Соціальна природа правомірної і протиправної поведінки

Життєдіяльність людини в суспільстві регулюється традиціями, звичаями, мораллю, релігійними приписа­ми тощо. Особливо значущим регулятором її дій і вчин­ків є право, визнання і дотримання норм якого є перед­умовою її правової поведінки.

Правова поведінка — соціально значуща поведінка суб'єктів, пе­редбачена нормами права, підконтрольна свідомості та волі й має. юридичні наслідки.

Вона може бути як правомірною, так і протиправною. Головною ознакою правової поведінки є її соціальна зна­чущість. Вона перебуває під актуальним або потенційним контролем свідомості та волі індивіда, чітко регламенто­вана, підконтрольна державі. Правомірна і протиправна поведінка суттєво відрізняються. Передусім вони мають протилежне соціальне значення (правомірна поведінка зміцнює правомірні відносини, протиправна — ослаблює та руйнує їх). Якщо правомірна поведінка мотивується відчуттям обов'язку, особистими інтересами, які не супе­речать суспільним, то протиправну зумовлюють егоїзм, агресія, корисливість. До того ж правомірна поведінка ви­значається нормами, що зобов'язують або дозволяють, протиправна — нормами, що забороняють. Контроль пра­вомірної поведінки спрямований на заохочення та охоро­ну її, протиправної — на заборону та запобігання.

Соціологія права визначає головні мотиви правомір­ної поведінки: ідейна переконаність у суспільній значу­щості, корисності вчинку; обов'язок перед суспільством, правовий обов'язок; професійне відчуття відповідально­сті; практична корисність вчинку для інших; стереотип, звична поведінка; конформізм; боязнь юридичної та мо­ральної відповідальності; особиста користь від вчинку; егоїстичні інтереси; негативні мотиви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються правовими засобами.

Важливими передумовами такої поведінки є рів­ність громадян у суспільстві та принцип поваги до осо­бистості.

 

Виокремлюють такі види правомірної поведінки особистості:

1) матеріальна правомірна поведінка особистості. Вона спрямована на досягнення соціоекономічних, ін­телектуальних та інших результатів, реалізацію полі­тичних, економічних, побутових прав та обов'язків;

2) інструментальна правомірна поведінка особистос­ті. Постає вона у вчинках, що мають певні юридичні наслідки (вступ до шлюбу, отримання паспорта, оформ­лення купівлі-продажу), коли виникнення, зміна і за­хист матеріальних правових відносин потребують пра­вового закріплення;

3) правова бездія особистості. Вона виявляється у до­триманні законів, ухиленні від заборонених правовими нормами вчинків, невикористанні своїх прав;

4) соціально-правова активність особистості. Будучи протилежною правовій бездії, вона постає як добровіль­на ініціативна діяльність, що сприяє зміцненню право­порядку, повага, інтерес до права, визнання престижу правових норм, виконання громадських обов'язків у правовій сфері. Вона є позитивною діяльністю, спрямо­ваною на реалізацію загальнозначущих цілей права, пе­ребільшує звичайні вимоги закону, тому що є ініціатив­нішою, активнішою та результативнішою (затримання злочинця, захист потерпілого).

 

Генезис правомірної поведінки відбувається у такій послідовності:

— формування особистості з певною соціальною орі­єнтацією;

— формування в особистості конкретної мотивації;

— планування вчинку та прийняття рішення про йо­го здійснення;

— реалізація прийнятого рішення.

 

На всіх цих етапах діє внутрішній контроль особис­тості, яка взаємодіє з конкретним зовнішнім середови­щем. Загалом правомірна поведінка є найпоширенішою формою правової поведінки.

 

Протиправна поведінка (правопорушення, злочини) як різновид правової привертає увагу юристів, соціологів, психологів більше, ніж правомірна поведінка, оскільки вона є деструктивним, небезпечним чинником для суспі­льства. Соціологія права вивчає соціальні проблеми зло­чинності, їх вплив на суспільство, причини і чинники, що їх породжують, особистість злочинця, делінквентну (злочинну) субкультуру загалом. У соціальному сенсі го­ловне у протиправній поведінці є її несприйняття, ігно­рування існуючих суспільних відносин, нанесення шко­ди правам та інтересам громадян, груп, суспільства.

Злочинність є соціальним явищем, наслідком соці­альних причин і умов, а також специфічним способом посягання на соціальний порядок у суспільстві. Вона характеризується відносною самостійністю, але її стан залежить від загальних закономірностей розвитку сус­пільства.

 

Проблему злочинності соціологія розглядає на різ­них етапах розвитку і в різних ракурсах. Відповідно, окреслилися такі напрями дослідження причин проти­правної поведінки:

1) біологічний напрям дослідження протиправної поведінки. Згідно з ним злочинність породжена біологі­чними особливостями людини. Засновник його— іта­лійський антрополог Чезаре Ломброзо (1835—1909), ав­тор праці «Злочинна людина» (1876). На підставі спостереження він дійшов висновку, що типовий злочи­нець має атавістичні або дегенеративні анатомічні ознаки: скошене чоло, подовжені мочки вух, надмірну або притуплену чутливість до болю, надмірну волоха­тість або облисіння, висунуту нижню щелепу. Ломброзо вважав, що «кримінальний тип» — результат деграда­ції людини на ранніх стадіях еволюції. Він розробив класифікацію злочинців: а) природні злочинці; б) ду­шевнохворі злочинці; в) випадкові злочинці. У бороть­бі зі злочинністю він пропонував своєчасно виявляти всіх «вроджених» злочинців (за допомогою розроблених ним таблиць) до того, як вони скоять злочин; лікувати тих, хто піддається цьому, а також довічно ув'язнювати або фізично знищувати тих, хто не піддається лікуван­ню. Попри помилковість багатьох поглядів, Ч. Ломброзо вважають засновником криміналістичної ідентифікації. Саме він першим розробив методику вивчення самого злочинця.

Прихильники цього напряму висловлювали мірку­вання, що певна будова тіла свідчить про певні якості, вважаючи найбільш схильними до злочинів мезоморфів (осіб, чиє тіло наділене силою та стрункістю, які вияв­ляють схильність до занепокоєння, активні та не дуже вразливі);

2) психологічний напрям дослідження протиправної поведінки. Його представники причину протиправної поведінки вбачають у психічному стані особистості. В основі цього підходу — психоаналітична теорія 3. Фрой-да, який припускав, що біологічно зумовлений інтенси­вний потяг та породжені ним мотиваційні конфлікти особистості є першопричиною дій людини. Ця теорія бу­ла розвинута у працях К. Хорні, Е. Фромма, які вивча­ли найтиповіші деформації характеру та їх форми. На думку Е. Фромма, найбільш тяжкі злочини спричинені психозами, а менш тяжкі — неврозами. Загалом прибі­чники психологічного напряму стверджують, що про­типравна поведінка залежить від психічних або психо­фізичних аномалій, а соціальний аспект поведінки є вторинним стосовно психічних процесів;

3) соціологічний напрям дослідження протиправної поведінки. Він зорієнтований на пошуки причин проти­правної поведінки у соціальній реальності. Вперше де­тально розглядається у працях А. Кетле. Аналізуючи закономірності виникнення та поширення злочинності,

він встановив, що на цей процес впливають стать, вік, професія, рівень освіти, пора року, ціни на хліб та ін. На його думку, усі злочини породжує суспільство, оскіль­ки в ньому зосереджуються умови їх розвитку.

 

Згідно з соціологічним підходом протиправну пове­дінку зумовлюють такі соціальні чинники:

— неоднорідність і мінливість нормативно-ціннісної системи суспільства (теорія аномії Е. Дюркгейма, тео­рія субкультур, теорія контролю тощо);

— соціальна нерівність та стратифікація суспільства (теорія аномії Р. Мертона, теорія конфлікту соціальних груп, теорія конфлікту влади);

— стигматизація, тобто результат соціальної оцін­ки дії, яку суспільство визначає як протиправну (теорії Ф. Танненбаума, вторинної девіації Е. Лемерта, девіантної кар'єри Г. Беккера, соціальної ідентичності І. Гоффмана);

— соціальна дезорганізація і дестабілізація суспіль­ства (теорія соціальної дезорганізації, теорія дестабілі­зації В. Реклесса, Е. Берджесса).

 

Отже, злочинність спричиняють як внутрішні (об­меженість потреб та інтересів, викривлення ціннісних орієнтацій, специфічний спосіб життя, антисоціальність засобів задоволення потреб та інтересів, психоло­гічні деформації особистості), так і зовнішні чинники (політико-правова ситуація у країні і деформація нор­мативної системи та соціальних інститутів, низький рівень правової культури у суспільстві, вплив оточен­ня, соціально-економічне становище у країні, вплив засобів масової інформації тощо). У період криз, соці­ально-економічного занепаду, суспільних трансфор­мацій значно зростає злочинність, розширюється, омолоджується її соціальна база, відбуваються зміни в її структурі. До об'єктивних чинників, які обумовлюють це явище, належить системна криза всіх сфер життєдіяльності, пов'язані з нею зниження життєвого рівня населення, безробіття, зростання тіньового сек­тору економіки, майнове розшарування населення, ос­лаблення авторитету влади та ефективності державно­го управління, байдужість значної частини населення до правопорядку.

Соціологію права завжди цікавила особистість право­порушника. Одні вчені стверджують, що за своєю сутніс­тю вона є антисоціальною. Інші висловлюють сумнів, що всіх, хто скоїв злочин, можна охарактеризувати назагал, сконструювавши універсальне поняття «особистість зло­чинця», оскільки злочини, скоєні через необережність, необачність, не мають у своїй основі антисоціального спрямування людини. На цій підставі класифіковано три основні типи злочинців: «послідовно криміногенний», «винятково криміногенний» і «ситуативний».

Особливе місце у соціології права посідають питання делінквентної (злочинної) субкультури, зумовленої ви­знанням злочинних норм та цінностей правильними, морально виправданими. Така субкультура протистоїть загальним соціальним нормам, нетерпима до будь-яких обмежень (крім неформальних у самій групі), є позаутилітарною (часто правопорушення скоюються для демон­стрування хоробрості). її характеризують лютість, без­причинна ворожість до навколишніх, презирство до до­рослих та однолітків, які не належать до групи. Іншими словами, делінквентна субкультура виявляє себе як антикультура.

З іншої точки зору делінквентна субкультура не так вже й відрізняється від загальновизнаної. Часто право­порушник усвідомлює вимоги загальних соціальних норм, але може їх не дотримуватися і не вважати свої дії порушенням. Особливість поведінки злочинця полягає в тому, що він, погоджуючись з існуючим соціальним порядком і відчуваючи провини за свої дії, все ж таки порушує правові норми. Тобто у делінквентній субкультурі загальновизнані норми суспільства не ігноруються, а розширюються.

 

Соціологія права визначає такі елементи делінквен­тної субкультури:

— гедонізм, що виявляється у прагненні володіти ма­теріальними благами, не докладаючи власних зусиль;

— цінність свободи, яка нерідко тлумачиться як анархія; делінквентна субкультура ґрунтується на фун­даменті цінності особистої гідності та честі;

— чітка ієрархія, що особливо помітна у професійно­му ядрі та тюремних спільнотах; їх норми передбачають обмежене спілкування із представниками державних органів та нижчого рівня злочинної ієрархії; внутріш­ню згуртованість групи виражає звичай «общаку» — су­ми грошей, в яку кожен вносить свою частину і яка при­значена для загальних потреб; насилля, звичай помсти, допомоги засудженим та їх родичам;

— система кримінальної інформації (особливо у міс­цях ув'язнення);

— санкції, що підтримують порядок та дисципліну в групі (фізичні, матеріальні);

— мова, позначена у науковій літературі терміном «арго». Виникла вона дуже давно, спочатку призна­чалась для кодування інформації за допомогою слів-символів. Сучасний кримінальний жаргон містить понад 10 тис. слів і виразів. Свій професійний жаргон є у злодіїв, шулерів, продавців наркотиків тощо. Ар­го має регіональні діалекти. Особливу роль у мові злочинних угруповань посідає табуйована (забороне­на) лексика, татуювання та прізвиська, пісні та при­казки.

 

Делінквентна субкультура містить багато архаїчних елементів, ґрунтується на них і повністю відповідає по­няттю «антикультура». Різноманітність форм сучасної злочинності дає підстави стверджувати про наявність «субкультур у субкультурі», що становить інтерес як для соціологів, так і для представників інших галузей знань.

Соціологія права переймається і проблемами функ­ціонування інституту покарання (інституціалізація, зміст, явні і латентні функції, види покарань, смертна кара як різновид покарання), пенітенціарної системи: вивчення різних видів пенітенціарних систем, проявів їх дисфункціональності, особливостей де- і ресоціалізації в місцях позбавлення волі та ін.

Запитання. Завдання

1. Проаналізуйте специфіку соціологічного підходу до аналізу соціоправових явищ.

2. Охарактеризуйте етапи розвитку світової та вітчизняної соціо­логії права.

3. Проаналізуйте право як соціальний інститут, визначте його функ­ції і дисфункції у сучасному суспільстві.

4. Охарактеризуйте рівні і види правової культури.

5. У чому полягає сутність соціальної природи правомірної та про­типравної поведінки? Яке їх значення для розвитку суспільства?

6. Визначте головні елементи делінквентної субкультури, охарак­теризуйте її поширення в суспільстві.

 

Жоль

СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА

 

Пропедевтичні зауваження

Царина дослідження соціології права та її практичне значення

Сучасні кризові явища у сфері права та їхнє політичне підґрунтя

3 історії права в СРСР

Від філософії права до соціології права

Зародження та розвиток соціології права

Порівняльне право

До питання про головні етапи юридизації суспільного життя

Правова система, судова практика та політика

Громадська думка та соціологія права

Конституційна держава та суверенні права громадян як об'єкти соціологічного аналізу

 

Пропедевтичні зауваження

Друга половина XIX ст. ознаменована серйозною перебудовою ринкових відносин у світовій економіці. На історичній сцені з'явився державно-монополістичний капіталізм з його складним бю­рократичним апаратом, покликаним забезпечувати численну мережу зв'язків підприємства з іншими підприємствами, фінансовими уста­новами та ринком. Після Першої світової війни кризові явища в економіці змусили у новому світлі поглянути на проблему соціаль­но-економічної стабільності та ролі державного апарату у подоланні кризових явищ. Принцип відданості законові почав перетворювати­ся в індустріальних країнах Заходу на загальнонародну вимогу, спря­мовану проти свавілля монополій та загрози встановлення тоталітарних, терористичних режимів.

Той факт, писав професор права Иєльського університету (США) В. М. Рейсмен, що правляча еліта на Сході та на Заході нерідко діє всупереч законам публічного права, вже не має видаватися чимось дивовижним та нетиповим з історичної точки зору. Це вже неодноразово траплялося в історії. Проте наших сучасників турбує те, що у цьому разі теорія демократії входить у суперечність із запитами та потребами демократичної практики. Це не означає, що демократія є гіршою, ніж тиранія або диктатура. Суперечливою є будь-яка сус­пільна система. Тому йтися має не про цілковите усунення протиріч, а про подолання одних та боротьбу з іншими.

Історія багатьох держав сучасного світу позначена періодичними вибухами громадського обурення з приводу порушень правлячою елітою загальноприйнятих норм. Люди починають вимагати від дер­жави точного та безумовного дотримання норм формального права та негайного припинення будь-яких дій у рамках так званої прихо­ваної нормативної системи неформальних відносин. Ці хвилі обу­рення набувають, за словами Рейсмена, характеру "хрестових похо­дів", які змітають одних політиків, виносять на гребінь інших, але, на жаль, мало впливають на вкорінені методи закулісної практики правлячої еліти.

Іронія полягає в тому, що багато які процедури, ґрунтовані на прихованих системах правил, виявляються необхідними для ефек­тивного правління та управління життям демократичного суспіль­ства. Тобто, теорія демократії подеколи входить у протиріччя із запитами та потребами реальної демократичної практики. Щоб розі­братися у таких парадоксах, потрібен усебічний науковий аналіз жит­тя сучасного суспільства. І тут велику допомогу може надати соціо­логія права, яка вивчає не тільки вплив правових та моральних норм на поведінку людей, а й відхилення від цих норм у бік цілковитої анархії чи "неписаних правил".