльність радянських адвокатів роз­глядали як цілком відповідну духові сталінської моделі соціалізму, нібито спрямованого до комунізму, та її злегка модифікованому "фасадові". Це означає, що адвокати повинні були допомагати судді та прокуророві на шкоду інтересам своїх клієнтів, але в ім'я торже­ства соціалістичної законності. Неважко здогадатися, що за умов то­тального нехтування законністю адвокат ставав доволі похмурою постаттю, хоча б у площині морального засудження свого підзахис­ного. Останнього іноді було цілком достатньо, щоб засудити "неморального" громадянина не за моральними нормами, а за правовими.

Звичайно, чесний адвокат не повинен фальсифікувати істину, але рівною мірою він не повинен бажане судом видавати за дійсне, тобто адвокат повинен суворо дотримуватись й усіма силами обсто­ювати принцип презумпції невинності своїх клієнтів, виявляючи відхилення від об'єктивної істини в обвинувальних промовах та матеріалах. Такий адвокат втілює у собі певну філософію права, у центрі якої перебуває не людина взагалі, а жива людська особистість з її перевагами та недоліками.